Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 50 страниц)

– Вони не... я не... вони просто не...

– Ти боїшся?

– Ні.

Насправді я боявся. До мене повернувся колишній страх, готовий заполохано заверещати, як Ексл Роуз з радіо «Кістка». Я торкнувся пальцями лоба над правим оком, де вже почав народжуватися біль. Доведеться забути сьогодні про малювання, і в цьому винен Ваєрмен. Ваєрмен мені завинив. На мить мені схотілося, щоб він осліп. Став не просто напівсліпим, а цілком осліпнув, і я зрозумів, що міг би його таким намалювати. На цьому моя лють зникла.

Ваєрмен помітив порух моєї руки до лоба і трохи змінив свій тон.

– Слухай, більшість твоїх знайомих, з ким вона встигла неформально зв’язатися, відповіли їй – так, вони готові приїхати, раді будуть приїхати. Твій колишній старший майстер Ейнджел Слоботнік сказав їй, що привезе тобі банку солоних огірків. Вона каже, що голос в нього звучав страшно розчулено.

– Не огірків, а маринованих яєць, – зробив я уточнення. І на якусь мить переді мною, так близько, хоч торкнися, постало широке пласке усміхнене обличчя Великого Ейнджі. Того Ангела, котрий був зажди поряд зі мною впродовж двадцяти років, аж поки інфаркт не змусив його зійти з дистанції. Ейнджела, чия відповідь на будь-яке поставлене завдання найчастіше звучала – Зробимо, бос.

– Авіаквитки ми з Пам замовили, – продовжив Ваєрмен. – Не тільки для народу з Сент-Пола й Міннеаполісу, але також і з інших місць. – Він поклав долоню на буклет. – Тут написані реальні рейси компаній Delta та Air France, і твоя дочка Мелінда дійсно на них зареєстрована. Вона знає, що відбувається. Також і Ілса. Всі тільки й чекають, коли їх офіційно запросять. Ілса хотіла тобі подзвонити, але Пам попрохала її зачекати. Вона каже, що ти сам мусиш запустити цей процес, і чим би вона перед тобою не завинила впродовж вашого з нею подружнього життя, мучачо, тут вона має рацію.

– Гаразд, – погодився я. – Готовий тебе вислухати.

– Добре. Отже, я хочу побалакати з тобою про твою лекцію.

Я застогнав.

– Якщо ти зіграєш в койку на лекції, тобі потім буде вдвічі важче змусити себе явитися на вернісаж...

Я скептично подивився на нього.

– Що, ти так не вважаєш?

– Зіграю в койку? Що це, к херам, мусить означати – зіграти в койку?

– Втекти, – пояснив він трохи ніяково. – Це британська ідіома. Вона, наприклад, зустрічається у Івлина Во в його романі 1952 року «Офіцери і джентльмени».

– Притулись своїм лицем до моєї сраки, – ось тобі свіжа, цьогорічна ідіома від Едгара Фрімантла.

Він ткнув мені під ніс середнього пальця, і з цього моменту ми знову порозумілися, мов нічого й не було.

– Типосилав Пам мої картини, правда ж? Ти послав їй електронний файл з репродукціями?

– Посилав.

– І як вона відреагувала?

– Вона була просто в захваті, мучачо.

Я сидів без слів, намагаючись уявити собі Пам у захваті. Мені це вдалося, але уявлене мною обличчя, осяяне здивуванням і радістю, належало молодшій Пам. Минули вже роки з тих пір, коли я ще міг викликати в неї почуття такого характеру.

Елізабет дрімала, але вітер задував волосся їй на щоки і вона змахувала його тим жестом, яким жінки відмахуються від комах. Я підвівся, дістав з притороченої до підлокітника її візка торби еластичну стрічку – там завжди лежав великий їх запас, різноманітних яскравих кольорів – і зав’язав їй волосся в хвостик. Згадка про те, як я робив це Мелінді й Ілсі, була солодкою і лячною.

– Дякую тобі, Едгаре. Щиро дякую, miamigo.

– То як же мені з цим впоратися? – Я затримав свої долоні в Елізабет на скронях, торкаючись її гладенького волосся, як колись торкався гладенького, вимитого шампунем волосся моїх дочок. Коли на повну потужність вмикається пам’ять, у наших рухах і жестах автоматично проявляємося ми, молодші. – То як же мені впоратися з розповіддю про ледь не надприродний процес мого малювання?

Ось воно. Промовлено. Ось вона, суть проблеми.

Та Ваєрмен залишався спокійним.

– Едгаре! – врешті вигукнув він.

– Що, Едгаре?

Цей сучий син буквально реготав.

– Якщо ти їм саме так про це розповідатимеш... вони тобі повірять.

Я відкрив рота, щоб заперечити. Згадав роботи Далі. Згадав фантастичну картину Ван Гога «Зоряна ніч». Згадав полотна Ендрю Ваєта[272]272
  Andrew Newell Wyeth (1917) – батько Джеймі Ваєта, художник «регіональної» школи; одна з найвідоміших його картин «Світ Кристини» (знаходиться в Модерн Арт музеї в Нью-Йорку) зображає сусідку художника – Кристину Олсон, незалежну і сильну духом жінку, котра з паралізованим ногами сама поралася на своїй фермі.


[Закрыть] – не «Світ Кристини», а його інтер’єри, його порожні кімнати, де світло ніби натуральне і водночас дивне, ніби воно надходить одночасно з двох напрямків. І тоді мені залишилося тільки закрити рота.

– Я не можу подарувати тобі пораду, що саме там сказати, – промовив Ваєрмен і показав буклет-запрошення. – Та я подарую тобі щось схоже на це. Макет.

– Це може знадобитись.

– Еге ж? Тоді слухай. Я його вислухав.

– 4 —

– Хелло?

Я сидів у фотелі у Флоридській кімнаті. Серце важко бухкало. Цей дзвінок був з тих – у кого їх не бувало – коли сподіваєшся, що слухавку на іншому кінці знімуть одразу, і тоді все швидше почнеться й закінчиться, і одночасно маєш надію, що там ніхто не відповість, і отже важка, а можливо й болюча, розмова відсунеться на невизначений час.

Мені випав перший варіант. Пам відповіла вже після першого гудка. Залишалося тільки сподіватися, що ця наша розмова пройде краще, ніж попередня. Точніше, кілька попередніх.

– Пам, це Едгар.

– Привіт, Едґаре, – відповіла вона насторожено. – Як ти там?

– Я... я в нормі. Добре. Я говорив з моїм другом Ваєрменом. Він показав мені запрошення, яке ви з ним удвох розробили.

Ви з ним удвох розробили. Це прозвучало недружньо. Навіть зловісно. Але як по-іншому було сказати?

– Так? – неможливо було вгадати її настрій.

Я набрав повні груди повітря й кинувся навпрошки. Господь ненавидить боягузів – до речі, так і Ваєрмен каже.

– Я подзвонив тобі, щоб подякувати. Я поводився як придурок. Ти допомогла саме в той час, коли мені це було конче потрібно.

Надовго запала тиша, я вже було подумав, що десь посеред моєї тиради вона, можливо, поклала слухавку й десь відійшла. Відтак вона промовила:

– Едді, я тебе слухаю – просто зараз відшкрібаю рештки себе від підлоги. Не пригадую, коли ти останній раз переді мною вибачався.

Хіба я вибачався? Ну... забудьмо. Либонь вона це так сприйняла.

– Вибач мене тоді й за це, – натомість промовив я.

– Я сама тобі завинила вибачення, – відповіла вона. – Тож саме час це зробити.

– Ти? За що тобі переді мною вибачатися?

– Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав приймати медикаменти. Він збирається – я цитую – знову відвідувати декого, – гадаю, має на увазі психотерапевта, – він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти можеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?

Я відповів: «Ні». Хоча дехто зовсім нещодавно дзвонив мені, щоб подякувати за те, що я врятував йому зір, тож я розумів, що вона має на увазі.

– Це було так незвично. Якби не ти, я був би вже мертвий, – це буквальні його слова. А я не могла сказати йому, що дякувати він мав би не мені, бо це прозвучало б абсурдно.

Нарешті ніби розрубало вузол подпруги, якою до цього в мене були туго стягнуті груди. Іноді все обертається на краще. Іноді так буває насправді.

– Це добре, Пам.

– Я розмовляла з Ілсою про твою виставку.

– Так, я...

– Ну, я розмовляла з обома, і з Лін, і з Іллі, але з Ілсою я звернула розмову на Тома й одразу зрозуміла, що вона анічогісінько не знає про мої з ним стосунки. Тут я теж помилялася. І поводилася з тобою тоді негарно.

Усвідомивши, що вона зараз плаче, я запанікував.

– Послухай-но, Пам.

– Я встигла продемонструвати свої найгірші вади перед кількома людьми з тих пір, як ти менепокинув.

Я не кидав тебе! Мало не крикнув я. Мене аж придавило. Так придавило, що аж піт мені виступив рясно на лобі. Я не кидав тебе, це ти вимагала розлучення, не переводь стрілки.

Насправді я промовив:

– Годі вже про це, Пам.

– Але ж так важко було повірити, навіть коли ти мені зателефонував і розповів про все те. Ну, сам знаєш, про мій новий телевізор. І про Кульбабку.

Я вже відкрив рота, щоб спитати, хто воно за таке Кульбабка, але тут згадав про кішку.

– Мені вже краще, знаєш, я знову почала ходити до церкви. Можеш у таке повірити? І до терапевта. Ходжу до неї на прийом раз на тиждень, – вона зробила паузу, і наголосила знову. – Гарна спеціалістка. Каже, що неможливо зачинитися дверима від минулого, можна тільки його корегувати і рухатися далі вперед. Я й сама це розуміла, але не знала, як мені почати корегувати наші з тобою стосунки, Едді.

– Пам, ти мені нічого не винна...

– Моя психотерапевтка каже, що важливо не те, як ти про це думаєш, а те, як думаю я.

– Розумію. – В її словах я почув майже колишню Пам, тож мабуть вона знайшла гарну терапевтку.

– А потім подзвонив твій друг Ваєрмен, сказав, що тобі треба допомогти... і надіслав мені фото твоїх картин. Я дуже хочу їх побачити в натуральному вигляді. Ну, розумієш, я завжди знала, що в тебе є якийсь талант, бо ти тоді стільки блокнотів звів, коли рисував, щоб розрадити Лін, ну, того року, коли вона дуже хворіла...

– Я рисував? – Я пригадав той рік, коли Мелінда хворіла, інфекції чіплялися до неї одна по одній, кульмінацією стали масовані напади діареї, либонь викликані великою кількістю антибіотиків в організмі, її тоді на цілий тиждень запроторили до лікарні. Тієї весни вона схудла на десять фунтів. Якби не літні канікули і не її першокласний розум, вона напевне залишилася б на другий рік. Але ніяких блокнотів, в яких я начебто для неї щось рисував, я пригадати не міг.

– Фредді – Фазан? Карла – Краб? Дональд – Динозаврик? – пам’ятаєш?

Дональд-динозаврик чимсь невловимим відгукнувся десь у глибині моєї душі, проте...

– Не пам’ятаю, – сказав я.

– Ейнджел тоді ще казав, що їх варто спробувати опублікувати, як це ти забув? Але теперішні... О Господи, ти знав, що вмієш так малювати?

– Ні. Я почав цим потроху цікавитися, коли переїхав жити на озеро Фален, але все зайшло набагато далі, ніж можна було очікувати.

Тут я згадав картину «Ваєрмен дивиться на захід» і безносого Цукерку Брауна і вирішив, що тільки-но виступив в ролі найскромнішого скромняги у світі.

– Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегантнішим.

– Пан... – я мало не сказав Панда. – Пам, я не маю права тебе про щось прохати.

– Мені самій це цікаво.

– Справді? Тоді о’кей.

– Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запрошення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.

– Так, – погодився я. – Він золото. Ви обоє дуже мені допомогли.

– Ну, так, а чом би й ні? – явно вдоволено погодилася вона. – Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.

– Що?

– Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?

– О’кей. І ще одне, Пам.

– Що, милий? – я певен, вона промовила це слово машинально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.

– Дякую, – промовив я.

– Нема за що.

Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й поклали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед мольбертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні кольори; і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.

Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, промовив:

– От курв’ячий телефон. – І взявся далі набирати номери.

– 5 —

– Галерея «Ското». Аліса слухає.

За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьорого голосу.

– Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.

– Так, Едгаре? – Бадьорість поступилася місцем настороженості. Чи була ця нотка настороженості в її голосі й раніше? Може, я просто ігнорував її?

– Хотів поцікавитися, чи маєте ви пару хвилин, щоб нам порадитись про порядок демонстрації слайдів на моїй лекції?

– О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговорити. – Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас – пацюком.

– У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?

– Щоб я так жила!

– О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологічному порядку...

– Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас запи...

– Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза хронологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з мушель». Ви записуєте?

– «Троянди ростуть з мушель» – я записала.

Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.

– Далі підуть етюди олівцями, – продовжував я. Ми проговорили півгодини.

– 6 —

 – Qui allo?[273]273
  Алло, слухаю (фр.).


[Закрыть]

Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів молодий чоловічий голос, спантеличив ще більше.

– Allo, allo? – не вгавав він. – Qui est a l’appareil?[274]274
  Хто на зв’язку? (фр.).


[Закрыть]

– Ммм, можливо, я набрав не той номер, – промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним американським придурком. – Мені взагалі-то була потрібна Мелінда Фрімантл.

– D’accord, ви набрали правильний номер, – і трохи перегодом: – C’est ton papa, je crois, cherie.[275]275
  Все в порядку… Здається, це твій тато, мила (фр.).


[Закрыть]

Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка – дуже яскрава, дуже неполіткоректна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я колись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю[276]276
  Pepe Le Pew – антропоморфний балакучий скунс в мультиплікаційному серіалі «Веселі мелодії» (1945-1962).


[Закрыть], гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвостом в білих смужках.

Нарешті підійшла Мелінда, я почув нехарактерно для неї схвильований голос: «Тату? Татуню? У тебе все гаразд?»

– Усе чудово, – запевнив я її. – Це твоя співмешканка відповідала? – Це був жарт, але по запалій тиші я зрозумів, що ненароком наступив на болючий мозоль. – Утім, це не має значення, Лінні. Я телефоную тільки, щоб...

– ... авжеж, тільки, щоб піддрочити мене. – Я не міг вгадати по голосу, дратується вона, чи сміється, зв’язок був гарним, але не аж настільки. – Так, він мій співмешканець, – підтекст цієї фразні голосно і ясно промовляв: «Ну і що ти маєш сказати проти цього?»

Я, безсумнівно, не збирався нічого проти цього мати.

– Ну, я радий, що в тебе там є друг. Він ходить в береті?

На моє велике полегшення, вона розреготалася. З Лін неможливо було передбачити, як обернеться якийсь жарт, бо почуття гумору в неї було непевним, мов погода в квітні. Вона гукнула.

– Ріку! Мій татусь... – потім щось мені не до розуміння, а далі: – …si tu portes un beret![277]277
  Впевнений, що ти носиш берет (фр.).


[Закрыть]

Пролунав щирий чоловічій сміх. «Ох, Едгаре, – подумалось мені. – Навіть з протилежного берега океану ти підштовхуєш їх до олтаря, ти, папа-куку».

– Тату, з тобою все в порядку?

– У повному. Як твій фарингіт?

– Дякую, вже краще.

– Я щойно говорив по телефону з твоєю матір’ю. Ти ще отримаєш офіційне запрошення на виставку, яку я тут скоро відкриваю, але вона мені вже сказала, що ти точно приїдеш, і я тепер хвилююся.

– Ти хвилюєшся? Мама надіслала мені кілька фотографій і я тепер не можу дочекатися, коли побачу всі твої картини. Коли ти встиг навчитися так малювати?

Це вже стало запитанням дня.

– Та тільки тут.

– Вони напрочуд дивні. А інші також такі?

– Приїзди й сама побачиш.

– А можна, я приїду з Ріком?

– Він має паспорт?

– Так.

– Він пообіцяє не підсміюватися з твого старого?

– Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків.

– Тоді, сподіваючись, що квитки на рейс ще не розпродані, і ви не проти ночувати удвох в одній спальні – гадаю, це не проблема – тоді він, звичайно, може приїхати.

Вона заверещала так пронизливо, що аж вухо мені заболіло, але я не відставив слухавку. Давненько не вдавалося мені сказати чи зробити щось таке, щоб воно змусило Лінні Фрімантл так зрадіти.

– Дякую тобі, тату. Це пречудово!

– Приємно буде познайомитися з Ріком. Либонь, я стирю в нього берет. Я ж тепер художник, а не абищо.

– Я йому передам твої слова, – а далі іншим тоном: – А з Ілсою ти вже балакав?

– Поки що ні, а що?

– Коли говоритимеш, не кажи їй, що приїде Рік, о’кей? Я сама їй скажу.

– Та я й не збирався.

– Бо в неї з Карсоном... вона казала мені, що розповідала тобі про нього...

– Так, розповідала.

– Так от, я впевнена, що в неї з ним проблеми. Іллі каже, що вона «все передумує». Це точні її слова. Ріка це не дивує. Він каже, що не можна довіряти людині, котра молиться публічно. Одне я знаю, судячи з наших з нею розмов, вона дуже подорослішала, мені незвично чути такі слова від меншої сестри.

«Ти теж подорослішала, Лін», – подумалось мені. На мить я побачив її семирічною, коли вона так хворіла, що ми з Пам вже боялися, що вона помре в нас на руках, хоча ніколи не промовляли цих думок вголос. Тоді від неї залишилися лиш великі очі, бліді щічки і довге волосся. Раптом я згадав дитячу дражнилку «череп на паличці» і зненавидів себе за це. І ще більше, в самісінькій глибині серця, ненавидячи себе за те, що мені тоді було легше від того, що так важко хворіла ця моя дочка, а не інша. Я завжди намагався запевняти сам себе, що однаково сильно люблю їх обох, але це не було правдою. Можливо, деякі батьки так вміють – гадаю, Пам така, – але не я. А чи знала про це Мелінда?

Звісно, вона знала.

– Ти там бережешся? – спитав я.

– Так, тату, – я прямо побачив, як вона там пустила собі очі під лоба.

– Так і продовжуй. І благополучно приїзди сюди.

– Тату, – пауза, – я тебе люблю. Я посміхнувся.

– На скільки мішків?

– Мільйон і ще один у тебе під подушкою, – відповіла вона мені, мов грайливе дитинча. Мені полегшало. Я посидів ще якийсь час, дивлячись на Затоку за вікном, машинально витираючи собі очі, а відтак набрав, як мені здавалося, останній на сьогодні телефонний номер.

– 7 —

Був полудень, і я не дуже вірив в те, що застану її, скоріш за все, гадав, вона десь обідає з подружками. Але вона, як і Пам, відповіла на перший же дзвінок. Її хелло прозвучало трохи насторожено, тож інтуїція мені підказала: вона очікувала почути Карсона Джонса, котрий подзвонить з черговими вибаченнями, або з наміром знову з’ясовувати стосунки. Щоб пояснити все спочатку. Я ніколи не перевіряв свою здогадку, та й не було потреби. Деякі речі просто вхоплюєш моментально такими, якими вони є.

– Егей, Отака-то-Двічинко, що ти поробляєш?

Вона умент розквітла голосом: «Тату!»

– Як твої справи, мила?

– Добре, тату, хоча не так добре, як твої – я тобі казала, які вони гарні? Я маю на увазі, вже казала це, чи як?

– Ти мені вже це казала, – відповів я, не в змозі стримати посмішки. Може, Лін і чує в її голосі дорослі інтонації, але для мене після першого ж напруженого хелло, вона перетворилася на мою малу милу Іллі, бурхливу, мов суміш коли з морозивом.

– Мама казала, що ти тягнеш кота за хвіст, але вона об’єдналася з тим твоїм тамтешнім другом, і вони тебе підштовхують. Ой, як мені це подобається! В неї навіть голос зазвучав, як колись. – Вона взяла паузу, щоб віддихатися, а коли заговорила знову, то вже не так завзято. – Ну.., може, й не зовсім так, але дуже схоже.

– Розумію, що ти маєш на увазі, серденько.

– Тату, ти такий дивовижний. Це ж реанімація стосунків з плюсом.

– І скільки ж мені коштуватимуть усі ці лестощі?

– Мільйони, – заявила вона і розреготалася.

– Так само збираєшся вловити «Колібрі» в їхньому турне? – Я намагався вкласти в це питання елементарну цікавість. Поза темою любовних стосунків моєї майже двадцятирічної дочки.

– Ні, – відповіла вона. – Здається, я передумала.

Коротка відповідь, лише чотири слова, але за ними мені привиділася інша, подорослішала Ілса, та, що в не такому вже й далекому майбутньому впевнено почуватиметься у діловому костюмі, у колготах і в черевичках на практичних підборах висотою три чверті дюйма, котра вдень зав’язуватиме собі волосся у хвостик на потилиці, а в аеропорт являтиметься, либонь, з кейсом, замість наплічника Gap. Більше вже не якась Отака-то-Дівчинка; визначення то випадає з цього образу. А пізніше й Дівчинка.

– Зовсім, чи...

– Подивимося.

– Я не збираюся пхати носа до твоїх справ, сонечко. Просто всі татусі такі цікаві...

– ... і хочуть все знати, звичайно, хочуть, але цього разу я тобі нічим не можу допомогти. Я й сама тільки те й знаю, що все ще кохаю його – чи мені принаймні так здається – і я скучила за ним, але він мусить зробити вибір.

На цьому місці Пам запитала б: «Між тобою й дівчиною, з якою він співає?» Натомість я спитав: «Ти добре їси?»

Сміх її розкотився веселими дзвіночками.

– Відповідай на питання, Іллі.

– Як чортова свиня!

– Чому тоді ти зараз не на ланчі?

– Бо ми тут сьогодні збираємося влаштувати пікнік у парку, ось чому. Разом з повторенням білетів по антропології і грою у фрізбі. Моє завдання – принести сиру і французьких булок, і я вже запізнююся.

– О’кей. Оскільки ти не кинула їсти, не медитуєш безвилазно в своєму вігвамі.

– Їм добре, медитую помірно. – І знову в неї змінився голос, на дорослий. Ці раптові переключення туди-сюди збивали з пантелику. – Іноді я лежу без сну, а тоді згадую, як там ти. Тебе ще мучить безсоння?

– Час від часу. Зараз не так часто.

– Тату, ваше одруження з мамою було твоєю помилкою? Чи її помилкою? Чи це просто так випадково трапилося?

– Не випадково і не помилково. Двадцять чотири гарних роки, дві гарних дочки, і ми все ще спілкуємося. Це не помилка, Іллі.

– Ти б не хотів все змінити?

Мені постійно ставлять це запитання.

– Ні.

– А якби міг повернутися назад в часі... не хотів би?

Я затримався з відповіддю, проте недовго. Іноді просто нема часу на вибір найкращої відповіді. Іноді доводиться відповідати правдиво.

– Ні, золотко.

– О’кей, тату. Я так скучила за тобою.

– Я теж за тобою скучив.

– Іноді я також скучаю за старими часами. Коли все здавалося таким простим.

Вона зробила паузу. Я міг би її заповнити – хотів було – але промовчав. Іноді мовчання – найкраща відповідь.

– Тату, а люди взагалі заслуговують на повторні шанси?

Я подумав про мій власний другий шанс. Як я вижив в аварії, хоча міг загинути. І, виявилося, що після всього, я не просто існую. Я відчув порив вдячності.

– Завжди.

– Дякую тобі, тату. Я не можу дочекатися, коли тебе побачу.

– Взаїменно. Скоро ти отримаєш офіційне запрошення.

– О’кей. Мені вже дійсно треба бігти.

– Я теж тебе люблю.

Вона поклала слухавку, а я так і сидів зі своєю біля вуха, прислухаючись до тиші.

– Роби свій день, і хай день робить тебе, – промовив я врешті. У слухавці знову загуло і я вирішив, що варто зробити ще один дзвінок.