Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 50 страниц)

– 3 —

Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.

Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне – як їх зве Джек – курча-астронавта в прозорій капсулі.

– Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, – сказав він без тіні відрази.

– Мене не цікавить їжа сама по собі, – пояснив я, – але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.

З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, – та хіба не так завжди? – але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.

– Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? – спитав я Джека. – Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.

– Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...

– Покажи мені світлини.

Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.

– Історія про кір і краснуху – це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже – це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!– Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.

– Спокійно, Едгаре, – промовив Ваєрмен.

Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось – мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.

– Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, – висловив сумнів Ваєрмен.

– Навряд чи, – відповів я, не відриваючи очей від роботи. – Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.

– Чому?

– Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.

Він поміркував, а тоді сказав:

– Ти віриш насправді, що її можна вбити?

– Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.

– І ти знаєш як?

«Знайди, де тече стіл і полагодь його», – ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.

– Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.

– Звідки ти знаєш, що вони там є?

«Бо вони мусять там бути», – міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима – радість від акуратного виконання красивої роботи.

– О’кей, – промовив я.

– Можемо вирушати? – перепитав Ваєрмен.

– Поки що ні, – застеріг я.

Він поглянув на годинник, відтак на мене.

– Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?

– Я мушу вас обох намалювати.

– 4 —

– Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, – сказав Джек. – І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.

– Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?

– Та ні.

Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. – А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?

– Реально, ні. – Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. – Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.

Мене не так просто було збити.

– Чому?

– Мене відраджувала міс Істлейк, – відповів він, не обертаючись від вікна. – Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці – гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.

Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.

– А ще вона запевняла мене, що там є змії, – сказав він, нарешті обернувшись. – Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця[366]366
  Milk snake, milkie (Lampropeltis triangullum) – один з різновидів яскраво поцяцькованих неотруйних змій до 150 см довжиною, що дуже нагадує виглядом отруйну коралову змію.


[Закрыть]. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?

– Так, – сказав я. – А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?

– Не пам’ятаю, – відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. – Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.

«Не я це сказав, а ти сам», – промовив я подумки, а вголос сказав:

– Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.

– Про мене? – здивувався Джек. – Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.

– Присягайся, – сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.

– Щось мені підказує, що знову заїло міст, – усміхнувся Джек.

– Авжеж, – підтакнув я, не відриваючись від малювання.

– 5 —

Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова – дуже далеко – до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.

– О’кей, – промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. – Залишилися останнє.

– Едгаре! – простогнав Ваєрмен.

– Більше нічого не малюємо, – заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. – Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.

– Ти це серйозно?

– Смертельно серйозно.

Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.

Я обернувся до Джека.

– А тепер ти.

І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.

– 6 —

Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.

– Щоб не забути, поки ми ще тут, – згадав я. – Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?

– Так, – кивнув він. – У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.

– Добре, і ось що, Ваєрмене.

Він відповів мені поглядом на кшталт – ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, – але промовчав.

– Гарпунний пістоль.

Ту він розплився в посмішці.

– Si, senor. Para fijaciono.[367]367
  Так, сеньйор, прийнято до виконання (ісп.).


[Закрыть]

Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.

– Едгаре? – торкнувся мого ліктя Джек. – 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...

«Я можу це зробити, – подумав я. – Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». – Чудово, – відповів я.

– Ви так зблідли, що я аж трохи злякався. Як тоді, коли тільки-но сюди приїхали, – на парі останніх слів голос Джека захрип.

– Зі мною все чудово, – повторив я, на мить обнявши його за шию. І усвідомив, що, якщо не рахувати наші ручкання, це я, мабуть, перший раз його торкнувся.

Тримаючи за обидві дужки пікніковий кошик, з’явився Ваєрмен. На голові в нього, один на іншому, були одягнені три довгодзьобі кашкети. З-під пахви стирчав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

– Ліхтар у кошику, – пояснив він. – А також репелент «Лісові хащі»[368]368
  Deep Woods – сімейство репелентів, які використовуються також в американські армії.


[Закрыть] плюс три пари садових рукавичок.

– Пречудово! – похвалив я.

– Si, але вже за чверть перша, Едгаре. Якщо ми кудись збираємося, то давай, може, вже рушати?

Я подивився на чаплю на тенісному корті. Вона стояла біля сітки, застигла, мов стрілка поламаного годинника, і теж безпощадно дивилася на мене. Все гаразд, цей світ у більшості своїх проявів і є безпощадним.

– Авжеж, – озвався я. – Рушаємо.

– 7 —

Тепер я при пам’яті. Вона більше не в ідеальному робочому стані, дотепер я плутаю іноді імена і порядок подій, які відбувалися, але кожну мить нашої експедиції до будинку на південному кінці острова Дума я пам’ятаю чітко – як перший кінофільм, що мене колись вразив, як першу картину, від якої в мене колись перехопило подих (то була «Гроза» Томаса Гарта Бентона[369]369
  Thomas Hart Benton (1889-1975) – один з лідерів «регіоналізму», експресивно-натуралістичного стилю живопису, опозиційного модернізму; на картині «Гроза» (Hailstorm) у динамічній викривленій перспективі зображено подвійну блискавку, що б’є в орача і його коня.


[Закрыть]). Хоча спершу я почувався прохолодно-відсторонено, мов збайдужілий естет, що розглядає колекцію провінційного музею. Але варто було Джеку на сходах, що нікуди не вели, знайти ляльку, як я почав усвідомлювати, що не споглядаю збоку якусь картину, а особисто перебуваю в ній. І що нікому з нас нема дороги назад, поки ми її не зупинимо. Я розумів, яка вона потужна, якщо зуміла дістати аж до Омахи і Міннеаполісу, зробити там, що хотіла, і закріпити свою перемогу в Провиденсі, ще б пак, яка сильна. І все-таки я її недооцінював. Поки ми не опинилися в самому будинку на південному кінці острова Дума, я не уявляв, яка насправді потужна Персе.

– 8 —

Я хотів, щоб за кермом був Джек, а Ваєрмен сів ззаду. Коли Ваєрмен спитав, чому, я відповів, що маю свої міркування, і вони стануть всім ясні трохи перегодом.

– А якщо я помиляюся, – додав, – ніхто не зрадіє цьому більше за мене самого.

Джек виїхав задом на дорогу і повернув на південь. Просто з цікавості я ввімкнув радіо й отримав нагороду – Біллі Рей Сайрус жалівся на своє болюче розбите серце[370]370
  Billy Ray Cyrus (1961) – кантрі-співак і актор, перший кавалер медалі Конгресу за меценатцтво, з хіта 1992 року «Болюче розбите серце» (Achy Breaky Heart) почалася його велика кар’єра.


[Закрыть]. Ваєрмен застогнав і потягнувся до приймача, либонь сподіваючись знайти радіо «Кістка». Але раптом голос Білі Рея поглинули оглушливі атмосферні розряди.

– Господи, та вимкни ти його! – заволав Ваєрмен. Проте я спершу тільки зменшив гучність. Це нічого не дало.

Розряди чомусь ще поголоснішали. Мені аж зуби в яснах захиталися, а кров не встигла задзюрити з вух тільки тому, що я натиснув кнопку «вимк.»

– Що це було? – спитав Джек. Він вів машину, не відриваючи широко розплющених очей від дороги.

– Можна це назвати, наприклад, нездоровим довкіллям, – сказав я. – Певне, залишки тих експериментів армійських ВПС шістдесятирічної давності.

– Дуже смішно, – зауважив Ваєрмен.

Джек глянув на приймач.

– Ану, я спробую ще раз.

– Не смію заперечувати, – заохотив його я і затулив собі ліве вухо.

Джек натиснув кнопку. Цього разу з чотирьох гучномовців мерседеса вдарило гуркотом, якому позаздрив би і реактивний винищувач. Навіть попри одне затулене вухо, він вдарив мені в голову. Ваєрмен, здається, заверещав, але я не певен.

Джек ляснув по кнопці вимкнення, припинивши скажену какофонію.

– Гадаю, нам варто пропустити цю мелодію, – сказав він.

– Ваєрмене? Ти в порядку? – мій власний голос лунав, мов звіддаля, ніби прориваючись крізь невтишиме гудіння.

– Повний рок’н’рол, – відповів він.

– 9 —

Схоже, Джек завіз нас вже трохи далі того місця, де Ілсі стало погано, а може, й ні. У високих заростях важко було орієнтуватися. Дорога звузилася до стежки. Її поверхню понадимало корінням. Переплетіння гілок закрило від нас небо. Ми опинилися, немов у живому тунелі. Всі вікна були підняті, та все одно машину наповнювали масні запахи зелених джунглів. Джек випробував ресори старого мерседеса на майже нездоланній вимоїні, грюкнув задньою підвіскою, переваливши через гряду настовбурченого дорожнього покриття, відтак різко зупинився і смикнув ручне гальмо.

– Вибачте, – промовив він, скривившись, вибалушивши очі. Я надто добре розумів, як йому зараз погано.

Джек незграбно відчинив двері, нахилився і вирвав. Я гадав, що джунглями (запах з’явився вже за милю від Ель Паласіо) сильно тхнуло в машині, але крізь відчинені двері ввірвався вдесятеро важчий сморід, густий, зелений, загрозливо живий. Поза тим, я не чув, щоб хоч одна пташка цвірінькнула посеред цієї дикої рослинності. Єдиним звуком залишалося прощання Джека зі своїм сніданком.

А відтак і з ланчем. Нарешті він знову відкинувся на спинку сидіння. Він недавно казав, що це я знову виглядаю як сніговик? Забавний був жарт, бо цього божого дня в середині квітня Джек Канторі був блідим, як березень у Міннесоті. Він виглядав не на свої двадцять один, а на хворобливі сорок п’ять. «Мабуть, це тунцевий салат», – вибачалася тоді Ілса, але риба тут була ні до чого. Щось морське, звісно, але аж ніяк не тунець.

– Перепрошую, – вимовив він. – Сам не розумію, що зі мною. Гадаю, цей запах, цей гнилий сморід джунглів...

Груди в нього напнулися, він голосно відригнув і знову нахилився крізь двері надвір. Цього разу не встигши вхопитися рукою за кермо, і якби я не вловив його за комір і не затяг назад, він прямо обличчям впав би у власне блювотиння.

Він відхилився на спинку, очі заплющені, обличчя мокре від поту, дихання уривчасте.

– Краще нам відвезти його до Ель Паласіо, – промовив Ваєрмен. – Не хотілося б витрачати час, чорт, я не хочу втратити його, але ця херня тут неправильна.

– А Персе вважає, що тут якраз все правильно, – сказав я. Тепер моя хвора нога свербіла, майже як і рука, ніби крізь неї пропустили електричний струм. – Це її отруйний пояс. А сам ти як, Ваєрмене? Як твій шлунок?

– Нормально, але от моє хворе око – ну, те, що було не в порядку, – воно свербить, як казна-що, і в голові гуде. Мабуть, після того чортового радіо.

– Радіо тут ні до чого. І Джеку так погано, а нам ні, тому що ми... ну... можна це назвати імунітетом. Є в цьому якась іронія, правда?

Джек, ухопившись за кермо, застогнав.

– Ти щось можеш з ним зробити, мучачо? Хоч якось допомогти?

– Гадаю, так. Сподіваюся, що так.

Я поклав собі на коліна альбом, а олівці й гумки у поясний гаман. Відкрив аркуш з портретом Джека і намацав одну зі своїх професійних гумок. Стер нею йому рота і нижні лінії очей аж до їх кутиків. Свербіння у правій руці посилилося до нестерпності, і тому я вже не мав сумнівів, що заплановане мною подіє. Я визвав у пам’яті посмішку, яку Джек мені подарував у кухні, – коли я попрохав його пригадати щось справді гарне – і швидко намалював її олівцем «опівнічна синь». Уся робота зайняла не більше тридцяти секунд (ключовим моментом, коли йдеться про посмішку, є очі, і так завжди), але ці кілька штрихів змінили всю концепцію обличчя Джека Канторі.

А я отримав те, чого не очікував. Малюючи, я ясно побачив, як він цілує дівчину в бікіні. Ні, не просто побачив. Я відчув її гладеньку шкіру, навіть ті кілька піщинок, що затрималися у западині її хребця. Я вдихнув запах її шампуню і торкнувся злегка солоних губ. Я знав – її ім’я було Кейтлін, а він звав її Кейт. Я поклав олівець назад у поясний гаман і засмикнув його зіпер.

– Джеку? – стиха позвав його. Він сидів із заплющеними очима, на щоках і на лобі рясно блищав піт, але мені почулося, що дихання в нього вирівнялося. – Як ти зараз себе почуваєш? Трохи краще?

– Ага, – відгукнувся він, не розплющуючи очей, – що ви зробили?

– Ну, оскільки нас тут тільки троє, ми можемо називати це тим, чим воно й є: це просто магія. Я відбив напад на тебе маленьким протизакляттям.

Через моє плече Ваєрмен потягнувся по альбом, підніс до очей малюнок, роздивився його і кивнув.

– Я починаю вірити, що для неї краще було б до тебе не чіплятися, мучачо.

– Краще б вона не займала до моєї дочки.

– 10 —

Ми простояли на місці ще хвилин п’ять, щоб Джек цілком оговтався. Нарешті він сказав, що готовий їхати далі. До нього повернувся рум’янець. Я міркував, чи стикнемося ми зі схожими проблемами, коли опинимося біля води.

– Ваєрмене, мені цікаво, ти коли-небудь бачив, щоб рибальські човни кидали якір біля південного берега острова?

Він задумався.

– А знаєш, ніколи. Заходячи в протоку, вони звичайно туляться до берега Дон Педро. Дивно, правда?

– Це не дивно, це, курва, лиховісно, – зауважив Джек. – Як і на цій дорозі.

Дорога перетворилася на смужку. Морський виноград і баньян з диким верещанням шкребли своїми гілками боки повільно сунучого мерседесу. Порита корінням, ледь не в суцільних ямах, дорога все ще вилася далеко від берега, а тепер ще й пішла вгору.

Ми просувалися потроху вперед, миля по милі, крізь плямкання листя і хльостання гілок. Я очікував, що дорожнє покриття врешті-решт десь зовсім зникне, але непроглядна зелень вгорі певним чином захищала дорогу від кліматичних негараздів, тож вона все тяглася й тяглася. Баньяни поступилися місцем задушливому лісу з дерев бразильського перцю[371]371
  Brazilian Pepper (Schinus terebinthifolius) – різновид чорного перцю, чагарник або дерево до 10 м висоти.


[Закрыть], і тут ми побачили перших тварин: величезний бобкет[372]372
  Bobcat (Lynx rufus) – північноамериканська руда рись.


[Закрыть] якусь мить стояв на нашому шляху, відтак зашипів, притиснувши вуха до голови, і зник у підліску. Трохи далі з десяток жирних чорних гусеней впали на лобове скло і лопнули, забризкавши його своїми клейкими кишками, яких ані щітки не могли відтерти, ані вода змити, тільки й того, що їх розтерло по склу так, що дивитися крізь нього стало, немов крізь око, що вражене катарактою.

Я наказав Джеку зупинитися. Вийшов, відкрив багажник і знайшов запас чистих ганчірок. Одну з них використав на відтирання скла, не забувши перед тим одягти рукавички, знайдені Ваєрменом у садовому будиночку, – з машини я вийшов уже в кашкеті. Наскільки я міг судити, гусені були звичайними гусенями, товстезними, але не надприродними.

– Непогано, – похвалив мене Джек, опустивши своє віконце. – А зараз я відкрию капот, щоб ви перевірили там... – Він замовк, утупившись очима повз мене.

Я озирнувся. Дорога тут була вузесенька, всіяна уламками старого асфальту, поросла в’юнкою веделією. За тридцять ярдів перед нами її перетинали п’ять жаб, завбільшки як цуценята кокер-спанієля. Перших три були такого блискучо-зеленого кольору, який майже не зустрічається в природі, четверта синя, а п’ята оранжева, яка, либонь, була колись червоною. Вони посміхалися, але їхні посмішки були якісь застиглі, змучені. Стрибали вони повільно, ніби лапки в них були зламані. Як раніше бобкет, вони теж досягли підліску й зникли з наших очей.

– Що то воно було за таке? – промимрив Джек.

– Привиди, – пояснив я. – Залишки створінь, народжених потужною уявою маленької дівчинки. І, судячи з їхнього вигляду, довго вони не проіснують. – Я заліз до машини. – Вперед, Джеку, давай їхати далі, поки ще можемо.

Він рушив повільно вперед. Я спитав у Ваєрмена котра година.

– Початок на третю.

Нам вдалося доїхати аж під самі ворота першого Гнізда Чаплі. Я б ніколи на це не заклався, але ми таки доїхали. Джунглі зімкнулися перед нами на прощання – баньяни й вірджинські сосни, порослі бородами іспанського моху, – але Джек протаранив їх мерседесом і враз зарості залишилися позаду. Тут опади зовсім з’їли дорожнє покриття і кінець поїздки запам’ятався зубодробильним торохкотінням, але мерседес впорався добре, підскакуючи й грюкаючи він доставив нас на вершечок пагорба, до двох кам’яних колон. В обидва боки від колон розрослася зелена огорожа не менш як вісімнадцять футів заввишки і хтозна якої ширини, вона вже почала тягнути свої пальці по схилу пагорба до джунглів. Ворота були на місці, щоправда іржаві, напівпрочинені. Несхоже було, щоб мерседес в них зміг проїхати.

Цей останній відтинок шляху проходив крізь алею старих австралійських сосен неймовірної висоти. Я шукав очима птахів, літаючих догори ногами, але не побачив жодного. Нормальних не побачив теж, до речі, зате дзижчання комах чулося явно.

Джек зупинився перед воротами і винувато глянув на нас.

– Наша бабуся тут не пролізе.

Ми вийшли. Ваєрмен роздивлявся старовинні, вкриті лишаями, таблички на колонах. На тій, що зліва, було написано ГНІЗДО ЧАПЛІ. На правій ІСТЛЕЙК, але під прізвищем було ще щось надряпано так, ніби вістрям ножа. Колись цей напис, либонь, важко було розібрати, але тепер, коли в тонких подряпинах в металі оселився лишайник, його стало добре видно. Abyssus abyssum invocat.

– Ти тямиш, що б це могло означати? – спитав я Ваєрмена.

– Звісно, так. Це попередження, яке чують молоді юристи, здавши іспити в адвокатуру. Вільний переклад буде таким: «Одна похибка веде до наступних». А буквально це означає: «Безодня накликує безодню». – Він похмуро глянув на мене, потім знову обернувся до напису під фамільним ім’ям. – Гадаю, це, певне, Джон Істлейк виніс фінальний вердикт, назавжди покидаючи це Гніздо Чаплі.

Джек простягнув руку, збираючись торкнутися нерівних літер, та в останню мить передумав.

Замість нього це зробив Ваєрмен,

– Вердикт, джентльмени... і винесений мовою права. Пішли. Сонце сяде о 19:15, нікуди від цього не дітися, а денне світло втікає швидко. Кошика будемо нести по черзі, от же важезний він, puta.