Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 104 страниц)
Ще в часи свого босокопитного дитинства, а точніше в 1978 році, порося Хрюрик (таке його справжнє ім'я), побачивши, як віртуозно працює кат Інкогнітечко, загорілося мрією стати таким же віртуозом. І із молодих копит стало готувати себе до здійснення цієї рожевої мрії. Спочатку тренувалося на іграшках, потім, коли підросло й стало молодим кабанчиком, виготовило людиноподібне опудало й практикувалося на ньому.
Крім спостережень за роботою професіоналів і вправ із опудалом, джерелом навчання було читання спеціальної літератури. Хрюрик студіював і конспектував такі книги, як «Самовчитель ударяння тортом», написаний катом Незнайомечком в 1899 році; «Техніка безпеки для ката», написану катом Дехточком в 1921 р.; «Естетичні аспекти експлуатації шибениці» – Невідомечком в 1940 р.; «Психологічні навантаження при роботі з тортом» – Таємничечком в 1949 р.; «Вершковий крем як знаряддя катування» – Псевдонімечком в 1956 р.; «Практичні заняття з гуманного ставлення до катованих» – Конспіратечком в 1968 р., і інші праці корифеїв катівства.
Нарешті, Хрюрик брав домашні уроки в ката-ветерана на пенсії, Засекреченочка. Члени клубу аматорів мазохізму «Букет кропиви», які дозволили Хрюрику безкоштовно вигострювати на них майстерність, пророкували йому велике майбутнє на катівському поприщі.
Хрюрик, котрий набрався цих знань і досвіду, був упевнений, що здійснення мрії неминуче...
І от, в 1987 році, коли Хрюрику виповнилося дев'ятнадцять років (адже розмовляючі тварини, нагадує Автор, живуть так само довго, як люди, і в дев'ятнадцятирічному віці тільки вступають у період дорослості, у той час, як їхні не мовлячі співбрати до такого віку, як правило, або взагалі не доживають, або встигають зостаритися), кат Конспіратечко вийшов на заслужений відпочинок і місце муніципального ката виявилося вакантним.
Зрозуміло, кабанчик відразу подав заяву у відділ кадрів міської ратуші із проханням прийняти його на цю посаду. Він був упевнений, що без проблем пройде відповідні випробування, і наперед тішився своєю зоряною годиною...
Але не тут то було! Мер і його команда навіть випробовувати його не стали.
– Чи ви із глузду з'їхали, пане кабане! – викликнули у відділі кадрів, прочитавши заяву. – Де ж це бачено, щоби тварина працювала катом! Кат – професія сугубо людська. І взагалі, у нашій країні, як і в будь-якій іншій, немає таких законів, щоби приймати нелюда, тобто того хто не належить до категорії людей, на таку гуманітарну й, можна сказати, творчу роботу. Катівство ж – діло не звіряче, а гомосапієнсяче!
– Так я ж не просто свинтус, а свинтус розмовляючий, людиноподібний! Випробуйте мене! Я на катівстві собаку з'їв! У переносному, звичайно, смислі, – просив Хрюрик.
– Немає такого закону, вибачте. Це навіть якось дивно, якщо кабан катуватиме людину. Це якийсь фарс вийде, комедія, пародія...
Відфутболили, коротше кажучи.
І нещасний, у якого рухнула мрія всього життя, вийшов із ратуші з опущеними вухами, вологими вічками й клубком у горлі. «Та хіба ж це справедливо – не приймати громадянина на роботу тільки через те, що він належить до іншого біологічного виду, за те, що в нього рильце іншої форми й хвостик на задниці. Це ж расизмом тхне!» – сердито думав знедолений, прямуючи до редакції газети «Вечірній Жорикбург».
Там він розшукав прогресивного журналіста Потапа Кацмана, сміливі й гострі статті якого бурунили суспільну думку, і повідав йому своє горе.
– Так, так, так, це чорт знає що таке! – погодився енергійний кореспондент, ворушачи нервовою рукою свій пишний чуб. – Давно настав час покінчити із цим видовим расизмом, із цією зоофобією, із цією дискримінацією розмовляючих тварин! Ви не істоти другого сорту, а такі ж громадяни країни, як і люди, і мусите мати рівні права! Потрібні термінові реформи! Я забабахаю таку статтю, таку статтю, що вся Терентопія загуде!
І забабахав.
І загуділа.
Після опублікування його статті «Узаконене мракобісся», у редакцію «Вечірнього Жорикбурга» посипалися сотні листів, у яких і люди, і розмовляючі тварини підтримували й автора статті, і його героя – кабанчика Хрюрика, – у тому, що час, мовляв, зрівняти в правах усіх мовлячих громадян країни незалежно від їхньої видової приналежності.
Були й консерватори, що писали: нехай, либонь, усе залишається як є, мовляв, такі традиції і т.д. Але таких була меншість.
Статтю передрукували й деякі інші газети.
Кабанчик став знаменитістю.
У нього по десяти разів на дню брали інтерв'ю, його запрошували на збори й мітинги в підтримку прийдешніх реформ, він став символом рівноправності.
Звичайно ж, довідавшись про такі настрої в державі, король Жорик Дев'ятий негайно видав указ про рівноправність говорячих тварин, дивуючись, що не здогадався цього зробити раніше.
Завдяки такій реформі говірливі тварини змогли влаштовуватися на творчі роботи (нетворчими вони промишляли здавна: коні возили вантажі, собаки стерегли будинки і т.д.) і нарівні з людьми заробляти грошики на хліб насущний, на м'ясо насущне, на сіно насущне, на комашок насущних та інші продукти – хто чим харчувався.
Саме у зв'язку із цією реформою дракон Інокентій Карлович зміг влаштуватися на роботу екскурсовода, а мовлячий дощовий хробак Гавриїл Святославович – обійняти посаду редактора журналу.
До речі, черв'як знайшов своє покликання не відразу. Спочатку він намагався влаштуватися шофером у жорикбурзький таксопарк, потім – манекенником у будинок моделей «Адам і Єва», але й там і там йому відмовили, указавши на анатомічні невідповідності. Втім, на щастя, незабаром видавці журналу «Буряківництво та гній» запропонували Гавриїлові Святославовичу посаду редактора, на тій підставі, що він, мовляв, досконально ЗНАЄ ЗЕМЛЮ зсередини й буквально ЗРИТЬ У КОРІНЬ коренеплодівицтва.
Автор певен, що коли-небудь вдячні терентопці спорудять пам'ятник кабанові Хрюрикові-Анонімечку за те, що він спровокував таку демократизацію й рівноправність.
(Щодо дискримінації, до речі, Автору згадався такий факт. Письменникові Мігелю де Сервантесу якось набридло жити в рідній Іспанії, і він забагнув переселитися на Американський континент. З цим проханням звернувся до відповідних чиновників. Але ті йому відмовили. Мовляв, честі переселення на нові землі гідні тільки чистокровні іспанці. А Сервантес, мовляв, не чистокровний, оскільки має, крім інших, єврейських предків. Так він і не перебрався на Американську землю. Якби не така дискримінація за етнічною ознакою, то, напевно, Сервантес вважався б найпершим видатним американським письменником.)
І от, після оприлюднення королівського указу, Хрюрик знову пішов у міську ратушу. І цього разу його зустріли там із розкритими обіймами, як знаменитість.
Випробування на професіоналізм кандидат у кати пройшов успішно; особливо здорово йому вдалося катування кремовими тортами. Сам маестро Інкогнітечко, що очолював іспитову комісію, потиснув йому копитце, говорячи, що задоволений таким перспективним колегою.
От так простий розмовляючий кабан став аж муніципальним катом Жорикбурга!
З давніх часів у катів у різних країнах була традиція приховувати від широкої громадськості свої імена, адреси й обличчя (ховаючи останні під масками під час роботи). Очевидно, для того, щоб уникнути помсти тих, кого вони мучили, або близьких тих, кого стратили.
У Терентопськім королівстві вже давним-давно нікого не страчують. Та й називати тортурами безболісні маніпуляції, що їх утинають там сучасні кати – це надмірне перебільшення. Тому нікому й на думку не спаде мститися терентопському катові. Навпаки, талановитих катів там поважають, і беруть у них автографи. Так що ані в засекречуванні імен, ані в масках у катів практичної необхідності там немає. Але як Автор уже колись казав, терентопці дуже схильні до збереження традицій. Через те і катівські маски і псевдоніми натомість справжніх назвиськ там мають місце.
Тому, незважаючи, що справжнє ім'я й справжня пичка знаменитого кабана були дуже багатьом відомі, він все-таки вирішив не порушувати традицій і придумав собі псевдонім Анонімечко. А маску придбав у найближчому магазині іграшок. У той період там у продажі були тільки маски персонажів із мультфільмів Уолта Діснея. Кабанчик перепробував різні: і Міккі-Мауса, і Дональда-Дака, і Гуфі, і Чипа з Дейлом, і всіх семи гномів, і навіть Білосніжки... Але зупинився на масках трьох поросят з однойменного мультику. І хоча його власна пичка не дуже відрізнялася від такої маски, він, традиції заради, працював у масці поросяти.
Перший час на роботу популярного звіра приходило дивитися стільки цікавих, що всіх бажаючих не міг вмістити навіть майдан Панурґа, де красувалася елегантна шибениця, не кажучи про Зал Катувань. Однак, жодна сенсація не живе довго, і незабаром Анонімечко став сприйматися співгромадянами не як екзотика, а як звичайний кат; і ажіотаж довкола нього розсмоктався. Тим більше, що працював він хоч і професійно, але не так віртуозно, як його кумир – Інкогнітечко. Чи то тому, що Анонімечко був ще молодий, чи то тому, що замість пальців мав копитця...
(– Нісенітниця яка! Мало було Авторові розмовляючого дощового хробака, що працює редактором журналу! – кривить звивини Ліва півкуля авторського мозку. – Чого далі очікувати? Равлика, що працює ювеліром? Метелика, що працює сталеваром? Горобця, що працює водолазом? Наявність у твоїй писанині подібних персонажів, громадянине Авторе, дає читачеві привід обізвати оні писання маячнею сивого непарнокопитого!
– Це по-перше, а по-друге, ти погрожував, громадянине Авторе, що фабулою цього твору буде історія про таємниче викрадення і подальші розшуки... Замість цього ти вже одинадцяту главу... то пак одинадцяте щось підряд белькочеш усяку дурню, а викраденням дотепер і не пахне! – підхоплює півкуля Права.
– Відповім, – каже Автор. – По-перше, тварини, що говорять та поводяться наче люди, присутні навіть у творах таких корифеїв, як Франсуа Рабле, Джонатан Свіфт, Григорій Сковорода, Ернст Т.А. Гофман, Михайло Салтиков-Щедрін, Євгеній Шварц, Михайло Булгаков (наприклад, у «Майстрі та Маргариті» птах (!) працює водієм автомобіля (!); от цитата: «... тільки на шоферському місці сидів не звичайного виду шофер, а чорний довгоносий грак у клейончастому кашкеті й у рукавичках з розтрубами») і багатьох інших видатних літераторів.
І такі твори називаються не маячнею сивого непарнокопитого, а шедеврами світової літератури, а автори – класиками!
– Ага, ясно: Автор Терентопського так званого епосу лізе зі свинячим рилом (тобто рилом Хрюрика) у калашний ряд (тобто ряд класиків). У наявності манія величі, – ставить діагноз Ліва півкуля.
– Причому, зверни увагу, колего, – підхоплює Права, – що письменників-класиків він називає авторами з маленької букви, а себе – Автором з великої букви! Це не просто манія величі, а манія величі в особливо важкій формі!
– Тьху на вас! – ображається Автор. – Я прекрасно усвідомлюю власну мізерність у порівнянні з такими величинами, і, думаючи про них, страждаю не на манію величі, а, якщо завгодно, на манію нікчемності. А по-друге, заявляю, що до обіцяного викрадення ми вже наблизилися майже впритул, і якщо не в наступному дванадцятому розділі, і не в тринадцятому, зім'ятому й марному, то вже у чотирнадцятому точно йтиметься про обіцяне викрадення. Даю волосся на відсікання! Те що під пахвами.)
За період часу, поки Автор віддавався всім цим просторікуванням, кабан-кат швиденько змотався до оперного театру, знайшов обривки м'ятої афіші й повернувся.
Вручивши клоуноликому судді добутий папір, кур'єр у масці поросяти плюхнувся на лаву, відстебнув ролики й напнув навушники.
Перерва, природно, закінчилася, і всі повернулися на попередні місця.
– Гм, – сказав пишнобровий клоун, пробігши очима афішу, після того як склав і розгладив на столі долонями обидві її шматки.
А що ще сказав із цього приводу він і інші учасники судового процесу, читач довідається з наступного щося, дванадцятого, із заголовком «Підворіття для ударників».
ЩОСЬ СОРОК ПЕРШЕ. В'язні громадянки Окнечук
Мені багнулося віднайти отут якусь жінку, що знається на чарівництві, і за її сприяння побачити деякі дивовижі...
Лукіан, «Лукій, або Віслюк».
– Чи правда, що вона чаклунка і їздить повітрям на помелі?
– Невже? – Ти бачила?
– Ну ні, я цього не виділа, і ті, які мені проказували, самі також не виділи; та тільки вже вони від вірних людей чули.
Іван Крилов, «Ілля Богатир».
– Ні, – говорить невідома дамочка, – я, – говорить, – що називається, фея. Одним моментом, що завгодно, змайструю.
Даниїл Хармс, «Про рівновагу».
21 жовтня – 3 листопада 1995 року.
Автор повинен сказати банальність: найшустріша штука у світі – це людська уява. За її допомогою індивід, що володіє фантазією, може подумки переміститися миттєво куди завгодно, навіть в іншу галактику, куди на найшвидшій ракеті треба добиратися тисячі або мільйони років, не кажучи про менш розторопний транспорт.
От і ми з тобою, безцінний читачу, тільки-но перебували в Жорикбурзі, і раптом – вжик! – як «га» сказати, – завдяки уяві Автора, проявилися за сотні кілометрів від терентопської столиці, а конкретніше: у масиві Сокирного лісу біля річки Борми.
Проявившись, оглядимося.
Перед нами ґрунтова дорога, по один бік котрої розкинулися зарості, у яких листяні рослини переважають над хвойними, а по інший бік – зарості, у яких хвойні рослини переважають над листяними.
Оскільки наше переміщення, безцінний читачу, пережбурнуло нас не тільки в просторі, але й у часі, то дивимося на календар і годинник, щоб визначити координати й у цьому аспекті. Ага! Двадцять перше жовтня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, десята година, двадцять одна хвилина, одинадцять секунд.
А хто це маячить на дорозі там, удалині? Це два вершники. Звичайно, ти, безцінний читачу, миттєво здогадався, що це лицарі Напівкруглого Столу. Ух, який же ти тямкий! Молодець! Давай почекаємо, поки вони під'їдуть ближче...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони наблизилися, і ми вже можемо навіть розглянути їхні щити. На щиті одного – чорна звивина в сірому полі, на щиті другого – бурий ведмідь, що стоїть догори дриґом, у білому полі...
– Це ж щит Річарда Левове Копито, як зараз пам'ятаю! – втручається Права півкуля авторського мозку.
– Не тільки, – заперечує Автор. – Але про це згодом.
Із щитом, де фігурує звивина, верхи на коні на кличку Микола, їде граф Кузьма; а із щитом, де зображений ведмідь, окульбачивши скакуна на кличку Рудольф, рухається герцог Леонід Коліно.
Вони вже під'їхали до нас настільки близько, що ми навіть в змозі розчути, про що вони теревенять...
– ... і тоді Картатий Лицар, теє-то як його, закричав Смугастому Лицареві: «Тю, та ти просто дурень!» – продовжував розповідати граф Кузьма. – А Смугастий Лицар йому на це: «Що?! Що ти там бовкнув?! А ну, повтори!» Картатий Лицар, теє-то як його, повторює: «Ти просто дурень!» А Смугастий: «Що-що?! А ну, повтори, що ти там проварнякав!» Картатий знову: «Ти дурень!» А Смугастий у відповідь: «Ні, ти повтори, що ти там белькочеш! Повтори, не бійся!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «Що ти там продзявкав?! А ну, повтори!» Картатий: «Ти дурень!» Смугастий: «А можеш повторити? Чи духу не вистачить?!» Картатий: «Повторюю: ти дурень!» Смугастий: «І ти можеш повторити те, що оце промекав?!» Картатий: «Дурень ти, дурень! Скільки можна повторювати!» Смугастий: «Ні, ти повтори, якщо ти такий сміливий!» Картатий: «Тьху! Кажу востаннє: ти дурень!» Смугастий: «Що ти там прожебонів знову?! А ну, повтори!» Картатий: «Не повторю! Набридло! Ну тебе! Задовбав ти мене своєю занудністю! Здаюся». А Смугастий: «Не повториш?! Ага, злякався! То то ж! Будеш знати, як мене ображати, боягузе!»
Герцог Леонід Коліно засміявся. А відсміявшись, говорив:
– Я також знаю анекдот часів Третьої громадянської війни. Жив тоді герцог Павло Гриньмасяльський з роду Лойковицьких, мій прямій предок. Він був, можна сказати, справжній богатир, умів і любив почубитися; одного разу навіть переміг велетня Киклопенка! Але в громадянській війні брати участі не забажав, бо вважав, що принци Георгій і Григорій мусять з'ясувати, кому дістанеться корона, не за допомогою війни, а за допомогою жереба. І принц Георгій і принц Григорій посилали до герцога Павла своїх делегатів, призиваючи його ввімкнутися в боротьбу й підтримати котрогось із претендентів на корону, але герцог грубо виставляв делегатів із нашого Гриньмасяльського замку. І от у черговий раз принц Григорій послав до герцога Павла свого соратника, графа Аскольда Нечистоносого. Вертається Аскольд Нечистоносий від герцога Павла, і принц Григорій питає графа: «Ну що, ти знайшов з герцогом спільну мову?» А граф відповідає принцові: «Не тільки нічого не жнайшов, а й навпаки – жагубив». – «Що загубив?!» – «Жуби».
Тепер розсміявся граф Кузьма.
☼ ☼ ☼
От так, озвучуючи свій шлях сміхом, два одягнені в доспіхи індивідууми (звичайно, у сучасному смислі цього слова, а не в античному, адже давні римляни називали словом «індивідуум» не людину, а атом) під'їхали ґрунтовою дорогою до річки Борми.
Мосту через річку в цім місці не було, броду теж не було, зате був пором.
На протилежному березі крім порома на воді знаходився і будиночок біля води, у якому, очевидно, жив поромник.
Граф Кузьма роззявив був рота, щоб покликати, але герцог Леонід Коліно вказав йому на вербу біля берега. Верба була низька й кремезна, схожа на стоячого догори щупальцями восьминога. На одному з, так би мовити, щупалець (тобто, зрозуміло, на гілці, що витягнулася паралельно ґрунту) був невеликий дзвін (судячи з кольору – мідний). А до стовбура дерева була примотана дротом фанерна дошка, на якій красувався текст (зроблений, мабуть, за допомогою електричного випалювача):
«ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОРОМА – ВДАРИТИ У ДЗВІН НЕ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ. ДЛЯ ОТРИМУВАННЯ КОПНЯКА ЗА ХУЛІГАНСТВО – ДЗВОНИТИ БІЛЬШ ВОСЬМИ РАЗІВ».
Граф Кузьма під'їхав до дерева, посмикав за мотузку дзвона, і той, захитавшись на гілці, бомкнув п'ятичі.
Поромник не змусив на себе довго чекати: відразу ж вийшов звідкись із-за будинку, зійшов на пором і, чіпляючись за натягнуту над водою линву, перемістив свій плавзасіб уздовж цього каната до лицарів.
Поромник виявився молодим, років вісімнадцяти, і діловим хлопцем.
Коли вершники опинилися на поромі, хлопець указав їм на табличку, прибиту двома цвяхами до дерев'яного поручня:
«ТАКСА ЗА ПЕРЕПРАВУ – ПО 2 ШУРХОТИКИ З НОСА».
Коли ж лицарі, не сходячи з коней, простягнули йому чотири шурхотики, хлопець уточнив, що маються на увазі не тільки людські носи, але й кінські. Так що подорожанам довелося подвоїти суму.
Якщо найвідоміша книжка англійського письменника Джерома Клапки Джерома називається «Троє в човні, не рахуючи собаки»; а відомий твір російського класика Івана Тургенєва можна було б озаглавити «Один у човні, не рахуючи собаки» (читач, можливо, догадався, що цей один був німим і звався Гарасимом; втім, цей опус можна було б також наректи «Один у човні, але вже без собаки»); а знане писання ще одного російського класика Миколи Некрасова можна було б пойменувати «Бозна скільки у човні, не рахуючи діда Мазая», то дану ситуацію можна було б описати словосполученням «Троє на поромі, не рахуючи коней», або ж «Двоє на поромі, не рахуючи людей», або навіть «П'ятеро на поромі, не рахуючи мікроорганізмів».
Людей, що перетинають на кораблях моря й океани, називають мореплавцями. Стало бути, людей, що перетинають річки, от хоча б і на поромах, можна назвати річкоплавцями.
Зрозуміло, під час переміщення поперек річки Борми, втім, зовсім не широкої, яйцешукачі задали річкоплавцеві традиційне питання, традиційно показавши портрет яєчного шахрая. Хлопець відповів, що про місцезнаходження намальованого суб'єкта зі драконячим яйцем йому нічого невідомо. За тоном відповіді можна було здогадатися, що йому це питання задавали не один раз, і йому вже набридло на нього відповідати. А він запитав пасажирів, скільки їм років. Злегка здивувавшись цікавості перевізника, лицарі, однак, ввічливо назвали свій вік.
Причаливши до свого берега, поромник додав:
– Я-от не знаю, але раджу вам звернуться із цим питанням до феї Ані Окнечук, що мешкає отут недалечко. Вона багато чого знає.
– А як нам її знайти? – запитав герцог Леонід Коліно.
– Дуже просто. Бачите: цей шлях там далі розгалужується на п'ять доріг. Так от, вам треба їхати другою праворуч. Доїхавши нею до першого перехрестя, поверніть ліворуч. Повернувши, їдьте прямо. Проїдьте одне перехрестя, а на другому поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте прямо до перехрестя й там ще раз поверніть праворуч. Повернувши, знову їдьте до перехрестя й там поверніть уже ліворуч. Повернувши, їдьте прямо до наступного перехрестя й там поверніть праворуч. Доїхавши до наступного перехрестя, поверніть ще раз праворуч. На наступному – уже ліворуч. А потім знову праворуч. Ну а далі шуруйте прямо, поки не побачите маленький замок із флюгером у вигляді мітли. От у тому замку й живе фея Аня Окнечук.
– Гм. Я краще все це запишу, щоби не збитися. Повторіть ще раз, – попросив герцог, дістаючи з рюкзака ручку й блокнота.
Поромник повторив, Леонід записав.
Подякувавши хлопцеві за підказку, лицарі продовжили путь.
Від розвилки доріг поїхали другою праворуч.
Хлопець же, провівши їх поглядом, потер долоні, як це роблять люди, певні у швидкому й легкому збагаченні, і кинувся до свинарника за будинком, де він тримав шістку їздових кабанчиків.
Терентопські свинарі вивели породу їздових свиней, довгоногих, шустрих, енергійних... Сухорлявих. (Сухор-лявих, а не в-сухар-ях-запечених! Не переплутай, читачу!) Тобто струнких. Сенс існування яких не в забезпеченні людей м'ясом і жиром, а в перевезенні людей і вантажів.
Поромник швидко запряг шістку кабанчиків у візок, по двоє в ряд. Потім сказав своїй тринадцятирічній сестричці Інні, аби вона його короткочасно замінила, якщо під час його нетривалої відсутності з'являться бажаючі перетнути на поромі Борму. Потім, сівши в засіб пересування, труснув віжки. І жваві свинтуси помчали його з таким ентузіазмом, начебто для них не було у світі більшої насолоди, ніж прокотити хазяїна з вітерцем.
Від розвилки доріг цей транспорт поїхав крайньою праворуч.
А поки лицарі й поромник їдуть різними дорогами, Автор встигне збагатити читача інформацією про цих двох лицарів, їхніх коней і їхні герби. А також про терентопських фей.
☼ ☼ ☼
Як читач уже напевно здогадався, герцог Леонід Коліно був далеким родичем Річарда Левове Копито, тому що й той і другий були нащадками герцога Павла Гриньмасяльського, і той і другий носили на щиті герб роду Лойковицьких.
У герцога Павла Гриньмасяльського (сучасника Жориків Третього і Четвертого) було двоє дітей: дочка Горпина й син Маврикій. (Гриньмасяльський – не прізвище, а прізвисько, від чисто терентопського слова «гриньмасялити», що означає – колупати вказівним пальцем правої руки в правій ніздрі під час граду; а прізвище його – Лойковицький. Герцог Павло Гриньмасяльський, якщо читач пам'ятає, фігурує в щосі двадцять шостому за назвою «Самогон для принцеси», але не власною персоною, а як образ, що втілюється якимось театральним актором.) Леонід Коліно був нащадком Маврикія, а Річард Левове Копито – Горпини. Зазвичай жінка, виходячи заміж, бере прізвище чоловіка. Горпина, вийшовши заміж за лицаря Євстафія, не стала брати його прізвище. Навпаки: Євстафій побрав прізвище дружини. Саме завдяки цьому їхні нащадки, включно з Річардом Левове Копито, й носили прізвище Лойковицьких. Справа в тім, що в лицаря Євстафія прізвище було... Як би це пом'якше... Ну, добре, скажемо прямо: Засранін. Хто ж захоче носити таку фамілію й передавати її нащадкам! Герб у Євстафія Засраніна теж підкачав. Авторові навіть соромно його описувати. Тому, ставши Лойковицьким, Євстафій узяв собі й герб Лойковицьких; і передав його нащадкам. На цьому гербі, як читач знає, має місце стоячий догори дриґом ведмідь. Як і у випадку з білими комарами на щитах лицарів з роду Глімпельштейнів, ведмеді, їхні розміри й місця розташування на щитах у лицарів з роду Лойковицьких також мають відмінності, щоб уникнути плутанини. У герцога Леоніда Коліно, приміром, ведмідь на щиті побільше, ніж в лицаря Річарда Левове Копито, і розташований трохи вище.
Що ж стосується графа Кузьми, на гербі якого зображена чорна звивина на сірому тлі, то будь-який знавець терентопської геральдики, лише зирнувши на його щит, відразу визначить, що цей граф – прямий нащадок герцога Єрофія Хитросплетена Звивина, з яким постійно радився король Жорик Сьомий.
Додам також, каже Автор, що кінь Леоніда Коліно – підласої масті (тобто темно-коричневий зі світлими підпалинами навколо очей, рота, у паху й в області ліктів і на сідницях). Був названий Рудольфом на честь германського короля Рудольфа Першого Габсбурґа, що правив у тринадцятому столітті. А кінь Кузьми – олене-гнідої масті (тобто верхня частина голови, шиї (уздовж гребеня й біля лопаток), спини, крупу й боків темно-коричневі, а кінець морди, горло, і живіт світло-коричневі). Названий Миколою на честь російського царя, але Автор не знає точно – якого: Миколи Першого, Миколи Другого, або навіть обох відразу. Взагалі-то ці інформації, мабуть, не мають великого значення, але отака вже традиція епосів: обрушувати на голову читача або слухача масу всіляких подробиць. І Автор, підрядившись зварганити який-ніякий так званий епос, лише слідує такій традиції.
Ну й, мабуть, перш ніж перейти до фей, треба для повноти картини дати портрети цих витязів.
Герцог Леонід Коліно, що живе в Гриньмасяльському замку, котрий у місті Жабенятинську, і є главою Гриньмасяльського герцогства (яке іменується також Жабенятинською областю), – це п'ятдесятип'ятирічний чоловік середнього зросту, кремезний, досить угодований, голений (тобто безбородий і безвусий) і дощенту лисий. Спочатку його прізвисько було Лисий Наче Коліно. Але згодом воно скоротилося до одного слова: просто Коліно. Лисина його була гладкою й блискучою, так що в цьому аспекті він був подібний іншому мандрівникові – Одіссею. Про якого Єврімах сказав: «Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних. Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине, а з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки». (Гомер. «Одіссея». Пісня вісімнадцята, рядки 353-355).
А граф Кузьма – двадцятичотирьохрічний парубок високого зросту, стрункий, світловолосий: волосся довге, до плечей. Носить невелику борідку й вуса. Загалом, має романтичну зовнішність, яка цілком підійшла б до стандартного висловлення «прекрасний лицар на білому коні». Якби, звичайно, його кінь був білим.
☼ ☼ ☼
А тепер – кілька слів про терентопських фей.
Феями жінок, що займаються чарівництвом, у Терентопії стали називати за розпорядженням короля Мирополка Романтика. До того їх там величали відьмами або кудесницями. Мирополк, начитавшись чарівно-романтичних книг, привезених ним із Західної Європи, у тому числі про знамениту Фею Морґану – сестру короля Артура, вирішив: нехай, мовляв, і в його свіжествореному за книжковими зразками лицарському королівстві кудесниці йменуються на книжковий манер: феями.
Що й узаконив указом.
Так само він наказав називати ельфами тих лісових жителів, які раніше називалися лісовиками або щезниками (про це Автор докладніше скаже в розділі сорок четвертому за назвою «Лісовий колектив Рабіновича»). Мирополк навіть хотів терентопських шахтарів і рудокопів назвати гномами, хоч вони й були звичайними чоловіками, а не карликами. Але, слава Богу, до такого курйозу його реформа не дійшла.
У багатьох казках феї зображуються летючими дівчатами, маленькими, трохи більше комах, із крильцями метеликів або бабок. (Саме про таких написав ілюстровану фотографіями книжку «Пришестя фей» Артур Конан Дойл, котрий чи то вірив, що маленькі крилаті дівчата існують не тільки у казках, але й у реальній дійсності, чи то прикидався, що в це вірить, аби містифікувати читачів). Нехай такі небилиці залишаються на совісті казкарів. У дійсності феї – це звичайні жінки, що оволоділи чарівними знаннями.
Терентопські феї походять від українських відьом. А про українських відьом написано багато книг. Для прикладу Автор цих рядків назве тільки писання трьох класиків (двох харків'ян і полтавця; останній, втім, був онуком харківського поштмейстера): Орест Сомов, «Київські відьми»; Грицько Основьяненко, «Конотопська відьма»; Микола Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (що в тій збірці кілька творів про таких жіночок) і «Вій». Отже, тема українських відьом широко представлена в літературі, особливо українській, російській і польській. І читач може самостійно знайомитися без допомоги Автора Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу з такими книгами. А терентопські феї нічим принципово від українських відьом не відрізняються. Тому Автор не бачить необхідності тут заглиблюватися в цю тему й довго про неї розпатякувати. Зауважить лишень, що ці великі безкрилі жінки, як і крилаті маленькі в казках, теж летючі. Але літають не за допомогою махання крильми, а без усяких крил, верхи на мітлах, ступах, швабрах, щітках, коцюбах або, у найгіршому разі, верхи на чоловіках, за допомогою відповідних заклинань.
Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, щойно спало на думку таке: якщо боги жіночої статі називаються богинями, то, напевно, магів жіночої статі можна називати магинями. Логічно? Отож, фей, відьом, кудесниць доречно величати також і магинями.
☼ ☼ ☼
Отже, повернемося до поромника, що мчиться на свинячій упряжці.
На відміну від лицарів Кузьми й Леоніда Коліно, які їхали складним маршрутом, звертаючи періодично то праворуч, то ліворуч, поромник котив прямо й усього хвилин за п'ятнадцять опинився біля кам'яної будови, недостатньо великої, мабуть, щоб називати її повноцінним замком, але й не настільки маленькою, щоб обізвати просто особнячком. Можна назвати її, наприклад, замкоподібною віллою. Над її черепичним дахом зметнувся шпиль, увінчаний флюгером у вигляді мітли.
Покинувши свій свинячий екіпаж, поромник підійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвінка.
