Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 63 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ СОРОК ЧЕТВЕРТЕ. Лісовий колектив Рабіновича
– Вибачте, пане розбійнику!.. Прошу марно не лякати мене: я знаю, навіщо ви сюди прийшли!
Осип Сенковський, «Висячий гість».
Зазвичай я рідко згадую про ельфів, і це єдиний раз, коли я спробував написати про них.
Льюїс Керролл. З листів до знайомих дітей.
– Даруйте, але ельфів було вже багато, і їхнє подальше розмноження не передбачене п'ятирічкою.
Володимир Маяковський, «Лазня».
Якби люди могли жити, не знаючи грошей!
В. Домонтович, «Франсуа Війон».
15 жовтня 1995 року – березень 1996 року.
«... Порив вітру змушує кленовий листок тріпатися на його рідній гілці, начебто рибка на гачку вудки. Деякі з його двійників від цього подуву відірвалися від гілок і закружляли на вітрі незалежними метеликами. Гарний, розмальований осінню кленовий листок смикається, але поки пуповина черешка не відривається від матері-гілки. Мати-гілка через пуповину черешка живила кленовий листок соками, одержуючи ці соки зі стовбура...
Стовбур клена...
Якби в кленового листка були вічка, то зі своєї висоти він побачив би, що до стовбура рідного клена прив'язані мотузками дві людини.
А якби в кленового листа були чуйні вушка, то крізь шум вітру й шелест двійників він, може, розчув би розмову прив'язаних.
– Треба дивитися правді в очі: ми пошилися в дурні, – каже один із них, – не виявили необхідної уважності, от розбійники й захопили нас зненацька.
– Дивитися правді в очі, говориш? – перепитує інший. – Якби отут з нами був наш колега барон Андрій Цинік, він би на це напевно поглузував: "Я не окуліст, щоб дивитися в очі. Але також не гінеколог і не проктолог, інакше мені довелося б дивитися правді в... соромно сказати куди".
Під час розмови обоє вовтузяться, ворушаться, намагаючись звільнитися від пута, і мотузки дійсно поступово слабшають.
– Наскільки я зрозумів, крім отамана цієї шайки, усі решта мотоциклістів – ельфи.
– Так, пики в них типово ельфійські. І де вони тільки мотоциклів набрали?!
Прив'язані – лицарі. Про це свідчать їхні одягнені у доспіхи тіла. Кроках у п'ятьох від клена на землі валяються мечі, списи у футлярах, щити, на одному з яких намальована чорна бабка у світло-блакитному полі, а на іншому – біла цибулина в полі коричневому. Поруч із лицарським озброєнням тупцюють, прив'язані до куща ліщини, два лицарські коні. Крім цього, біля клена є купа кошиків.
Вітер знову смикає гарний кленовий лист, але він знову-таки не відривається, а лише тіпається.
Цей клен – одне з мільйонів дерев, що згрупувалися в Коряву пущу.
Корява пуща... У День Шляхетного Мордобою, коли король Жорик Дев'ятий оголосив про намір відправити лицарів у Велику Яєчну Експедицію, він же голосно в присутності лицарів згадав про те, що, за чутками, у Корявій пущі бешкетує розбійницька шайка, якою керує отаман Робін Овоч. Таким чином, лицарі Вадим Металорізальний і Андрій Схожий, що здійснювали пошук драконячого яйця в сьомому секторі королівства, знали, що в цьому лісі, частково розташованому в їхньому секторі пошуку, можлива зустріч із розбійниками, готові були дати відсіч і, може, навіть обеззброїти й полонити шайку, але...
Усе трапилося так швидко, що лицарі навіть не встигнули схопитися за мечі. В одну мить розбійники, що вискочили із засідки, обплели доспіхоносців мотузками, стягнули з коней і примотали до стовбура клена. Потім малорослий щупленький носатий типчик в окулярах – ватажок банди – прочитав їм лекцію про шкідливість грошей, вилучив усі гроші з їхніх гаманців, пояснивши, що це не грабіж у чистому виді, а обмін грошей на товар, тобто акт купівлі-продажу: замість своїх грошей лицарі одержують, мовляв, досить якісні кошики; що їх, лицарів, зв'язали без злого наміру, а лише для того, щоб вони, лицарі, не нанесли цьому лісовому колективу травм своєю зброєю; що прив'язані вони таким чином, що при бажанні за короткий час зможуть звільнитися; що звільнившись, вони можуть вільно продовжувати рух лісовою дорогою. Потім очкастий отаман і його шайка осідлали мотоцикли, які до того були замасковані під кущі, і бездоріжжям поїхали в лісові нетрі.
І от, прив'язані до клена Андрій Схожий і Вадим Металорізальний, перекидаючись репліками, вихляються, намагаючись здобути волю, і від цих вихлянь пута все слабшають і слабшають.
На кленовий листок ляпається пташиний послід – це сидяча на верхній гілці сойка спорожнила кишечник.
Лицарі зовсім розплутують своїми вихилясами мотузкову обмотку й звільняються, як і передбачив отаман шайки.
Новий порив вітру смикає кленовий листок, обважений пташиним послідом, І нарешті його черешок відривається від гілки – і листок у вільному польоті. Він планує, линучи за вітром. Але вітер, відпружинивши від сусідніх дерев, закручується в маленькі вихри, і листок кружляє в цих повітрьовертях, начебто очманілий метелик. Черговий порив вітру, зрикошетивши від деревної перепони, відкидає кленовий листок убік лицарів. Ляп – листок приліпився напіврідким пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального. Вадим, не помітивши появи на своєму одязі цієї рудої наліпки, підбирає свою зброю, у тому числі щит із чорною бабкою. Його напарник, Андрій Схожий, теж озброюється, у тому числі й щитом з білою цибулиною. Краєчки кленового листка ледве тріпотять, але від доспіха він не відліплюється, приклеївшись пташиним послідом до металу.
– Усі гроші забрали, сучі діти, – гарчить Андрій Схожий, роззявивши пальцями свого порожнього гаманця.
– Так, обібрали начисто, – похмуро констатує Вадим Металорізальний і різко плює, начебто бажаючи слиною вразити супостатів.
– Хм, а замість грошей залишили нам свої дурні кошики. – Андрій копає чоботом плетені вироби.
– І що нам тепер? Продавати ці кошики, щоб повернути гроші? – риторично запитує Вадим. – Робити нам більше нема чого, як торгувати кошиками. Та й не коштують вони таких грошей. За наші гроші ми могли б накупити кошиків, наповнених різними речами й продуктами, а вони нам усучили порожні! Дорого ж вони цінують свої кошики, начебто сплетені вони не зі звичайних рослинних прутів, а із чогось дорогоцінного. Купівля-продаж, каже. Хрін хріновий! Грабіж, чистий грабіж, а не торговельна угода!
Сріблясто-вороної масті кінь Хлодвіґ хропе й киває головою, начебто погоджуючись із хазяїном.
– Що робитимемо? – запитує Андрій, обернувшись до напарника й відчуваючи, як треться об шолом великою мордою його кінь Роман, мухортої масті.
– Що робитимемо... Їдемо далі без грошей. Що робитимемо... – буркоче Вадим, ставлячи ногу в стремено.
– А кошики?
– Нехай собі валяються, не забирати ж. Та і як їх забрати? Отут вантажівка потрібна, до сідла не приторочиш.
Лицарі всідаються у свої сідла. Коні перебирають ногами, начебто їм не терпиться покинути це місце.
Андрій і Вадим похмуро продовжують путь лісовою ґрунтовою дорогою. Андрій із жалем оглядається на купу кошиків, за які вони "заплатили" усі свої дорожні гроші. Кленовий листок, яскраво виділяючись жовто-червоною ляпкою на холодному металі доспіха, до якого прилип, віддаляється від рідного клена...
☼ ☼ ☼
Лісовим бездоріжжям, виляючи поміж дерев, хоробро пре ватага мотоциклістів. Мотоцикли в них хоч і саморобні, але потужні, міцні; корчі, вибоїни та інші неприємні для транспорту елементи бездоріжжя їм байдуже. З під коліс летять опале листя, гілочки й грудки ґрунту.
Крім отамана цієї мотобанди, Робіна Овочу, усі решта її члени не звичайні люди, а ельфи (щодо цього лицарі не помилилися). Невисокий щупленький Робін Овоч на тлі своїх соратників-ельфів виглядає ледве чи не карликом.
Спритні мотоцикли, один по одному, "видряпуються" (іншого слова я не підберу) на стовбур поваленої довгої стрункої осики і начебто по містку перемахують по дереву над глибоким яром. У цирку такий віртуозний і небезпечний трюк викликав би овації глядачів. Якби цей лісовий колектив переслідували лицарі, то отут би переслідувачі й відстали – на конях по осиці не проїхати. А поки вершники об'їхали б яр, переслідуваних і духу отут не було б.
Коротше кажучи, за якийсь час ця розбійницька шайка на своїх гарчливих механізмах переміщується на стоянку у вигляді розсипу землянок і куренів.
На стоянці господарюють ельфи жіночої статі – не знаю, як правильно їх назвати: ельфуші? ельфійки? ельфині? ельфиці? ельфутки? ельфяйки? ельфеси? Ну, нехай – ельфиці. Більшість цих лісових кремезних великих волохатих бабів зайняті плетивом кошиків. Не дивно, що ельфи чоловічої статі воліють мати сексуальні контакти з русалками й звичайними жінками – ельфиці вельми непривабливі. Втім, судячи з того, що ельфійське плем'я не вимерло, ельфи своїх лісових бабів теж... того.
– Мужички кошики продали, мабуть, – говорить ельфиця Хавронія, витираючи великий, прикрашений бородавкою ніс широкою долонею.
– Цікаво, скільки цього разу заплатили? – цікавиться ельфиця Федоска, почухуючи великі груди.
Хавронія, Федоска й інші ельфиці кидають недоплетені кошики й перевальцем тупотять до своїх мотоциклістів, щоб довідатися новини.
– Бабоньки, велику партію кошиків ми тільки-но продали двом лицарям, – повідомляє гучно отаман Робін Овоч. – Зараз порахую прибуток.
Носатий очкарик-коротун виймає із внутрішньої кишені куртки-шкірянки стос купюр і, послинивши пальці, демонстративно перераховує.
– Тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Тисячу, як завжди, залишаємо на свої потреби – покупку бензину, продуктів і так далі, а інші... Ну, як звичайно.
– Проголодались, мужички? А в мене вже юшка готова, – кричить ельфиця Підорка, помішуючи неструганим дрючком в казані.
Це запрошення адресоване тільки ельфам, тому що сам отаман Робін Овоч, як отут усім відомо, гидує їсти ельфійський корм. Типова юшка ельфів – це вариво із грибів, корінців, жолудів, плодів диких груш та яблунь, ягід, лісових дрібних тварин (жаб, їжаків, личинок комах, змій, ящірок, слимаків, пташенят, хробаків і т.д.), і іншої мало-мальськи їстівної гидоти, яку можна знайти в лісі.
З тих пір як Робін Овоч спокусив їх на відбирання грошей у проїжджих, у меню ельфів з'явилися й покупні ласощі, які сам же Робін і здобував для них у населених пунктах, у тому числі навіть і банани, але в основному лісові соратники отамана Овочу харчувались по-старинці лісовими знахідками. Отаман же столувався окремо від своєї банди нормальною людською їжею, бо від ельфійського варива його нудило.
Ельфи юрбляться навколо чавунного казана (котрий ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя був поцуплений у людському селищі) й жадібно пожирають гарячу бурду, черпаючи корявими, абияк зрубаними дерев'яними ложками, голосно чавкаючи, сопучи, ригаючи та пукаючи.
Це неапетитне видовище, як звичайно, жолобить отамана Робіна, і він, аби не бачити й не чути цього пожирання, займається осторонь ремонтом одного з мотоциклів, у якому, на його думку, щось підозріло постукувало під час останньої поїздки.
У той час, як він розчленовує за допомогою інструментів мотор транспортного засобу, навколо збирається юрба ельфенят – наймолодших представників цього лісового племені – замурзаних, шмаркатих. Вони спостерігають за маніпуляціями отамана, роззявивши роти й колупаючи пальцями в носах.
Усі мотоцикли, які експлуатує ця лісова банда, зібрані пальцями Робіна Овочу; він кожний з них може розібрати й зібрати із заплющеними очима.
У той час як руки майстра виконують звичну роботу, його голова лине в спогади, перегортає, так би мовити, сторінки його біографії...
☼ ☼ ☼
Робін Овоч, справжнє ім'я якого Марк Борисович Рабінович, народився в місті Дримпельзябську, 1969-го року. Його тато, Борис Веніамінович Рабінович, був хазяїном відомого готелю "Перо Грифона", а мама, Суліко Шотовна Вахтангідзе-Рабінович, – адміністратором цього ж готелю. Якщо в мами Марк був єдиним сином, то в батька він був другою, молодшою дитиною, бо раніше Борис Рабінович був одружений з іншою жінкою, від якої теж мав сина, на ім'я Матвій.
Батько намагався з дитинства прилучити Марка до сімейного готельного бізнесу, але в того були зовсім інші інтереси. У шкільні роки Марк захопився мотоциклами, збирав їх власними руками з деталей, частково знайдених у Великому Світі, частково виготовлених ним же самим; спочатку під керівництвом досвідчених старших товаришів, потім самостійно. У вільний від навчання в школі час він або майстрував мототехніку в сарайчику, або ганяв на ній вулицями з ватагою таких же мотоаматорів, ігноруючи заклики батька виявити цікавість до сімейної справи. "Непутящий", – зітхав Борис Веніамінович.
Крім того, Марк Рабінович любив читати. Улюбленими книгами його були англійські народні балади про шляхетного англійського розбійника Робін Гуда, а також романи різних авторів на цю тему. Робін Гуд був, так би мовити, кумиром Марка Рабіновича. Від читання таких книг запоєм при недостатньому освітленні в нього зіпсувався зір, і він змушений був носити окуляри.
Звернувши увагу, що ім'я його улюбленого героя – Робін – схоже на першу половину його власного прізвища – Рабінович, – Марк, розбивши фамілію на дві частини й змінивши деякі букви, зробив із неї свою "тусовочну кликуху": Робін Овоч. Під цією кликухою він і був відомий у молодіжних тусовках Дримпельзябська.
Після закінчення ним середньої школи, тато Борис "упхнув" таки Марка у Великодрібкинський інститут побутового обслуговування, який сам колись закінчив і в якому в нього були друзі серед викладачів.
Вступні іспити Марк принаймні здав, але до навчання не проявляв інтересу, і зрештою, незважаючи на батьківські зв'язки, був відрахований за неуспішність. "Ну непутящий же, непутящий!!!" – тільки й викликнув Борис Рабінович.
Розплювавшися з інститутом, Марк влаштувався на роботу в мотошоу, де розважав глядачів їздою на мотоциклі по вертикальній стіні. Це шоу гастролювало по всьому королівству, і Марку подобалося таке мандрівне життя. Але в той же час він продовжував мріяти про життя шляхетного лісового розбійника.
Тато Борис Веніамінович, бачачи, що з молодшого сина гідного спадкоємця, продовжувача сімейної справи не вийде, махнув на нього рукою, і залучив до готельного бізнесу старшого сина від першого шлюбу – Матвія Борисовича Рабіновича. Цей був "путящий", тобто діловий, організований, метикований... На той час Матвій уже мав власний бізнес: володів мережею торговельних кіосків, що продавали туалетний папір та інші необхідні в побуті дріб'язки. Матвій Борисович дуже успішно, як говориться, "розкрутився" у готельному бізнесі: першим ділом вклав кошти у зведення нових корпусів готелю "Перо Грифона", потім, провернувши вдалу торговельну операцію (торгівлю він теж не кидав), на прибутки купив ще чотири дримпельзябські готелі; потім на одержувані від комерційних справ і від готелів прибутки придбав готелі в Апчхиграді, Вухатому Міхурі, Великих Дрібках, Безбаштовому Замку й інших містах, а також мережу пришляхових мотелів у різних частинах королівства. Одним словом, заповзятливий старший брат Робіна Овочу швидко зробився главою цілої, так би мовити, "готельної імперії" за назвою "Рабінович і К°", одним із найбагатших людей у королівстві.
Одного разу, 1992-го року, під час перебування Робіна Овочу в Замийську-на-Замийці, де тоді гастролювало мотошоу, Маркові потрапила до рук знаменита книга Томаса Мора "Утопія" (повна назва якої "Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави й про новий острів Утопії"). Робіну Овочу глибоко запали в душу наступні рядки цієї книги:
"Вивівши гроші із уживання, вони зовсім знищили всяку жадібність до них, а яка маса тягостей пропала при цьому! Який посів злочинів вирваний із коренем! Хто не знає, що зі зникненням грошей зовсім відмирають усі ті злочини, які зазнають щоденної кари, але не приборкання, а саме: обмани, крадіжки, грабежі, сварки, повстання, суперечки, заколоти, убивства, зрадництва, отруєння; на додачу разом із грішми моментально загинуть страх, тривога, турботи, гарування, безсоння. Навіть сама бідність, яка, очевидно, одна тільки й потребує грошей, негайно зникла б зі цілковитим знищенням грошей".
Так, усе зло в грошах, саме вони псують людей, подумав Робін Овоч і захотів присвятити своє життя порятунку людей від згубного впливу грошей, викорінюванню цього зла – грошових купюр. Робін Овоч остаточно вирішив стати шляхетним лісовим розбійником, на кшталт його кумира – Робін Гуда, і боротися із клятими грішми, рятувати від них людей за допомогою відбирання в громадян поганих грошових знаків! Якщо в людей не буде грошей, вони, люди, стануть краще, як учить велика книга "Утопія"!
У цей період багатий Матвій Рабінович розшукав свого молодшого брата й запропонував йому стати компаньйоном по бізнесу з такими що випливають із цього прибутками. Але Марк Рабінович, що вже просочився великою нелюбов'ю до грошей, від пропозиції брата-багатія рішуче відмовився, віддаючи перевагу не збагаченню, а викорінюванню грошей.
Треба сказати, що Матвій Рабінович людина дуже забезпечена, але не хапуга, не жмикрут, не скнара, не жаднюга. Ні, ні, він людина добра, щедра і культурна. Тому більшу частину своїх прибутків витрачає на добродійність. Зокрема, на фінансування Манюнинського сирітського притулку імені королеви Ґарґамелли й ряду лікарень. І на меценатство, у тому числі, на фінансування кіностудії "Задфільм", Манюнинського міського зоопарку, ряду театрів, філармоній, музеїв і бібліотек.
Отже, Робін Овоч вирішив стати лісовим розбійником.
Але один у полі не воїн. Тобто не в полі, а в лісі. Йому потрібні соратники.
Спроби набрати лісову розбійницьку шайку з легальних злодіїв не увінчалися успіхом: злодії воліли жити й, так би мовити, працювати в затишних упоряджених містах, а не по-звірячому в дикому лісі; і займатися крадіжками в тому числі для придбання грошей для особистих потреб, а не заради викорінювання грошей.
І тоді Робіну Овочу спало на думку залучити до цієї справи лісових ельфів. Ельфи, мовляв, і без того живуть у лісі, це їхнє житло, тому лісове життя їм не в тягар (на відміну від випещених міських злодіїв). До того ж ельфи люблять куражитися над людьми, шкодити, хуліганити, пустувати, усіляко людям гадити, тому роль розбійників їм може припастися до душі. Саме ельфи найбільше й підходять на це діло, оскільки готові, так би мовити, бешкетувати цілковито безкорисливо.
Для реалізації своєї мрії Робін Овоч вибрав Корявий ліс (або, трохи інакше виражаючись, Коряву пущу), який здавна славився тим, що в ньому час від часу ельфи влаштовували перехожому або проїжджому яку-небудь "каку", як говориться. Саме в цьому лісі, наприклад, 1738-го року якийсь ельф Филимоцько зґвалтував королеву Зіньку Третю.
Але як розшукати в лісі ельфів і як налагодити з ними контакт? Ельфи, як відомо, дуже потайливі, житла зводять у важкодоступних для людей місцях і мають неймовірні здатності в аспекті камуфляжу й маскування. Людина може пройти в лісі за два кроки від ельфа й навіть його не помітити.
Робін Овоч не був фахівцем щодо ельфів, тому звернувся за консультацією до дримпельзябського професора-ельфознавця Добрині Микитовича Зільберфельда. Ельфознавець, не з'ясовуючи, навіщо його візаві потрібна така інформація, повідав у загальних рисах те, що терентопській науці відомо про ельфів. (Через скритність цього лісового народу навіть ельфознавцям про ельфів було відомо далеко не все). Зокрема, за якими прикметами можна визначити місця, де бувають ельфи; а також – що ельфи обожнюють ласувати медом диких бджіл, незважаючи що при добуванні цих ласощів бувають неабияк бджолами покусані (тобто бджоли не кусають, а жалять, звичайно).
Зробивши висновок, що ельфи ласі до солодощів, а в лісі солодощів мало, Робін Овоч відшукав у Корявому лісі місце, де за познаками бували ельфи, і залишив у тому місці цукерки та інші кондитерські вироби.
Прийшовши туди наступного разу, із задоволенням переконався, що ельфи все це з'їли, і знову залишив солодке частування.
Так, залишаючи в одному місці солодощі, він привчив ельфів регулярно відвідувати це місце.
Є вираження "посадити на голку", тобто – привчити людину до наркотиків, зробити її від них залежною. Робін Овоч "посадив" ельфів на цукерки й т.п.
І одного разу, розклавши в тому місці принади, що розповсюджують кондитерські аромати, сам залишився чекати. Коли "посаджені на цукерки" ельфи притяглися за новою "дозою", Робін запропонував їм займатися розбоєм під його керівництвом, обіцяючи за це регулярні цукеркові подачки. Ельфи, звичайно, погодилися. Так була створена лісова банда Робіна Овочу.
Щоб шайка була мобільнішою, рухливішою, шустрішою, отаман насунув ельфів на мотоцикли, призначені спеціально для бездоріжжя, навчив досить віртуозно їздити. (У цирках навіть ведмеді їздять на мотоциклах, а ельфи, хоч лісові й десь дикі, але все-таки люди, тому тим більше...). Завдяки чому цей лісовий колектив нагадував банду рокерів або байкерів.
Отже, лісовий колектив отамана Робіна Овочу став відбирати гроші в людей, що їздили крізь Корявий ліс.
Хоч Марк Рабінович і не любив грошей, бажав їхнього викорінювання, але повністю відмовитися від них не міг, бо на щось треба ж було купувати бензин для мотоциклів, солодощі для ельфів. Та й самому йому треба було щось їсти, у щось одягатися й т.д, Тому невелика частина відібраних у людей грошей ним витрачалася. А от більша частина...
Що робити з більшою частиною, Робін Овоч не знав. Звичайно, гроші – зло, і людей треба від них рятувати. Але як бути з купюрами? Спалювати? Рвати? Але ж купюри, крім іншого, є результатом праці великої кількості роботяг. Одні трудилися над їхнім дизайном; інші трудилися, виготовляючи папір; треті трудилися, створюючи типографські фарби; четверті трудилися, виробляючи типографські кліше; п'яті трудилися, друкуючи зображення цими фарбами на цьому папері; шості трудилися, розрізаючи друковані аркуші на окремі купюри... От просто так узяти й знищити результат чесної роботи такої кількості трудівників Марк Рабінович не міг: він із повагою ставився до чужої праці. Але якщо не знищувати, то відібрані гроші накопичуватимуться в лісі й ліс перетвориться на смітник грошей. А Марк був у душі екологом і супротивником засмічення лісів промисловими виробами. Ні, звалювати гроші в лісі теж не можна. Але якщо не знищувати й не звалювати, то що ж із ними робити? Куди запроторювати?
І отут на думку отамана спала парадоксальна ідея.
Так, без грошей люди стануть краще.
Але чи всі?
Ні, тільки ті, хто не остаточно зіпсований грішми, тобто відносно небагаті. Тільки не дуже багатих можна виправити й урятувати від згубного впливу грошей. А дуже багаті вже остаточно зіпсовані грішми, їх уже не виправиш і не врятуєш.
Коротше кажучи, гроші, відібрані в небагатих, шляхетний розбійник вирішив усукувати багатим: нехай, мовляв, кляті гроші припадають пилом у сейфах багатіїв.
Тобто Робін Овоч ухвалив діяти так само, як і його кумир Робін Гуд, але з точністю до навпаки: той відбирав у багатих і віддавав небагатим, а цей придумав відбирати в небагатих і віддавати дуже багатим.
Але Робін Овоч був знайомий тільки з одним дуже багатим індивідом – своїм рідним по батькові братом Матвієм. Саме йому він і вирішив сплавляти кляті гроші.
Коли Марк Рабінович явився з лантухами грошей до Матвія Рабіновича й довів до його відома своє рішення, той дуже здивувався, але, подумавши, погодився брати оту грошву. Чому Матвій пішов на це, про те буде сказано нижче.
Але навіть після цього Робіна Овочу продовжували гризти сумніви: а чи правильно він чинить. Адже гроші, які він відбирає в людей, є результатами їхньої праці, адже заради цих грошей люди чесно трудилися, виготовляли їжу, товари, ідеї, послуги... І просто відібрати, не давши нічого натомість... Поважаючи чужу працю, Робін відчував, що це не зовсім правильно. Треба не просто відбирати, а обмінювати на що-небудь, вирішив нарешті отаман. Але на що?
Одного разу на базарі в Дримпельзябську Марк побачив бабу, що продавала кошики. Кошики сплетені із прутів, а прутів у лісі сила-силенна...
Марк узяв у тієї баби уроки плетива кошиків, а потім навчив цій справі ельфиць.
Відтепер замість грабежу банда стала займатися "продажем" кошиків. Щоправда обмін кошиків на гроші проводився насильницьким образом, але це вже деталі, головне, що за гроші люди одержували який-ніякий товар.
От у такий спосіб Марк Борисович Рабінович – Робін Овоч – здійснив свою мрію – став вести життя шляхетного лісового розбійника.
☼ ☼ ☼
Чи довго, чи коротко, як говориться в казках, їдуть крізь Корявий ліс доблесні лицарі Андрій Схожий і Вадим Металорізальний, але, зрештою, виїжджають із цієї, так би мовити, ботанічної колонади в чисте поле.
Ґрунтова дорога, якою вони перетнули цей лісовий масив, далі тягнеться до селища Старого Новохарківська. У цім селищі лицарі мають намір вчинити опитування населення на предмет знаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, а потім, якщо нічого не виявиться, продовжити опитування в інших населених пунктах, переміщаючись до півдня свого сектору.
Рудий кленовий листок, що присохнув пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального, томно ворушить під подувом вітерцю розчепіреними кінцями як пальчиками.
– Що це за халабуда? – каже Андрій Схожий, зауважуючи спереду біля дороги спорудження, трохи більше нужника.
– Міліцейський пост? Ні, не схоже, – підтакує Вадим Металорізальний. Сріблисто-вороний кінь Хлодвіґ, названий так на честь Хлодвіґа Першого, короля франків, (що правив з 481 по 511 роки) струшує головою, начебто погоджуючись із наїзником, що це не міліцейський пост.
Мухортий (тобто гнідий з жовтуватими підпалинами) Роман (названий так на честь Романа Святославича, князя Тьмутороканського, що 1079-го року поліг в бою з половцями), обганяє Хлодвіґа, начебто бажаючи швидше з'ясувати призначення спорудження...
Це щось на зразок міліцейської будки, переробленої з торговельного кіоску. На лаві, опершись спиною на стінку, сидить чоловік. Побачивши лицарів, що під'їжджають, він встає.
Коли Андрій Схожий і Вадим Металорізальний опиняються поруч із цією людиною – атлетичної статури з голеним черепом здорованем, – останній вітає лицарів і запитує, чи благополучно вони проїхали Корявий ліс.
– Ні хріна не благополучно, – відповідає Вадим. – Хрінові розбійники забрали всі наші гроші, хрін їм у ніздрі!
– А яку конкретно суму? – запитує людина при будці.
– Ну, приблизно... – починає Андрій, але людина перебиває:
– Ні, назвіть точну суму, а не приблизно.
– У мене було точно шість тисяч п'ятсот двадцять чотири шурхотики, – згадує Андрій.
– А в мене – точно сім тисяч двісті сімнадцять, – повідомляє Вадим.
– Отже, усього виходить... – голений бере з кишені своєї куртки калькулятор і підраховує: – Шість тисяч п'ятсот двадцять чотири... правильно?.. плюс сім тисяч двісті сімнадцять... так?.. Разом, у сумі... тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Почекайте.
Атлет входить у свою будку й за пару хвилин виходить, простягаючи лицарям стос грошових купюр:
– Отут рівно тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик, а ви вже самі поділите їх між собою, добродії лицарі.
– Я не второпав: а якого хріну ви-от нам даєте гроші? – дивується Вадим Металорізальний.
– Робота в мене така, мені за це зарплату платять, – відповідає будочник.
– Знов-таки не зрозумів, – говорить Вадим, не беручи простягнених грошей. – Хто вам платить? Що це за гроші? Чому ви їх нам даєте?
– Я тут за дорученням Матвія Борисовича Рабіновича. Моє завдання – повертати гроші людям, пограбованим бандою Робіна Овочу. Робін Овоч віддає награбовані гроші Матвію Борисовичу, а я й мої колеги за дорученням Матвія Борисовича гроші пограбованим повертаємо.
– Так навіщо тоді грабувати, якщо повертати? Щось я не збагну цієї комбінації, – виголошує Андрій Схожий, переглянувшись із напарником.
– Ні, Робін Овоч не знає, що Матвій Борисович повертає гроші жертвам пограбувань! І вас прошу, добродії лицарі: якщо знову зустрінете отамана шайки, не видавайте йому цієї таємниці.
– Клянемося, – обіцяє Вадим Металорізальний.
– Чесне лицарське, – підтакує Андрій Схожий. – Продовжуйте.
– Робін Овоч віддає гроші Матвію Борисовичу, будучи певен, що Матвій Борисович ховає ці гроші у свої сейфи, а Матвій Борисович, потай від Робіна Овочу, гроші повертає. Для цього на всіх виїздах з Корявого лісу встановлені от такі пости, де чергуємо ми, повертальці, так би мовити.
– Так, коли ми в'їжджали в ліс із протилежної сторони, там теж стояла якась будка – пам'ятаєш, Андрію? – але будочник нас проігнорував, – пригадує Вадим.
– Ну так, ті, що в'їжджають, нас не цікавлять, пограбованими бувають ті, що виїжджають, – киває "поверталець". – Коли Робін Овоч запропонував Матвію Борисовичу забирати вилучені в подорожан гроші, Матвій Борисович погодився тільки для того, щоб гроші повертати. Адже відмовся Матвій Борисович, і Робін Овоч запропонував би гроші менш чесному багатієві, або взагалі став би гроші знищувати, тому що Робін Овоч уважає, що гроші псують людей, а без грошей люди стануть краще. Але тоді б пограбовані свої гроші втратили назавжди. А оскільки деяку частину вилучених у подорожан грошей розбійники залишають собі, то Матвію Борисовичу доводиться покривати недостачу із власної кишені, так би мовити, щоб повертати в повному обсязі. Крім того, він нам, повертальцям, платить за це зарплату. Так що, як бачите, він навіть несе на цьому деякі збитки.
– Треба визнати, що цей ваш Матвій Борисович чесна, порядна, шляхетна людина, – говорить Вадим Металорізальний і бере-таки гроші – Передайте йому нашу велику лицарську дяку. От якби всі багаті люди були такими ж!
– Передам.
Перш ніж розстатися з "повертальцем", лицарі записують, на його прохання, свої паспортні дані та підписи у товстенькій бухгалтерській книзі (аби був, про всяк випадок, доказ, що ці гроші «поверталець» не привласнив), і запитують його щодо викраденого драконячого яйця й організатора цього викрадення, демонструючи портрет останнього, але будочник про це нічого не знає.
Андрій і Вадим продовжують переміщатися убік Старого Новохарківська.
Вадим перераховує гроші, переконується, що повернута в точності вся сума, відраховує свою частку, а решту віддає колезі. Вони розпихують купюри по гаманцях.
Коли до Старого Новохарківська залишається всього якихось п'ять-шість сотень метрів, Вадим Металорізальний раптом зупиняє свого Хлодвіга й промовляє:
– Ні, хрін подери, це неправильно.
– Що неправильно? – запитує Андрій Схожий.
– Неправильно, що, зустрівшись із розбійниками, ми як ні в чому не бувало продовжуємо путь, а вони продовжать свої грабежі. Це не по лицарські. Його Величність адже призивав нас знешкодити банду Робіна Овочу, викорінити грабежі в Корявому лісі, вчинити подвиг. Як же ми дивитимемося в очі королю й колегам, якщо залишимо розбійників безкарними. Дарма що гроші пограбованим повертають! Однаково грабіж є грабіж, навіть якщо тобі при цьому усукують кошики й повертають гроші... І шляхетний Матвій Борисович від повернень зазнає збитків... Ні, якщо ми не повернемося й не змусимо розбійників припинити їхню незаконну діяльність, значить ми не лицарі, а хрін хріновий! Так, того разу вони нас полонили, але тепер, уже одержавши такий досвід, ми будемо уважнішими й не попадемося їм у руки! Як сказав прадавній філософ: усе тече, усе міняється.
