Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 50 страниц)

– 2 —

Ваєрмен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.

З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати – завжди схильна до бурчання – сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.

Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.

Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову – вперше за останній місяць.

Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кілька упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг»[343]343
  Zolmitriptan – синтетичний триптамин, в Україні відомий під торговою назвою «Золмігрен».


[Закрыть]. Ними не зупинити потужне вторгнення Сили №5[344]344
  У розробленій економістом Майклом Портером п’ятирівневій моделі стратегічних загроз для бізнесу на конкурентному ринку найбільшою є дуалістична №5 – Загроза проникненняБар’єр проти проникнення.


[Закрыть], але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.

Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших виявилися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натискати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступного повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.

П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.

– Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі – серйозно. Джек всю ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо – не схотів залишити мене самого, він збіса хороший хлопець – і ми рано встали, щоб пошукати той червоний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Будинок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.

У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:

– Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....

Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роздратований, а тому й більш схожий на самого себе.

– От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! Chinche Pedorra![345]345
  Обдристана мандавошка (ісп.).


[Закрыть] Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... – Йому знадобилася коротка пауза для сформулювання думки. – Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не заходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не до смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викладати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення – ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадкоємець. – Пауза. – La loteria. – Пауза. – Я отримав все. – Пауза, – Бодай би я здох.

От і все.

– 3 —

Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на виставковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував – у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, – і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв незамкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з раннього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чужим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?

На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих платтячках – маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі балакали джеркотливими голосами мушель під домом – відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’явилися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема потреби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.

– ... нуль, якщо потребуєте допомоги.

Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і після кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з собою»[346]346
  Abide with Me – релігійний гімн, написаний у 1847 р. англіканським священиком Генрі Лайтом за три тижні до його смерті від туберкульозу; гімн широко виконується під час різноманітних церемоній – похоронних, державних, спортивних тощо.


[Закрыть], професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати: «Моя рука! Вона так і не отримала достойного її погребіння!» й повісити слухавку. Натомість, чухаючи собі слухавкою праву брову, я запитав, чи є там Джером Ваєрмен.

– Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє? Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова зала мертвяків і Ваєрмен оголошує: Ваша Честь, я протестую.

– Елізабет Істлейк, – сказав я.

– А, так, звичайно, – голос потеплішав, став тимчасово людським. – Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю повідомлення для вас. Ви зачекаєте?

Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник[347]347
  Digger the Undertaker – популярний персонаж театралізованого екшн-шоу з життя Дикого Заходу «Небесне місто-привид» і однойменного фільму.


[Закрыть] повернувся:

– Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша ласка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете першим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?

– Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?

– Ні, він нічого не казав.

Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переключило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкнуто, або він не функціонує, тобто – або Джек його забув зарядити, або забув оплатити рахунок. Широкий вибір можливостей.

Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку.

Я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика.

А втім, я собі вже доволі чітко уявляв, що саме могло бути в кошику, і мав сумніви, що й Ваєрмена аж так сильно здивував його вміст.

Не думаю.

– 4 —

Міннесотська мафія притихла за столом в бенкетній залі, і навіть раніше ніж підвелася для промови Пам, я зрозумів, що, поки був відсутнім, вони тут не лише обговорювали мене. Вони радилися.

– Ми від’їжджаємо, – оголосила Пам. – Більшість з нас. Слоботніки давно мріяли побувати в Дісней Ворлді, Джеймісони збираються до Маямі...

– А ми, тату, поїдемо з ними, – уточнила Мелінда, тримаючи за руку Ріка. – І вже звідти полетимо прямо в Орлі, це дешевше, ніж той рейс, що нам замовив ти..

– Гадаю, ми пережили б ці витрати, – сказав я, посміхаючись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчарування й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в мене з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.

– Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? – прогудів басом Камен.

– Так, – відповів я. – Він залишив повідомлення в мене на телефоні.

– Ну, і як йому ведеться?

Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.

– Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в погребальному салоні... і Джек йому допомагає… але він змучений.

– Ідіть й допоможіть йому, – промовив Том Райлі. – Це ваша робота на сьогоднішній день.

– Так, дійсно, – додав Бозі. – Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.

– Я дзвонила в аеропорт, – сказала Пам так, ніби я протестував, чого я робити не збирався. – Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити проблеми по всіх інших напрямках. Тим часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?

Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг[348]348
  Офіційний арт-музей Флориди, збудований у Сарасоті Джоном Рілінгом (1866-1936), котрий в дитинстві починав танцюристом в сімейному цирку, став антрепренером, інвестором і одним з найбагатших людей свого часу, купував найдорожчі твори європейського й світового мистецтва, під час Великої депресії втратив майже все, окрім музею і колекції, які потім заповів штату Флорида.


[Закрыть]. І я прогулявся у своєму береті.

– 5 —

Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами – когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або виконуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.

Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.

– Бережи себе, Едгаре, – напоумлювала мене вона. – Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.

– Кеті, ти крута.

– Не така я вже й крута, – відповіла вона, витираючи очі. – По правді, я безпорадна кваша.

Потім наді мною навис Камен.

– Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.

– Слухаюсь, – виструнчився я. – Доповім КаменДоку.

Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.

– Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.

Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.

До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.

– Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.

Вона так і зробила, а відтак промовила.

– Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.

– Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

– Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

– Едді, можу я в тебе дещо спитати?

– Звичайно.

– Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?

– Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.

Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.

– Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?

– Так.

Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало Ілсі, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.

– Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбувається, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.

Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках – безсумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою – і припечатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.

– Спасибі тобі, – сказав я. – Дякую тобі за нашу ніч.

– Навзаєм, – відповіла вона. – Було гарно. Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.

– 6 —

Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.

– Тільки ти і я, міс Булочко, – сказав я. – Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.

Тут я помітив, що вона плаче і обійняв її.

– Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.

– Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.

Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.

– Ти будеш тут в порядку?

– Так. І ти теж будеш в порядку.

– Буду. Буду.

Я знову її обняв.

– Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.

– Добре, тату. З тобою було чудово.

– Це ти чудова.

Вона заліпила мені рота щирим поцілунком – можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, – і пройшла крізь розсувні двері. Один раз озирнулася і помахала мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.

– 7 —

З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваєрмена – одне до погребального салону, а інше наговорив автовідповідачу в Ель Паласіо – повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його передати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голосувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського університету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.

Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски»[349]349
  Nebraska Cornhuskers – назва багатьох команд з різних видів спорту в заснованому у 1869 році університеті Небраска-Лінкольн.


[Закрыть].

Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.

Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.

– Всі роз’їхалися, аміго? – спитав Ваєрмен.

– Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, – відповів я. – Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.

Джек усміхнувся без особливої радості.

– У кожній родині є такі, – зауважив він.

– Ти сам як? – спитав я Ваєрмена.

– Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... – Він затряс головою. – А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...

– Зараз щось відбувається.

– Si, senor. І відбувається щось дуже зле.

– Що ти вже встиг розповісти Джеку?

Ваєрмен трохи зніяковів.

– Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібному місці.

– Він розповів мені про все, – втрутився Джек. – Принаймні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цукеркою Брауном. – Він видихнув. – І про тих двох дівчат, яких ви бачили.

– Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? – спитав я.

– Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті[350]350
  Memorial Day – державне свято в пам’ять усіх загиблих у війнах американців, відзначається в останній понеділок травня.


[Закрыть] провезли б вас на персональній платформі. – Джек засунув руки в кишені. – Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана[351]351
  M. Night Shyamalan (1970) – американський сценарист і кінорежисер індійського походження, автор містичних трилерів.


[Закрыть], я б довго сміявся.

– А ще тиждень тому? – спитав я.

Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рівномірно прибували хвилі. Мушлі скоро почнуть балачку під моїм домом.

– Ні, – відповів він. – Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви приїхали сюди і...

Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук. А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.

Тут не грав.

– Що ти таке кажеш, hermano[352]352
  Братик (ісп.).


[Закрыть]? – спитав Ваєрмен.

Джек знизав плечима.

– Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. – Він зніяковів, але впевненості не втратив.

Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:

– Зайдемо?

– Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, – поросив Ваєрмен Джека.

Джек знизав плечима,

– Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотіпося, щоб його було знайдено. – Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. – Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важезний, як чорт.

Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фотопортреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.

– Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадобився. Дім стояв незамкнений.

– Двері навстяж?

– Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

– Ходімо, – перебив Ваєрмен, – час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди – великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

– Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? – спитав мене Джек.

– Так, – відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.

– Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, – пояснив Джек. – Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

– Мені нема чого тобі закинути, – погодився я.

– Але там нікого не було, – продовжував Джек. – А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.

– Мені це видається досить зрозумілим, – пояснив Джек. – Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?

– Ні, – відповів я, уникаючи його погляду. – Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший – я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...

– Усе гаразд, – торкнув мене за плече Ваєрмен, – незвані гості нічого не винесли, навпаки – вони дещо залишили.

– А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? – спитав мене Джек.

– Саме так, – відповів я. – Гадаю, то були вони.

Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбиваються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.

– Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду»[353]353
  Scooby-Doo – мультсеріал про таємничі пригоди чотирьох друзів-підлітків і їх балакучого пса Скубі-Ду; демонструється на телебаченні щосуботи з 1969 року й дотепер.


[Закрыть], – сказав Джек. – Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.

– Якби-то, – відповів я.

– Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, – спитав Ваєрмен. – Кому тоді належать великі сліди?

Ніхто з нас не мав на це відповіді.

– Ходімо нагору, – запропонував нарешті я. – Хочу подивитися на кошик.

Ми пішли нагору до Малої Ружі – уникаючи слідів – не задля їх збереження, а просто нікому не хотілося на них наступати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкраденою в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.

– Можете мені повірити, щойно побачивши це, я кинувся звідси прожогом, – зізнався Джек.

Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втекти. Зовсім навпаки.

Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі – можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можливо, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав иоряд з нею – чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були червоними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.