Текст книги "Острів Дума"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 50 страниц)
7 – МИСТЕЦТВО ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА
– 1 —
У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає – небезпека.
Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.
Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток – собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.
– Дивись на нього довго й осліпнеш, – сказав їй. – Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін[159]159
Bruce Springsteen (1949) – поет-композитор-співак-гітарист, у його пісні «Засліплені світлом» є слова: «Якийсь убогий каліка жалівся, що його вхопила мишоловка, що він її вчора купив, тож я розкрив його черепну коробку і побачив там діру між вух, але вирішив, що з ним буде все гаразд, він просто засліплений світлом... Мама завжди застерігала мене, щоб я не дивився на сонце, але ж саме в цьому полягає весь сенс забави».
[Закрыть], 1973, чи близько до того, мучачо.
Реба не відповіла.
– Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, – повідомив я їй. – Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.
Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.
Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.
– Я зможу.
Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.
Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.
– Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...
– Це не Джоуні, – сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. – Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.
– Що трапилось?
– Зі мною? Нічого, я в порядку.
– Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.
– Це стосується Тома Райлі.
У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вейчела Ліндсея[160]160
Vachel Thomas Lindsay (1879-1931) – «трубадур прерій», починав як вуличний поет, пішки обійшов половину штатів, а заживши слави, покінчив життя самогубством.
[Закрыть]?
– Що там з Томом? – спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.
– Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, – я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. – Тобі про це щось відомо?
– Мені що... Що мені…– в її засапаному голосі звучало приголомшення. – 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... – Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. – Ти знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...
– Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, – я так сильно смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. – Чи я помиляюся?
– Дурниці! – вона ледь не кричала. – Тобі потрібна допомога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайно!
Лють, і подруга її – впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачісці Реби.
– Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеться про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.
Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання. Нарешті вона промовила:
– О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш!
Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу – сказав я собі. – Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».
Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.
– Ілса мені нічого не розповідала.
– Досить дурниць, прощавай...
– Єдине, чого я не знаю – хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.
Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.
– Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!
– Пам, ми не в суді, – сказав я.
Вона не відповіла, але я чув її дихання.
– Ілса мала підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, – я помовчав. – А отже й мене.
Вона плакала.
– До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.
Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.
Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.
– Що тобі відомо про душевний стан Тома?
– Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... – раптом її знов накрило. – Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.
І знагла злобно:
– Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!
Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.
– Що «він також»?
– Хто також? – заридала вона. – Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!
Ніби мені це подобалося.
– Том. Тисказала – головне, що він також... і зупинилася.
– Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...
І враз замовкла.
– Якщо не приймає свої пігулки, – закінчив я замість неї.
– Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, – промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.
– Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком[161]161
Magic 8-ball – популярна ворожильна іграшка, вигадана у 1946 р. Абе Букманом: заповнена темною рідиною куля з віконечком, у ній плаває біла фігура у формі ікосаедра, на кожній з його граней є стандартна фраза; тримаючи магічну кулю віконцем донизу, ставлять запитання, перекидають кулю, і до віконця спливає якась одна з 20 «порад», наприклад – «прогноз позитивний», «негативний» або «спитайте пізніше».
[Закрыть]: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».
Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.
– Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.
– Мені однаково, з ким ти спиш, – сказав я. – Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.
Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.
– Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?
Потім трохи тихіше (але не дуже):
– Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.
Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...
І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?
– Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.
– Чому він мусить мені повірити?
– Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.
– Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.
– А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?
– Ні. І зараз не збираюся цього робити! – в її голосі чувся переляк. – Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?
– А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?
Вона промовчала.
– Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...
– Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! – Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.
Я сказав:
– Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.
– Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.
– Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.
– Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.
– Вибач, Пандо, я тобі не вірю.
Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.
– Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.
– Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше – скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.
– Я не можу цього зробити! Я не зможу! – в її голосі безпорадність.
Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї – просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.
– Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...
– О, не збайдужів, – вона здалася ще безпораднішою.
– Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.
– Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, – промовила вона втомлено. – Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.
– Це несправедливо, – сказав я.
– Прекрасно, – заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.
– 2 —
Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.
Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.
Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер – «Хелло».
Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.
– У тебе напружений вигляд, мучачо, – промовив, заходячи, Ваєрмен. – Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.
– Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...
– Але все те було в іншому житті, – закінчив фразу Ваєрмен. – Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.
– Усе залежить від розміру.
– Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?
– Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?
– Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.
– Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.
– Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо[162]162
Заключна фраза фермера з австралійського мультфільму про кабанчика на ім’я Бейб, який набрав найвищі бали на екзамені для собак і таки домігся права працювати вівчаркою.
[Закрыть], «Бейб», 1995. – Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. – Мені подобається, як ти тут все розташував.
Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.
– Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?
Замість відповіді він загадково усміхнувся.
– Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол, Пітер Страуб[163]163
Цитата з роману 1984 року «Талісман», який Стівен Кінг написав у співавторстві з іншим майстром горрор-літератури Пітером Страубом.
[Закрыть], року приблизно 1985-го.
– Я щось не второпаю.
– Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент-Піт[164]164
St. Petersburg – четверте за величиною місто у Флориді, назву отримало у 1888 р. від його співзасновника Пітера Деменса (Петра Дементьєьа, 1850-1919), колишнього імператорського гвардійця, котрий емігрував з Росії після вбивства Олександра І.
[Закрыть] під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. – Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. – Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.
– Ширлі Джексон[165]165
Shirley Jackson (1916-1965) – популярна свого часу авторка саспенс-літератури, яка вплинула на стиль С. Кінга; «Воно ходило на самоті» – заключна фраза першого розділу роману Ширлі Джексон 1959 року «Примарний дім на пагорбі».
[Закрыть], – виголосив я, – будь-якого року.
– Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! – він розчепірив руки у всеосяжному жесті. – Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це – Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... – Він поглянув скоса. – Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл[166]166
Lucille Ball (1911-1989) – комедійна актриса, зірка кіно, театральної сцени, телебачення та радіо.
[Закрыть]?
– Це Реба – королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг – психолог Крамер.
Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.
– Зачекай, – я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.
«Я зможу це зробити, – подумав я. – Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».
Ваєрмен терпляче чекав.
Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. Їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хоче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.
«Перестань намарювати собі дурню», – подумав я.
«Я зможу це зробити», – подумав я.
«Гроші від податків ховають в офшорних банках, – подумав я. – В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.
– Камен, – сказав я. – Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.
– Добре, – сказав Ваєрмен. – Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.
– Якщо тільки його так можна назвати, – відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.
– Ваєрмене, – не обертаючись, спитав я його, – звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?
Якусь мить він мовчав. А потім:
– Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?
«Туману підпускає, – подумав я, кульгаючи вгору. – Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».
– 3 —
Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. Ілса і Джек їх нахвалювали, але одна – моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.
Дійшовши до останнього в шерезі малюнка – танкер, зроблений кольоровими олівцями, – Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.
– Що... – почав я.
– Шшш, – застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.
– Святий Боже, – промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.
– Що Святий Боже? – спитав я. – Святий Боже що?
Він стояв, дивлячись удалину.
– Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю – зовсім не розумієш?
– Справді? – я ніколи не почувався так непевно. – Ти це серйозно?
– Ти їх поставив у хронологічному порядку? – спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочувальник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. – Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.
Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку – не думав про це – але саме це я й зробив.
– Так, – сказав я. – Від найперших до найновіших.
Він вказав пальцем на чотири останніх картини – ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом друкованими літерами MEMOREX (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій – знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл[167]167
Google – наразі найпопулярніша пошукова система в Інтернеті, розроблена у 1996 р. Ларрі Пейджем та Сергеєм Бріном.
[Закрыть].
– Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? – спитав він. – Скажімо, твоя дочка?
– Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.
– А хлопець, котрий працює на тебе?
– Та ні.
– І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...
– Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?
– Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... – Тут він засміявся.
Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, – нагадав я собі. – Він не арт-критик».
– Решта цієї херні... – він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.
Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.
– Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.
Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав: «Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло спрагливе бажання – не як голод, а як сверблячка – зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом – «Юрист з фруктами й пістолетом».
Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.
– Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.
– Прийом, Х’юстон, – почув я свій голос. – Едгар на зв’язку.
– Ну, так що скажеш, мучачо? Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?
– Авжеж, – сказав я. – Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.
Він кивнув.
– Це найперша ознака мистецтва – гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...
– Гадаю, той глядач – це ти, – зауважив я. – Ти довгенько вдивлявся.
Він не посміхнувся.
– Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.
– Добре.
– Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.
– Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.
Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.
– Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.
– На щастя, я її здихався, – сказав я.
– Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут крупнішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.
– І ти? – спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. – В тебе знову сльозиться око.
Він витяг хусточку і втерся.
– Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? – спитав я. – Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?
Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною – пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.
– Ні, – промовив він. – Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.
– Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?
– Не дуже, – відповів він. – Це ти виграв перший хід, мучачо.
– А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?
– О в мене почалась би сверблячка, – усміхнувся він. – Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.
– Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?
– Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.