Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 50 страниц)

– 15 —

Захід сонця.

Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума – це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.

– Ілсо? – позвав я.

Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.

– На Бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?

Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Щоб воно не було, я не зробив жодної спроби прибрати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?

Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стояла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, надходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.

Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось такого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут в порядку. По її голосу я нічого не міг вгадати.

– Ілсо?

Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.

– Коли ти це зробив?

– Ну... – промовив я. – Відійди трішки вбік, еге ж?

– Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?

– Ні, – відповів я. – А, тобто так, авжеж. – На картині був берег, що лежав за вікном, тільки це я зумів розпізнати, і не більше. – Дай-но я подивлюся, тоді я, певне, що цілком... відступи-но, люба, ти ж не скляна.

– Хоча крихкотіла, хочеш сказати? – засміялася вона. Не часто мене так втішав чийсь сміх. Хай там що вона побачила на мольберті, та воно її не роздратувало, отже мені відлягло від серця. Якщо вона не роз’ятрилася, ризик того, що я розлючуся й спаплюжу все хороше, що приніс мені її візит, поменшився.

Вона відступила вліво і я побачив, що намалював у тім запаморочливому передсонному стані. У технічному сенсі це либонь була найкраща річ з тих, що я зробив після свого дебютного малюнку пером і тушшю на озері Фален, але мене не здивувало те, що Ілса виявилася враженою. Я й сам був вражений.

Там було намальовано шматок пляжу, що проглядався з величезного, ледь не у всю стіну, вікна Малої Ружі. Примхливі завитки світла на воді вдалися завдяки тому тону, котрий компанія «Вінус» означає як «хром», вони натякали на досвітній ранок. У центрі картини стояла маленька дівчинка в тенісному платтячку. Стояла вона спиною до глядача, але її видавало руде волосся: це була Реба, моє маленьке кохання, подружка з іншого життя. Її фігуру не було прописано, але якимсь чином розумілося, що це ніяке не справжнє дівча, а тільки уявна постать на тлі уявного краєвиду.

На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.

Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.

– Коли ти це намалював? – Ілса все ще посміхалася – майже сміялася. – І що це к-бісу може означати?

– Тобі подобається? – спитав я. Тому що мені воно не подобалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я зненавидів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.

– Я обожнюю цю річ, – відповіла вона й раптом зареготала. – Ну ж-бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.

– Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов почало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що я тримав у руці, поки не піднявся сюди. – Я кивнув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.

– Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

– Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. – Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь – суцільна брехня. – Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

– Можна я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

– Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...

– Я хочу саме цю, – сказала вона. – Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й скажеш – «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка – хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. – Вона рішуче кивнула. – Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

– Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...

– Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

– Гаразд – «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

– Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?

– Ти завжди нею була, – відповів я. – Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

– Так, а тобі?

– Теж, – збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

– 16 —

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

– Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, – вимагала вона.

– Слухаюсь, – посміхнувся я.

– І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

– Ну...

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

– Краще пообіцяй, бо інакше.

І тому що вона говорила це цілком серйозно – про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами – я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

– Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

– Авжеж, розумію, – погодився я. Ілса продовжила, ніби й не чула.

– Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота – відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

– У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.

– Рейс №559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, – продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

– Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

– Мені ще треба тобі щось сказати. Я прикрився моєю єдиною рукою.

– Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

– Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

– Хіба від цього могла бути якась користь?

– Ні.

– Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.

Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.

– Лінні також підключиться... але тому, що я тут випередила її. Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її волосся – ніжний дух шампуні й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв відсторонь.

– Дбай про нього, Джеку. Він слухняний.

Між ними не виникла закоханість – тут без перемін, мучачо – але він подарував їй теплу посмішку.

– Буду намагатися.

– А ще він пообіцяв мені знайти експерта для своїх картин. Ти свідок, Джеку.

Той знову посміхнувся й кивнув.

– Добре. – Вона ще раз мене поцілувала, цього разу в кінчик носа. – На все добре, батьку. Виздоровлюйте. – Відтак вона, вся обвішана торбами, бадьористо ступила до дверей. Наостанок обернулася. – І купи нарешті собі фарби!

– Куплю! – гукнув я у відповідь, проте не певен чи вона почула; у Флориді автоматичні двері зачиняються вмить, тут економлять кондиціоноване повітря. Для мене все в навколишньому світі затуманилося, заблищало; мені задеренчало в скронях і гостро зачесалося в носі. Я нахилив голову, швидко великим й вказівним пальцями змахнувши сльози з очей, тоді як Джек вдав, ніби роздивляється щось таке цікаве в небесах. Просилося якесь слово, якого я не міг ухопити. Спершу спало на думку жуйка, потім журавка.

Хай мине час, не скаженій зараз, скажи собі, що ти можеш це зробити, і слова з’являться самі собою. Іноді вони вже непотрібні, але все одно приходять. Те слово було журба.

Джек промовив:

– Ви почекаєте, поки я підгоню машину чи...

– Ні, краще прогуляюся, – я обхопив пальцями держак свого костура, – але ти слідкуй за дорогою. Мені не хочеться, щоб мене прямо тут задавили. Я цього наївся вдосталь.

– 17 —

На зворотнім шляху ми зупинилися біля крамниці «Art&Artifacts», і поки скуплялися, я спитав у Джека, чи знає він якісь арт-галереї в Сарасоті.

– Ще б пак, бос. Моя матінка працювала в одній такій, вона зветься «Ското». Це на Палм-авеню.

– Це повинно мені про щось говорити?

– Це найкрутіша галерея серед мистецьких закладів цього міста, – пояснив він, і додав: – Я маю на увазі, в гарному сенсі. І люди, що нею заправляють, теж хороші... принаймні вони завжди добре ставилися до моєї матінки... хоча, ну, розумієте.

– Розумію, хоча це найкрутіша галерея.

– Так.

– Це означає високі ціни?

– Там тусується еліта, – він промовив це урочисто, але коли я вибухнув реготом, приєднався до мене. Гадаю, саме того дня Джек Канторі перетворився з мого тимчасового помічника мені на приятеля.

– Тоді годиться, – сказав я. – Бо ж, поза всякими сумнівами, я сам належу до еліти. Погодься, синку.

Я задер руку і Джек ляснув об мою долоню своєю.

– 18 —

Ми повернулися додому і він допоміг мені затягти до Великої Ружі мою здобич – п’ять пакунків, дві коробки і дев’ять нап’ятих підрамників. Сливе на тисячу доларів покупок. Я сказав, що нагору ми занесемо їх вже завтра. Малювання було останнім з того списку занять, якими я волів би займатися цього вечора.

Я пошкутильгав через вітальню до кухні, маючи намір зліпити собі сандвіч, але помітив блимання вогника на автовідповідачі. Я подумав, що, може, то Ілса, може, вона хоче повідомити, що її рейс відкладено через погодні умови або технічні проблеми.

То не була Ілса. Голос, хоча по старечому надтріснутий, звучав приємно, і я вмить здогадався, хто це. Я в’яв побачив перед собою ті величезні сині кеди, що покоїлися на блискучому підніжжі її крісла-візка.

– Вітаю вас, містере Фрімантле, на острові Дума. Приємно було вас побачити того дня, на жаль недовго. Дехто гадає, що юна леді, котра була тоді з вами – ваша дочка, судячи з вашої схожості. Ви відвезли її в аеропорт? Дехто сподівається, що так.

Пауза. Я чув її голосне дихання, напівзасапаний віддих людини, котра, скоріш за все, більшу частину життя провела в дружбі з цигаркою. Відтак вона заговорила знову.

– Беручи до уваги той факт, що острів Дума ніколи не був щасливим місцем для дочок.

Я завважив, що уявляю собі Ребу в дуже недоречному тенісному платтячку, в оточенні маленьких ворсистих м’ячиків, і їх все прибуває більше з кожною новою хвилею.

– Дехто сподівається, ми познайомимося з часом. До побачення, містере Фрімантле.

У телефоні клацнуло. Я залишився сам на сам з безупинним мурмотінням мушель під будинком.

Починався приплив.

Як намалювати картину (ІII)

Залишайтеся голодним. Це було дієвим для Мікеланджело, це було дієвим для Пікасо, це діє на сотні тисяч художників, котрі роблять свою справу не з любові (хоча вона й може відігравати якусь роль), але заради того, щоб мати їжу в себе на столі. Якщо бажаєте відтворювати світ, використовуйте свій апетит. Дивно? Нічого дивного. Голод – найлюдськіше з почуттів. Нема істот безталанних, це я вам кажу, але талант – дешевка. Талант жебрачить. Голод – ось поршень мистецтва. А що маленька дівчинка, про яку я вам розповідав? Вона знайшла свій талант і застосувала його.

Вона думає – Годі вже валятися у ліжку цілий день. Я йду до Татової кімнати, до Татового кабінету. Інколи я кажу кабінет, інколи – кобелет. Там є велике красиве вікно. Мене садовлять на стилет. Я дивлюся на все-все. На пташок й інше красиве. Занадто красиве, як на мене, тож я жмурюся. Якісь хмаринки з крилами. У деяких сині очі. Кожного разу, як сідає сонце, я плачу, бо жмурюся. Мені болить дивитися. Боляче мені всій. Я ніяк не можу розказати, що я бачу, і від того мені жмурно.

Вона мислить – ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить – Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло-Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець і я вимовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.

Вона мислить – Я МАЙЖЕ МОЖУ ВИМОВИТИ СЛОВО «ОЛІВЕЦЬ»!

Вона мислить – Я можу створити світ на папері. Я можу намалювати значення слів. Я бачу дерево, я створюю дерево. Я бачу пташку, я створюю пташку. Це приємно, як пити воду зі склянки.

Вона маленька дівчинка з забинтованою головою, в рожевому домашньому халатику, вона сидить біля вікна в кабінеті свого батька. Її лялька Новін лежить поряд на підлозі. В неї є дощечка, а на дощечці аркуш паперу. Їй щойно вдалося нарисувати пазуристу лапу, яка дуже схожа на суху гілку сосни за вікном.

Вона мислить – Мені потрібно ще паперу, будь ласка.

Вона мислить – Я ЕЛІЗАБЕТ.

Це ніби знову повернути собі язика після того, як гадалося, що він закляк навіки. І навіть більше того. Краще того. Це її дарунок самій собі – ЕЛІЗАБЕТ. Навіть з тими першими навдивовижу зухвалими малюнками вона напевне зрозуміла, що саме відбувається. І захотіла ще більшого.

Її хист був голодним. Такими є всі найкращі – тай найгірші – обдаровання.

4 – ДРУЗІ З СЮРПРИЗАМИ

– 1 —

У перший полудень Нового року я прокинувся після короткого, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю – помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені просто наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаранчеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сонця на Мексиканські Затоці.

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок – Ілса прозвала їх цвіріньками, – котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у пошуках поживи в caldo largo[101]101
  «Рясний бульйон» (ісп.) – мексиканський рибно-овочевий суп; назву Caldo Largo для ареалу Мексиканської затоки й Карибського моря ввів в американську культуру Ерл Томпсон (1931-78), автор однойменного роману про життя контрабандистів.


[Закрыть] попід собою. Відтак, врешті помітивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.

Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою – то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі міні-медогляд. Я просто... вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.

Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити пару вправ від Кеті Грін, котрі, крім пекельного болю, не давали мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.

Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд з ним стояв столик, а над нимпарасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високого, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими До ліктів рукавами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.

– 2 —

Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі зможу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.

Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хмарою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше розгледіти кремезного чоловіка – сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, – я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.

Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кожного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим; уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Великої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меблі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий бокал і глечик, в якому могли бути крижана вода, лимонад або джин з тоніком. Він завжди махав мені рукою; я завжди відповідав йому тим самим жестом.

Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий смугастий стілець. І другий бокал, порожній (але високий і страшенно заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спершу махнув мені у відповідь, а потім показав на порожній стілець.

– Дякую, але не сьогодні! – гукнув я.

– Чорт, ходи-но сюди! – гукнув він у відповідь. – Я доставлю тебе назад у візку для гольфу!

Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф-візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.

– Це не входить до моєї стратегії гри, – крикнув я. – Надійде час і я сам дійду! Щоб там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!

– Роби як знаєш, мучачо! – відсалютував він мені. – Роби свій день, і хай твій день робить тебе!

Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у мене асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.