Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 50 страниц)

12 – ІНША ФЛОРИДА

– 1 —

– Добре, Едгаре, гадаю, ми вже майже завершили.

Певне, щось відбилось на моїм обличчі, бо Мері розсміялася.

– Невже все було аж так жахливо?

– Ні, – заперечив я. І справді, в інтерв’ю не було нічого жахливого, хоча від питань про техніку мого письма я почувався незручно. Вирішили, що те, що бачу, я вихлюпую фарбами на полотно. Така в мене техніка. А фактори впливу? Ну що я міг на це сказати. Світло. Для мене завжди найголовнішим залишається світло – і в чиїхось картинах, які мені подобаються, і в тих, які люблю малювати сам. Що воно робить з поверхнею речей, що висвітлює в їх глибині, що виймає звідти. Як на мене, це прозвучало не розсудливо, а тупо.

– О’кей, – промовила вона. – Останнє питання: скільки всього ви створили картин?

Ми сиділи в пентхаусі Мері Айр у Девіс Айлендс, фешенебельному районі Тампи, що здався мені світовою столицею арт-деко. В одному кінці величезної напівпорожньої вітальні стояла канапа, а в протилежному два розкладних стільці. Там не було книжок, навіть телевізора не було. На східній стіні, куди потрапляло вранішнє світло, висіла велика картина Девіда Гокні[290]290
  David Hockney (1937) – британський художник, член Королівської академії, вважається одним з найвпливовіших митців XX ст., зараз мешкає в Лос-Анджелесі.


[Закрыть]. Ми з Мері сиділи на протилежних кінцях канапи. На колінах вона тримала блокнот для стенографічних записів. Біля неї на поруччі канапи містилася попільничка. Простір між нами займав великий котушковий магнітофон Wollensak. На вигляд йому було років п’ятдесят, але котушки крутилися беззвучно. Німецька інженерія, бейбі[291]291
  Wollensak – один з найдорожчих магнітофонів, що вироблялися до 1972 р. компанією, яку в 1899 р. у Рочестері, штат Нью-Йорк, заснував американський винахідник Ендрю Волленсак.


[Закрыть].

Мері була без макіяжу, сяяли тільки її помальовані прозорим блиском губи. Недбало зав’язане волосся надавало їй розтріпаного й водночас елегантного вигляду. Вона курила «Англійські овальні»[292]292
  English Ovals – дорогі сигарети виробництва компанії Phillip Morris.


[Закрыть] сигарети і сьорбала щось схоже на чистий віскі з вотерфордівського келишка[293]293
  Waterford Crystal – відома з XVIII сторіччя ірландська компанія, що виробляє речі зі скла і кришталю.


[Закрыть] (вона й мені пропонувала випити, і була розчарована, коли я погодився на мінеральну воду). Вона була у явно пошитих на замовлення широких бавовняних штанях. На її обличчі читалася старість, втома і сексуальність. Найкращі дні її напевне пройшли в ті часи, коли в кінотеатрах демонструвався фільм «Бонні і Клайд»[294]294
  Культовий фільм «Бонні і Клайд» про знаменитих грабіжників банків часів Великої депресії Clyde Barrow і його подружку Bonnie Parker було знято 1967 року.


[Закрыть], але від її погляду все ще перехоплювало подих, незважаючи на зморшки на віях і навкруг очей, не замаскованих жодною косметикою. Вона мала очі Софі Лорен.

– У Селбі ви показали двадцять два слайди. Дев’ять з них були етюди олівцями. Вони дуже цікаві, але маленькі. І одинадцять живописних полотен, бо три слайди – два крупних плани і один широкоформатний – демонстрували картину «Ваєрмен дивиться на захід». Тож скільки всього у вас картин? Скільки ви виставите наступного місяця в галереї «Ското»?

– Ну, – почав я, – напевне сказати не можу, бо я весь час малюю, а буде... ну, гадаю, двадцять з чимось.

– Двадцять, – приглушено повторила вона, – двадцять з чимось.

І поглянула на мене так, що я збентежено посунувся. Рипнув диван.

– Гадаю, виставлю двадцять одну картину. – Звісно, було декілька робіт, яких я не враховував. Наприклад, «Друзі з сюрпризами». А ще та, котру я іноді подумки називав «Цукерка Браун перестає дихати». Етюд з фігурою в червоній хламиді.

– Отже, загалом понад тридцять творів?

Я подумки порахував і знову заюрзався на канапі.

– Гадаю, так.

– А самі ви собі не уявляєте, які вони чудові? Я бачу з вашого обличчя, що самі ви цього не розумієте. – Вона підвелася, випорожнила попільничку до сміттєвого кошика позаду канапи, і стояла, втупивщись у Девіда Гокні, тримаючи руки в кишенях своїх дорогих штанів. На картині було зображено куб будинку, поряд з ним синів плавальний басейн. Біля басейну стояла юна дівчина в закритому купальнику. Темноволоса, з красивими грудьми і довгими засмаглими ногами. На ній були темні окуляри і крихітні відблиски сонця грали в їх лінзах.

– Це оригінал? – спитав я.

– Авжеж, звичайно, – не обертаючись, відповіла вона. – Дівчина в купальнику теж оригінал, Мері Айр зразка 1962 року, чувіха з Тампи. – Вона розлючено обернулася до мене: – Вимкніть магнітофон. Інтерв’ю закінчено.

Я вимкнув.

– Послухайте, що я вам скажу. Ви чуєте?

– Звичайно.

– Є художники, котрі трудяться місяцями над єдиною картиною і досягають хіба що половини тієї якості, яку мають ваші роботи. Авжеж, дехто з них витрачає ранковий час, щоб подолати наслідки нічних ексцесів. Але ви... ви продукуєте свої речі, мов на конвеєрі. Як журнальний ілюстратор або... просто не знаю... як рисувальник коміксів!

– Мене виховали з вірою в те, що кожен мусить завзято виконувати свою роботу – гадаю, тільки в цім полягає причина. Коли я керував власною компанією, мій робочий день тривав набагато довше, бо нема настирливішого боса для чоловіка, ніж він сам.

Вона кивнула.

– Не кожен з цим погодиться, але що правда – то правда, я це розумію.

– Ну, я просто... переніс ту етику... на те, чим зараз займаюся. І мені добре. Чорт, мені краще, ніж просто добре. Я вмикаю радіо... і ніби впадаю в транс... отак і малюю. – Обличчя в мене палало. – Я не намагаюся встановити світового рекорду зі швидкості чи чогось такого...

– Це я розумію, – відповіла вона й тут же спитала: – Скажіть, а ви робите блоки?

– Блоки? – я знав, що це слово означає в футболі, але наразі нічого не второпав. – Що це значить?

– Несуттєво. Портрет «Ваєрмен дивиться на захід» – приголомшлива річ, особливо той мозок – як ви розмічали риси обличчя?

– Я використовував фотографії.

– Я певна, що використовували, але коли ви вже готові були малювати фарбами, як ви розмічали риси обличчя?

– Я... ну... я.

– Ви застосували правило третього ока?

– Правило третього ока? Я ніколи нічого не чув про якесь правило третього ока.

Вона подарувала мені ласкаву посмішку.

– Для визначення правильного проміжку між очима моделі художники часто уявляють собі між ними третє око, або навіть ставлять на його уявному місці так званий блок. А як щодо рота? Ви центруєте його відносно вух?

– Ні... справа в тім, ну, я не знав, що так треба робити. – Мені здавалося, що я вже весь цілком палаю.

– Попустіться, – заспокоїла мене вона, – я не закликаю вас слідувати усім тим сраним академічним правилам після того, як ви їх так яскраво порушували. Просто... – Вона струснула головою. – Намалювати тридцять картин від листопада? Та ні, навіть за коротший час, ви ж бо почали малювати не відразу по приїзді.

– Звісно, ні, мені спершу довелося закупити деяке мистецьке знаряддя.

На цю фразу Мері відповіла таким реготом, що аж закашлялася, оговталась вона тільки після ковтка віскі.

– Якби я намалювала тридцять картин за три місяці й залишилася живою, – промовила вона, – мене б зараз і краном було не підняти.

– Дарма ви так кажете, повірте, – заперечив я, підводячись, відтак підійшов до вікна і подивився вниз на Адалія-стріт. – Гарно тут у вас.

Вона стала поряд, і тепер ми дивилися з сьомого поверху разом. Вуличну кав’ярню внизу навпроти, здавалося, було перенесено сюди з Нового Орлеану. Або з Парижа. Вулицею, відкушуючи від чогось схожого на багет, йшла жінка, гуляв вихилясами поділ її червоної спіднички. Неподалік хтось грав на гітарі 12-тактовий блюз, ясно дзвеніла кожна нота.

– Скажіть мені дещо, Едгаре – вид звідси цікавить вас як митця чи як колишнього будівельника?

– І так, і так, – відповів я.

Вона розсміялася.

– Принаймні чесно. Девіс Айлендс – цілком штучне місце. Витвір розуму людини на ім’я Дейв Девіс. У Флориді він був кимось, на зразок Джея Гетсбі[295]295
  Джей Гетсбі – герой роману Скота Фіцджеральда «Великий Гетсбі» (1925), молодий елегантний мільйонер, марнотратний покровитель мистецтв епохи джазу й арт-деко.


[Закрыть]. Ви щось чули про нього?

Я похитав головою.

– Це тільки доводить, якою швидкоплинною річчю є слава. В «ревучі двадцяті» Девіс був ледь не богом тут, на Південному узбережжі.

Вона махнула рукою вниз на сплетіння вулиць, на її сухому зап’ястку дзенькнули браслети, десь неподалік церковний дзвін відбив другу годину.

– Він усю цю місцину буквально витяг із болота в гирлі річки Гілсборо. Умовив батьків міста Тампа поставити тут лікарню й радіовежу, це в той час, коли радіо значило навіть більше за здоров’я. Він побудував ці дивні і красиві житлові комплекси в той час, коли самого поняття «житловий комплекс» не існувало. Він будував готелі й помпезні нічні клуби. Він смітив грошима, одружився на переможниці якогось конкурсу краси, розлучився, знову оженився на ній же. Він був мультимільйонером, коли один мільйон доларів коштував, як сьогодні дванадцять мільйонів. А один з його найкращих друзів жив неподалік, тут, біля узбережжя, на острівці Дума. Джон Істлейк. Знайоме вам це ім’я?

– Звичайно. Я знайомий з його дочкою. Мій друг Ваєрмен її доглядає.

Мері запалила сигарету.

– Так от, обидва вони, і Дейв, і Джон були багатими, як крези – Дейв був землевласником і займався земельними спекуляціями, а Джон тримав фабрики. Але Девіс був павичем, а Істлейк радше простим рябеньким жайворонком. На краще для нього, бо вам же відомо, що трапляється з павичами?

– В них висмикують хвости?

Вона затягнулася димом і, випускаючи його з ніздрів, націлилася в мене двома пальцями, між яких стирчала її сигарета.

– Саме так, сер. У 1925 році земельний бум у штаті Флорида лопнув як мильний пузир. Дейвід Девіс інвестував практично всі свої ресурси у те, що ви бачите зараз навкруги. – Вона обведе рукою пейзаж з вихилястих вуличок і рожевих будівель. – У 1926-му Девіс уже заборгував чотири мільйони баксів деяким успішнішим компаніям, а зібрав лише близько тридцяти тисяч.

Я сам не так вже й давно перестав гасати верхи на тигрячій шиї – так мій батько називав розпилення ресурсів до того стану, коли починаєш морочити кредиторів і робити дива з бухгалтерськими звітами, – але я ніколи не заїжджав аж так далеко, навіть у часи відчайдушної розбудови «Фрімантл компані». Я співчував Девіду Девісу, хоч, певне, він давно вже лежав у могилі.

– Він міг хоч щось покрити зі своїх приватних боргів?

– Спершу йому це вдавалося. В інших частинах країни ще тривав бум.

– Ви так багато про все це знаєте.

– Мистецтво на Сонячному узбережжі – це моя пристрасть, Едгаре. Історія Сонячного узбережжя – моє захоплення.

– Розумію. Отже, Девіс вистояв посеред земельної кризи?

– Недовго. Гадаю, він продав свої акції біржовикам, що грали на підвищення, і таким чином покрив першу серію втрат. І ще йому допомагали друзі.

– Істлейк?

– Джон Істлейк став головним його янголом-охоронцем, і все те пійло, що його Дейв час від часу переховував на острові Дума, не мало до цього жодного стосунку.

– Він займався контрабандою?

– Скажу лише, можливо. То були інші часи, іншою була Флорида. Якщо поживете тут довше, почуєте багато пікантних історій про спиртово-самогонні пригоди часів Сухого закону. Була там контрабанда чи не була, це не має значення, факт той, що, якби не Істлейк, Девіс збанкрутував би вже до Великодня двадцять шостого року. Джон не був плейбоєм, не шлявся по нічних клубах, не волочився за шлюхами, як Девіс і чимало його друзяк, від 1923-го він був удівцем, гадаю, інколи, якщо він почувався геть самотньо, Дейв, по дружбі, міг підставити йому якусь дівицю. Але влітку 26-го борги Дейва зашкалювали. Його вже не могли врятувати навіть найвірніші друзі.

– Отже, якось серед темної ночі він зник?

– Він зник, але не в безмісячну ніч. Це було б не в його стилі. У жовтні 26-го, менш ніж через місяць після того, як ураган Естер познущався зі справи всього його життя, він відплив на вітрильній яхті до Європи з персональним охоронцем і своєюновою подружкою, котра виявилася однією з красунь-купальниць Мака Сеннета[296]296
  Mack Sennett (1880-1960) – кінорежисер і продюсер, «король німої комедії»; актрис, що знімалися в його фільмах (часто в купальних костюмах), називали «красунями-купальницями».


[Закрыть]. Подружка й охоронець дісталися «веселого Парижа», а Дейв Девіс – ні. Він зник безслідно серед океану.

– Це ви мені реальну історію розповідаєте?

Вона підняла праву руку в бойскаутському салюті – образ трохи спотворювала димляча сигарета між її пальцями.

– Чисту правду. В листопаді 26-го відбулася заупокійна служба, он прямо там. – Вона показала в той бік, де між двома яскравими рожевими будівлями в стилі арт-деко виблискувала Затока. – Присутні були щонайменше чотириста осіб, чимало з них, як я здогадуюсь, були жінки того сорту, що небайдужі до боа зі страусового пір’я. Одним з промовців виступав Джон Істлейк. Він поклав на воду вінок тропічних квітів.

Вона зітхнула і до мене донісся алкогольний дух. Я не мав сумнівів, що леді вміє пити, але також в мене не було сумнівів у тому, що надвечір вона добряче набереться, а то й стане вже геть п’яною.

– Поза всякими сумнівами, Істлейк насправді опечалився зникненням свого друга, – промовила вона. – Але можу закластися, він радів тому, що сам вижив в урагані Естер. Напевне, вони всі раділи за себе. Звідки йому тоді було знати, що менше ніж за півроку він знову кидатиме вінки на воду. Не одна, а цілих дві його дочки пропали. Навіть три, якщо рахувати найстаршу. Вона втекла до Атланти. З керівником однієї з татусевих фабрик, якщо мене не зраджує пам’ять. Хоча це не порівняти з втратою двох дочок у Затоці. Господи, як же це, мабуть, тяжко.

– ВОНИ ПРОПАЛИ, – промовив я, згадавши цитований Ваєрменом заголовок.

Вона гостро поглянула на мене.

– Так ви теж займалися розвідками?

– Не я, Ваєрмен. Його зацікавила жінка, на яку він працює. Гадаю, він нічого не знає, що там існує якийсь зв’язок з цим Дейві Девісом.

Вона замислилася.

– Мені цікаво, чи пам’ятає щось сама Елізабет?

– Зараз вона вже навіть власного імені не пам’ятає, – сказав я.

Мері знов кинула на мене погляд, відтак одвернулася від вікна, взяла попільничку і загасила сигарету.

– Альцгаймер? До мене долинали якісь чутки.

– Так.

– Мені страшенно її жаль. Розумієте, більшість яскравих подробиць про Дейва Девіса я почула від неї. У її кращі часи. Ми бачилися з нею дуже часто, регулярно. Я інтерв’ювала більшість художників, котрі жили у Лососевій мизі. Тільки ви назвали той будинок якось інакше, так?

– Велика Ружа.

– Я так і думала, що якось претензійно.

– Багато художників там зупинялися?

– Дуже. Вони приїздили прочитати лекції у Сарасоті або у Вінісі, ну, либонь, трохи помалювати – щоправда ті, котрі жили в Лососевій мизі, дуже мало цим займалися. Для більшості гостей Елізабет їхнє перебування на острові Дума перетворювалося на безкоштовну відпустку.

– Вона розміщувала їх place gratis[297]297
  Безплатне розміщення (фр.).


[Закрыть]?

– О, так. Рада мистецтв Сарасоти платила їм гонорари за лекції, а Елізабет зазвичай забезпечувала гостей безплатним житлом... У Лососеві мизі, тобто в попередниці Великої Ружі. Але вам не випало такого бонусу, правда? Можливо, наступного разу. Особливо, оскільки ви там дійсно працюєте. Я можу назвати з півдесятка художників, котрі зупинялися у вашому будинку, і жодного разу не вмочили там пензля.

Вона подибуляла до канапи, взяла свій кухлик і сьорбнула. Ні – лигнула з нього.

– У Елізабет є етюд Далі, зроблений ним у Великій Ружі, – сказав я. – Я його бачив на власні очі.

Очі в Мері загорілися.

– О, Далі, аякже. Далі. Далі там дуже сподобалося, та навіть він не пробув там довго... Хоча перед від’їздом цей сучий син мене вщипнув. Знаєте, що сказала мені Елізабет, коли він поїхав?

Я похитав головою. Звідки мені було знати, а хотілося.

– Він сказав, що там «задуже по-багатому». Це визначення надихає вас, Едгаре?

Я посміхнувся.

– Чому, як ви вважаєте, Елізабет перетворила Велику Ружу на притулок для художників? Вона завжди була патронесою мистецтва?

На її обличчі читалося здивування.

– Ваш друг вам не розповідав? Та, либонь, він і сам не знає. Згідно з місцевою легендою, вона сама колись була відомою художницею.

– Що ви маєте на увазі, кажучи «згідно з місцевою легендою»?

– Розповідають – хоча для мене це лише міф – що вона була вундеркіндом. Що в ранньому дитинстві вона прекрасно малювала, а потім просто перестала.

– А ви її про це питали?

– Звичайно, дурнику. Це моє заняття – розпитувати людей, її вже злегка похитувало, а її очі «софілорен» помітно налилися кров’ю.

– І що вона вам повіла?

– Що нічого такого не було. Сказала: «Хто може, той робить. А хто не може, той підтримує тих, хто можуть. Як ми з вами, Мері».

– Як на мене, звучить добре.

– Так, я теж так це сприйняла, – погодилась Мері, роблячи новий ковток зі свого вотерфордівського келишка. – Єдина проблема в тім, що я їй не повірила.

– Чому так?

– Не знаю, просто не повірила та й годі. В мене була стара подружка, її звали Агата Вінтерборн, вона вела в «Тампа Триб’юн» колонку порад безнадійно закоханим, так от, одного разу я переповіла цю історію їй. Це було десь у ті часи, коли Далі вшанував своєю присутністю наше Сонячне узбережжя, здається у 1980-му. Ми з нею сиділи в якомусь барі – у ті часи ми завжди сиділи в якомусь барі – і розмова зайшла про те, як вибудовуються легенди. Я згадала, як приклад, історію, що Елізабет нібито дитиною була Рембрандтом, а Аггі – вона давно померла, упокій її Господи, – сказала, що не вважає це легендою, вона сказала, що це правда, або частина правди. Вона сказала, що бачила статтю про це в якійсь газеті.

– А ви коли-небудь це перевіряли? – спитав я.

– Авжеж, перевіряла. Я не пишу все, що знаю, – підморгнула вона мені. – Але люблю знати все.

– І що ви знайшли?

– Нічого. Ні в «Триб’юн», ні в сарасотських газетах, ні в тих, що виходять у Вінісі. Тож, можливо, це всього лиш вигадка. Можливо, історії про те, що її батько нібито переховував у себе на острові Дума віскі Дейва Девіса, теж всього лиш вигадки. Проте... я готова побитися об заклад на гроші, що в Агати Вінтерборн була чудова пам’ять. І в Елізабет, коли я її розпитувала, був на обличчі такий вигляд.

– Який такий вигляд?

– Вигляд я-тобі-нічого-не-розповім. Але все це було давним-давно, багато віскі витекло з тієї пори, а тепер ви й самі можете її попитати, чому б і ні? Хоча де там, якщо вона зараз дійсно в такому стані, як ви кажете.

– Так, але, можливо, вона прийде до тями. Ваєрмен каже, що так траплялося раніше.

– Будемо сподіватися, – погодилася Мері. – А знаєте, вона унікальна особа. Флорида переповнена старими людьми – недарма штат називають почекальнею Господа, – але дуже мало хто з них виросли тут. Сонячне узбережжя, яке пам’ятає – пам’ятала – Елізабет, було зовсім інакшим. У тій Флориді не було безкінечної метушні, яку ми зараз маємо, з критими стадіонами й автомагістралями, що розбігаються в усіх напрямках, вона була навіть не такою, яку пам’ятаю я сама. Моя Флорида – це Флорида Джона Мак-Дональда, тоді ще люди знали своїх сусідів, а Тамаямі Трейл була вулицею дешевих борделів. Тоді люди іноді могли, повернувшись з церкви, побачити алігатора в своєму басейні чи рись, що риється у баку для сміття.

Я зрозумів, що вона вже зовсім п’яна... але від того вона не перестала бути цікавою.

– Флорида тих часів, коли тут зростала Елізабет і її сестри, була територією, звідки вже пішли індіанці, але містер Білий Чоловік ще не цілко... не цілком її опанував. Ваш острівець вам видався б зовсім інакшим. Я бачила його зображення. Внутрішня територія заросла болотяною сосною, гамбо-лімбо і сабаловими пальмами, обплутаними фікусами-душителями; кілька місцин з сирим ґрунтом вкривали вічнозелені дуби й мангрові зарості. Низько при землі росли коралові боби й падуб[298]298
  Gumbo-limbo (Bursera simaruba) – «мексиканська лаванда», високе дерево з красивою червоною корою; Sabal Palmetto – «капустяна» карликова пальма до 2 метрів висоти; Cherokee bean – декоративна квасоля.


[Закрыть], але ніяких джунглів, як тепер, там і близько не було. Схожими на ті часи залишилися тільки пляжі, ну, й морський овес, звичайно... мов кайма на спідниці. Звідний міст також був там на північному кінці, але на острові стояв тільки один дім.

– Звідки ж взялися ті джунглі? – спитав я. – У вас є якісь думки з цього приводу? Я маю на увазі, що три чверті території острова буквально потонули в них.

Напевне, вона мене не дочула.

– І тільки один дім, – повторила вона. – На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь в Мобілі чи Чарльстоні[299]299
  Міста з залишками колоніальної архітектури: Mobile – в штаті Алабама; назву Charlston мають більш як півтора десятка міст в США.


[Закрыть]. Колони і посилана гравієм під’їзна алея. Звідти відкривався грандіозний вид: на захід Затока, на схід – узбережжя Флориди. Щоправда тоді не було на що там дивитися – тільки Вініс. Селище Вініс. Маленьке сонне село. – Вона почула себе і сконцентрувалася. – Вибачте, Едгаре. Прошу. Я не завжди така. Справді, сприйміть моє... мою схвильованість... як комплімент.

– Авжеж.

– Двадцять років тому, замість самій напиватися до одуріння, я би спробувала вас затягнути до ліжка. Либонь, навіть десять років тому. А зараз я лише гадаю, чи не злякала вас навіки.

– 1 не сподівайтесь.

Вона розреготалася, клекотливо закашлявшись, але все’дно весело.

– Тоді я сподіваюся вас знову скоро в себе побачити. Я готую крутий червоний гамбо[300]300
  Суп-рагу з бобами, різноманітними овочами й м’ясом або морепродуктами.


[Закрыть]. Але зараз...

Вона обняла мене і повела до дверей. Її струнке й тверде, мов камінь тіло палало під одягом. Її вже добряче хитало.

– А зараз, я гадаю, вам час іти, а мені – впасти в післяобідню сієсту. Мені соромно в цім признаватися.

Я вийшов у хол, відтак обернувся.

– Мері, ви коли-небудь чули, щоб Елізабет говорила про загибель своїх сестер? Їй тоді було чотири чи п’ять років. Вже достатньо велика, щоб запам’ятати таке нещастя.

– Ніколи, – відповіла Мері, – жодного разу.