Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ ЧЕТВЕРТЕ. Витязь у капроновій сітці
Комсомолові передати того дракона, що давив увесь час Юрко-Побідоносець: він його зразу рішить...
Остап Вишня, «Слово – діло».
– ... Цією ніччю я з Драконом бився...
Карло Ґоцці, «Крук».
... вони усі там посіли, надибавши на індійського дракона...
Григорій Сковорода, «Кільце».
17 вересня 1995 року.
Колектив давньогрецьких міфічних героїв, через їхнє переміщення із Греції до Грузії і назад на транспортному засобі з найменуванням «Арго», був названий словом «аргонавти». Тому лицаря Аркадія з тієї ж причини й за тим же принципом (тобто через його переміщення від майстерні Нетребенька до Гірчичної печери на транспортному засобі з найменуванням «гіппомобіль») можна сміливо назвати гіппомобіленавтом.
– За цим же принципом, – каже раптом Права півкуля авторського мозку, – тебе самого, громадянине Авторе, можна назвати й автобусонавтом, і трамваєнавтом, і тролейбусонавтом, і таксонавтом, і метронавтом, і...
– А чому б і ні, – погоджується Автор. – Чом би замість двох слів «пасажир метро» не вживати одне – «метронавт», замість двох «пасажир таксі» – одне «таксонавт», і так далі.
– А у повісті М.В. Гоголя «Вій» баба-відьма переміщалася верхи на людині – філософові Хомі Брутові, – згадує Ліва півкуля. – Значить, її можна назвати філософонавткою.
Отже, так званий гіппомобіленавт Аркадій під'їхав до Гірчичних печер.
Дракон Інокентій Карлович встигнув з натури накидати на картон ескіз із групою скель і повернутися до Гірчичної печери, зустріти там Гавриїла Святославовича, показати йому ескіз і розставити на дошці шахові фігури, коли знов приперся докучливий лицар.
Як звичайно, Аркадій почав робити ротовий шум образливого змісту, і драконові, як завжди, довелося вийти на розбірку. Гавриїл Святославович, зацікавившись, послідував.
– Чого тобі бажано, старче? – огризнувся на знайомий голос із незнайомого металу Інокентій Карлович цитатою з «Казки про рибака й рибку» О.С. Пушкіна. Аркадій, звісно, був не дідусем, а чоловіком далеко не пристаркуватим; але, як говориться, з пісні слова не викинеш, і із цитати класичного тексту також.
– Усе того ж, усе того ж, – відповів метал з колісного каркаса, начиненого конем.
– Ідіть знаєте куди, пане! Дракони в зоопарках не живуть!
Аркадій вибухнув нецензурними вираженнями, які Автор не може повторити.
І раптом...
– Ведіть себе пристойно, пане! – викликнув Гавриїл Святославович.
– Хто це отут пищить? – запитав металевий вершник, повертаючи шоломом у пошуках джерела вигуку.
Виявити джерело йому не вдалося й він сказав:
– На чому це я зупинився?.. А, так! – і продовжив непристойний вилив.
– Грубіянити не треба, пане лицарю! – знову вклинився Гавриїл Святославович.
– Та хто ж отут підпискує, йолки-палки! – знову закрутив шоломом Аркадій.
І отут він побачив Гавриїла Святославовича, якого видав блиск пенсне.
– Тю, це ти, хіба, шмаркле рожева, голос подаєш? – виразив сумнів «мисливець на драконів».
– Годі! Без образ! – огризнувся Гавриїл Святославович, нервово поправляючи на носі пенсне. (Можливо, професійний біолог заперечить, що в істот, до категорії яких належить даний громадянин, передній закрайок організму називається не носом; але Автор, не будучи біологом, звик по-дилетантськи передні закрайки живих організмів називати носами, і в даному разі відмахується від біолога, щоб не зраджувати давній звичці).
– Ти! Бляха-муха! Гляньте, люди добрі, воно звуки видає! – ляснув себе по коліну лицар. – Та я на таких, як ти, карасів ловлю!
Ця фраза про карасів та попередня про шмарклю дуже образили Гавриїла Святославовича, і він, сердито насупивши пенсне, мовчки обурився.
(– А чи не час розглянути цього таємничого Гавриїла Святославовича ближче? – запитує в Автора його Права мозкова півкуля. – А то ти, громадянине Авторе, уже кілька разів його згадував, а читачеві дотепер невтямки, що ж воно за істота. Ясно, що не людина. А хто?)
Так, погоджується з півкулею Автор; прийшов час розглянути цього персонажа ближче, безцінний мій читачу.
☼ ☼ ☼
Гавриїл Святославович був земляком. Не в тому розумінні, що він був співвітчизником Автора або читача, а в тому розумінні, що жив у землі. Автор підкреслює: не НА землі, а саме У землі, тобто в товщі ґрунту. То пак періодично він вилазив на його поверхню, але в основному... Погодься, читачу: логічно називати земляком саме того, хто проживає в землі. От, наприклад, кроти – стовідсоткові земляки.
– А як за цим принципом треба називати тих, хто живе у воді? – уточнює Права півкуля авторського мозку. – Водяками, чи що?
– Яких у воді треба кликати вод... вод... еее... вод... водіями. Але не від дієслова «водити», а від іменника «вода».
Що ж стосується людей, то називати їх земляками нелогічно. Адже вони контактують із землею лише підошвами. А в цілому перебувають не в землі, а в повітрі. Тому логічніше кликати їх не земляками, а повітряками. Взагалі-то вітряками називають вітряні млини, але людям підійшла б схожа назва «повітряки» у зв'язку з вищевикладеними аргументами. Втім, у товщі землі періодично перебувають метробудівники й шахтарі, тому вони, дійсно, заслуговують називатися земляками, але лише в робочий час.
Загалом, Гавриїл Святославович був люмбрикусом. Це по-науковому висловлюючись. А виражаючись по-простонародному – земляним хробаком, або, як ще кажуть, дощовим черв'яком. Не звичайним, безумовно, а розмовляючим. Тобто людиноподібним, в аспекті мовлення й інтелекту, мутантом.
Якщо ця книга потрапила до рук читача допитливого й педантичного, що бажає знати все ґрунтовно, то спеціально для такого Автор надає розгорнуту наукову класифікацію цього персонажа.
Гавриїл Святославович належав до:
типу Annelides,
класу Clitellata,
підкласу Oligochaeta,
ряду Haplotaxida,
підряду Lumbricina,
родини Lumbricidae,
роду Lumbricus,
виду Lumbricus terrestris,
підвиду Lumbricus terrestris sapiens speaker.
Автор сподівається, що така скрупульозність задовольнила педантичного читача. І, висловлюючись словами класика з вищезгаданої казки про рибака та рибку, «тепер його душенька раденька». («Чия, не зрозумів, душенька раденька? Читача або Автора?» – допитує останнього Ліва півкуля його мозку, але Автор, як упертюх на допиті у гуманних катів, зухвало кидає: «Не зізнаюся, хоч лупіть мене кремовими тортами!»)
Отже, читачу, Гавриїл Святославович був розмовляючим дощовим хробаком. Уже двадцять один рік він дружив із Інокентієм Карловичем. Напевно, звичайні хробаки так довго не живуть, але, очевидно, ті чарівні обставини, які дали йому подібні до людських розум і голос, дали також тривалість життя аналогічну людській, і нестандартний розмір. Довжиною і товщиною він був помітно більше, ніж не розмовляюча рідня. Через це його можна було зопалу прийняти за юного жовтопузика, або (в стані непорушності) за довгу тонку ковбаску.
– Дозвольте-но! – можливо, скажеш ти, безцінний мій читачу, тикнувши нігтем у книгу. – Отут написано: Гавриїл Святославович поправив на носі пенсне. Як же він міг поправити пальцем пенсне, якщо в хробаків немає ані рук, ані лап, ані інших кінцівок?
Так, немає. Тому пенсне він поправляв не кінцівкою, а... як би це сказати... самим собою. Тіло-то в нього гнучке, довге, як хобот або щупальце, і цим-от тілом-хоботом-щупальцем він міг і пенсне поправити, і пішака пересунути, і, обвивши олівець передньою частиною й спираючись на стіл задньою, намалювати щось, і на друкарській машинці міг друкувати, тикаючи собою в клавіші, і так далі, і таке інше. Тобто хоботоподібність або, якщо завгодно, щупальцеподібність тіла заміняла йому руки. Він навіть ухитрявся зав'язувати на собі краватку, але й Авторові не вистачає уяви виобразити собі такі маніпуляції безрукого громадянина.
– І якось дивно, – можеш сказати ти, читачу, – що дощовий хробак носить пенсне!
А як же йому не носити?!! – вигукує Автор. Як же йому не носити пенсне, якщо в Гавриїла Святославовича дуже поганий зір?!
– У хробаків немає очей! – можеш сказати ти.
Зрозуміло, немає! Саме тому в Гавриїла Святославовича й був поганий зір. Хіба можна мати добрий зір, не маючи очей? А раз у нього поганий зір, то він змушений носити чарівне пенсне. Окуляри б йому не підійшли, адже в нього немає вух, за які окуляри трималися б дужками. Зате пенсне – інша справа: прищепив на ніс (або як там називається ця частина його організму) і ніякі вуха не потрібні.
Познайомилися Гавриїл Святославович і Інокентій Карлович 1974-го року, коли Інокентій Карлович ще перебував у яйці. Дракони, як відомо, лупляться з яєць.
Виколупуючись із ґрунту поруч із цим яйцем, Гавриїл Святославович вимовив:
– Погоди тепер гарні, сирі.
– Осінь, – підтвердило яйце.
– «Висне небо синє, Синє та не те; Світить та не гріє Сонце золоте. Оголилось поле Од серпа й коси; Ніде пріліпитись Крапельці роси...» – почав цитувати хробак-мутант вірш «Осінь» харків'янина Якова Щоголіва, поета-романтика дев'ятнадцятого сторіччя.
Яйце підхопило та продовжило:
– «Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить. Хоч би де замріла Квіточка одна; Тільке й червоніє Що горобина...»
– Поезію любите? – поцікавився хробак.
– Обожнюю, – відповіло яйце.
– Я – Гавриїл Святославович, дощовий черв'як, – представився один.
– А я – Інокентій Карлович, дракон. Дуже приємно познайомитися! – відгукнувся крізь шкарлупу другий.
Вони поговорили про поезію, потім про музику, потім про живопис і графіку, потім про театр і кіно, потім про філософію...
Виявилося, що їхні смаки багато в чому збігалися: обоє любили поезію Якова Щоголіва та Франческо Петрарки, музику Ігоря Стравінського та Джорджа Ґершвіна, живопис Ієроніма Босха та Казимира Малевича, графіку Обрі Бердслі та Григорія Нарбута, фільми Чарлі Чапліна та Федеріко Фелліні, філософію Епікура та Григорія Сковороди...
Зрозуміло, при такій спільності смаків вони аж ніяк не могли не стати друзями.
Гавриїл Святославович став через день приповзати до яйця й подовгу розмовляти з юним драконом.
«Ти чув коли, щоб яйце співало?» – питає один із персонажів гумористичного роману Юрія Тиса «Щоденник народного героя Селепка Лавочки». На таке питання Гавриїл Святославович міг би відповісти: «Еге ж, чув».
За півроку після знайомства, коли Інокентій Карлович уже досить дозрів для шкаролупоруйнування, він вибрався з яйця й уперше побачив заочного друга. А друг його не побачив, оскільки в ті часи ще не носив пенсне. Тільки за десять років, коли дракон від книголюбія зробився короткозорим і став носити окуляри, він умовив і свого друга-хробака зайнятися зором.
Хробак за допомогою крилатого приятеля подався до майстерні з виготовлення оптики й замовив собі пенсне. Майстри, треба сказати, у Жорикбурзі першокласні. Зрозуміло, що при відсутності в клієнта органів зору, пенсне його повинне бути не звичайним, а магічним, інакше він нічого крізь нього не побачить і при наявності найтовстіших лінз. Тому до виготовлення цього предмета був залучений і чарівник Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, котрий придумав для лінз таке магічне заклинання, що й безокий міг крізь них бачити все прекрасно. (Це ж було за дев'ять років до того, як Перевертайло-Замийский зробився мавпою й тому втратив можливість чітко виголошувати заклинання, про що читач докладніше довідається пізніше, у розділі двадцятому за назвою «Рожева в червоний горошок Магія»).
Незабаром Гавриїл Святославович мав пенсне з такими чудесними лінзами, що міг розглядати навколишній світ, не звертаючи уваги на відсутність очей. А оскільки призначалася ця оптика для земляного хробака, то була, зрозуміло, дуже нестандартною. По-перше, маленькою; по-друге, еластичною (завдяки чому при переміщенні під землею щільно притискалася до тіла й не заважала рухові); а по-третє, лінзи були брудовідштовхувальними й тому завжди чистими (це вже завдяки магії) – ґрунт до них не прилипав.
У ті часи ані Гавриїл Святославович, ані Інокентій Карлович ще не отримували зарплатні. Однак у хробака були монети для оплати роботи оптиків і чарівника. Якщо досить довго плазувати під землею, періодично натикаючись там на загублені кимсь колись грошики, то поступово щось і назбираєш. А якщо пощастить, то знайдеш і цілий скарб. Та й Інокентій Карлович свої окуляри придбав за гроші, виявлені в ґрунті та подаровані йому сліпим другом.
– А як і чому, пане Авторе, тобі в голову втовкмачилося зробити другом дракона Інокентія Карловича саме розмовляючого дощового черв'яка? – цікавиться з деяким єхидством Ліва півкуля авторського мозку. – Чому не розмовляючого кота або собаку, зайця або кролика, мишу або пацюка і так далі? Чому саме люмбрикуса?
– Хороше питання! – вигукує Автор. – Розповім, привідкривши, що називається, свою творчу кухню читачеві.
Олександр Сергійович Пушкін якось написав: «цей твір оригінальний, а ми з того й б'ємося». Так, автори й взагалі творці прагнуть оригінальності й б'ються за своєрідність своїх творінь, тобто намагаються досягти, щоб вони були мінімально схожі на інші, а в ідеалі – взагалі не схожі. Тобто, по-простонародному висловлюючись, справжні творці – це випендрьожники. Епігони й плагіатори не прагнуть випендрюватися, але їх і справжніми творцями назвати, мабуть, не можна.
І Автор Терентопського так званого епосу теж жадає випендритися. Зокрема й вибором персонажа. Тому, вирішивши, що в інтелігентного дракона-очкарика повинен бути друг і однодумець, Автор устав перед питанням: хто саме? Розмовляючий кіт? Не оригінально! Розмовляючих котів у світовій літературі хоч греблю гати (начитаний читач навскидку може назвати відразу десяток або два; а взагалі їх сотні, якщо не тисячі, а може, і десятки тисяч, а може, і сотні тисяч). Те ж саме стосується розмовляючих собак, мишей, пацюків, зайців і кроликів. Банальщина! Боячись бути банальним, Автор гарячково перебирав у мозку різних істот, шукаючи таких, з якими він не подибувався в літературі, кіно й інших видах мистецтва. Але щоразу згадував, що от таку істоту він зустрічав от у цих добутках, а от таку – он у тих...
І тільки дійшовши до дощового хробака, Автор не зміг згадати його як персонажа. Якщо хробаки йому в літературі й попадалися, то лише в якості, так би мовити, біологічного антуражу, а не в ролі героя. Ну, щось типу: «Ой, аж зопріли очерета. Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Старигань Ромуальдич узяв з бляшанки дощового черв'яка, понюхав, нахромив тваринку на гачок, поплював на неї для удачі, і, закинувши вудку у водойму, уп'явся балухами в поплавця і весь аж перехнябився».
Напевно, каже Автор, я не зміг згадати літературного твору, де персонажем був би люмбрикус, не тому що таких добутків немає, а тому що недостатньо начитаний і ерудований. Напевно, є принаймні байки або казки, де персонажать і люмбрикуси. (О, здається, Автор побіжно винайшов нове дієслово «персонажити», що означає – бути персонажем). Але якщо люмбрикуси десь у літературі й персонажать, то в набагато меншій мірі, ніж кішки, собаки й багато інших істот. От через те, пояснює Автор Терентопських хронік, я й вирішив другом Інокентія Карловича зробити саме настільки, так би мовити, ексклюзивного й раритетного героя, як люмбрикус.
До речі, читачу, і людина є чимсь на зразок черв'яка, на якого еволюція нап'яла кістяк, кінцівки й безліч інших аксесуарів – зручних для життя в певних умовах біологічних, так би мовити, ґаджетів. У цьому можна переконатися, подивившись на зображення людської травної системи, котра виглядає саме чималим черв'яком, який скарлючився усередині людини (а якщо скарлюченого розтягти прямо, те він видовжиться аж на десять метрів!). А все решта – це напнутий на того черв'яка живий скафандр, у який вмонтований навіть бортовий комп'ютер, тобто так званий мозок, і маніпулятори, тобто так звані кінцівки. Тому людям не слід занадто зазнаватися й дивитися на хробаків зневажливо, зверхньо й із презирством. Оскільки хробаки по суті є нашими братами, яким просто не дісталося від природи комп'ютеризованого скафандра, тому що в умовах їхнього життя він непотрібний.
☼ ☼ ☼
Отже, образившись фразами про ловлю карасів і рожеву шмарклю, Гавриїл Святославович хмуро відповз у тінь (як і всі хробаки, він не любив сонячних променів), а «ловець драконів» обернувся до печерного екскурсовода:
– А тепер давай поговоримо як мужчина з му... тьху, з чудовиськом. Давай-но битимемося. Якщо я тебе переможу – ти опинишся в Королівському зоопарку; ну, а вже якщо ти мене...
– А якщо я вас, пане, здолаю, то ви опинитесь у зоопарку, – пробубонів дракон, поправляючи пазуром окуляри.
– То я опинюсь у зоопарку, – посміхнувся Аркадій, подумавши: «На екскурсії». – Бій не на життя, а на зоопарк! Битва до останньої краплі поту! Чи злякався, Іполите Казимировичу?
Образливу підозру він збільшив тиканням списа убік суперника. Спис у нього був складний, також винайдений й виготовлений Нетребеньком. Він складався наче телескоп, а в потрібний момент від натискання кнопки розкладався завдяки внутрішній пружині. Це було зручно, адже від лицарського гуртожитку до лицарської стайні доводилося добиратися на трамваї, а спробуй, всунься в трамвай зі звичайним списом! Особливо в годину пік! (Читач сам може переконатися, наскільки це непросто, якщо, прихопивши перший-ліпший лицарський спис, полізе з ним у перший-ліпший трамвай, щільно набитий пасажирами). Навіть пішки чимчикувати вулицею з настільки довгою штуковиною незатишно. А телескопічний – склав, упакував у футляр, і – хоч у трамвай, хоч куди.
Інтелігентний Інокентій Карлович терпіти не міг усілякого рукоприкладства, але в даному випадку, усвідомлюючи, що цього мерзенного заняття не уникнути, буркнув:
– Ну що ж, тримайтеся, пане, я вам спробую показати, де ракам роги правлять... тьху... де кози зимують... тьху... де...
– Уперед! За батьківщину! За Жорика! – вереснув лицар, перехоплюючи зручніше спис і чиркаючи шпорами Людовика в каркасі.
Людовик задріботав копитами, і метал, начинений лицарем, на гіппо...
(Автор зненацька згадав, що дотепер не дав портрета лицаря, і якщо безцінному читачеві неодмінно треба знати, які в персонажа ніздрі або брови, то він, читач, може бути незадоволений відсутністю опису зовнішності Аркадія. Тому Автор перервав розповідь на півслові в найдраматичніший момент, щоб виправити свою помилку.
Отже: лицар Аркадій (Аркадій Левович Глімпельштейн). Вік – 25 років. Зріст – 171 см 6 мм. Вага – 79 кг 933 гр. Щільний, кремезний. Волосся темно-русяве, коротко підстрижене, жорстке, їжачком. Чоло невисоке. Брови широкі, густі, що сходяться на переніссі. Очі великі, широко розставлені, сірого кольору. Ніс широкий, короткий з горбочком. Ніздрі... еее... ніздрі як ніздрі (тобто не квадратні, не трикутні, а... ніздреваті). Рот широкий, губи вузькі, бліді. Зуби великі, здорові. Мандибула (нижня щелепа) квадратна, масивна. Вуха м'ясисті, рожеві. Шия коротка, товста. Особливі прикмети: родимка у формі коми заледве вище лівої сідниці й два татуювання: на правому плечі схематичне зображення серця, простромленого тонкою ковбасою, а на грудях – напис «НЕ ЗАБУДУ, ЩО ДЕЧОГО КРАЩЕ НЕ ЗАБУВАТИ». От, мабуть, і все.
Про зовнішність Інокентія Карловича говорити нема чого: дракон як дракон, тільки в окулярах.
Виконавши роль вербального портретиста, Автор вертається до ролі вербального баталіста, тобто до опису битви лицаря із драконом, точно в місце, де перервав її на півслові.)
...мобілі ринувся у битву!
«Зав'язався гарячий бій!» – так люблять писати баталісти.
Автор не певен, що ця фраза підійшла б для прохолодного топтання біля Гірчичної печери. Пил, щоправда, який-ніякий вони підняли, оскільки погода була посушлива, хоч і почалася осінь, однак особливої страсті в їхніх рухах не спостерігалося. Лицар Аркадій, наїжджаючи на екскурсовода, ворушив телескопічною зброєю, а той вивертався, ляскав крильми й норовив нанести відповідний випад. Але боєць із цього дракона був не дуже крутий. Одне слово – інтелігенція очкаста. І бронетанковий вершник на своєму гіппомобілі відтискував його до однієї зі скель, уже намацуючи вільною рукою сітку біля коліна.
Дощовий хробак Гавриїл Святославович, щохвилинно переповзаючи з місця на місце, аби краще бачити, що відбувається, з жалем спостерігав, як його друг, якому ще ніколи в житті не доводилося битися, здає свої позиції, а його грубий суперник, тіснячи Інокентія Карловича списом, іншою рукою навпомацки розпускає капронові тенета.
Лицар був приємно здивований несподіваною хисткістю жертви, і вже радів швидкій легкій перемозі, аж раптом... (Ах, це фатальне «аж раптом», здатне різко поміняти картину, перевернути все з ніг на голову й вивернути навиворіт, переможця зробити переможеним, а переможеного переможцем!) Аж раптом нижній край сітки, потрапивши під колесо гіппомобіля, накрутився на нього й сітка рвонула вниз того що тримав її Аркадія.
Фатальним для «ловця драконів» було не те, що він висмикнувся із кульбаки й гримнувся об землю. (Слава Нетребенькові – виготовлений ним доспіх мав зсередини пружну амортизаційну прокладку, завдяки чому гриматися безпечно й навіть, можна сказати, затишно). А те, що гримнувся-то у свою же сітку! Та ще й перекувиркнувся!
Подальша спроба скинути із себе капронові нитки погіршила ситуацію: клята сітка чіплялася й намотувалася на всі виступи металу, і чим завзятіше лицар борсався, тим тугіше його обплітала капронова павутина.
І за пару хвилин метушні він був уже такий сповитий, що не міг дриґати жодною кінцівкою, а тільки люто сопів в обидві дірки.
Ще б не сопіти! Мить назад відчувати себе переможцем, і раптом – бац! – бути заплутаним, знерухомленим, примотаним до колеса! Кожен би засопів! Якщо не про кожну людину можна сказати: «трудиться не покладаючи рук», то про кожну можна сказати: «дихає не покладаючи ніздрів». От і Аркадій опинився в ситуації, коли не міг щось робити не покладаючи рук, тож йому залишалося лише працьовито дихати не покладаючи ніздрів. «Мій педантизм, – втручається раптом Ліва півкуля авторського мозку, – примушує мене заперечити твердженню, що можна про кожну людину сказати: "дихає не покладаючи ніздрів". По-перше, так не можна сказати про людей мертвих, котрі, враховуючи всю історію роду людського, на даний час складають переважну більшість людства. По-друге, якщо людина жива, але перебуває в дуже поганому, з медичної точки зору, стані, будучі підключена до апарату штучного дихання, бо не може дихати самостійно, то про таку теж хибно вживати вищезазначене висловлення. І, нарешті, люди іноді вимушені дихати без застосування ніздрів, тобто ротом, наприклад, якщо ніздрі через сильний нежить щільно напаковані шмарклями». – «Не знаю, що можна заперечити на твою скрупульозну поправку, педантична моя півкуле», – чеше нігтями потилицю справедливий Автор.
Дракон же спостерігав процес лицарського самозаплутування з іронією в стилі «не рий іншому яму».
Не встигнув Інокентій Карлович усвідомити себе звитяжцем, як його здивували оплески за спиною.
«Не може ж дощовий хробак ляскати в долоні, та ще декількома руками одночасно!» – думав хвостатий екскурсовод, здивовано оглядаючись.
Виявилося, що крім Гавриїла Святославовича у битви з'явилися й інші глядачі.
Ляскуни були групою чоловіків і жінок далекосхідного вигляду (кількістю дев'ять осіб; Автор має на увазі далекий схід Євразії, а не Терентопії), котрі стояли біля білого мікроавтобуса «Тойота», що належить туристичному агентству «Рятівна Бджола», на якому, напевно, вони сюди й приїхали.
«Ох, як усе недобре сталося! Туристи бачили це неподобство!» – зніяковів екскурсовод. Він згадав, як ще зранку йому телефонував співробітник «Рятівної Бджоли» Олег Цеглина і попередив, що приблизно о 15.00 до Гірчичної печери приїдуть туристи з Великого Світу. Але ця колотнеча із настирним Аркадієм забила екскурсоводові памороки і затьмарила те попередження.
Жбурнувши побіжний погляд на Аркадія й ствердившись у переконанні, що він загруз у капроновому коконі всерйоз і надовго, Інокентій Карлович попрямував до азіатських гостей, щоб виконати свій обов'язок екскурсійної гостинності. Тим більше, що йому за це гроші платять.
Наближаючись до туристів, дракон вгледів у пальцях в одного з них, на вигляд наймолодшого, відеокамеру, якою той, певно, знімав «неподобство», і засмутився ще більше: «Ну от, не вистачало мені ще репутації забіяки». Але робота є робота, тому Інокентій Карлович, привітно кивнувши Валерієві, шоферові «Тойоти», життєрадісно й бадьоро сказав гостям:
– Ласкаво прошу до Каменіани, пані й панове! Ви розмовляєте терентопською?
– Я ітроха говорити українська, – відповіла, чемно розкланюючись, одна з жінок групи.
– Українською? – І дракон відразу перейшов на чисту українську. – Це майже те ж саме. А звідки ви прибули, дозвольте запитати?
– Мі пириїхать ізі Японія, – знову чемно заколивалася перекладачка.
– Прекрасна країна! Народ з феноменальним естетичним смаком! – похвалив дракон цілковито щиро.
– Дякумо, дякумо! – ще динамічніше захиталася в уклонах японка й відразу процвірінькала переклад хвали супутникам. Ті теж закланялися.
Треба сказати, що екскурсовод з Гірчичної печери зараз уперше зустрівся з японцями. Оскільки це був найперший і єдиний на даний час випадок, коли в підпільне Терентопське королівство потрапили туристи із країни висхідного сонця. Але завдяки книгам Інокентій Карлович був більш-менш ознайомлений з японською культурою, вважав її великою й дуже нею захоплювався.
– Ну, а тепер пройдемо до Гірчичних печер – однієї з наших каменіанських визначних пам'яток, – запросив екскурсовод, жестом показавши напрямок руху.
Валерію Чмихалу, шоферові туристичного агентства «Рятівна Бджола», який привіз сюди з Жорикбурга японців на «Тойоті», подобалися екскурсії Інокентія Карловича, тому щоразу, замість того щоб нудьгувати у своїй машині чекаючи на повернення пасажирів, він разом із ними відправлявся до печери. І цього разу він покрокував туди в компанії з японцями й екскурсоводом. І, між іншим, пошепки запитав в останнього:
– А бій з лицарем, це що – новий атракціон для туристів?
– Ні, – відповів пошепки ж дракон. – Просто лицареві приспічило похуліганити.
Гавриїл Святославович при наближенні групи перемістився в сторонку, щоб ненавмисно не притоптали.
– Я отут, Гавриїле Святославовичу, той... – почав був дракон, але хробак перебив:
– Звичайно, Інокентію Карловичу, працюй. Я почекаю.
Туристи поринули в підземелля, де екскурсовод, як звичайно, демонструватиме підземні красоти й розповідатиме «прадавні» легенди про ці печери (які, сказати по правді, сам же й придумав, бо ж туристи це обожнюють), а повержений лицар, нарешті усвідомивши що сталося, вибухнув таким потоком майданної лайки, що найстійкіші вуха зав'янули б. Чим більше він тужився, намагаючись звільнитися, тим густіше був цей потік.
Дракон, спілкуючись у печері з японськими туристами, чув цей матірний шум зовні, і намагався його заглушити своїми вигадками. Йому було ніяково від думки, що перекладачка вловить лицарські висловлення, перекладе їх одноплеменцям, і в далекосхідних гостей залишиться негативне враження про Терентопію. Драконові було, як говориться, за державу кривдно, і він експромтом складав усе нові й нові легенди й сказання, так би мовити, «тягнув гуму», сподіваючись, що Аркадій все-таки примовкне, і тоді він виведе туристів з печери, не уражаючи їхні вуха цією лицарською мурою.
І його надії виправдалися.
Стомлений потугами, розморений теплим вересневим сонечком і заколисаний власною багатослівністю, лицар розслабився, його лайка помалілася до бурмотання й прицмокування, зіниці заліпилися повіками, і воїн задрімав.
Несподіваний голосний храп, що вистрілив з лицарського забрала, так сполохнув коня Людовика, що той відбрикнув убік і проволочив по землі примотаного до колеса гіппомобіля Аркадія метра на півтора, але це лицаря не розбудило. Як людина без комплексів, Лицар Білого Комара мав міцний, здоровий, можна сказати, богатирський сон.
Цим періодом і скористався екскурсовод, щоб вивести туристів, посадити їх в «Тойоту» і помахати на прощання лапою, після чого досить задоволені гості покотили. Прощаючись, найстарший із групи, склавши руки й кланяючись, як це властиво японцям, вимовив щось на зразок:
– Субараші цуа о аріґато. Тотемо омоширокаттадесу.
– Пан Мезеру-сан від усі ми дякувати вам за екскурсій та каже, що вона був дуже цікаве, – відразу закланялася й товмачка, а разом з нею й інші.
(Автор, звичайно, передав слова старого японця більш-менш приблизно. А в дійсності вони звучали отак: «素晴らしいツアーをありがとうございました。とても面白かったです».)
Найвідоміший грузинський епос, написаний поетом Шота Руставелі у дванадцятому столітті, називається «Витязь у тигровій шкурі». Аркадій у даній ситуації був витязем у капроновій сітці. У тенетах він був безпорадний, наче селянин Потап Левурда, що опинився у такій же халепі в комедії Грицька Основ'яненка «Бой-жінка». З тією різницею, що там сітка була з іншого матеріалу, бо капрон в часи класика ще не винайшли.
– Що ж нам із цим хропуном робити? – уголос задумався Інокентій Карлович, коли біла «Тойота» зменшувалася в напрямку Жорикбурга. – Не можемо ж ми залишити його тут зв'язаним на віка вічні.
– Нехай пообіцяє залишить тебе в спокої, ну й тоді ми його звільнимо, – порадив дощовий хробак.
– Правильно. Агов, пане, прокиньтеся. – Дракон схилився над сплячим, але той продовжував виводити носоглоткою такі звучні рулади, що кінь Людовик злякано косив оком і здригався шкірою.
Екскурсовод подзвякав пазурами по шолому, але й це не дало ефекту. І лише коли Інокентій Карлович торохнув по металу каменем, храп обірвався, і в щілинці забрала блиснули очі.
– Це я – дракон Інокентій Карлович, – нагадав розбудженому екскурсовод, щоб спросоння ввести його в курс справи. – Давайте так: ви обіцяєте мене більше не турбувати, а я за це знімаю з вас сітку й відпускаю на волю. Домовилися?
Відповіддю було посилання в непристойні місця.
– Ну й валяйтеся отут, поки... – І дракон гнівно видалився у підземелля грати в шахи з Гавриїлом Святославовичем.
(– Наскільки я розумію, – береться просторікувати Права півкуля авторського мозку, – терентопські лицарі виховуються на лицарських романах і епосах.
– Правильно розумієш, – погоджується Автор, але уточнює: – І не тільки лицарі. Взагалі, виховання в Терентопії, починаючи з дошкільного віку, базується на щепленні громадянам королівства шляхетності, справедливості, чемності й інших так званих лицарських якостей, які пропагувалися, у тому числі, у середньовічних лицарських епосах і романах, привезених у Терентопію королем Мирополком Романтиком, перекладених терентопською мовою й розтиражованих.
