Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 50 страниц)

– 8 —

Для мене найважливішим було те, що з нею все гаразд. Для неї – що зі мною теж. Ми були в повному порядку. Чи так гадалося дурненькому художнику. Я їй сказав, що подзвоню завтра.

– Іллі? Зачекай хвильку.

– Авжеж, тату. – Голос в неї звучав бадьоро, я чув, що вона цілком себе опанувала.

– Підійди до пічки, там у духовці вмикається лампочка?

– Так.

– Ввімкни і подивися, і скажи мені, що там залишилося.

– Почекай тоді, бо бездротова слухавка лежить у спальні. Пауза тепер тривала недовго. Вона повернулася й сказала:

– Попіл.

– Добре.

– Тату, а інші твої картини? Вони теж такі, як була ця?

– Я цим зараз займаюся, сонечко. Розповім тобі все іншим разом.

– Добре. Дякую тобі, тату. Ти залишаєшся моїм героєм. Я тебе люблю.

– Я теж люблю тебе.

Це була наша остання з нею розмова, а ми про це не знали. Та хіба хтось таке може знати? У всякому разі, мені залишилася її любов. Я її бережу. Кожного разу повторюю собі це безсонними ночами.

У інших буває й гірше.

– 9 —

Я гепнувся напроти Ваєрмена і схилив голову собі на долоню.

– Я спітнів, немов якась свиня.

– Якимсь чином цьому могло посприяти руйнування крану міс Істлейк.

– Мені дуже жа...

– Скажеш ще раз, і я наб’ю тобі пику, – пообіцяв він. – Ти діяв чудово. Не кожен міг би так боротися за життя своєї дочки. Повір, я так кажу від заздрості. Хочеш пива?

– Та я його виригаю прямо на стіл. А молоко є?

Він пошукав у холодильнику.

– Ні, молока нема, а хаф’н’хаф підійде?

– Налий мені хоч цього.

– От же ти вередливий сисунець, Едгаре. – Але він налив мені велику склянку і я вмить її вижлуктив. Потім, стискаючи в руках важкі стріли з срібними наконечниками, мов якісь пристаркуваті воїни джунглів, ми повільно посунули нагору.

Я повернувся до гостьової спальні, ліг навзнак і знову втупився у стелю. Рука боліла, але це нормально. І в неї поранена рука, і в мене. Повний консенсус.

Стіл тече, – згадалося мені.

Втопіть її у сон, – згадалося мені.

Було ще щось – ще щось говорила Елізабет. Перш ніж пригадати, що говорила вона, я згадав дещо важливіше: Ілса спалила «Кінець гри» у себе в духовці, обійшовшись лише порізом, або укусом, на руці.

Я мусив наказати їй продезінфікувати рану. І собі треба було б продезінфікувати.

Я спав. І цього разу мені не наснилася величезна жаба, поява котрої могла б мене застерегти.

– 10 —

На схід сонця мене розбудив грюк. Вітер не вщух, дув навіть ще сильніше, він притаскав з берега під стіну будинку пляжний стілець Ваєрмена. Чи, може, веселу парасольку, під якою ми з ним вперше випили холодного зеленого чаю, такого освіжаючого.

Я натягнув джинси, а решту всього залишив лежати на підлозі, гарпун зі срібним наконечником у тім числі. Навряд чи Емері Полсон відвідає мене знову, тим паче при світлі дня. Я заглянув до Ваєрмена, просто заради формальності, я й так чув, як він хропе, підсвистуючи. Він знову лежав на спині, розкинувши руки.

Зійшовши до кухні, я похитав головою, побачивши зламаний кран і великий стакан з плівкою від хаф’н’хафу на стінках. Знайшовши у шафі ще більший стакан, я налив собі помаранчевого соку і вийшов з ним на задній ґанок. Від Затоки, здимаючи мені над лобом спітніле волосся, дув сильний, але теплий вітер. Приємно. Заспокійливо. Я вирішив прогулятися на пляж і там випити свій сік.

Подолавши три чверті хідника, я зупинився, щоб зробити перший ковток. Стакан був повний з вершечком і трохи соку вихлюпнулося мені на босу ступню. Я навіть не зауважив.

Поглянувши на Затоку, на одній з високих хвиль, що сунули до берега, я побачив яскраво-зелений тенісний м’ячик.

«Це нічого не значить», – запевнив я себе, але непереконливо. Це значило багато, я усвідомив це з першої миті. Пожбуривши стакан у зарості морського вівса, я прожогом задибуляв до берега – так бігав Едгар Фрімантл у ті дні.

Кінця хідника я досяг за п’ятнадцять секунд, або й швидше, але за цю мить встиг побачити ще три м’ячика, шість, вісім. Більшість їх хиталися на хвилях правіше мене, північніше.

Під ноги собі я не дивився, тож вилетів з кінця хідника в порожнечу, вимахуючи руками. Ноги мої продовжували бігти в повітрі, і я б утримався на них, аби приземлився на здорову, та не пощастило. Різкий біль прохромив мою недужу ногу від литки крізь коліно і в стегно і я розкарякою гепнувся на пісок. За шість дюймів від мого носа лежав один з тих чортових м’ячиків, його намокла опушка зробилася пласкою.

На боці в нього були печатні літери DUNLOP[365]365
  Заснована у Дубліні 1889 року гумова компанія.


[Закрыть], чорні, як прокляття.

Важко звівшись на ноги, я озирнув Затоку божевільним поглядом. До Ель Паласіо прямувало лише трохи м’ячиків, проте північніше, далі по берегу, напроти Великої Ружі я побачив цілу зелену флотилію – їх там було близько сотні, а то й більше.

Це нічого не значить. Вона в безпеці. Вона спалила картину і зараз спить в своїй квартирі за тисячу миль звідси у повній безпеці.

– Це нічого не значить, – повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м’ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.

– 11 —

Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. Натиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як півгодини тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я машинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попадання в обличчя гострих скалок скла.

– Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! 3 твоєї мистецької компаній з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! – Пам зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. – Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!

А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залишилося тільки гудіння порожньої лінії.

Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

– Ти тут, Персе? – промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона – чи хто? Її споглядачі? – вони, либонь, сплять удень, але не вона.

– Я виграю, ти виграєш, – промовив я. – Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, – все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, – і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

– Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

– Не тепер, Даріо, – відповів я. – Тихо.

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, – «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

– Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, – повідала Пам тупо. – Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

– Авжеж, картина, – погодився я. – Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина – такий в неї вже був тоді легальний статус – промовила:

– Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» – найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.

Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.

– Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...

– Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я виколупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. – У її голосі прозвучала жахлива розважливість. – Це був би найщасливіший кінець.

Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімнату об стіну, але Едгар у мене над головою сказав – ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отримає чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт-критичкою.

Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламалися. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі парочка уламків примарних нігтів.

– Зникни, – сказав я долоні. – Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.

Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і відмовлялася покидати мене.

– Тоді катай, знайди мою дочку, – наказав я, і в мене полилися сльози. – Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.

Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.

Сверблячка в моєму тілі ставала нестерпною. Я підхопив мітлу, ридаючи вже не тільки від печалі, а й від жахливого недосяжного свербежу, і тут же зрозумів, що не зможу зробити, чого потребував – однорукий не може переламати дрючину об коліно. Я приставив мітлу знову до стіни і наступив на держак здоровою лівою ногою. Хрусь, і віник відлетів геть. Я підняв обламаний держак собі перед очі і кивнув. Годиться.

Я обійшов дім і пошкутильгав на берег, відзначаючи краєчком мозку у темряві під Великою Ружею балаканину мушель, що розгорялася з кожним кидком хвилі і відкочуванням її назад.

У голові майнула одна згадка, коли я підійшов до мокрого блискучого ящика, помальованого там і сям тенісними м’ячиками. Третя фраза, котру сказала Ваєрмену Елізабет: «Ти захочеш, але ти не мусиш».

– Надто пізно, – промовив я, і враз лопнула мотузочка, якою був прив’язаний до моєї голови горішній Едгар. Він відлетів геть і якийсь час я не відчував нічого.

17 – ПІВДЕННИЙ КІНЕЦЬ ОСТРОВА

– 1 —

Єдине, що пригадую, потім прийшов Ваєрмен і підняв мене. Пам’ятаю, я зробив кілька кроків, відтак згадав, що Ілси більше нема, й укляк на колінах. А найганебнішим було те, що навіть з розбитим дощенту серцем я захотів їсти. Я почувався дуже голодним.

Пам’ятаю, Ваєрмен завів мене крізь відчинені двері у дім, пам’ятаю, він казав, що все, всі ті жахи привиділися мені в поганому сні, а коли я заперечив йому – ні, Мері Айр це зробила, все трапилося насправді, це Мері Айр втопила Ілсу у ванні, він розсміявся і сказав, що так він і знав. На якусь кошмарну мить я йому повірив.

Я кивнув на телефон.

– Послухай повідомлення, – сказав йому, а сам пішов до кухні. Коли знову почувся голос Пам – «Едгаре, дзвонили з поліції, сказали, що Ілса мертва!» – я пожирав пластівці повними жменями, прямо з коробки. В мене було дивне відчуття, ніби я належу до зрізу препарату, який ось-ось покладуть під мікроскопом і почнуть вивчати. В сусідній кімнаті закінчився запис. Ваєрмен вилаявся і ввімкнув його знову спочатку. Я жер пластівці. В пам’яті не залишилося згадок про те, що було зі мною на пляжі до приходу Ваєрмена. Цейперіод в ній був порожнім, як мої перші дні у шпиталі після аварії.

Я вигріб рукою залишки пластівців, відправив їх до рота і ковтнув. Вони стали мені поперек горла, і це було добре. Я зрадів, що вдавився. Я заслуговував на смерть через удавлення. Минулося. Я почовгав до вітальні. Ваєрмен з виряченими очима стояв біля автовідповідача.

– Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?

– Одна з картин, – відповів я, човгаючи далі. З повним шлунком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.

Я вирішив, що не бажаю цього знати.

– Що за картина..?

– Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

– Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

– Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

– О’кей, мучачо. Дві години.

– Тим часом намагайся ні в що не встряти. – Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.

– 2 —

– Прокидайся, – штурхав менехтось. – Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.

– Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. – Голос належав Джекові.

– Едгаре! – Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників – по інший бік повік на мене чекало зло, – але Ваєрмен мені не дозволив. – Мучачо! Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!

Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.

– Вже одинадцята!? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...

– Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального салону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...

– Якраз важливо. – Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. – Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.

– Едгаре, мені так жаль, – промовив Джек, – я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...

– Ні, легше, – відповів я йому, і колись дійсно може полегшати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися – рухатися. Повторювати собі – я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.

Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були високі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рукавами – дуже добре.

– Ваєрмене, зробиш кави?

– А час ми маємо?

– Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно прокинутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?

Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнурку.

– Що тобі вже відомо? – спитав я його.

– Більше ніж мені хотілося б знати, – відповів він. – Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою – Мері Айр? – і вона мені сподобалася.

– Мені теж.

– Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. Їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на виставці – містеру Бозмену.

– Розказуй.

– Едгаре, ви певні, що...

– Розказуй.

Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало щозалишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.

– Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квартиру, хоча ще стояла глупа ніч...

– О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. – Моя відсутня рука почала свербіти. Глибоким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. – Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...

– Едгаре, ви гадаєте, чи...

– Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.

– Хто це такий?

– Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.

Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Нижній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.

– Що було далі, Едгаре? – запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. – Як ти гадаєш?

– Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієнтована, тож не може точно пригадати, хто це – в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... – Тут я знову заплакав.

– Едгаре, чоловіче, не треба, – сам ледь не плакав Джек. – Це тільки ваші припущення.

– Це не припущення, – сказав Ваєрмен. – Хай говорить.

– Але навіщо нам про це знати...

– Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.

Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.

– Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістолетом. – Я втер собі очі й лице рукою. – Скажімо, вона вдарила її кілька разів, чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і людина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.

– Не так, – промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припущення виявилася аж занадто точною.

– Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отримала три проломи черепа, вилилося багато крові.

Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закутком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридорчику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в рота. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.

– Навіщо було її топити? – спитав Ваєрмен. – Мені це незрозуміло.

«Бо це манера Персе», – подумав я, а вголос промовив:

– Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?

Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:

– Гаразд, Едгаре.

«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», – подумалось мені.

Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.

Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.

«Ти захочеш, – сказала Елізабет, – але ти не мусиш».

Ох, ця Елізабет.

Іноді ми не маємо вибору.