Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 50 страниц)

– 6 —

Батько Пам був морським піхотинцем на пенсії. В останній рік двадцятого століття він зі своєю дружиною переїхав до Палм Дезерту[71]71
  Palm Desert (у назві закладена гра слів «Пальмова пустеля» або «Пальмова нагорода») – колишнє ранчо, перетворене на високотехнологічне рекреаційне містечко, де постійно живуть близько 1500 заможних пенсіонерів; взимку туди заїжджаються чимало багачів з північних штатів, свій дім там має зокрема Біл Гейтс.


[Закрыть] у Каліфорнії, осівши в одному з тих містечок, де живе одна символічна афро-американська пара і чотири таких же єврейських. Дітям та вегетаріанцям туди заборонено. Мешканці мусять голосувати за республіканців і тримати маленьких собачок у поцяцькованих стразами нашийниках, з глупуватими очима й кличками, що закінчуються на і. Таффі – те що треба, Кассі – ще краще, а щось на кшталт Ріфіфі – вже кінчене лайно. В батька Пам діагностували рак прямої кишки. Мене це не здивувало. Зберіть в одну купу білих придурків, і побачите, що трапиться.

Я не сказав цього моїй дружині, котра спочатку трималася, а потім вибухнула слізьми.

– Йому призначили хіміотерапію, але мама каже, що там певне вже почалися метас... месас... о, як воно, те гадське слово, я стаю вже схожою на тебе! – А потім, не перестаючи рюмсати, але присоромившись: – Вибач, Едді, це так жахливо.

– Та аж ніяк, – сказав я. – Зовсім це не жахливо. А слово – метастази.

– Так. Дякую. До того ж сьогодні ввечері його прооперують, вирізатимуть ту пухлину. – Вона знову почала плакати. – Я не можу повірити, що таке трапилося з моїм татом.

– Заспокойся, – сказав я. – Медицина зараз творить чудеса. Я сам є першосортним прикладом.

Чи то вона не вважала мене чудом, чи не хотіла про це балакати.

– Отже, Різдво в нас скасовується.

– Як жаль. – А якщо по правді, то я зрадів. Зрадів, як той чорт.

– Завтра я лечу до Палм Дезерту. Ілса приїздить у п’ятницю, Мелінда двадцятого. Гадаю... оскільки ви з татом ніколи до пуття не спілкувалися віч-на-віч...

Оскільки в нас одного разу мало не дійшло до кулаків, коли мій тесть назвав демократів «коммікратами», це прозвучало доволі м’яко. Я відповів:

– Якщо ти думаєш, що я не хочу зустрічати Різдво з тобою і дівчатками у Палм Дезерті, ти маєш рацію. Ти зможеш там допомогти фінансово, і, я сподіваюся, твої батьки зрозуміють, що я також до цього долучився...

– Я не вважаю, що зараз на часі підпрягати до нашої дискусії твою чекову книжку!

І лють до мене повернулася просто враз. Мов чортик вистрибнув з вонючої коробки. Я мало не сказав їй – та виїби сама себе, ти, чорнорота курва. Але промовчав. Почасти тому, що в мене вийшло би або чорножопа куртка, або човнорила курка. Чомусь я був у цьому впевнений.

Принаймні справу було закрито.

– Едді? – промовила вона агресивно, готова зчепитися зі мною, якщо я дам привід.

– Я нікуди не підпрягаю мою чекову книжку, – сказав я, уважно добираючи кожне слово. Промовлено всі слова було правильно. Мені полегшало. – Просто я хотів сказати, що моя присутність біля ліжка твого батька аж ніяк не прискорить його одужання.

Хвиля злості – справжня лють – ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.

– Добре. Прийнято, – вона помовчала. – А що ти сам робитимеш на Різдво, Едді?

«Малюватиму захід сонця, – подумав я. – Можливо, врешті намалюю його гарно».

– Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запрошення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, – відповів я, не вірячи сам собі. – Джек – це юнак, котрий працює тут на мене.

– Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?

– Та я не знаю. Не пам’ятаю, – відповів я.

– Звучить забавно.

– Сміх – найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дайджесті»[72]72
  Reader’s Digest («Читацький огляд») – заснований у Нью-Йорку у 1922 р. щомісячний журнал для сімейного читання, сьогоднішній тираж у США понад 10 млн екземплярів; виходить також в інших країнах.


[Закрыть].

– Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?

– Та ні, – збрехав я. – Все цілком припинилося.

– Добре. Чудово, – пауза, а відтак: – Едді?

– Тут, – відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

– Мені жаль, що так все обернулось.

– Мені теж, – сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам – так, так – але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.

– 7 —

Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19

9:05

23 грудня

Любий тату, лікарі нічого майже не кажуть, але в мене погані передчуття щодо дідусевої операції. Звичайно, це, можливо, передається від мами, вона відвідує його щодня, бере з собою Нака і намагається попасти «в такт», хоча, ти ж знаєш, вона не з оптимісток. Я хочу приїхати до тебе, побачитись в тобою. Я подивилася розклад і можу сісти на рейс до Сарасоти 26-го. Літак прибуває о 18:15 за вашим флоридським часом. Я можу побути в тебе 2 або 3 дні. Прошу, скажи так! Також я зможу привезти тобі мої даруночки замість відсилати їх мейлами. Любов...

Ілса.

Р.S. Маю цікаву новину.

Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інстинкту? Не пам’ятаю. Либонь ні те ні інше. Либонь важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.

Ефрі19 до Отака-то-Дівчинка88

9:17

23 грудня

Ілсо: Приїзди мерщій! Визначайся точно і я зустріну тебе з Джеком Канторі, котрий працює моїм Різдвяним Ельфом. Я сподіваюся, тобі сподобається мій дім, який я називаю Великою Ружею. Тільки одне застереження: не роби цього без узгодження з твоєю матір’ю. Між нами є деякі непорозуміння, ти сама це добре знаєш. Я сподіваюся, ті погані часи вже позаду. Гадаю, ти все розумієш.

Тато

Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.

Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19

9:23

23 грудня

Вже поговорила з Ма, вона схавала о’кей. Намагалася умовити Лін, але вона хоче ще побути тут до відльоту у Францію. Не сердься на неї.

Ілса

Р.S: Ой-йой! Я ладь терплю ☺

Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття... тільки не сердьтеся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить... тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна... тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси – це як моя ліворукість – щось вроджене, що я цього не можу контролювати, – і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б справу. Можливо, саме тому, що це було правдою.

– 8 —

Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонувала щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва перехресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.

Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму – маю цікаву новину – і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.

Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув тертя. Я опустив свою, давно згорілу у сміттєспалювальній печі шпиталю у Сент-Полі, праву руку на бильце крісла й забарабанив пальцями. Звуку нема, але є відчуття: доторк шкіри до плетеної лози. Я міг би присягнути Господнім іменем.

Раптом мені захотілося малювати.

Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольорових олівців, і їх я також дістав.

Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вважати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадувало балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не протримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.

Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.

Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплющив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і поклав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, висипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу – про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? – й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел[73]73
  Norman Percevel Rockwell (1894-1978) – ілюстратор популярного журналу Saturday Evening Post, один з найбільших американських живописців XX ст.


[Закрыть]), але таки непогано.

То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз»[74]74
  Minnesota Twins («Міннесотські близнюки») – бейсбольна команда центрального дивізіону вищої ліги з міста Міннеаполіса.


[Закрыть]. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves[75]75
  Minnesota Timberwolves («Менесотські лісові вовки») – бейсбольна команда з м. Міннеаполіс.


[Закрыть], але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. – Заручена, заручена. – Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово

ZALES

внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.

Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.

Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.

Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...

– Для Ілси, – промурмотів я. – Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?

Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так – подумалось мені – це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?

Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив

колібрі

Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.

Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.

Нарешті я усвідомив, що затуляю – о так, авжеж – собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Думка, що я ледь не поїхав глуздом – чорт забирай, та я ж ледь не сконав – залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.

– 9 —

Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяяла у вицвілих джинсах і в майці університету Браун[76]76
  Brown – заснований у 1764 приватний університет в штаті Род Айленд, перший, куди почали приймати студентів будь-якого релігійного віросповідання, зараз один з найпрестижніших у США.


[Закрыть], і я не розумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред терміналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помічаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса[77]77
  Zales – заснована в Техасі у 1924 Вільямом Зейлом і Беном Ліпшим ювелірна фірма, яка почалася з одного магазину з революційною на той час системою кредитів і скидок, зараз має 2203 крамниці.


[Закрыть]), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.

– У тебе чудовий вигляд, татусю, – сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. – Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-парку[78]78
  Південно-західне передмістя Сент-Пола.


[Закрыть]. Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Правда ж, Джеку?

– Тобі краще судити, – посміхаючись, відгукнувся Джек. – Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.

– Я в порядку.

Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.

– Ти ж помітив, тату? – спитала. – Не прикидайся, ніби ні.

– Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?

– Так.

– А твоя мати?

– А ти сам як гадаєш, тату?

– Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.

– Дідусь – то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії – щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?

– Ні, люба, це зворушливо.

Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоївся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.

– Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на богословському факультеті – ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.

– Це чудово, люба, – сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.

«Тільки не кохай його аж надто дуже, – думав я. – Не занадто дуже. Тому що...»

Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.

– Що? Що не так?

Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?

– Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.

– Ти прийняв свої заспокійливі пігулки?

– Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмовитися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.

– Тату, це чудово!

– Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.

– Ти не такий. Тиробиш все, що вирішив зробити, – насупила брови Ілса. – Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.

– Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?

– Ну, я розповім тобі ще дещо, – сказала Ілса, підібравши губи. – У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному – мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається дідусь, і бла-бла-бла – але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! – Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, гадаю, якщо навіть цей святий Джонс піддурить її, з нею все’дно все буде гаразд.

Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подолала довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.

– Не будь такою суворою до матері, о’кей?

– Тебе навіть не хвилює те, що...

– Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.

Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспиться, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні – я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні – в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.

Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.

– У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

– Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

– Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»[79]79
  Red Sox («Червоні шкарпетки») – бейсбольна команда східного дивізіону вищої ліги з м. Бостона.


[Закрыть].

– 48-й номер – це Торії Гантер[80]80
  Torii Hunter – бейсбольна зірка «Міннесота Твінз».


[Закрыть], – відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. – Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» – він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.

– Якого він кольору, в релігійному сенсі?

– Баптист. – Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. – В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.

Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.

– Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds[81]81
  «Колібрі».


[Закрыть]. Чув би ти його, він співає, мов янгол.

– Не маю сумнівів, – погодився я.

Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.

– Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?

– Більше, ніж ти собі можеш уявити, – запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.

– 10 —

У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк – це саме те, про що мені мріялося! – я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя дочка не поїде.

Я причепив близько десятка інших – переважно заходи сонця – до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

– Це ти насправді сам зробив? – нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

– Так, я, – відповів я. – І як вони тобі?

– Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, – вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. – Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.

– Я теж так думаю, – сказав я. – Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»

Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».

– Хтось інший це все бачив?

– Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.

– Вони таки трохи лячні, – погодилась вона. – Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.

– Що?

– Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.

– Не маю ніякого уявлення кому і де...

– Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

– Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями – переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди – про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

– Батьку...

– О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.

– Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

– Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

– Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

– Не знаю. І чи насправді талант – те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.

– Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. – Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. – Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... – Вона торкнулася паперу – Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

– Сам не знаю, – здивувався я. – Він просто захотів тут бути.

– Ти намалював його по пам’яті?

– Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. – Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». – Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...

– Ой, блядь, я її розмазала, – скрикнула вона. – От, блядь!

– Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

– Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

– Можливо, ти мені не повіриш, – промовив я. – Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...

– Ти маєш рацію, – погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. – Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...

– Я радий, що вони тобі сподобалися.

– Більше ніж сподобалися. Я вражена. – Вона позіхнула. – А ще я ледь тримаюся на ногах.

– Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.

– Звучить чудово.

– Що саме?

Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.

– Обидві перспективи.