Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 50 страниц)

– 7 —

Того пополудня в кімнаті, що її Ваєрмен та Елізабет називали Порцеляновою вітальнею, панувала печальна атмосфера субтропічної зими. Дощ геть розперезався, хвилями барабанячи по стінах і вікнах, здійнявся вітер, він з гуркотінням проривався крізь пальми, що оточували Ель Паласіо, кидаючи на стіни їх летючі тіні. Уперше з того часу, як почав приходити сюди, я не побачив сенсу в розташуванні порцелянових фігурок на столі; там не було tableaux[197]197
  Сюжетна картина, сценка (фр.).


[Закрыть], люди, тварини і будівлі валялися абияк. Єдиноріг та один з чорнолицих хлопчиків лежали поряд з перекинутим шкільним будинком. Якщо сьогодні й можна було побачити якийсь сюжет на столі, то це був сюжет фільму-катастрофи. Біля садиби в стилі Тара стояла жерстяна банка від печива «Ніжна Зваба». Ваєрмен розповів мені, що ямаю робити, якщо її забажає Блізабет.

Сама леді, трохи завалившись набік, сиділа в кріслі-візку, байдуже втупивши погляд у розгардіяш на своєму ігровому столі, де зазвичай панував лад. Вона була в синій сукні, яка гармоніювала з величезними синіми «Чак Тейлорсами»[198]198
  Баскетболіст Chuck Taylor (1901-1969) був любителем і головним пропагандистом кедів моделі Converse All-Star, які відтак отримали його ім’я.


[Закрыть] на її ногах. Через її перекошену позу викот «човником» на сукні розтягнувся у кривій усмішці, виставивши напоказ бретельку ліфчика кольору слонової кістки. Зі здивуванням я усвідомив, що загадуюся, хто вдягав її сьогодні вранці, вона сама чи Ваєрмен.

Спершу вона говорила розважливо, правильно зверталась до мене на ім’я, питала про моє здоров’я. Коли Ваєрмен вирушав до Баумгартенів, вона з ним попрощалася, намовляючи його вдягти капелюха і взяти з собою парасольку. Все було гарно. Але коли за чверть години я приніс їй з кухні поїсти, відбулися різкі зміни. Вона втупилася очима в куток і я почув її мурмотіння: «Повернися, повернися, Тесі, тобі там не місце. І хай одоробло іде геть».

Тесі. Звідкись я знав це ім’я. Я скористався своєю технікою обхідного пригадування, шукаючи асоціацій, і таки знайшов: заголовок в газеті ВОНИ ПРОПАЛИ. Тесі була однією з сестер-близнючок. Це розповідав мені Ваєрмен. Я почув його голос – Вважається, що вони потонули, – і ніби крижаним ножем прохромило мені бік.

– Подай мені оте, – промовила вона, вказуючи на коробку, і я подав. Вона видобула з кишені загорнуту в хусточку фігурку. Зняла з коробки кришку, кинула на мене погляд, у якому змішалися хитрість з розгубленістю в тій пропорції, котру важко було бачити, і опустила фігурку. З лунким бовть та впала всередину. Вона абияк приладнала кришку на місце, відштовхнувши мою руку, коли я хотів їй допомогти. Відтак простягнула жерстянку мені. Спитала:

– Ти знаєш, що треба тепер робити? Чи... чи... – Я бачив, як вона намагається вхопити слово, що стрибало отутечки, поряд, але залишалося недосяжним. Глузувало з неї. Я міг їй його подати, але пам’ятаючи, як сам бісився, коли люди намагалися таким чином допомагати мені, чекав. – Чи він казав тобі, що з цим слід робити?

– Так.

– То чого ти чекаєш? Бери цю курву.

Я поніс банку повз тенісний корт до невеличкого ставка. На його поверхні скидалися коропи, дощ хвилював їх куди більше, ніж мене. Біля лави, як і попереджав мене Ваєрмен, лежала купка камінців. Я кинув у ставок камінь («Не думай, що вона не почує, в неї дуже гострий слух», – пояснив мені Ваєрмен), намагаючись не поцілити якогось з коропів. А коробку з фігуркою поніс назад у будинок. Але зайшов спершу не до Порцелянової вітальні, а до кухні. Зняв кришку і витяг з коробки загорнуту в хустку фігурку. Цієї дії не було у Ваєрменовій експлуатаційній інструкції, просто мені самому було цікаво.

То виявилася порцелянова жінка, але з відбитим лицем. На його місці залишилася рвана порожнеча.

– Хто там? – заволала Елізабет так, що я аж підстрибнув. Я мало не впустив спотворену статуетку на кахляну підлогу, де б вона напевне розлетілася на друзки.

– Це я, Елізабет, – гукнув я у відповідь, поклавши фігурку на полицю.

– Едмунд? Чи Едгар, чи як там тебе.

– Авжеж. – Я пішов до вітальні.

– Ти зробив справу, яку я тобі загадала?

– Так.

– Добре, – зітхнула вона.

– Може, ще чогось хочете? Я напевне зміг би...

– Ні, дякую, золотко. Я певна, що скоро приїде потяг, а я, ти ж знаєш, не люблю подорожувати з повним шлунком. Мені завжди дістається заднє сидіння, а з повним шлунком мене там обов’язково знудить. Ти не бачив моєї жерстянки, моєї коробки з-під «Ніжної Зваби»?

– Гадаю, вона у кухні. Принести?

– Не треба, сьогодні так мокро, – сказала вона. – Я збиралася попросити тебе вкинути її у ставок, ставок годиться, але я передумала. Гадаю, в такий мокрий день у цьому нема потреби. Ти ж знаєш, що не дріб’язкове милосердя, воно спадає теплим дощиком.

– З небес[199]199
  Монолог Порції з комедії Шекспіра «Купець з Венеції».


[Закрыть], – завершив я за неї фразу.

– Авжеж. Авжеж. – Вона махнула рукою так, ніби останнє слово не мало значення.

– Чому ви не розставляєте свої фігурки, Елізабет? Вони сьогодні всі перемішані.

Вона окинула оком стіл, а коли особливо потужний порив вітру сипонув дощем у вікно, перевела погляд туди.

– До сраки це, – промовила вона, – я, блядь, сьогодні в такому сум’ятті. – А відтак, зі злістю, якої я від неї навіть сподіватися не міг. – Вони всі померли, а мене полишили жити з цим.

Кого-кого, а мене не вразила її раптова брутальність. Надто добре я її розумів. Може, милосердя дійсно не розмінюється на дріб’язок, мільйони люду живуть і помирають з вірою в це, проте... є така штука, як сподівання. Отож.

Вона заговорила.

– Було б йому ніколи не діставати тієї штуки. Але ж він не знав.

– Що за штуки?

– Що за штуки, – погодилась вона, кивнувши. – Я хочу сісти на поїзд. Я хочу поїхати звідси раніш, як з’явиться одоробло.

Далі ми обоє мовчали. Блізабет заплющила очі й, здавалося, задрімала у своєму візку.

Просто, аби чимсь себе зайняти, я піднявся зі свого крісла, котре прекрасно гляділося б у якомусь джентльменському клубі, і підійшов до столу. Взяв порцелянових дівчинку й хлопчика, подивився на них, відклав убік. Розглядаючи безглуздий безлад переді мною, я несвідомо намагався чухати собі відсутню руку. На стільниці з полірованого дуба валялася щонайменше сотня фігурок. Можливо, й дві сотні. Серед них була порцелянова жінка у старомодному капелюшку – капелюшку молочниці, подумав я, – але не вона мені потрібна. Капелюшок не той, а крім того, занадто юна. Я знайшов іншу жінку, вона мала довге, фарбоване волосся, ця годилася краще. Щоправда, волосся було трохи задовге і надто темне, проте...

Та ні, це якраз те, що треба, бо ж Пам недавно побувала у перукарні, яку іноді називали «Джерело юності для кризовок середнього віку».

Тримаючи порцелянову статуетку, я думав, що добре було б тут мати такий будинок, куди можна посадовити її читати книжку.

Я хотів перекласти її собі до правої руки – цілком природній рух, бо рука була на місці, я відчував її – але фігурка з брязкотом впала на стіл. Вона не розбилася, та Елізабет розплющила очі.

– Блядь! Це поїзд? Це він свистів? Він кричав?

– Поки що ні, – сказав я. – Вам можна ще трохи подрімати.

– О, ти знайдеш це на другому поверсі, – промовила вона так, ніби я питався в неї про щось, і заплющила очі. – Позвеш мене, коли приїде поїзд. Я так втомилася від вокзалу. І остерігайся одоробла, цей скурвий пиздолиз може з’явитися зненацька.

– Авжеж, буду, – погодився я. Рука мені свербіла нестерпно. Я поліз собі до задньої кишені, сподіваючись, що там лежить блокнот. Там його не було. Я забув його на кухонному столі у Великій Ружі. Відразу моя думка перестрибнула до тутешньої кухні. Там, на столі, де я залишив статуетку, лежав блокнот для домашніх записів. Я поспішив туди, схопив блокнот, сунув його собі між зуби і ледь не бігом кинувся назад до Порцелянової вітальні, на ходу витягаючи з нагрудної кишені авторучку «юнібол»[200]200
  Uniball – кулькові і гелеві ручки виробництва японської компанії Mitsibishi.


[Закрыть]. Упав у крісло з плетеною спинкою і гарячково почав малювати порцелянову ляльку, хай собі дощ періщить за вікнами, а Елізабет навпроти мене, роззявивши рота, схилившись на стіл, дрімає у своєму візку. Розтривожені вітром тіні пальм літали по стінах, мов кажани.

Робота не забрала багато часу, і я дещо зрозумів, поки малював: на папір через кінчик авторучки сочилася моя сверблячка. Жінка на малюнку була порцеляновою фігуркою, але також вона була Пам. Це була Пам, але також вона була порцеляновою фігуркою. Волосся в неї було довшим, ніж я запам’ятав з нашої останньої зустрічі, воно лягало їй на плечі. Вона сиділа на

(на ПРИЯТЕЛІ, на ТОВАРИШІ).

На стільці? Ні, у кріслі. У кріслі-гойдалці. Не було в нас такої речі в домі, коли я його покидав, а тепер ось з’явилася. Щось лежало на столі біля неї. Спершу я не міг зрозуміти, що воно таке, аж ось воно вилилося з кінчика ручки і перетворилося на коробку з друкованими літерами на кришці. «Ніжна Зваба»? Невже «Ніжна Зваба»? Ні, написано «Бабусине солодке». Моя ручка сотворила щось поряд з коробкою. Вівсяне печиво. Саме таке, яклюбить Пам. Поки я на нього дивився, ручка намалювала в руках у Пам книжку, але під таким кутом, що назву я прочитати не зміг. Тим часом ручка начеркала риски від вікна до ніг моєї дружини. Пам казала, там іде сніг, але зараз сніг перестав. Риски були сонячними променями.

Я вирішив, що малюнок завершено, але виявилося, що на ньому не вистачало ще двох деталей. Ручка перейшла до лівого кута аркушу і там вмить з’явився телевізор. Нова модель з пласким екраном, як у Елізабет. А от під ним...

Ручка кінчила і впала. Свербіння зникло. Пальці в мене задерев’яніли. На протилежному боці столу дрімала, все глибше провалюючись у справжній сон, Елізабет. Колись вона напевне була юною й гарною. Колись вона напевне була омріяною дівчиною для якогось юнака. Зараз вона хропла, роззявивши свого майже геть беззубого рота в бік стелі. Якщо десь в тім напрямку перебуває Бог, подумав я, нехай трохи потерпить.

– 8 —

Я бачив телефони і в бібліотеці, і в кухні, пррте бібліотека від Порцелянової вітальні була ближче. Я вирішив, що ні Ваєрмен, ні Елізабет не образяться на мене через один дзвінок в далеку Міннесоту. Я взяв слухавку і, притиснувши її собі до грудей, завмер. Поряд з лицарським обладунком, підсвічена зі стелі вузькими променями хитрих світильників, на стіні була вітрина зі старовинною зброєю: довга дульнозарядна рушниця, не інакше як часів Американської революції, пістоль-кременівець, кишеньковий деринджер[201]201
  Найпопулярніший у XIX столітті однозарядний пістолет, сконструйований Генрі Деринджером (1786-1868).


[Закрыть], що був би на своєму місці у чоботі якогось шулера на річковому пароплаві, карабін-вінчестер. Понад карабіном висів пристрій, котрий тримала в себе на колінах Елізабет того дня, коли ми з Ілсою її вперше побачили. По обох його боках, разом утворюючи перекинуте V, висіли чотири шворня. Стрілами їх не годилося назвати, бо були закороткі. Гарпун – ось доладне слово. Вістря вони мали блискучі і на вигляд дуже гострі.

«Такою штукою можна серйозно вразити, – подумав я, а відтак: – Мій батько був нирцем».

Я викинув ці думки з голови і зателефонував туди, де колись був мій дім.

– 9 —

– Хело, Пам, це знову я.

– Я не бажаю тебе більше чути, Едгаре. Ми все вже обговорили.

– Не зовсім. Я не заберу в тебе багато часу. Я тут зараз назираю за старою леді. Вона оце заснула, але я не хочу надовго випускати її з ока.

Попри все, це заінтригувало Пам.

– Що ще за стара леді?

– Її ім’я Елізабет Істлейк. Їй за вісімдесят, вона на межі Альцгаймера. Її постійний доглядач зараз ліквідує якусь проблему з електрикою в чиїйсь сауні, а я його тут підміняю.

– Ти захотів повісити собі на груди золоту зірочку «За допомогу немічним»?

– Ні, просто телефоную тобі, щоб довести, що я не здурів, – я притиснув слухавку плечем до вуха, тримаючи в руці малюнок.

– Чому це так тебе хвилює?

– Тому що ти впевнена, ніби все спровокувала Ілса, а вона тут ніяким боком.

– О Господи, ти безнадійний! Якщо вона подзвонить із Санта-Фе і пожаліться, що в неї на кросовку порвався шнурок, ти враз вилетиш туди, щоб привезти їй новий!

– А ще мені не подобається, що ти вважаєш, ніби я тут зсуваюся з глузду, а я якраз в повному порядку. Отже... ти мене слухаєш?

Тиша та тім боці, та й це вже гарно. Вона слухала.

– Ти десять, може п’ятнадцять хвилин, як вийшла з душу. Певне що так, бо ти зараз у халаті і волосся в тебе зачесане назад. Гадаю, ти, як і колись, не любиш сушити його феном.

– Звідки ти...

– Яне знаю звідки. Коли я подзвонив, ти сиділа у кріслі-гойдалці. Ти, мабуть, купила його після нашого розлучення. Читала книжку і їла печиво. Зараз сонячно, сонце світить у вікно. В тебе з’явився новий телевізор, з пласким екраном... – тут я зробив паузу. – І кіт. У тебе є кіт, він спить під телевізором.

На тім кінці запала мертва тиша. Поряд зі мною вітер шпурляв дощем у вікна. Я хотів було спитати її, чи вона там ще жива, але вона сама заговорила, погаслим, зовсім не своїм голосом. Я гадав, вона вже не стане краяти мені серце, але помилявся.

– Перестань стежити за мною. Якщо ти колись мене кохав... перестань шпигувати.

– А ти перестань мені докоряти, – прохрипів я на грані зриву. Раптом згадав Ілсу перед відльотом у Браун, як вона стояла під тропічним сонцем перед терміналом Дельти, дивилася мені в обличчя і говорила: «Ти заслуговуєш на краще, іноді я дивуюся, чи ти сам віриш в це».

– Те, що зі мною трапилося – не моя провина. Нема моєї провини в аварії і в цьому, що зараз, теж нема. Я не просив цього.

Вона закричала:

– Ти вважаєш, що я винна?

Я заплющив очі, молячи когось, чи щось, утримати мене від відповіді злістю на злість.

– Та ні, звісно що ні.

– Тоді не діставай мене! Перестань мені дзвонити! Перестань ЛЯКАТИ мене!

Вона поклала слухавку. Я так і стояв, тримаючи свою плечем. Навкруги була тиша, потім пролунало голосне «клац». Затим у телефоні почулося характерне для Думи деркотливе булькотіння. Сьогодні воно звучало якось ніби з-під води. Либонь через дощ. Я поклав слухавку на місце і стояв, дивлячись на лицарський обладунок.

– Гадаю, все пройшло дуже гарно, сер Ланселот, – промовив я до нього.

Відповіді не було, та я на неї й не заслуговував.

– 10 —

Я пройшов заставленим рослинами головним холом до дверей у Порцелянову вітальню, поглянув на Елізабет і побачив, що вона спить у тій же позі, задерши голову. Її хропіння, що було вразило мене своєю притаманною старості патетичністю, тепер лунало заспокійливо. Інакше дуже легко можна було б уявити, що вона сидить мертва, зі скрученим в’язами. Я вирішив її не будити, хай ще поспить. Відтак подивився праворуч, туди, де починалися широкі головні сходи, і згадав її слова: «О, ти знайдеш це на майданчику другого поверху».

Знайду що?

Можливо, це була чергова маячня, але мені все одно не було чого робити, тож я пройшов через галерею, яка була би сутичком у менш помпезному будинку, – дощ ляпотів по її скляному даху – а там подерся вгору широкими сходами. Не дійшовши п’яти сходинок до верху, я зупинився, придивився, а тоді повільно рушив далі. Дещо там таки було: величезна чорно-біла фотографія в тонкій позолоченій рамці. Пізніше я спитав у Ваєрмена, як це вдалося зроблену у 1920-х чорно-білу фотографію збільшити до такого розміру – вона була щонайменше п’ять футів заввишки і чотири фути в ширину – і майже без втрати чіткості. Він відповів, що її було зроблено, швидше за все, Хасселбладом[202]202
  Hasselblad – заснована у 1841 р. у Швеції сімейна торгівельна фірма, яка з 1888 р. була дистриб’ютором фотоапаратури американської компанії «Істмен-Кодак»; перші власні камери (розроблені Віктором Хассельбладом на замовлення шведської армії) почали рипускатися лише у 1940 р.


[Закрыть] – найкращим у світі з нецифрових фотоапаратів.

На фото було восьмеро людей, вони стояли на білому піску, а фоном їм слугувала Мексиканська Затока. Високий вродливий чоловік років сорока, у чорному купальному костюмі-двійці, що складався з сорочки на бретельках і шортів, схожих на тісні труси, які вдягають під уніформу сьогоднішні баскетболісти. По боках від нього вишикувалися п’ятеро дівчат, найстарша – вже підліток, найменші – однакові білявки, тут я загадав близнюків Бобсі, улюблених героїв моїх перших читанок. Близнючки в однакових купальних платтячках з рюшами трималися за руки. Однаковими були і їхні ганчір’яні, в ідентичних фартушках, ляльки типу Обшарпана Ен[203]203
  Raggedy Ann – письменник і художник Джоні Груелл (1880-1938) придумав ім’я ганчір’яній рудоволосій ляльці своєї дочки у 1915 році, а у 1918 р. видав першу з серії численних дитячих книжок про неї і одночасно розпочав випуск відповідних ляльок, які виробляються й тепер. Про Обшарпану Ен знято кілька мультфільмів, у 2007 р. її занесено у «Національний зал уславлених іграшок» США.


[Закрыть], близнючки стискали їх, кожна у вільній руці – ляльки нагадали мені про мою Ребу – і темне бавовняне волосся над бездумно усміхненими обличчями ляльок було беззаперечно червоним. На згині руки чоловік – я не мав сумнівів, що це Джон Істлейк, – тримав дівчинку номер п’ять, немовля, з якого поступово виросла оця старезна баба, що зараз хропе внизу. Позаду білого сімейства стояла молода чорна жінка років приблизно двадцяти двох, голова в неї була пов’язана хусткою. Вона тримала кошик для пікніків і, судячи з доволі напружених м’язів на її руках, кошик був важкеньким. Три срібні браслети висіли на одному з її зап’ясть.

Елізабет усміхалася, тягнучи свої пухкі рученьки до того, хто знімав цей сімейний портрет. Крім неї не усміхався ніхто, хоча щось схоже на слід посмішки можна було помітити в кутиках рота чоловіка; він був з вусами, тож точно вгадати було важко. Обличчя молодої чорної няні було абсолютно похмурим.

У вільній від підтримування немовляти руці Джон Істлейк тримав дві речі. По-перше, маску для пірнання. По-друге, гарпунний пістоль, який я бачив на стіні у бібліотеці поряд з іншою зброєю. Питання полягало тільки в тім, як мені здалося, чи дійсно виринула, і чи надовго, зі свого ментального туману Елізабет, коли порадила мені піднятися сюди нагору.

Я не встиг додумати цю думку, як внизу піді мною прочинилися вхідні двері.

– Я повернувся! – гукнув Ваєрмен. – Місію виконано! Ну й хто ж тепер не захоче випити?

Як намалювати картину (V)

Не бійтеся експериментувати; знайдіть свою музу і дозвольте їй скеровувати вас. Зі зміцненням таланту музою Елізабет стала чудесна балакуча лялька Новін. Чи так їй здавалося. А коли вона зрозуміла, що помилялася – коли у Новін змінився голос – було вже пізно. Проте спочатку все мусило йти чудово. Як завжди буває з віднайденням власної музи.

Наприклад, пиріг.

– Зроби, щоб він упав на долівку – каже Новін. – Зроби, щоб він упав на долівку, Ліббіт!

Вона це може зробити, отже й робить. Малює спечений Нянею Мельдою пиріг на підлозі. Ха! Як він ляпнувся на підлогу! А Няня Мельда стоїть над ним, досадливо уперши руки в боки.

А чи соромно стало Елізабет, коли це дійсно трапилося? Соромно і трішечки лячно? Гадаю, що так.

Я певен, що так. Дітям підлість завжди видається забавною поки вона живе лише в уяві.

Були й інші розваги. Інші експерименти. Аж поки врешті у 1927 році...

У Флориді всі позасезонні урагани називають Аліса. Це щось на кшталт жарту. Але той, що з виттям налетів від Затоки у березні того року, мусив би отримати ім’я Елізабет.

Лялька нашепотіла їй у вухо голосом, який певно звучав як той вітер, що колише пальми вночі. Або як відлив, що перегортає мушлі під Великою Ружею. Нашепотіла, коли Ліббіт вже переступала поріг сну. Розказала їй, як було б весело намалювати велику бурю. І ще дещо.

Новін каже – Є потаємні речі. Поховані скарби, які відкриє шторм. Речі, які Татові цікаво було б знайти, цікаво подивитися на них.

Трюк подіяв. Елізабет не вельми й хотілося малювати шторм, але якщо так можна порадувати Тата? Невідпорний аргумент.

Тому що Тато того року був сердитим. Він сердився на Аді, котра навіть після поїздки до Європи не збиралася повертатися до школи. Аді не бажала знайомитися з пристойними людьми і відвідувати пристойні бали дебютантів. Їй задурив голову Емері... А він зовсім не належав до Пристойних – з погляду Тата.

Тато каже – Він не нашого поля, він Целулоїдний комірець, а Аді каже – Він мого поля, не важливо який там комірець, і Тато шаленіє.

Сварки бували жорстокі. Тато злостився на Аді, а вона на нього. Ганна й Марія злостилися на Аді через те, що та знайшла собі красивого бойфренда, котрий, з одного боку, старший за неї, а з іншого – нижчий за статусом. Близнючок лякав увесь цей ґвалт. Ліббіт теж. Няня Мельда все частіше робила заяви, що аби не Тесі з Ло-Ло, вона вже давно повернулася б у Джексон-віл до своєї родини.

Елізабет малювала всі ці речі, тож я їх бачив.

Докипілося до того, що врешті зірвало покришку. Аді і її Недостойний молодик втекли до Атланти, де Емері була обіцяна робота у конкурентів. Тато бісився. Великі Злюки, що приїхали на вікенд додому з Брейденської школи, підслухали, як він розмовляв по телефону в своєму кабінеті, кажучи комусь, що Емері Полсона скоро привезуть назад і він його відшмагає нагаєм до півсмерті. Він їх обох відшмагає!

Відтак він каже – Та ні, заради Бога. Хай буде, як буде. Вона сама собі послала постіль. Сама хай в ній і спить.

Після цього прийшла буря. Аліса.

Ліббіт відчувала її наближення. Вона відчувала, як почав здійматися вітер і дути з простих грифельних, чорних, як смерть, штрихів. Потужність справжнього урагану, коли він врешті надійшов – безпросвітна злива, гомінкі, як у паротяга, завивання бурі, – налякала її дуже, так, ніби вона звала собаку, а з’явився вовк.

Але потім вітер ущух, вийшло сонце і все було гаразд. Краще, ніж просто добре, бо наслідки Аліси примусили на якийсь час забути про Аді і її Недостойного молодика. Елізабет навіть чула, як Тато стиха щось наспівував, розчищаючи з містером Шенінгтоном двір перед будинком. Тато сидів за кермом маленького червоного трактора, а містер Шенінгтон накидав обламане пальмове гілляччя й листя у маленький причеп, що тягнувся позаду.

Лялька шепотіла, муза розповідала свою казку.

Елізабет прислухалась і того ж дня намалювала місце напроти Відьмацької скелі, де, як їй нашепотіла Новін, лежать зараз на видноті поховані скарби.

Ліббіт просить Тата піти і подивитися, вона прохає, прохає, прохає. Тато каже – НІ. Тато каже, що він надто утомлений після роботи у дворі, надто виснажений.

Няня Мельда каже – У воді вас, може, трохи попустить, містере Істлейк.

А ще Няня Мельда каже – Ви ж знаєте, яка вона зараз. Якщо вона каже, щось там є, то, можливо...

Отже, вони спускаються на берег до Відьмацької скелі – Тато в купальному костюмі, який йому вже замалий, і Елізабет, і близнючки, і Няня Мельда. Ганна з Марією були в школі, а Аді... та краще не згадувати про неї. Аді В НЕМИЛОСТІ. Няня Мельда несла червоний пікніковий кошик. У ньому була їжа, капелюшки від сонця для близнючок рисувальні знаряддя Елізабет, Татів пістоль і кілька гарпунів до нього.

Тато взуває свої ласти, забрідає в солоний бульйон по коліна і каже – Тут холодно! Краще б це не забрало багато часу, Ліббіт. Розповідай мені, де лежать твої скарби.

Ліббіт каже – Я розкажу, а ти мені пообіцяєш віддати порцелянову ляльку?

Тато каже – Будь-яка лялька – твоя, це законний приз за спасіння на морі.

Муза це побачила, а дівчинка намалювала. Так заснувалося їх майбуття.