Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 50 страниц)

– 8 —

– Конкретне мистецтво, – промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.

– Це все, що ти можеш сказати? – перепитав Ваєрмен.

– Авжеж, – літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. – Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.

– Можливо, – відгукнувся Джек, – але все’дно це якесь лайно. Гидота.

Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, моя! Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.

– Так краще?

– Авжеж, краще, – сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. – Едгаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди можуть малювати на полотні?

– Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, – сказав я. А відтак неохоче додав: – Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкнути двері й поставити підрамник на мольберт.

– Так це не ти його поставив? – здивувався Ваєрмен.

– Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.

– Що це за сестра? – спитав Джек. – Хто ця сестра, про яку вони питають?

– Радше за все, Елізабет, – відповів я. – Вона єдина з сестер залишилася живою.

– Херня, – заявив Ваєрмен. – Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів – єдине місце, яке вони знали.

– А як щодо інших? – спитав я.

– Марія й Ганна померли, – сказав Ваєрмен. – Ганна в сімдесятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні. Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер – ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.

де наша сестра?

– А Адріана? Що з нею?

Він знизав плечима.

– Quien sabe? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти, коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.

– Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапилося, – зауважив Джек.

Ваєрмен кивнув.

– А може, їй просто набридло тут вештатися.

Я пригадав її вередливий – на кшталт «хотілося б мені бути деінде» – погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.

– У будь якому випадку, – продовжував він, – вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.

де наша сестра?

Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.

– Мучачо, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?

– Гадаю, вже пізно це робити, – відповів я.

– Чому?

– Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.

– Хто прокинулася?

– Персе, – сказав я.

– Хто воно таке?

– Не знаю, – сказав я, – але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.

– 9 —

Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.

Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:

Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:

Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.

Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом – можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі – єноти, черепаха, олень, рись – ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю – птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, – подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. – Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».

Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.

Були тут і дві дівчинки – безперечно Тесі й Лора – з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.

Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, – напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі – він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.

Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки – ставали більшими.

Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:

– Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.

– Давай, рийся глибше, – сказав Ваєрмен, – ти ще не бачив головного.

Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.

Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...

Мені перехопило дихання.

Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору – від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель – він був ажурніший за мій – що примарою рухався на північ.

– Я теж це малював, – промовив я блякло.

– Знаю, – озвався Ваєрмен, – я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».

Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк – тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.

Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.

– Давай далі, мучачо.

Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а поряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель – розкішний білий птах... Джон Істлейк...

Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...

Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча акварель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чоловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й того разом.

– О Господи, – вимовив я.

– Дивися далі, мучачо, – нагадав Ваєрмен. – Там ще є.

Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком знову лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем – серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця, котрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих променів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ніби схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка – нелюдська суміш губ і зубів – виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жахливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, – промовляла вона. – Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряви Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як потопельники салютують їй».

– Господи, – вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. – Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?

– Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагалася боротися з цим, а ти сам як гадаєш?

– Я не знаю. – Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. – Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.

– Родова пам’ять, – промовив Ваєрмен. – Так сказали б юнгіанці.

– А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?

– На малюнку Елізабет нема імені Персе, – вказав Джек.

– Навіть якби їй було чотири роки, то й тоді вона навряд чи звернула б увагу на назву, – відповів я. І подумав про її попередні малюнки, ті, де судно являлося прекрасною білою брехнею, в яку вона якийсь час щиро вірила. – Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді.

– Ти так говориш, ніби це реальна річ, – зауважив Ваєрмен. Мені пересохло в роті. Я пішов до ванни, наточив склянку води і випив її до дна.

– Не знаю сам, у що тут вірити, – сказав я, – але в моєму житті є загальне правило, Ваєрмене. Якщо щось бачить одна людина, це може бути галюцинацією. Якщо те саме бачать двоє, шанси реальності зростають експоненціально. І я, і Елізабет, обоє бачили Персе.

– У вашій уяві, – нагадав Ваєрмен. – Ви бачили це у вашій уяві. Я вказав пальцем йому на голову:

– Тисам бачиш, на що здатна моя уява.

Він промовчав, тільки кивнув. Дуже блідий.

– Ви сказали: «Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді», – заговорив Джек. – Якщо судно на цьому малюнку дійсно справжнє, то що ж воно таке?

– Гадаю, ти знаєш, – відповів Ваєрмен. – Гадаю, ми всі знаємо, цього знання важко позбутися. Ми просто боїмося назвати це вголос. Давай, Джеку. Бог ненавидить боягузів.

– О’кей, це корабель мертвих, – сказав Джек. Голос його прозвучав блякло в моїй чистенькій, яскраво освітленій студії. Він вхопився за голову, зануривши розчепірені пальці собі у волосся, від чого його зачіска стала ще безладнішою, ніж завжди. – А ще я ось що скажу вам, хлопці, якщо це та річ, що припливе по мене наприкінці, то краще б мені було не народжуватися взагалі.

– 10 —

Товстий стос рисунків і акварелей я поклав збоку на килим, з полегшенням прибравши з очей останні два малюнки. І аж тоді я подивився на те, що лежало на денці пікнікового кошика, на те, що робило його таким важким.

Там були боєприпаси для гарпунного пістоля. Я витяг один з кінчастих гарпунів. Він був завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів і доволі важкий. Сталева, не алюмінієва, стріла – я взагалі не був певен, чи використовували алюміній у дев’ятсот двадцятих. Робочий кінець тригранний, і хоча грані потьмяніли, на вигляд вони залишалися гострими. Я торкнувся однієї грані подушечкою пальця, і на шкірі вмить виступила бусинка крові.

– Вам треба продезінфікувати ранку, – порадив Джек.

– Так, дійсно, – погодився я, повертаючи гарпун у косих променях сонця, від чого стінами побігли зайчики. Коротка стріла була по-своєму жорстоко красивою, цей парадокс підтверджується деякими видами бойової зброї.

– У воді ця річ не могла далеко дістати, – сказав я. – Занадто вона важка.

– Вас це може здивувати, – втрутився Ваєрмен, – але в пістолі спрацьовує пружина і заряд СО₂. Лупить добряче. А в ті дні короткої дистанції було достатньо. В Затоці кишіло риби. Навіть на мілині. Якщо Істлейку хотілося чогось підстрелити, він міг робити це прямою наводкою.

– Мені незрозуміло, навіщо тут такі гостряки, – здивувався я.

Ваєрмен сказав:

– Мені теж. Разом з тими, які висять на стіні в бібліотеці, в неї було щонайменше дюжина гарпунів, але жоден не має таких гостряків, як на цих.

Джек сходив до ванни й повернувся зі слоїком перекису водню. Він взяв у мене з рук гарпун і тепер сам роздивлявся його наконечник.

– Що це, срібло?

Ваєрмен наставив на нього долоню з задраним великим і націленим вказівним пальцем:

– Карти в руки, але Ваєрмену здається, ти поцілив у яблучко.

– А ви цього не второпали? – спитав Джек.

Ми з Ваєрменом перезирнулися, а потім обоє подивилися на Джека.

– Ви дивитеся неправильні кіна, – пояснив він. – Срібними кулями треба стріляти вовкулаку. Я не знаю, чи діє срібло на вампірів, але вочевидь дехто вважав, що діє. Чи принаймні на це сподівався.

– Якщо ти хочеш сказати, що Тесі і Лора вампіри, – почав Ваєрмен, – то вони серйозно зголодніли від 1927 року. – Він подивився на мене, очікуючи на підтримку.

– Гадаю, Джек тут має рацію, – сказав я, взяв слоїк з перекисом, засунув у нього вколотий палець і пару разів струсонув слоїк.

– Не по-людськи, – скорчивши міну присоромив мене Джек.

– Ні, якщо ти не збираєшся звідси пити, – парирував я, на якусь мить Джек замислився, а відтак ми обидва вибухнули реготом.

– Га? Я чогось не второпав? – спитав у нас Ваєрмен.

– Не переймайтеся, – відповів Джек усе ще либлячись. Затим він знову посерйознішав. – Едгаре, але ж вампірів не існує. Хай будуть привиди, я на це погоджуюсь – гадаю, в існування привидів вірять майже всі, – але вампірів насправді нема. – Його чоло осяялось якоюсь ідеєю. – Крім того, вампіром хтось робиться тільки від вампіра. А близнята Істлейк потонули.

Я знову взяв у руки короткий гарпун, крутячи туди-сюди, пускав його наконечником світлові відбитки по стінах.

– Але дещо наштовхує на підозри...

– Авжеж, – погодився Джек.

– Отже, ти приніс сюди кошик і знайшов двері відімкнутими, – сказав я. – Сліди. Підрамник хтось узяв і поставив на мольберт.

– І після цього ти скажеш, що тут був скажений бібліотекар, аміго?

– Ні, я тільки... – Язик мені укляк, голос пропав. Довелося ще випити води, і тільки після того я продовжив. – Я маю на увазі, що не тільки вампіри можуть повертатися з мертвих.

– Про кого ж ви тоді говорите? – спитав Джек. – Про зомбі?

Я згадав Персе і зогнилі вітрила.

– Назвемо їх дезертирами.

– 11 —

– Едгаре, ти певен, що хочеш ночувати тут сам? – спитав Ваєрмен. – Бо сам я не певен, що це така вже гарна ідея. Особливо в компанії зі стосом оцих старих малюнків. – Він зітхнув. – Ти досяг того, що нагородив Ваєрмена першокласними дрижаками.

Ми сиділи у Флоридській кімнаті, назираючи початок довгого повільного скочування сонця до горизонту. Я виставив сир з крекерами.

– Я не маю впевненості, що це може якось інакше подіяти, – сказав я. – Вважай мене самотнім стрільцем у світі мистецтва. Я малюю сам-один, маракуй.

Поверх склянки свіжого чаю на мене поглянув Джек.

– Ви збираєтеся малювати?

– Угу, почеркаю той-вой. Я на цьому трохи розуміюся.

А коли я знову подумав про пару садових рукавичок – на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ – то вирішив, що одного рисунку таки вистачить, особливо, якщо я буду його створювати кольоровими олівцями Елізабет.

Обернувшись до Ваєрмена, я спитав:

– У тебе сьогодні ритуал у погребальному салоні, так?

Ваєрмен подивився на свій годинник і зітхнув.

– Вірно. З шостої до восьмої. А завтра знову, з полудня до другої. Родичі з найдальших кутків прибудуть, щоб повишкіряти зуби на самозванця-узурпатора. В його ролі виступатиму я. А післязавтра фінальний акт. Похорон у церкві унітаріїв-універсалістів в містечку Оспрей. О десятій. Затим кремація у Аббот-Векслера. Гори-гори-ясно-аби-не-погасло.

Джек скривився:

– Яка вульгарщина.

Ваєрмен кивнув.

– Смерть вульгарна, синку. Пам’ятаєш, як ми співали в дитинстві? «Червак туди, червак сюди, смакуймо гноєм за труди».

– Супер, – похвалив я.

– Отож, – погодився Ваєрмен. Вибрав собі крекер, обдивився його з усіх боків і щосили пожбурив його назад на тарілку, аж той рикошетом відлетів на підлогу. – Це безглуздя. Все це безглуздя.

Джек підібрав крекер, здавалося, ніби він хоче його надкусити, але ні, відклав убік. Либонь, вирішив, що їсти крекери з підлоги це також не по-людськи. Можливо, так і є. Правил до чорта, всяких.

Я звернувся до Ваєрмена.

– Зайдеш до мене, коли повернешся ввечері зі своєї вахти у погребальному салоні, о’кей?

– Так.

– А якщо я скажу тобі, що в мене все гарно, ти підеш додому.

– Не заважатиму твоєму спілкуванню з музою, або з духами. – Я кивнув, бо, схоже, він мав рацію. А відтак обернувся до Джека. – А ти, поки Ваєрмен буде в салоні, залишатимешся в Ель Паласіо, так?

– Авжеж, якщо ви, хлопці, саме цього від мене очікуєте.

Йому не дуже приємною видавалася ця перспектива, і я не мав права його ганити. Дім величезний, Елізабет прожила в ньому довгі роки, і там ще живісінька була по ній пам’ять. Мені б там теж було моторошно – звичайно, якби я не був певен, що привиди на Думі геть усюди.

– Якщо я тобі зателефоную, примчиш сюди.

– Буду. Телефонуйте або прямо в дім, або мені на мобільний.

– Ти певен, що твій телефон працює?

Він подивився трохи присоромлено.

– Батарея трохи сіла, от і все. Я зарядив її у себе в машині від акумулятора.

Озвався Ваєрмен.

– Мені хотілося б краще зрозуміти, чому ти, Едгаре, вирішив, що можеш продовжувати з цим усім гратися?

– Бо нічого ще не завершилося. Це тривало довгими роками. Довгі роки тут спокійно собі жила Елізабет, спершу з батьком, а потім сама. Вона займалася благодійництвом, мала друзів, грала в теніс і бридж – мені так розповідала Мері Айр – а більше за все займалася арт-громадою Сонячного узбережжя. То було тихе, достойне життя старіючої леді, в котрої купа грошей і мало поганих звичок, якщо не враховувати її любов до цигарок. Далі все почало змінюватися. La loteria. Ти сам так казав, Ваєрмене.

– Ти вважаєш, що й насправді щось розпочало ці зміни? – спитав він. Спитав не недовірливо, а радше здивовано.

– Це ти так вважаєш, – наголосив я.

– Іноді вважаю. Але це не те, у що мені хочеться вірити. Ніби є щось таке далекосяжне... з очима такими прискіпливими, воно бачить тебе.., мене... і бозна, що ще...

– Мені воно теж не подобається, – сказав я, хоча це було далеким від правди. Насправді я його ненавидів. – Мені не подобається сама думка, ніби щось могло дійсно сягнути Елізабет і вбити її – можливо, воно злякало її всмерть, аби лиш вона замовчала.

– І ти гадаєш, що з цими картинками зможеш з’ясувати, що саме відбувається?

– Так, дещо. Скільки, я не можу сказати, поки не спробую.

– А тоді?

– Побачимо. Майже напевне – подорож на південний кінець острова. Там нас чекають деякі незакінчені справи.

Джек поставив свій стакан з чаєм.

– Які ще незакінчені справи?

Я похитав головою.

– Поки не знаю. Її малюнки можуть мені розповісти.

– Якщо не зануришся в них аж так глибоко з головою, що оговтаєшся тільки коли вже не буде можливості повернутися на берег, – попередив Ваєрмен. – Саме це й сталося з двома маленькими дівчинками.

– Це я розумію.

Джек наставив на мене палець.

– Бережіть себе. Правопорушнику.

Я навзаєм прицілився в нього пальцем:

– По-людськи.