Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 75 (всего у книги 104 страниц)
Після поминок чарівники допомогли Перевертайлові-Замийському демонтувати велику клітку, яка після смерті Жвавчика зробилася в особнячку старого мага зайвою.
Наступного дня Гліб Цвях дійсно відвідав Абрикосову печеру, але, на жаль, – дракони своє яйце не сфотографували. Яйце фотографували різні туристи, що бували в Абрикосовій, і в них, напевно, є знімки, але де тепер ці туристи, дракони, мовляв, не знають, своїх адрес туристи їм не залишали...
☼ ☼ ☼
Але повернемося до лицарів Мгоцька і Річарда Левове Копито, яких ми, читачу, залишили на дорозі з Незграбного до Твердопупівки.
– Давай у що-небудь зіграємо, Мгоцьку, щоби скоротати час, – запропонував Річард після того, як вони прослухали магнітофонний запис Тридцять дев'ятої симфонії Моцарта (Левове Копито взяв в експедицію магнітофон «Весна М-212 С-4» (виготовлений у Запоріжжі в 1990-му році) і купу касет із різноманітною музикою, в тому числі і класичною) та погомоніли про творчість Вольфґанґа Амадея.
– У що? Може, – в «Міста», най їх равлик копне? – запропонував Лицар Пивної Кружки.
– Ну ні! У твоїй пам'яті є географічні атласи. Я відразу програю. Давай придумувати симетричні фрази, а хто не зуміє придумати чергову таку фразу протягом, скажімо, п'яти хвилин, той і програв. Згодний?
– Симетричні фрази? – перепитав Мгобокбекбе.
– Ну так. Перевертиши. У яких букви розташовані симетрично, які читаються однаково і зліва направо, і зправа наліво. Класичний приклад: «А роза упала на лапу Азора». Зрозумів?
– Ага. Давай. Філологи називають такі фрази паліндромами, най їх равлик копне.
Річард Левове Копито колись складав паліндроми для шкільної стінгазети й сподівався, що той досвід йому придасться.
Кинули жереб, і починати гру випало йому, Річарду. Діставши похідний блокнотик і ручку, Левове Копито щось пописав і створив першу фразу-паліндром:
– Є учені, коза казок і не чує.
Мгобокбекбе подумки прочитав цю фразу задом наперед і погодився, що вона симетрична. Подумав і за хвилину видав свій варіант:
– Ян – не міф, імення.
Річард це записав, прочитав про себе зправа наліво, переконався в симетричності й став шукати гідну відповідь, чиркаючи ручкою в блокноті. Знайшов і прочитав уголос:
– Я не велетень, не те левеня.
– Чи дорого, дурень не рудого родич, – придумав незабаром Лицар Пивної Кружки.
Така гра їх бавила і робила шлях веселіше. Так вони і їхали, вигадуючи все нові і нові філологічні симетрії:
– Модус закопано напоказ судом.
– А на кеди декана.
– І – ша, маги: гамаші.
– Жар без зебр аж.
– Актинія і нитка.
– А нора барона.
– Молот – то лом.
У цім місці Терентопських хронік обурилася Ліва півкуля авторського мозку:
– Ну от, тепер ти, Авторе, почав сунути в хроніки симетричні нісенітниці, що не мають прямого відношення до сюжету! Навіщо читачеві такі подробиці, пане Авторе? Тягнеш гуму? Випендрюєшся?
– Цить! – заперечує Автор звивистому опонентові. – Настільки докладно я зупинився на цій грі у складання симетричних фраз, оскільки в ході цієї гри трапився забавний епізод, який може повеселити безцінного читача. А я не хочу упускати ні єдиного шансу повеселити читача, тому що, як проказує терентопська народна мудрість: ділу – час, забаві – вічність! Я не втомлююся повторювати, що, з медичної точки зору, сміх та веселощі дуже корисні для здоров'я. Отже, чиню у такий спосіб, піклуючись про здоров'я читача.
У той час як два вершники, переміщаючись убік Твердопупівки, грали в паліндроми, тією ж дорогою в тому ж напрямку їхав на «птіце-тройкє», тобто – на легкому візку, який тягли три їздові страуси, фермер-страусівник Гнат Кактусенко. Він вертався від колеги-страусівника, з яким обмінювався досвідом, на свою страусову ферму, шлях до якої лежав крізь Твердопупівку.
Взрівши попереду пару лицарів, що їхали верхи туди ж, фермер утішився: йому підвернулися цікаві попутники. Зараз він до них приєднається й послухає захоплюючу лицарську бесіду про героїчні подвиги, про зброю, про коней, про турніри та інші лицарські пріоритети...
– Добридень, панове лицарі, – привітав їх, порівнявшись, Гнат. – Не проти, якщо я приєднаюся до вашого товариства? Фермер-страусівник Гнат Кактусенко.
– Здрастуйте. Лицарі Напівкруглого Столу Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки. Не проти, – миркнув лицар, на щиті якого був зображений ведмідь догори дриґом, задумливо шкрябаючи ручкою в блокноті.
Другий лицар, на щиті якого був пивний кухоль, привітавшись, запитав у фермера, чи не знає він, де перебуває викрадене яйце дракона, і чи не бачив людину, зображену на малюнку (при цьому показуючи малюнок). Фермер відповів негативно.
У цей час лицар з переверненим ведмедем обернувся до колеги, збираючись щось сказати. Страусівник нашорошив вуха в передчутті цікавої лицарської інформації.
І лицар сказав:
– І дари, табурет, і те рубати раді.
– Коні жували лаву жінок, – подумавши, уточнив колега з кухлем.
«Гм?!» – подумав фермер.
– А ви пор кропива, – додав після паузи лицар з ведмедем.
– Мотори мили килими ротом, – повідомив лицар з кухлем.
«Дивна в лицарів бесіда», – знизав плечима Гнат.
А ті продовжували, роблячи між фразами паузи:
– Охи ти, жереб, бережи тихо.
– Ярд Зіни, носа фасони – ніздря.
– Удар: вони, вождь Джо, вино – в раду.
– Вадик і човен не в очі кидав.
– Дав скіф услід діл суфікс вад.
– Тепер ти спини школу локшини – пси, трепет.
– Випукла каша, шакал купив.
– Дар, гони виноград...
Ця млява бесіда, розведена тягучими паузами, не була схожа на розмову лицарів, як фермер її собі уявляв. Вона була схожа на балаканину загальмованих дебілів, сомнамбулічних ідіотів.
Починаючи хвилюватися, Гнат продовжив прислухатися до цього дивного діалогу:
– А клуб є булка.
– Атаку пуд важить, ти жав дупу ката.
– Козо, марабу – бара мозок.
– А рот – код доктора.
«Психічно здорові люди так не розмовляють», – усе більше й більше тривожився фермер, скоса поглядаючи на попутників і намагаючись уловити в їхніх очах божевільний блиск.
А ті продовжували ненормальну дискусію:
– Іру бик – ніжна, пан; жінкі бурі.
– То зараза, лизав вази Лазар, азот.
«Ну я й влип! – зовсім розхвилювався фермер. – Точно, ідіоти. Від таких чого завгодно можна чекати».
А ті:
– Мавпа – цап вам.
– О, на, жаб бити, борщ робити б бажано.
«Господи, пронеси й помилуй, – тріпотів страусівник. – Що може бути гірше, ніж опинитися в товаристві озброєних божевільних. Тільки б вони мене не уколошкали»...
– Абажур удень, не дуру, жаба, – сказав лицар, з ведмедем на щиті, напарникові.
– Сім субот в автобус, міс, – відповів лицар з кухлем на щиті...
«Ну й маячня, ну й маячня! Буйні вони чи ні? Тільки б не буйні. Он які в них мечі!» – боявся блідий Кактусенко...
– Вівця, я цвів.
– А тіла травень – не варта літа...
«Як би від цих божевільних ушити, – прикидав тремтячий фермер. – А раптом, побачивши, що я намагаюся вшити, вони ще більше збудяться й захочуть мене покусати, або ще чогось гірше. Хто знає, що в безумців на умі»...
– Він араб; я Ірма, мрія баранів, – видав той, що з ведмедем на щиті.
– Низ неба – бензин, – вимовив той, що з кухлем...
«Так, такі й покусати можуть. Ні, треба накивати п'ятами поки не пізно, – вирішив зіпрілий від остраху Гнат і почав розвертати потихеньку своїх страусів убік, чуючи, як ненормальні попутники проказують один одному:
– На, дракон, і кіно «Кардан».
– Ядро – кавун атак, а танув акорд – я.
«Тільки б їх не збудив мій маневр», – молив долю страусівник.
І отут, на свій жах, почув, як лицар з ведмедем на щиті, після недовгої паузи, радісно крикнув напарникові:
– Укуси суку!
«Почалося!!!» – Охоплений панікою фермер заверещав своїм страусам:
– Вйо, залітні!!!
Вимуштрувані птахи рвонули вперед із усіх ніг. Кактусенко збочив «птіцу-тройку» з дороги в ліс, сподіваючись загубитися в заростях.
Петляючи між дерев і бубонячи наче заклинання «Не кусайте, не кусайте мене...», він тривожно оглядався: чи не наздоганяють його кусючі безумці.
Але ні, слава Богу, ненормальні лицарі зникли з поля зору, і ніяких ознак погоні не спостерігалося...
– Чого це він? – запитав Річард Левове Копито, відволікшись від гри, спостерігаючи, як утікає схвильований попутник.
– Його налякала наша гра, най її равлик копне, – догадався Мгобокбекбе. – Він же не знав, що ми граємо й у що ми граємо. Мабуть, вирішив, що ми – того. Репліки ми видавали-от досить несподівані для непідготовленого.
Згадавши, чого вони при ньому набазікали, і, уявивши себе на його місці, гравці розреготалися.
Відреготавшися, Лицар Пивної Кружки сказав:
– Так, нечуйно ми поставилися до попутника.
– Ага, нами азарт опанував, – підтакнув Левове Копито. – Але, між іншим, гра не кінчена, а твій час спливає. Якщо не складеш за хвилину симетричну фразу – ти програв.
Мгоцько склав:
– Вада: гусара Тарас угадав.
І гра продовжилася доти, поки за півгодини попереду не замаячіла Твердопупівка. Оскільки ніхто із гравців не витратив на обмірковування більш п'яти хвилин, то програвшого не було, і приятелі ухвалили продовжити гру дорогою від Твердопупівки до Заповідних Прищів, якщо, звичайно, у Твердопупівці не виявляться яєчний шахрай з викраденим яйцем...
☼ ☼ ☼
В'їжджаючи до Твердопупівки, Річард вимовив:
– «Он сказал: "Приехали!" и махнул ноздрёй», як співається в одній совєтсько-російській пісні. Чи, здається, не ніздрею, а якоюсь іншою частиною тіла. І, здається, не «Приїхали!», а «Поїхали!»
– Ласкаво прошу до Твердопупівки, панове лицарі! – закричав їм місцевий житель, вийшовши назустріч із крайньої хати. – Я тутешній сільський голова.
Сходячи з коней, Річард і Мгоцько представилися цьому сорокалітньому голові, а він відрекомендував їм себе:
– Солопій Матвійович Кузькузькузькузьменко, до ваших послуг.
– Кузьменко? – перепитав Левове Копито.
– Не Кузьменко, а Кузькузькузькузьменко. Я не заїкаюся, це прізвище в мене таке: «кузь» – чотири рази. Заїкався мій дід. От він був Кузьменком. А мій батько став Кузькузькузькузьменком. Дід так надиктував чиновникові, що заповнював свідоцтво про народження. А що написане пером... Тепер і я Кузькузькузькузьменко, і діти мої Кузькузькузькузьменки, і онуки будуть Кузькузькузькузьменки... Проходьте в хату, відпочиньте, зараз ми вас нагодуємо, і конячок ваших, лазеньку натопимо...
– Спасибі за гостинність, але ми в лазеньці вчора в Незграбнім парилися. Нам би швидше з'ясувати, чи не з'являвся в цих краях от цей мужичок, най його равлик копне... – Лицар Пивної Кружки пред'явив голові портрет розшукуваного.
Солопій відповів, що такого індивіда не бачив, дружина й три сини голови – теж.
– Давайте, я покаджу цю картинку всім твердопупівцям, поки ви відпочиватимете з дороги й уживатимете їжу. Жінка, став на стіл...
Коли два лицарі підкріпилися й відпочили, коли Кузькузькузькузьменко обійшов усі хати й з'ясував, що у Твердопупівці ніхто нічого не знає ні про портретизованого шахрая, ні про викрадене драконяче яйце, Мгобокбекбе сказав, напинаючи доспіх, який на період відпочинку був скинутий:
– А тепер поспішимо до Заповідних Прищів, аби встигнути туди до настання темряви.
– До темряви? – перепитав голова. – До темряви ви й півдороги до Заповідних Прищів не проїдете, навіть якщо гнатимете коней. Переночуйте тут, а завтра... А то ще заблудитеся в темряві.
– Чому це не встигнемо? Тут же недалечко, – здивувався Річард, розгорнувши детальну мапу цієї частини королівства.
– По карті недалечко, а... Дорога ж туди лежить не пряма, а в об'їзд цієї частини лісу. – Солопій тицьнув нігтем у карту між двома крапками, підписаними: «Твердопупівка» і «Заповідні Прищі». – Колись була пряма дорога, але вже років двісті, як прямо люди не їздять і не ходять, тільки в об'їзд. Об'їзна в чотири рази довше, зате безпечніше.
– А яка небезпека, якщо їхати прямо? – зацікавився Левове Копито, передчуваючи привід для подвигу.
– Якщо їхати прямо, то можна натрапити на страшного духа, що там мешкає, не дай Боже. Він з'явився в цій частині Оксамитового лісу приблизно два з половиною сторіччя тому і заходився лякати усіх, хто їхав або йшов звідси до Заповідних Прищів, чи звідти – сюди. Бували випадки, коли люди, що відправилися прямою дорогою, зникали, і більше їх вже ніхто не бачив. І от вже двісті років ми їздимо в Заповідні Прищі, роблячи великий гак, в об'їзд хащ, де мешкає цей злий дух.
– Ну, може, не такий страшний дух, як його малюють, – неголосно сказав Мгоцько Річардові, але Кузькузькузькузьменко розчув і заперечив:
– От і мій дід так само говорив. І одного разу поїхав до Заповідних Прищів прямо, посміюючись над страхами земляків. Повернувся ледь живим від переляку, і весь сивий, а виїжджав брюнетом. І з тих пір сильно заїкався. Особливо сильно – коли в нього питали: що ж він там бачив. Бурмотав щось на зразок «Вирвирвирвир...» і далі просунутися не міг. Так і забрав таємницю в могилу. Тож краще не ризикувати, а їхати туди довгою дорогою. Та й та стара пряма дорога за двісті років практично зникла, заросла деревами, кущами. Можна збитися й заблукати в лісі.
– З компасом не заблукаємо, – зауважив Річард. – Поїдемо прямо. Якщо духа там нема, до вечора доберемося до Прищів. Якщо дух є, діятимемо за обстановкою; може, якось приборкаємо бешкетника. Це ж лицарський обов'язок – наводити порядок у таких ситуаціях.
– Ну що ж, парубки ви сміливі, здорові; може, вам і пощастить, – вимовив Солопій, бачачи, що їх йому не відмовити. – Якщо ви виженете цього злого духа, ми зберемо гроші й спорудимо вам пам'ятник у Твердопупівці. А як же: приклад нащадкам.
– Або фонтан: «два пісяючі хлопчики», – пожартував Мгобокбекбе.
– От вам харчі в дорогу...
– Ні-ні-ні, нас продуктами в Незграбному навантажили, а ми ще не доїли ті, що з Бритих П'яток. Спасибі, але – нікуди, – запротестував Річард, але, незважаючи на відмову, голова, приклавши зусилля, упхнув таки в тугий рюкзак Річарда копчену ковбасу...
☼ ☼ ☼
За годину по тому, як ця пара впакованих у метал шукачів покинула Твердопупівку та впровадилася в ліс бездоріжжям, у село обережно в'їхала «птіца-тройка» Гната Кактусенка.
Страусівник, притримуючи віжками спритність їздових пернатих, боязко озирав околиці населеного пункту. Помітивши Солопія Кузькузькузькузьменка, що тесав сокирою якусь деревину у дворі перед хатою, фермер під'їхав ближче й, обмінявшись вітаннями, поцікавився:
– Скажіть, шановний, чи отут не з'являлися два лицарі: в одного на щиті ведмідь догори дриґом, у другого пивний келих.
– Так, були, – лаконічно відповів голова.
– А де вони зараз? – насторожено оглянувся приїжджий.
– У лісі. – Солопій показав нігтем напрямок. – Їдуть бездоріжжям до Заповідних Прищів.
– Слава Богу, що їх отут немає! – уголос обрадувався Кактусенко.
Ця радість здалася голові підозрілою. Він придивився до приїжджого, але – ні, це був не той намальований, якого розшукували лицарі.
Гнат продовжував:
– Я від них нещодавно утік.
– А навіщо ж від них утікати? – ще більше нашорошився Солопій.
– Вони ж мене ледве не покусали! – заявив підозрілий.
– Хто? – перепитав голова, про всякий випадок видаляючи від приїжджого свою сокиру.
– Лицарі, хто ж іще. Той, що з ведмедем, так просто й наказав іншому: укуси суку, мовляв. Але той, інший, не встиг мене вкусити – я відразу як рвонув у хащі! Не наздогнали!
– Укуси суку? А сука, отже, – це ви?
– Ну я, а хто ж іще? Там більше нікого... А отут, у селі, вони нікого не покусали?
«Божевільний. А психіатра в нас у медпункті немає. Як би він отут у психічному нападі не наробив лих», – затурбувався голова, а вголос сказав:
– Ви тільки не хвилюйтесь.
– Та я вже майже спокійний. Коли прозвучало, що хтось радий рубати табурет і дари, я відразу запідозрив недобре. Невже вони отут нікого не вкусили? Скажіть правду. Вкусили?
«Наскільки я знаю, божевільним краще не суперечити, – думав голова. – Якщо суперечити, вони впадають у буйство. Буду погоджуватися, підтакувати». А вголос говорив:
– Так-так, звичайно, покусали декого, як же без цього. Лицарі – вони такі, їх хлібом не годуй, дай кого-небудь укусити.
– І багато потерпілих? – випитував приїжджий.
– Усіх сук покусали. І мою Жучку за хвіст укусили. Правда, Жучко?
– Я так і знав! Я як довідався, що коні жували лаву жінок, а мотори мили килими ротом, так відразу второпав, що це добром не скінчиться. Хіба ж нормальні будуть верзти подібну ахінею! От ми з вами люди нормальні й розмова в нас нормальна. А ті – наче з ланцюга зірвалися. Боюся, щоб вони не добралися до моєї ферми й не покусали моїх страусів...
І наляканий фермер, попрощавшись із наляканим головою, поквапився залишити Твердопупівку, виїхавши убік села Підкузьминського.
Солопій Кузькузькузькузьменко, провівши поглядом «птицю-тройку», пішов у город шукати сокиру, яку він непомітно від безумця відкинув подалі, щоби безумець не вчепився в це знаряддя і не... Вертаючись із інструментом, погладив волохату Жучку.
– Бідолаха, – поспівчував тому що виїхав твердопупівський голова й, скорботно погойдуючи головою, продовжив тесати деревину...
«Та досить уже смакувати це непорозуміння! – вигукує Права півкуля авторського мозку. – Швидше повідом, громадянине Авторе, добралися лицарі до Заповідних Прищів чи ні, зустріли того злого духа або не зустріли, чи одержав лицар Мгоцько чергову телеграму від коханої, і, нарешті, – що ж це за коштовна знахідка, згадана на початку розділу».
«І духа зустріли; і до Заповідних Прищів добралися, але не цього дня, а наступного; і телеграму одержав, але не від коханої, і ця телеграма змусила їх перервати пошук і повернутися до столиці... Але я вважаю за краще розповідати про все статечно й одне по одному, – відповідає Автор. – Не квап мене, мозкова півкуле. Поспіх хороший при ловах деяких дрібних членистоногих, а епос – справа ґрунтовна, зайва спритність у темпі "галопом по Європам" отут недоречна. Як проказує терентопська народна мудрість: тихіше їдеш – більше побачиш»...
☼ ☼ ☼
Отже, Тутанхамон і Ігор Святославич везли на собі лицарів крізь ліс бездоріжжям в напрямку Заповідних Прищів, що той напрямок лицарі визначили за мапою і що його дотримувалися за компасом.
Дійсно, за ті двісті із гаком років, як люди стали їздити іншим маршрутом, від колишньої прямої дороги й слідів не залишилося: це були суцільні нетрі, непроїзні для будь-якого виду транспорту, крім непарнокопитого, та, можливо, велосипедів і мотоциклів, але кремезних, міцних, потужних, змайстрованих спеціально для бездоріжжя.
У ботанічному асортименті цього лісу переважали дуби, декотрі з яких своїми неосяжними торсами претендували на звання тисячолітніх. Крони дубів, із побурілим але ще не опалим листям, спліталися над стовбурами в майже суцільну кучеряву стелю, крізь яку сонячне світло протискувалося до ґрунту рідкими кволими коливними промінчиками, сипкими, розсипчастими, так що навіть опівдні тут панували сутінки. А вже увечері, коли сонце безвладно притягалося до західного обрію, що умлівав з нетерпіння поглинути цей спекотний плід, тут і поготів не було світло.
На тло шурхоту під копитами занепалого листя й потріскування сухих гілочок, що накопичуються на ґрунті роками, перш, ніж стараннями хробаків і інших дрібних чудотворців перетворитися на свіжий шар ґрунту, лицарі накладали свої голоси у вигляді симетричних фраз: продовжували творчу гру, як і домовлялися.
І раптом, коли Річард Левове Копито, пововтузивши олівцем у блокноті, видав чергову симетричну фразу: «У, королі – кіло року», а Мгоцько, подумавши, відповів своєю симетрією: «У, миска Максиму», хтось третій вимовив:
– Кхе-кхе, мужики, розмова є.
– Хто тут?! – викликнув Річард, оглядаючись навколо, але не бачачи жодних суб'єктів – лише тільки об'єкти – дуби.
– Справа така, мужики, – продовжував голос не виявленого. – Отут недалечко закопаний багатий скарб: золото, камені-самоцвіти, усякі гарні речі й зброя: мечі, луки, арбалети, кинджали, дротики, булави й інші прегарні знаряддя вмертвіння; вам, як лицарям, це особливо потрібно. Якщо ви не злякаєтесь і поїдете за мною, я вас приведу до цих скарбів. І як тільки ви торкнетесь цього скарбу, я назавжди зникну зі цього лісу, а скарби будуть ваші. Таким чином ви вб'єте відразу двох зайців: по-перше, придбаєте коштовне майно; по-друге, повідомивши околишнім мешканцям, що вигнали з лісу страшного духа, отримаєте від них пошану й славу.
– Так ти і є той страшний дух? Де ти? Покажися! – викликнув знову Левове Копито, поклавши руку на рукоятку бойового меча (у лицарів було по два мечі: бойовий, металевий, гострий і – безпечний, турнірний із щільної гуми).
– Так, я дух. Я тут, усередині дерева, усередині дуба, на який ви зараз дивитеся. Але я звідси не вийду, вам не покажуся.
– Чому це? Боїшся? – висловив образливий здогад Річард.
– Ага, боюся, – чесно зізнався дух з дерева.
Те, що дух їх боїться, порадувало Річарда; цей факт навівав оптимістичні прогнози.
– Ну, так ви згодні збагатитися й прославитися, мужики? Якщо згодні, то не будемо гаяти часу, – знову заговорило дерево.
– Хвилиночку, нам треба порадитися, – відповів лицар з ведмедем на щиті.
– Радьтеся, я почекаю, – продовжила видавати звуки деревина. – Чекав двісті шістдесят два роки, чотири місяці, п'ять днів, сімнадцять годин плюс двадцять чотири хвилини – можу й ще хвилину почекати.
– Йому, мабуть, не можна вірити, – зашептав Річард напарникові. – Він прагне, мабуть, брехливими обіцянками збити нас із дороги, заманити подалі в ліс. Мабуть, так само він заманював тих, хто не повернувся з лісу. Відводив з дороги, мабуть, спокушаючи скарбами, і примушував блукати лісом доти, поки людина не знесилювалася й не гинула від виснаження.
– Але нас йому важко буде заплутати – у нас є мапа та компас, най його равлик копне. А харчів, що нам напхали в селах, нам на тиждень вистачить, так що й виснаження нам не загрожує, – так само тихо відповідав Лицар Пивної Кружки. – Якщо ми не підемо за ним і не перевіримо, то як же ми довідаємося – морочить він нас чи говорить правду.
– Так, мабуть, варто ризикнути, – піддався таким аргументам Річард, – тим більше – з компасом, мапою та харчами. А якщо він нас не обдурює, і ми знайдемо скарб, то вже, вважай, не дарма їздили в експедицію, навіть якщо не виявимо яйце дракона. Як проказує народна мудрість Великого Світу: краще страус у руці, ніж пінгвін у небі. Чи щось у такому, орнітологічному, роді.
Закінчивши цю лаконічну нараду, Левове Копито вже голосно сказав дубу-мовцеві:
– Ну що ж, ми згодні знайти скарби. Де вони?
– Зробимо так, мужики: я перестрибну із цього дерева в інше з такою швидкістю, аби ви не встигли мене побачить, і буду вам кричати, а ви йдіть на мій голос. Коли підійдете до того дерева, я перестрибну в третє. І так, від дерева до дерева, орієнтуючись на мій голос, ви й доберетеся до скарбу.
– Еге-ге, я вже отут! Ідіть на голос, – закричало здалеку інше дерево тим же голосом. – А дорогою я вам розповім про себе й про скарб...
І лицарі поїхали на цей звуковий маяк, зауважуючи за компасом напрямок, щоби не заблукати.
А дух, пережбурюючись із дуба в дуб, кричав їм свою біографію:
До смерті він був людиною на ім'я Валерій Чугайстеренко. Народився 1691-го року, загинув 1733-го. Працював розбійником, якщо розбій можна вважати роботою.
Уже з раннього дитинства любив мучити тварин і знущатися з тих, хто слабкіше. «Мені тепер соромно, що я був таким. За двісті із гаком років після смерті я порозумнішав, подобрішав і дуже каюся у своїх гріхах. І звідки в мені була така жорстокість – не розумію: батьки в мене були добрі працьовиті селяни із села Великі Витребеньки. А я працювати не хотів, вчитися не хотів, хотів тільки принижувати, кривдити й мучити тих, хто беззахисний. Не дивно, що я з такими якостями опинився в розбійницькій зграї і став з іншими мерзотниками займатися грабунками та іншим криміналом. Господи, як соромно! Уявить собі, я був таким сучим сином, що геть не турбувався долею дитини, яку народила від мене розпусна подружка. Вона підкинула немовлятко чужим людям, а мені хоч би хни. От який я був гад!»
Так він і жив, промишляючи грабежами й іншими мерзенностями, якщо таке свинство можна назвати життям. В основному, вони оббирали людей небагатих і ті гроші відразу пропивали, програвали й тринькали на інші безпутності.
1733-го року вони здорово поживились: увірвалися в Гриньмасяльский замок у той час, як там не було ні герцога Павла, ні жодного з його лицарів, і ограбували дочиста, вивезли чотири вози всякого добра. Переодягшись ченцями, а награбоване замаскувавши дровами, безперешкодно перевезли скарби до Оксамитового лісу.
І отут ним, Валерієм, жадібність опанувала: він захотів один усе це захапати, щоби колегам не дісталося. І незабаром умовив зграю напасти на одне далеке й багате село, а мешканцям того села заздалегідь підкинув інформацію, мовляв, їх збираються ограбувати. А сам, прикинувшись захворілим, на справу не пішов, залишився на лісовій стоянці із двома розбійниками, що опікувалися скарбом із Гриньмасяльского замку.
Коротше кажучи, поки зграя, що потрапила в засідку, намагалася відбитися й вирватися, Валерій уколошкав двох охоронців і перетаскав скарби в інше місце, де працьовито закопав.
Декільком бандитам удалося абияк вирватися із засідки. Повернувшись, вони виявили, що їх зрадив і обібрав соратник. Звичайно, вони заприсяглися його знайти та вбити.
Біля Чортових боліт вони його наздогнали, але він штрикнув трьох ножем, вирвався й кинувся бігти через болота. Провалився в трясовину. Його врятував незнайомець, що проїжджав на возі, витягнув із драговини. Але врятований спробував убити рятівника, і відразу був повернутий у драговину якоюсь феєю, що пролітала повз. І втопився. Його останки дотепер спочивають у тому болоті, законсервовані в торфі.
Так він умер, ставши безтілесним духом, приреченим не знати спокою доти, поки не поверне людям захованих ним скарбів. «З тих пір я й блукаю отут, навкруги скарбу, намагаючись усучити його людям, але дотепер мені це не вдавалося. Оскільки отут навіть удень панують сутінки, то люди мене бачили. Тільки взимку, коли листя на гілках немає, і тому досить світло, я роблюся чистим невидимцем. Варто було мені з'явитися черговому перехожому чи проїжджому й почати говорити про скарб, як люди кидалися навтьоки чи зомлівали, налякані моїм примарним виглядом і голосом. А бувало, що вмирали на місці від розриву серця. А потім взагалі перестали тут ходити і їздити».
Він уже років сімдесят не бачив живої людини. Останнім їхав отут на конячці якийсь брюнет, посвистував. А як тільки привид брюнетові з'явився, представився, мовляв, я покійний розбійник Вирвичереп, і почав розповідати про скарб, брюнет, не слухаючи, поскакав назад, верещачи наче безумець: «Вир... Вир... Вир...», напевно, з переляку почав заїкатися.
З тих пір привид думав, як би йому спілкуватися з людьми, щоб вони його не лякалися. І придумав: вирішив ховатися усередині дерева – духам це раз плюнути – і говорити з людьми найніжнішим голосом, на який здатний. От чому він, мовляв, побоявся виходити перед лицарями зі стовбура.
– Виходить, це ви і є розбійник Вирвичереп? – уточнив начитаний Лицар Пивної Кружки, якому це прізвисько попадалося в літературі про терентопську історію.
– Ага, це моя кличка, – відповів дух. – А от ми вже й на місці.
– Три дуби! Скарб під трьома дубами, най їх равлик копне! – згадав Мгоцько щось вичитане у вищезгаданій літературі.
Дійсно, перед лицарями стали три старі дуби. Сотні років тому вони проросли з жолудів, що впали неподалік один від одного, і, виростаючи поруч і розширюючи свої тіла, зрештою притулилися, а потім і зрослися унизу стовбурами, а вгорі деякими перетнутими гілками, зробившись на кшталт трійці рослинних сіамських близнюків. У відомій українській народній пісні співається: «Ой на горі два дубки – тай злилися докупки». Тут докупки злилися не два дубки, а три, і не на горі, а на рівнині. Та і не дубки, а можна сказати, солідні такі дубиська.
– От на цьому самому місці, де ви зупинились, і треба копати, – сказали три дуби голосом Вирвичерепа.
Лицарі зійшли з коней і приступилися до ґрунтокопання.
Мгобокбекбе працював маленькою туристичною лопатою, а Річард розпушував ґрунт металевим мечем і вигрібав просто долонями.
Спочатку вони акуратно зняли дерен, щоби по закінченню робіт накрити ним місце колупання, аби залишити ландшафт у первозданному вигляді, незайманим, недоторканим, як того вимагала екологічна етика, а потім стали заглиблюватися...
– Як тільки ви торкнетеся скарбу, а вже зовсім трохи залишилось, я нарешті знайду довгоочікуваний спокій і переміщуся в інший світ, – вимовила примара із трьох дубів.
– Щоби ви були зовсім покійні, повідомлю, що та ваша дитина, яку від вас народила Гузя, була удочерена королем з королевою. Вашу дочку кликали принцесою Пелагією, вона прожила щасливе життя й залишила численне потомство, серед якого було і є чимало гідних людей, якими пишається Терентопія, – говорив примарі, копаючи, Мгоцько. – Одного зі своїх нащадків ви бачите зараз перед собою. – І він показав рукою на Річарда Левове Копито.
– Хто? Я нащадок? – здивувався Річард.
– Звичайно. Я думав, ти знаєш, – відповів Мгоцько.
– Як приємно це чути. Це щастя – знати, що твої нащадки – порядні шляхетні люди, – зворушився захований у деревині фантом.
– Більше того, мій колега не тільки нащадок принцеси Пелагії, а отже і ваш, але й, за іншою лінією, нащадок герцога Павла, власника Гриньмасяльського замку, у якого ви викрали ці скарби, най їх равлик копне. Так що зараз ви повертаєте майно герцога Павла його прямому нащадкові, – продовжив інформувати покійного Вирвичерепа Лицар Пивної Кружки.
– Слава Богу, слава Богу! – бурмотав деревний дух.
Отут лопатка Мгобокбекбе заскреготала по металу.
– Усе! Нарешті я знайшов спокій! Прощавайте! – викликнув дух.
Лицар Пивної Кружки розігнувся й підняв погляд.
Йому здалося, начебто з темної крони трьох зрослих дубів у різнокольорове передзахідне небо витік струмінь світного туману.
– От і немає більше в Оксамитовому лісі страшного духу, – констатував Мгоцько.
Сонце почало всмоктуватися в західний обрій, і під покровом дубів стало зовсім сутінково, тому для продовження грабарств Річард ввімкнув електричного ліхтаря на батарейках.
– Розбійника Вирвичерепа згубила його велика жадібність, – казав Річард. – Із цього приводу мені згадався чотиривірш «Краще» сучасного терентопського поета Франческо Губанедурського:
Гей, будьмо не жадібними усі,
Не ризикуючи заради грошей купи,
Адже синиця, як то кажуть, у руці –
Це краще, аніж куля в дупі.
Після декількох хвилин завзятої фізичної праці вони побачили об'єкт, що дзвякнув під лопаткою: неабияких розмірів скриню. Почавши обкопувати її з боків, наткнулися й на інші, аналогічні, що стояли впритул. Щоб звільнити з-під шару землі і їх, довелося б перелопатити ще чимало кубометрів ґрунту. Лицарі вирішили обмежитися вивченням однієї скрині, для початку.
