Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 50 страниц)

– 9 —

Я затримався в холі разом з Анна-Марією, не знаючи, що собі робити далі, задивившись на велику стару роботу Фредерика Ремінгтона[316]316
  Frederic Remington (1861-1909) – живописець і скульптор, головною темою якого були сюжети з життя на американському Заході.


[Закрыть] на стіні: «Індіанці верхи на поні». Потім мене позвав Ваєрмен. Нетерплячим, повним сліз голосом.

У кімнаті стояла напівтемрява. Всі жалюзі було закрито. Десь угорі над нами шепотів кондиціонер. Поряд з її ліжком стояв стіл з лампою під зеленим скляним абажуром. Ліжко було шпитального типу, з регульованим підголів’ям, спираючись на яке вона напівсиділа. У м’якому світлі лампи її блискуче волосся ніби стікало на вкриті рожевим халатом плечі. Поряд з нею, тримаючи її руки в своїх, сидів Ваєрмен. Над її ліжком висіла єдина в цій кімнаті картина – чудова репродукція «Одинадцятої ранку»[317]317
  Знаменита картина «11 ранку» зображує кімнату, де в синьому кріслі, склавши руки на колінах, сидить молода, оголена рудоволоса жінка і дивиться крізь вікно на вулицю.


[Закрыть] Едварда Гопера, архетип самотності, терпляче очікуючої на переміни, будь-які переміни.

Десь цокав годинник.

Вона подивилася на мене й посміхнулася. З її обличчя я зрозумів три речі. Вони вразили мене одна за одною, як камені, кожний наступний важчий за попередній. По-перше, вона дуже схудла. По-друге, в неї був жахливо втомлений вигляд. По-третє, їй дуже мало залишилося жити.

– Едварде, – промовила вона.

– Ні, – почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильніше – не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести докупи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті – весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.

– Я зможу це зробити, – промовила вона.

– Я знаю, ви зможете, – відповів я.

– Ти привіз Ваєрмена з лікарні, – сказала вона.

– Так.

– Я так боялася, що вони його там затримають. А я залишуся сама.

Я промовчав на це.

– Ти не Едмонд? – запитала вона непевно.

– Міс Істлейк, не випробовуйте себе, – делікатно сказав Ваєрмен, – його звуть...

– Тихо, Ваєрмене, – перебив його я, – вона зможе це зробити.

– Ти малюєш, – сказала вона.

– Так.

– Ти вже малював корабель?

Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто провалився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.

– Так, – відповів я. – Знову й знову, й знову.

– Тебе звуть Едгар, – сказала вона.

– Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.

Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».

– Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. – Вона обернулася до Ваєрмена. – Muy divertido, si?[318]318
  Пречудова забавка, так? (ісп.).


[Закрыть]

– Вам треба відпочити, – сказав він. – Фактично, вам треба dormir como un tronco.[319]319
  Міцно заснути й гарненько виспатися (ісп.).


[Закрыть]

Вона знишка посміхнулася.

– Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. – Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. – Я люблю тебе, Ваєрмене.

– Я теж вас люблю, Елізабет, – відповів він.

Молодець.

– Едгаре... Тебе звуть Едгар?

– А ви як вважаєте, Елізабет?

– Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... – вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.

– Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.

– Це буде скоро? Твоя виставка?

– Менше ніж за тиждень.

– Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?

Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.

– Так, в галереї, – відповів я.

– Добре, – посміхнулася вона. – Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?

Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».

– На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...

– Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. – На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. – Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?

– Так.

– Ти зробиш це?

Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.

– Так. – У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.

– Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, – задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.

– Годі вже, – погладив я її по руці. – Годі про це думати.

– Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.

– Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.

Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.

– Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.

Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.

– 10 —

Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.

– Інша Флорида, – прошепотіла Мері Айр. – То була інша Флорида.

– Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. – Це, звісно, був голос Елізабет.

Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскільки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:

– Там, скарб, тату, – промовив цей голос. – Ти зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску і рурку.

– 11 —

Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу оксиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач – у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди – не ранкові.

Я натиснув 11 для переключення на лінію Даріо Наннуцці і після гудка промовив:

– Даріо, це Едгар. Я передумав щодо серії «Дівчина і Корабель». Я вирішив її теж продати, о’кей? Лише з однією умовою: якщо це можливо, картини повинні попасти до різних людей. Дякую.

Я поклав слухавку і знову ліг. Лежав у ліжку п’ятнадцять хвилин, дивлячись на ліниве обертання вентилятора вгорі і слухаючи шепіт мушель піді мною. Пігулка спрацювала, але я був при пам’яті. І знав чому.

Я точно знав чому.

Я знову встав, натиснув «перенабір», вислухав записане вітання і знову натиснув кнопку переключення на Даріо. Його магнітофонний голос запросив мене залишити повідомлення після сигналу.

– Окрім картини №8, – сказав я. – Вона залишається «не для продажу».

А чому вона «ндп»?

Не тому, що вона геніальна, хоча я був певен, що вона насправді є такою. Навіть не тому, що, коли я дивився на неї, я сам ніби прислухався до оповідок, які мені докладали найтемніші куточки моєї душі. Я відчував, що щось подарувало мені життя лише для того, щоб я намалював цю картину, і її продаж стане відмовою від цього життя й від болю, крізь який я пройшов, щоби його відновити.

Саме так.

– Даріо, ця картина залишиться в мене.

Відтак я знову ліг. І цього разу заснув.

Як намалювати картину (VIІ)

Пам’ятайте, «бачити – значить вірити» це те саме, що ставити воза поперед коня. Мистецтво – конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випадку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?

Після знаходження скарбу всі відчули нагальність вирішення проблеми віри. Елізабет була дико талановитою, але ж вона була лише дитям – а в дітей віра первозданна. Це частина стандартної екіпіровки. Поза тим, діти, навіть талановиті (особливо ті, що талановиті), не контролюють повною мірою свого дару. Їхній розум поки що спить, а сон розуму народжує чудовиськ.

Ось яку картину я так ніколи й не намалював:

Ідентичні близнючки в ідентичних трикотажних сукенках, тільки в одної вона червона, з великою літерою Лна грудях, а в іншої – синя, з літерою Т. Дівчатка, тримаючись за руки, поспішають стежиною, що веде до Тінявого пляжу. Його так називають через те, що майже впродовж цілого дня він залишається в тіні Відьмацької скелі. По їхніх круглих блідих личках течуть сльози, та скоро вони перестануть, бо вже тепер дівчатка налякані так, що їм не до плачу.

Якщо ви здатні в це повірити, ви здатні це й побачити.

Повз них, розпроставши крила, летить догори ногами величезний ворон. Він говорить до них голосом їхнього тата.

Ло-Ло падає і забиває собі коліно об мушлі. Тесі допомагає їй стати на ноги. Вони біжать далі. Не перекинутого догори дригом ворона вони бояться, і не того бояться, що небо раптом перемінюється з блакитного на призахідне червоне, а слідом знову стає блакитним. Вони бояться того, що суне вслід за ними.

Одоробла.

Навіть з цими іклами воно все одно трохи схоже на забавних жабок, яких малює Ліббіт, але воно незмірно більше і цілком справжнє, бо в нього є тінь. Справжнє, бо від нього тхне, і земля здригається з кожним його стрибком. Після того як тато знайшов скарб, їх лякає всяке-різне, а Ліббіт каже, що їм не варррто вночі виходити за поріг своєї кімнати, і навіть у вікно краще не дивитися, але ж зараз день, а чудовисько позаду них таке справжнє, що в нього неможливо не повірити, і воно женеться за ними.

Наступною падає Тесі, а Ло-Ло її піднімає, перелякано оглядаючись на чудовисько, що женеться за ними. Навкруг нього танцює мушва і воно злизує її язиком прямо з-посеред повітря. В одному з його дурнувато вибалушених очей Ло-Ло бачить Тесі. В іншому – себе.

Захекані, хапаючи повітря, вони вибігають на пляж, і далі вже нікуди тікати, хіба що у воду. Хоча, здається, вихід є – знову тут той корабель, котрий останніми тижнями так часто являвся їм на очі. Ліббіт каже, що цей корабель зовсім не такий, яким він бачиться, але зараз він погойдується перед ними, мов спасенна мрія, крім того – в них нема вибору. Одоробло вже ледь не насідає їм на п’яти.

Воно вилізло з басейну одного дня, коли їхні ляльки валялися неподалік у траві, а вони щойно погралися у весілля Адді в Рампопо[320]320
  Rampopo – селище у Пенсільванії, де у 1777 р. під час війни за незалежність підполковник американської континентальної армії і майбутній віце-президент США Аарон Берр (1756-1836) закохався в жінку англійського морського офіцера Теодозію Превост, а коли вона через п’ять років овдовіла, оженився на ній.


[Закрыть] (цього разу наречену представляла Ло-Ло). Іноді Ліббіт проганяла таких чудовиськ, закреслюючи їх у себе в альбомі, але зараз вона спала – останні ночі в неї були важкими.

Одоробло плигає зі стежки на пляж, і навсібіч розлітається пісок. Воно лупить на них свої булькаті очі. Його біле, гладеньке, напхане смердючими тельбухами черево видимається. Його горло пульсує.

Дві дівчинки, зчепившись руками, стоять у закипаючій воді, їхній тато зве це легким прибоєм, і дивляться одна на одну. Відтак вони дивляться на корабель, що погойдується на якорі зі згорнутими осяйними вітрилами. Він здається ще більш наблизився, ніби пропонуючи їм порятунок.

Ло-Ло каже – Ми мусимо йти.

Тесі каже – Але я не вмію ПЛАВАТИ.

Ти зможеш доплисти по-собачому!

Одоробло стрибає. Вони чують чвакання його тельбухів, коли воно приземляється. Звук схожий на чвакання брудного лахміття в бочці з водою. З неба змиває блакить, воно починає точитися криваво-червоним. А потім повільно синішає знову. Такий це день. А хіба вони не знали, що цей день надійде? Хіба не бачили ознак його наближення у стривожених очах Ліббіт? Няня Мельда все розуміє, і тато розуміє, а його весь час нема поряд. І сьогодні він в Тампі, і коли вони озираються на біло-зелене жахіття, що вже майже доплигало до них, вони розуміють, що Тампа – це десь ледь не на іншому боці місяця. Вони тут самі.

Тесі стискає плече Ло-Ло холодними пальцями – А як же протитечія?

Але Ло-Ло тріпає головою – Протитечія – це ще краще! Вона нас піднесе просто до корабля!

Нема більше часу на балачки. Одоробло-жаба знову готове плигнути. І вони розуміють, що, хоч воно й не може бути справжнім, воно якимсь чином справжнє. Воно їх може вбити. Краще шукати спасіння у воді. Не розмикаючи рук, одвертаються і кидаються у caldo. Вони не відривають очей від стрункого білого судна, що погойдується на якорі так близько. Безперечно, їх піднімуть на борт, і хтось передасть з корабля на берег радіограму, щоб зателефонували до Гнізда. «Ми тут виловили парочку русалочок, – скажуть вони. – Вам там такі, бува, не потрібні?»

Відбійна течія розриває їхнє рукостискання. Вона безжальна, і першою тоне Ло-Ло, бо вона борсалася відчайдушніше. Тесі почула, як вона двічі крикнула. Перший раз —рятуйте. Другий, вже втративши сили – ім’я своєї сестри.

Тим часом Тесі тримається на плаву, і по капризу протитечії її тягне прямо до корабля. Кілька чарівних хвилин вона відчуває себе ніби на серферній дошці, слабенько борсаючись по-собачому, вона просувається, мов з підвісним мотором. Відтак, за мить до того, як знизу надходить холодніша течія і хапає її за литки, вона бачить, що корабель перетворюється на...

Оцю-то картину я і малював не раз, а знову, й знову, й знову.

Білість корабельного корпусу не те, щоб зникає, вона всмоктується всередину, мов кров, що позбавляє рум’янцю щоки переляканої людини. Ванти повисають лахміттям. Яскраві мідні частини тьмяніють. Вивалюється скло з ілюмінаторів кормової рубки. Вся палуба від носа до корми на очах перетворюється на звалище сміття і мотлоху. Насправді вона такою була й раніше. Просто Тесі цього не бачила. Тепер вона бачить.

Тепер вона вірить.

З трюму з’являється щось. Воно перехиляється через поручні і звідти зирить на дівчинку. Сутулий силует у червонім балахоні з каптуром. Волосся, що можливо, й не волосся зовсім, волого метляється по боках розтанулого обличчя. Жовтими руками воно вчепилося в потріскану, зогнилу деревину. Відтак рука підіймається.

Воно махає дівчинці, котра ось-ось ПРОПАДЕ.

Воно каже – Іди до мене, дитино.

І, потопаючи, Тесі Істлейк здогадується – Це – ЖІНКА.

Вона тоне. А чи відчуває вона, як все ще теплими руками її хапає за ноги і тягне донизу її щойно померла сестричка?

Так, звісно, що так. Безумовно.

Вірити – це також відчувати.

Будь-який художник вам про це скаже.

13 – ВИСТАВКА

– 1 —

Одного дня, якщо ви живете вже доволі довго, і машинерія у вашій голові працює нормально, ви згадаєте останню гарну подію, що колись трапилася у вашому житті. Це не песимістичні теревені, а просто логіка. Сподіваюся, на мене попереду ще чекають гарні події – не було б сенсу жити далі, аби я вирішив, що їх уже не буде, – проте паузи між ними довшають. Останню я пам’ятаю ясно. Вона трапилася трохи більш ніж чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, в галереї «Ското». Між трьома чвертями після сьомої і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Я пам’ятаю час, бо безперестанно поглядав на годинник. Галерея вже була переповнена народом під зав’язку, а може, й більше, але моя родина ще не з’явилася. Я бачився з Іллі й Пам удень, а Ваєрмен запевняв мене, що літак Мелінди прибуде вчасно, але чомусь того вечора я ніяк не міг їх дочекатися. І додзвонитися до них не міг.

У залі ліворуч від мене, де містився бар, а також висіли вісім картин «Захід з...», людей юрмилося найбільше, тріо з місцевої консерваторії пілікало похоронну версію мелодії «Мій забавний Валентин»[321]321
  My Funny Valentine – тема з бродвейського мюзиклу 1937 року «Babes in Arms» (автори Ричард Роджерс-Лоренс Харт), яка стала одною з найпопулярніших мелодій в світі, джазовим стандартом.


[Закрыть]. Мері Айр (з бокалом шампанського в руці, але абсолютно твереза) просторікувала про щось мистецьке невеличкому натовпу уважних слухачів. У більшому залі праворуч діяв шведський стіл. Там на одній стіні висіли «Троянди, що ростуть з мушель» іполотно з назвою «Я бачу Місяць»; на іншій – три види дороги на Думі. Я помітив, як кілька глядачів знімали їх камерами своїх мобільних телефонів, хоча прямо при вході на тринозі висіло попередження, що всякі зйомки заборонено.

Я сказав про це пробігаючому повз мене Джимі Йошида, і він кивнув, хоча його цей факт явно не розсердив і навіть не роздратував, а скоріше потішив.

– Тут таю багато людей, які ніколи не відзначалися цікавістю до мистецтва, багатьох я навіть взагалі не знаю, – сказав він. – Такого натовпу в нас ще ніколи не збиралося.

– Це погано?

– Навпаки, гарно! Але після довгих років намагань нашої компанії триматися свого курсу в бурхливій течії, дивно спостерігати, куди нас врешті винесло.

Центральний зал в галереї «Ското» був великим, але цього вечора навіть він був переповненим. Попри те, що в бічних альковах пропонувалася їжа, випивка і музика, найбільше гостей кінець-кінцем тіснилося тут. Тут, прямо по центру приміщення, на ледь видимих шнурах, висіла серія «Дівчина і Корабель». Картина «Ваєрмен дивиться на захід» висілана протилежній стіні. Тільки її і «Дівчину і Корабель №8» я помітив наліпкою «не дім продажу». «Ваєрмена», бо портрет належав йому, а «№8» просто тому, що не міг з нею розлучитися.

– У вас поганий настрій, бос? – виринув зліва Ейнджел Слоботнік, як завжди не зважаючи на стусана, отриманого в бік ліктем від своєї дружини.

– Ні, – відповів я. – Бадьорості мені більш ніж вистачає, просто...

Якийсь чоловік у не менш як двохтисячедоларовому костюмі опинився переді мною з простягнутою рукою.

– Містере Фрімантле, мене звуть Генрі Вестік, Перший банк і Траст Сарасоти. Приватні рахунки. Це дивовижно, феноменально. Я просто вражений.

– Дякую, – кивнув я, дивуючись, як це він не додав ВИ НЕ ПОВИННІ ЗУПИНЯТИСЯ. – Дуже люб’язно з вашого боку.

У нього в пальцях з’явилася бізнес-картка. Він висмикнув її звідкілясь, мов вуличний фокусник гральну карту. Він явно міг би фахово цим займатися, якби вуличні фокусники носили костюми Армані.

– Якщо я можу щось для вас зробити. На звороті я написав усі мої телефонні номери – домашній, мобільний, офісний.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – повторив я. Більше нічого мені не приходило в голову, а що, врешті-решт, міг від мене очікувати цей містер Вестік? Що я подзвоню йому додому і знову подякую? Попрохаю позику під заставу якоїсь зі своїх картин?

– Можна я підійду пізніше зі своєю дружиною, щоб познайомити вас? – спитав він і тут я помітив вираз у його очах. Не точно такий, як в очах у Ваєрмена, коли він усвідомив, що це я заблокував дихання Цукерці Брауну, але дуже схожий. Так, ніби Вестік мене трохи побоювався.

– Авжеж, – відповів я і він зник.

– А колись ви зводили будівлі банків для таких от хлопців, а потім доводилося з ними воювати, бо їм не хотілося сплачувати ваші витрати понад кошторису, – нагадав Ейнджел. Дешевий костюм на ньому, здавалося, ось-ось лусне одночасно в дев’яти місцях, мов шкіра на Неймовірному Халку[322]322
  Inredible Hulk – неймовірно м’язистий здоровань, невмирущий персонаж коміксів, телесеріалів, мультиків, кінофільмів, комп’ютерних ігор.


[Закрыть]. – Ма’ть, у старі часи він аби навіть помітив вас, то хіба що як якогось жебрака, на котрого й хвилини не варто витрачати. Тепер він дивиться на вас так, ніби ви серете ременями з золотими пряжками.

– Ейнджеле, вгомонися! – скрикнула Гелен Слоботнік, штурхаючи його ліктем у бік і одночасно намагаючись вихопити в нього бокал з шампанським. Він незворушно відвів руку з бокалом поза межі її досягнення.

– Бос, скажіть їй, що це правда.

– Гадаю, десь близько до того, – промовив я.

І не лише в банкіра я помітив цей погляд. Жінки, вони... ой леле. Зустрічаючись з ними очима, я бачив, як вони тануть, ніби уявляючи собі, як я обійматиму їх однією рукою. Схоже на якесь шаленство, проте...

Хтось смикнув мене ззаду з такою силою, що я ледь не повалився навзнак. Не облився шампанським я тільки завдяки тому, що мій бокал спритно підхопив Ейнджел. Обернувшись, я побачив усміхнену Кеті Грін. Принаймні на цей вечір вона відмовилася від свого звичного образу тренінг-гестапівки, тож була вдягнена в коротку переливчасто-зелену сукню, що щільно облягала кожний сантиметр її чудово вибудуваного тіла, на підборах Кеті сягала мені по брови. Поряд, нависаючи над нею, стояв Камен. За скельцями окулярів у роговій оправі доброзичливо плавали його величезні очі.

– Господи, Кеті! А якби я впав, що тоді?

– Я наказала би тобі зробити п’ятдесят присідань, – відповіла вона мені ще ширшою, ніж завше, посмішкою, а в очах її стояли невиплакані сльози. – Хіба не попереджала я про це ще по телефону? Який же ти красунчик, весь такий засмаглий.

Тут її сльози пролилися і вона притулилася до мене. Я обняв її, а потім поздоровкався з Каменом. Мол долоня цілком зникла в його, мов і не було.

– Твійлітак якраз для моєї комплекції, – промовив він, і люди обернулися в наш бік. Голос він мав глибокий, яку Джеймса Ерл Джонса[323]323
  James Earl Jones (1931) – чорний актор театру і кіно, славний своїм басом.


[Закрыть], оголошення в супермаркеті, прочитані таким басом, звучали б, мов цитати з Книги Ісаї[324]324
  Частина Старого заповіту, написана у VIII ст. до н. е. безкомпромісним пророком Ісаєю.


[Закрыть], – Едгаре, я отримав максимальне задоволення.

– Літак не зовсім мій, проте все одно дякую, – відповів я. – А ви обоє...

– Містере Фрімантле!

Обернувшись, я побачив красиву рудоволосу жінку, чиї щедро всипані ластовинням груди ледь не випорскували з декольте затісної їй рожевої сукенки. Очі вона мала великі, зелені. На вигляд, їй було стільки ж років, як моїй дочці Мелінді. Перш ніж я встиг щось промовити, вона вхопила мою руку й ніжно стиснула пальці.

– Я тільки хотіла торкнутися руки, яка намалювала всі ці картини. Ці пречудові і химерні картини. Боже, ви просто народійник.

Вона підняла мою руку й поцілувала. Відтак притисла її собі до грудей. Під тонкою марлею шифону я відчув твердий камінець її соска. Відтак вона зникла серед натовпу.

– І часто таке трапляється? – спитав Камен й одночасно прозвучало питання від Кеті: «Розлучення пішло тобі на краще?» Вони подивилися одне на одного й розреготалися.

Так, синдром Едгара Елвіса – це смішно, але мені цей випадок здався моторошним. Галерейні зали тепер трохи нагадували підводні гроти, і я зрозумів, що міг би їх такими намалювати, печери на дні моря, стіни яких увішані картинами, картинами, що їх роздивляються зграї людей-риб, тим часом як якесь Нептун-тріо клекоче «Садочок Восьминога»[325]325
  Octopus’s Garden – пісня Рінго Стара з альбому Beatles 1969 року «Abbey Road»: «Як гарно було б жити на морському дні, бавлячись в тінявому садочку восьминога, де ніхто нас не знайде».


[Закрыть].

Занадто химерно. Я шукав очима Ваєрмена й Джека, але їх не було, ще більше мені хотілося побачити своїх, рідних. Іллі – більше за всіх. Можливо, їх присутність знову повернула б мене до реальності. Я поглянув у бік вхідних дверей.

– Якщо ти видивляєшся Пам і дівчат, гадаю, вони ось-ось з’являться, – сказав Камен. – У Мелінди трапилась проблема з сукнею і їй довелося в останній момент повернутися перевдягтися.

«Мелінда, – подумалось мені, – звісно, хто ж як не Меті...»

І тут я їх побачив, вони прокладали собі шлях крізь артистичний натовп засмаглих роззявляк, виглядаючи між ними якимись несподіваними прибульцями з півночі. Позаду них у темних костюмах чимчикували Том Райлі і Вільям Бозмен III – невмирущий Бозі. Вони затрималися біля входу, роздивляючись на три моїх ранніх етюди, які Даріо скомпонував у триптих. Першою мене помітила Ілса. «ТАТУ!» – заволала вона, прорізаючи натовп, мов торпедний катер, і сестра слідом за нею. В кільватері Лін тягся високий молодик. Махнула рукою Пам і теж рушила в мій бік.

Я покинув Камена, Кеті й Слоботніків, Ейнджел так і залишився з моїм бокалом в руці.

Хтось збоку почав: «Містере Фрімантле, з вашого дозволу, мені б...» Але я не звернув уваги. В цю мить я не бачив нічого, окрім сяючого обличчя Ілси, окрім її радісних очей.

Ми зустрілися з нею під афішею, на якій було написано ГАЛЕРЕЯ «СКОТО» ПРЕДСТАВЛЯЄ «ВИД З ДУМИ», ЖИВОПИС ТА ЕТЮДИ ЕДГАРА ФРІМАНТЛА. В цій бірюзовій сукні, якої я на ній раніше ніколи не бачив, з високою зачіскою, що відкривала її лебедину шию, вона мені видалася несподівано дорослою. Я усвідомлював, що люблю її безмірною, майже всепоглинаючою любов’ю, і був вдячний, що вона відповідає мені тим же – це читалося в її очах. І ось я пригорнув її до себе.

За мить поряд з нами опинилась Мелінда, а за нею (і понад нею) стояв її молодик, він височів над усіма тут, мов якийсь довгий і високий гелікоптер. Для обіймання одночасно обох дочок мені не вистачало рук, натомість вона вхопила мене і чмокнула в щоку: «Бонжур, папа, поздоровляю!»

Тоді переді мною опинилася Пам, жінка, котру я ще зовсім нещодавно обзивав березовою сучкою. Вона була в темно-синьому брючному костюмі, ніжно-голубій блузі, на шиї низка перлів. Дбайливо підібрані сережки. Зручні, проте елегантні туфлі на невисоких підборах. Вишуканий стиль, сповідуваний у Міннесоті, пригадалося мені. Їй напевне було смертельно боязно опинитися в незвичному оточенні, серед натовпу незнайомих людей, але, тим не менш, на обличчі в неї трималася сповнена надії посмішка. Впродовж нашого подружнього життя Пам бувала різною, але не пригадую, щоб вона хоч колись впадала в цілковитий відчай.

– Едгаре? – промовила вона тихо. – Ми з тобою ще друзі?

– В мене нема сумнівів, – відповів я, злегка її цілуючи, натомість обняв я її з усією силою, на яку лишень спроможний однорукий чоловік. З одного боку до мене притискалася Ілса, з другого Мелінда, аж ребра мені боліли, але я цим не журився. Ніби звідкілясь здалеку я почув, як в галереї вибухнули аплодисменти.

– Ти гарно виглядаєш, – шепнула Пам мені на вухо. – Ні, ти виглядаєш чудово. Я не певна, чи впізнала б тебе на вулиці.

Я трохи відсторонився, оглядаючи її;

– Ти теж дуже гарна.

Розсміявшись, вона зашарілася, незнайомка, з якою я колись проводив усі свої ночі: «Макіяж приховує безліч гріхів».

– Тату, це Рік Дуссо, – представила Мелінда свого кавалера.

– Бонжур і мої вітання, мсьє Фрімантл, – привітався Рік. У руках він тримав білу коробку без написів. А тепер протягнув її мені: – Від нас з Лінні. Un cadeau.[326]326
  Подарунок (фр.).


[Закрыть] Презент.

Я, звісно, здогадувався, що там за ип cadeau, справжнім сюрпризом для мене виявився той екзотичний наголос, з яким він промовив ім’я моєї дочки. Певним, незбагненним чином, це подарувало мені усвідомлення того, що вона вже більше його, ніж моя.

Коли я відкривав коробку, мені здавалося, ніби більшість людей, які перебували в галереї, скупчилися навкруг мене, щоб подивитися на подарунок. Том Райлі майже впритул до Пам. Поряд з ним Бозі. А з-за них Маргарет Бозмен посилає мені з розкритої долоні повітряний поцілунок. Поряд з нею Тод Джеймісон, лікар, що врятував мені життя... два угрупування тіток і дядьків... Руді Рудник, моя стара секретарка... природно, Камен, його неможливо не помітити... і Кеті обіч нього. Всі прибули, окрім Ваєрмена й Джека, і я починав хвилюватися, що могло трапитись таке, що могло їх затримати. Але наразі це здавалося другорядним. Я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, безпорадний, відгороджений від усього на світі безперестанним болем, відтак я озирнувся довкола себе, дивуючись тим кардинальним змінам, що відбулись зі мною. Всі ці люди повернулися до мого життя лише на один вечір. Мені не хотілося плакати, але я відчував, що ось-ось заплачу; я почувався хмарою, перед тим як їй пролитися дощем.

– Відкривай же, тату, – нагадала мені Ілса, майнувши ніжною свіжістю свого парфуму.

– Відкривай! Відкривай! – залунали голоси з гурту людей, в оточенні яких я опинився.

Я відкрив коробку. Побачив в ній щось упаковане в білий м’який папір і, розгорнувши його, отримав те, на що очікував... хоча й очікував на щось жартівливе, а тут була серйозна річ. Берет, привезений для мене Меліндою і Ріком з Франції, був з темно-червоного оксамиту, шовково-гладесенького на дотик. Недешева річ.

– Він занадто красивий, – сказав я.

– Ні, тату, – заперечила Мелінда, – він недостатньо красивий. Ми тільки сподіваємося, що він буде до міри.

Я витяг берета з коробки й підняв над головою. Натовп відгукнувся очікувальним «а-ах!» Мелінда з Ріком щасливо переглянулися, а Пам – вона завжди вважала, що Лін недоотримує від мене належної їй уваги й любові (і, либонь, таки мала рацію) – подарувала мені беззаперечно схвальний погляд. Відтак я одяг берет. Він виявився мені в самий раз. Мелінда трохи поправила його в мене на голові, оглянулася на оточуючих і, простягнувши до мене руки, проголосила: «Voici mon pere, ce magnifique artiste!».[327]327
  Ось мій батько, розкішний художник (фр.).


[Закрыть] Аудиторія вибухнула оплесками й вигуками браво! Мене цілувала Ілса. Плачучи й сміючись одночасно. Я пам’ятаю беззахисну білість її шийки і доторк її губ до моєї щоки.

Я був принцом цього балу, і вся моя сім’я була поруч зі мною. Багато світла, шампанського і музики. Це відбувалося чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, між трьома чвертями по сьомій і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Таким це й залишилося в моїй пам’яті.