Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 50 страниц)

– 2 —

Коли я прокрутив Ваєрмену запис на автовідповідачі й він сказав, що не уявляє, що мала на увазі міс Істлейк, я йому повірив. Він тримався думки, що її увага до моєї доньки якимсь чином пов’язана з її власними давно померлими сестрами. Він щиро заявив, що для нього є суцільною загадкою сенс її поради мені не накопичувати картин на острові. Щодо цього, сказав, він не має жодних ідей.

Приїхали Злі Собаки Джо і Ріта; почалося безустанне гавкання їхнього звіринця. Приїхали й Баумгартени, я часто бачив на пляжі їхніх хлопців за грою у фрізбі. Вони були якраз такими, якими їх змалював Ваєрмен: міцними, гарними й ввічливими – одному десь одинадцять, а іншому десь тринадцять – обоє того типу, що скоро зробить їх центрами уваги для хихітливих дівчаток-підлітків, якщо вони вже не перебувають у центрі дівчачої уваги. Хлопці завжди пропонували мені перекинутися їхньою тарілочкою, коли я шкутильгав повз них, а старший – Джеф – зазвичай гукав при цім щось підбадьорливе: «Йо, містере Фрімантле, гарний кидок!»

Пара на спортивному автомобілі в’їхала до будинку, що стояв трохи південніше Великої Ружі, і в передвечірній час до мене почали долітати тягучі рулади Тобі Кіта[192]192
  Toby Keith Covel (1961) – підкреслено консервативний кантрі співак.


[Закрыть]. Загалом, краще б звідти ревли «Сліпнот». Четвірка молодих людей з Толідо, якщо не грали у волейбол або не вирушали у риболовецьку експедицію, повсякчас гасали туди-сюди по пляжу на гольф-візку. Клопоту Ваєрмену більш ніж вистачало; він крутився, мов той дервіш. На щастя, траплялася поміч. Одного разу Джек допоміг йому прочистити бризкалки на галявині у Злих Собак. Одного разу я допоміг йому витягнути візок гостей з Толідо з піщаної дюни, де той був застряг – винуватці покинули його і пішли собі наливатися пивом, а приплив уже загрожував забрати візок собі. Стегно й нога в мене все ще не стали до ладу, але ціла рука була в абсолютному порядку.

Хай би там як мені не боліла нога, а свої Великі Пляжні Прогулянки я не припиняв. Іноді – зазвичай коли в присмерку насувався туман, спершу вкриваючи покровом холодної амнезії Затоку, а відтак і будівлі, – я ковтав болегамувальні пігулки з мого порожніючого запасу. Але дуже нечасто. Того лютого Ваєрмена рідко можна було побачити з зеленим чаєм на пляжному стільці, а от Елізабет Істлейк, зазвичай тримаючи під рукою збірку поезій, радо чекала на мене у своїй вітальні і майже щоразу впізнавала мене. Це не завжди були «Гарні вірші» Кейлора, хоча цю книгу вона любила найбільше. Я теж її любив. Мервін, і Секстон, і Фрост[193]193
  William Merwin (1927), Anne Sexton (1928-1974), Robert Frost (1874-1963) – найвпливовіші американські поети XX ст.


[Закрыть], о Господи.

Я й сам собі читав багато. Впродовж того лютого і в березні я прочитав більше, ніж за всі попередні роки: романи, короткі оповідання, три товсті документальні книги про те, як ми встряли в Ірак (коротке резюме виглядало так: бо в одного голова не лише на вигляд коняча, а в ролі його віце-президента виступав узагалі віслюк). Але більшість часу я присвячував малюванню. З обіду до вечора я малював, аж поки моя, вже доволі міцна, рука знесилено не падала від утоми. Пляжні й морські краєвиди, натюрморти та безкінечні заходи сонця.

А запал собі дотлівав. Вогонь притишився та не вгас. Випадок з Цукеркою Брауном не був першим спалахом, просто найочевиднішим. І трапилося це на Валентинів день. Жахлива іронія, якщо помислити. Просто жахлива.

– 3 —

Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19

10:19

3 лютого

Любий татку, страшенно приємно чути, шр ти отримав «добро» на свої картини! Ура!☺

А якщо вони запропонують тобі виставку, я стрибну на перший же літак і буду там у своїй «маленькій чорній сукні» (я таку маю, хочеш вір, хочеш ні). Зараз же мушу не рипатися і вкалувати до посиніння, бо – ось тобі секрет – хочу зробити сюрприз Карсону на весняних канікулах у квітні. «Колібрі» якраз будуть в Теннессі і Арканзасі (він г’рить, що турне тоді вже добре розкачається).  Гадаю, якщо добре здам заліки, я наздожену їх або у Мемфісі, або в Літл Року. Що ти на це думаєш?

Ілса

Мої побоювання щодо баптиста з «Колібрі» не щезли, і я побоювався, що вона наражається на пригоди. Проте, якщо вона навіть помиляється щодо нього, чим раніше вона це з’ясує, тим їй буде краще. Отже – Господи, вбережи мене від помилки, – я тут же відписав їй, що ідея загалом цікава, звісно, якщо в неї все в порядку з курсовими. (В мене не вистачило духу написати моїй коханій донечці, що провести тиждень у компанії її бойфренда, навіть беручи до уваги те, що його будуть супроводжувати твердокамінні баптисти, – це ідея гарна.)Також я написав їй, що не варто їй ділитися своїми планами з матір’ю. Відповідь не забарилася.

Отака-то-Дівчинка88 до Ефрі19

12:02

3 лютого

Татку, любий: Хіба ти вважаєш, ніби я зовсім втратила розум?

Іллі

Ні, я так не вважав... Але якщо, прибувши у Літл-Рок, вона підловить свого тенора за горизонтальними вправами з якоюсь альтисткою, буде дуже нещасною Отакою-то-Дівчинкою. Я не мав сумнівів, що тоді все стане відомо її матері, про заручини і таке інше, і в Пам знайдеться чимало слів щодо мого нездорового глузду. Я й сам вже не раз ставив собі питання щодо цього і в більшості випадків вирішував визнати себе дієздатним. Коли йдеться про твоїх дітей, час від часу ловиш себе на тім, що робиш якісь дурнуваті дзвінки, просто надіючись, що все обернеться добре – і з дзвінками, і з дітьми. Батьківство – це грандіозне мистецтво створювання замаскованих перешкод.

Далі в мене була Сенді Сміт, ріелторка. Елізабет наговорила мені на автовідповідач, що я з тих, хто робить мистецтво заради мистецтва, інакше б острів Дума мене не покликав. Від Сенді я жадав підтвердження того, що мене покликала сюди глянсова брошура, точно така ж, яку, радше за все, показували багатьом потенційним орендарям з глибокими кишенями по всіх кутках Сполучених Штатів. А можливо, й у всьому світі.

Отримана мною відповідь не була такою, на яку я сподівався, але я збрехав би, сказавши, ніби вона мене дуже здивувала. Кінець-кінцем, тоді в мене був рік поганої пам’яті. А ще оте бажання повірити, що все трапляється не просто так: коли йдеться про минуле, всі ми стаємо шулерами.

СмітРіелтор9505 до Ефрі19

14:17

8 лютого

Шановний Едгаре: я рада, що вам подобається ваше місцеперебування. Відповідаю на ваше запитання: інформація про будинок Лососева миза не була єдиною, яку я вам надіслала, але однією з дев’яти брошур, в яких детально було описано варіанти оренди у Флориді та на Ямайці. Наскільки пам’ятаю, ви виявили інтерес тільки щодо Лососевої мизи. Фактично, я пам’ятаю як ви мені сказали: «не торгуйтеся за дрібниці, робіть діло, оформлюйте угоду». Сподіваюся, ця інформація вам стала у нагоді.

Сенді

Я двічі перечитав її мейл, відтак пробурмотів:

– Роби своє діло, а діло хай робить тебе, мучача[194]194
  Дівчинка (ісп.).


[Закрыть].

Навіть зараз я не зміг згадати інших брошур, однак ту, де йшлося про цей дім, добре пам’ятав. Тека, в якій вона лежала, була яскраво-рожева. Вельми рожева, можна так сказати, і впав мені в око не напис Лососева миза, а той, що йшов нижче, надрукований золотим рельєфом: ВАША СЕКРЕТНА КРИЇВКА НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ. Отже, може, саме це й був той поклик.

Може, догукалося, кінець-кінцем.

– 4 —

КаменДок до Ефрі19

13:46

10 лютого

Едгар: Давно нічого не чув від тебе, як казав глухий індіанець своєму гулящому синові (вибач, я не знаю інших жартів, окрім дурних). Як просувається мистецтво? Щодо томографії, то я вважаю, тобі варто зателефонувати до Центру неврологічних досліджень у Меморіальному шпиталі в Сарасоті. Їх номер 941-555-5554.

Камен

Ефрі19 до КаменДок

14:19

10 лютого

Камен: Дякую за рекомендацію. Центр неврологічних досліджень звучить диявольськи серйозно! Та я звернуся до них дуже скоро.

Едгар

КаменДок до Ефрі19

16:55

10 лютого

Скоро мусить бути скорим. Поки в тебе нема судорог.

Камен

Він завершив фразу «поки в тебе нема судорог» однією з тих симпатичних веб-іконок, кругле усміхнене обличчя з повним ротом гострих зубів. Згадавши, як Ваєрмен зі скошеними в різні боки очима підстрибував на затемненому задньому сидінні орендованого фургона, я не відчув бажання засміятися. Проте я також розумів, що Ваєрмена і трактором не затягнути на обстеження до 15 березня, хіба що курва-епілепсія приголомшить його черговим нападом. Ну і, розуміється, Ваєрмен не був проблемою Ксандера Камена. Та й я теж не був його проблемою, чесно кажучи, отже розчулився тим, що він про мене непокоїться. Імпульсивно я кликнув «відповідь» і надрукував:

Ефрі19 до КаменДок

17:05

10 лютого

Камен: Ніяких судорог. Я в порядку. Малюю шторм. Я показав дещо з мого доробку галерейникам у Сарасоті, і один з них може запропонувати мені зробити мою виставку. Якщо так трапиться, і якщо я погоджуся, чи ви приїдете на неї? Приємно буде побачити знайоме обличчя з країни снігу й криги.

Едгар

Я вже збирався вимкнути комп’ютер і зробити собі сандвіч, але прозвучав сигнал про отримання нового мейлу.

КаменДок до Ефрі19

17:09

10 лютого

Називай дату і я буду.

Камен

Вимикаючи машину, я посміхався. Мені навіть трохи затуманився зір.

– 5 —

Наступного дня я поїхав з Ваєрменом до Нокомису по новий сифон для стічної труби в будинку №17 (спортивна машина; гівняна кантрі-музика) і пластикову огорожу для Злих Собак. Ваєрмен не потребував моєї допомоги, а ще менше потребував мого шкутильгання позаду нього по «Справжніх Цінностях» у Нокомисі, але день був гидким, дощило, і мені хотілося вибратися з острова. Ми поснідали в ресторані «У Офелії», посперечалися про рок’н’рол, що додало екскурсії жвавості. Коли я повернувся, на автовідповідачі блимав вогник повідомлення. То була Пам.

– Подзвони мені, – тільки й сказала вона й повісила слухавку.

Я подзвонив, але спершу – хай це буде боягузливим визнанням провини – я ввійшов у мережу, знайшов свіжий номер популярної в Міннеаполісі газети «Стар Триб’юн» і кликнув «Некрологи». Швидко пробіг імена і впевнився, що Тома Райлі серед них нема, хоча й розумів, що це нічого не доводить; він міг вбити себе запізно для того, щоб потрапити у стрічку ранкових новин.

Інколи вона вимикала телефон, щоб подрімати після обіду, в такому випадку я попав би на автовідповідач, отримавши невелику відстрочку. Та не цього разу. Відповіла особисто Пам, м’яко, але неласкаво.

– Алло?

– Це я, Пам. Передзвонюю тобі.

– Ти, напевне, ходив ніжитися під сонцем, – озвалася вона. – А тут іде сніг. Сніжить, і холодно так, що навіть копачу колодязя не схотілося б вилазити нагору.

Я трохи розслабився. Том живий. Якби Том був мертвий, вона б не почала розмову з сучого базікання.

– Насправді тут, де я, йде зараз холодний дощ.

– Гарно. Маю надію, ти отримаєш бронхіт. Том Райлі сьогодні вранці вилетів звідси, обізвавши мене нахабною прошмандовкою, а перед тим розтрощив об підлогу мою вазу. Напевне, я маю радіти, що він не кинув її в мене. – Пам почала плакати. Заревіла, а потім здивувала мене сміхом. Сміх був гірким, але на диво легкодухим. – Коли ж ти врешті втратиш хист доводити мене до сліз?

– Розкажи мені, що трапилося, Пандо.

– І досить про це. Ще раз із цим мені зателефонуєш, і я кину слухавку. Тоді дзвони Тому і питай його, що трапилося. Либонь, мені найкраще саме так і зробити. Хай тобі буде наука.

Я приклав руку до лоба і почав масувати собі скроні: великим пальцем ліву, вказівним і середнім праву. Це просто чудо, як одна рука може бути провідником для стількох мрій і стількох болещ. Не кажучи вже про потенційну можливість вимальовування простих і загадкових дурниць.

– Розкажи мені, Пам. Будь ласка. Я слухатиму і не буду психувати.

– Це в тебе вже позаду, так? Почекай хвилинку. – Почулося клацання, либонь, вона поклала слухавку на кухонний стіл. На мить я почув віддалене бубоніння телевізора, потім воно замовкло. З’явившись знову, вона промовила: – Ось так, тепер я хоч чутиму власні думки.

Знову рев, це вона висякалася. А коли врешті почала розповідати, в її голосі не залишилося ані сліду сліз.

– Я просила Міру подзвонити мені, коли він повернеться додому – це Міра Деворкян, вона живе в будинку навпроти від нього. Я їй сказала, що мене непокоїть його душевний стан. Не було сенсу це приховувати, хіба не так?

– Авжеж.

– І тут! Міра сказала, що вона і її Бен також непокояться. Сказала, що Том забагато п’є, це раз, а ще, буває, він іде на роботу до офіса з дводенною щетиною. Хоча, вона сказала, в круїз він вирушав елегантним. Просто дивно, як багато помічають сусіди, навіть якщо вони й не близькі друзі. Бен з Мірою, звичайно... нічого не знали про нас, але вони чудово розуміли, що Том в депресії.

«Це ти так вважаєш, ніби вони нічого не знали», – цього я не промовив.

– Отже, щоб довго не розводитися. Я його запросила до себе. В його очах був такий вираз, коли він прийшов... такий вираз... ну, ніби він сподівався, що, мабуть, я збираюся... ну, ти розумієш.

– Підібрати залишки і крихти.

– Хто тут розповідає, я чи ти?

– Вибач.

– Ну, звісно, ти маєш рацію. Ти завжди раціональний. Я хотіла запросити його до кухні на каву, але ми так і не просунулися далі холу. Він хотів мене поцілувати, – вона це промовила зухвало і гордо. – Я йому дозволила... один раз... але коли стало очевидно, що йому хочеться більшого, я його відштовхнула і сказала, що маю до нього справу. Він відповів, що по мені видно, що це щось погане, але ніщо його не вразить гірше, ніж було, коли я йому сказала, що ми не можемо більше зустрічатися. Отакі-то чоловіки – і вони ще кажуть, ніби це ми вміємо перекладати на когось свої провини. Я відповіла, що навіть якщо ми не можемо більше підтримувати романтичних стосунків, це не заважає мені турбуватися про нього. Відтак сказала, що кілька людей вже розповідали мені про його дивну поведінку, – став сам не свій – я згадала, що він перестав приймати свої антидепресанти і почала непокоїтися. Я сказала про те, що мені здається, що він замислив самогубство. Вона трохи помовчала, а потім продовжила:

– До його приходу я й гадки не мала, що отак прямо все йому й скажу. Але дивно – щойно він увійшов у двері, я вже була майже певна, а коли поцілував мене, я знала це як факт. Губи в нього були холодні. І сухі. Поцілунок, мов у трупа.

– Можу уявити, – промовив я, намагаючись почухати собі праву руку.

– Обличчя в нього витягнулося, без перебільшення. Кожна риса розгладилася, а рот майже зник. Він спитав, хто вклав таку ідею мені в голову. А тоді, перш ніж я встигла щось відповісти, він заявив, що все це собаче лайно. Саме так, а це зовсім не той вираз, який міг би промовити Том Райлі.

Щира правда. Той Том, котрого я знав раніше, не сказав би слово «лайно» навіть якби в нього насправді був повний рот лайна.

– Я нехотіла називати йому ніяких імен – ні в якому разі, ні твого, бо він вирішив би, що я здуріла, ні Ілсиного, бо я не знаю, що він міг би їй сказати, аби...

– Я тобі вже говорив, що Іллі не має до цього ніякого стосунку...

– Замовч. Я вже це проходила. Я тільки сказала, що ті люди, які помічають його дивну поведінку, навіть не знають, що він пив пігулки з моменту свого другого розлучення і що він перестав їх приймати минулого травня. Він називає їх одуряючими пігулками. Я сказала, що він помиляється, якщо вважає, ніби вдало приховує все, що з ним відбувається. Тоді сказала, якщо він собі щось зробить, я все розповім його матері і брату, розкажу що це було самогубство, і вони йому цього не вибачать. Це була твоя ідея, Едгаре, і вона подіяла. Можеш пишатися. Ось тоді-то він розбив мою вазу і назвав нахабною прошмандовкою, розумієш? Він сполотнів. Їй Богу... – Вона ковтнула слину, я за багато миль почув хлюпання в її горлі. – Їй-Богу, він мав такий вигляд, що дійсно так все і запланував.

– Я щодо цього не маю ніяких сумнівів, – сказав я. – Як ти вважаєш, що він робитиме далі?

– Не знаю, абсолютно собі не уявляю.

– Може, ще й мені йому зателефонувати?

– Краще не треба. Якщо він дізнається, що ти знаєш про нашу з ним розмову, це може підштовхнути його перейти за грань. – І з легким почуттям мстивості вона додала: – От тоді вже ти втратиш сон.

Таку можливість я розглядав, і правота була на її боці. Том з Ваєрменом були схожі в одному: обидва потребували допомоги, а я не міг їх примусити її прийняти. Одна стара максима крутилася мені в голові, може доречна, може ні: можна підвести курву до культури, але неможливо примусити її думати. Можливо, Ваєрмен міг би мені сказати, кому і якій епосі належить цей афоризм.

– Ну, так як же ти довідався, що він збирається себе вбити? – спитала вона. – Я хочу знати і, заради Бога, скажи мені, поки я не повісила слухавку. Я свою частину справи зробила і ти тепер мусиш мені розказати.

Ось воно, питання, якого вона раніше не ставила, бо фіксувалася перш за все на тім, звідки я взнав про її з Томом стосунки. Авжеж, не тільки Ваєрмен був знавцем примовок, мій батько теж їх знав чимало. Одна була така: коли брехня не діє, спробуй правду.

– Після аварії я почав малювати, – почав я. – Ти знаєш це.

– Ну і що?

Я розповів їй про той малюнок, на якому зобразив її, Тома Райлі і Макса з Палм Дезерту. Розказав про знайдені в Інтернеті історії про феномен фантомних кінцівок. І про те, як побачив Тома Райлі на верхньому майданчику сходів до моєї, як я її тепер називав, студії лише в піжамних штанях, без одного ока, із загуслою кров’ю в очниці.

Коли я закінчив, зависла довга тиша. Я не порушував її. Нарешті вона заговорила, тепер новим, обережним голосом.

– Ти насправді у це все віриш, Едгаре... у щось таке?

– Ваєрмен, тутешній мій сусіда... – Я зупинився, роз’ятрюючись наперекір самому собі. Не тому, що не мав слів. Чи не зовсім тому. Невже я був зібрався розповідати їй про те, що мій тутешній сусіда оказіональний телепат, і він мені вірить?

– Так що там твій сусіда, Едгаре? – Голос в неї звучав м’яко й спокійно. Я навчився розпізнавати це звучання за місяць після моєї катастрофи. Це був голос – Едгар-зслизнув-на-ку-ку.

– Нічого, – відповів я. – Не має значення.

– Тобі треба подзвонити доктору Камену і розповісти йому про свої нові ідеї, – сказала вона. – Про те, що ти тепер медіум. Не пиши йому мейл, а зателефонуй, будь ласка.

– Добре, Пам. – Я почувався дуже втомленим. Не кажучи вже про знервованість і злість.

– Добре, що?

– Я тебе добре чую. Голосно і ясно. Ніяких непорозумінь. Викинь усе це к-бісу собі з голови. Я хотів тільки врятувати Тома Райлі.

Отже, вона не мала відповіді. І раціонального пояснення, звідки я взнав про Тома, також. На цьому ми й зупинились. Коли я вимкнув телефон, у мене майнула думка: «Жодна з добрих справ не обходиться без покарання».

Можливо, й вона подумала те саме.

– 6 —

Я почувався злим і розгубленим. У таку сиру, мрячну погоду на це не було ради. Спробував писати фарбами, але не зміг. Зійшов униз, узяв альбом для етюдів, та спромігся тільки на закарлючки на кшталт тих, що рисував в минулому житті під час телефонних розмов: карикатурну каліч з великими вухами. Я вже зібрався з огидою пожбурити альбом подалі, аж тут задзвонив телефон. Виявилося, Ваєрмен.

– Ти прийдеш сьогодні після полудня?

– Авжеж.

– Та я був подумав, що, може, через дощ...

– Я планував доповзти машиною. Я все’дно нічим тут не зайнятий.

– Гаразд. Тільки поетичних читань не буде. Вона в притьмареному стані.

– Погано їй?

– Не гірше, ніж бувало. Розфокусована. Незграбна. Хитається. – Він важко віддихнув, ніби вітром повіяло в телефоні. – Слухай, Едгаре, мені неприємно про це питати, але чи не можу я залишити її на тебе на якийсь час? На сорок п’ять хвилин щонайбільше. У Баумгартенів щось там із сауною – чортів обігрівач – і хлопець, котрий приїде його налагодити, мусить показати мені де там вирубний перемикач чи щось таке. І треба ж, звичайно, підписати папірець про виконання ним роботи.

– Без проблем.

– Типросто принц. Я б тебе поцілував, аби не оті твої нагноєні губи.

– Іди ти на хер, Ваєрмене.

– Авжеж, усі в мене закохані, це моє прокляття.

– Мені дзвонила Пам. Вона побалакала з тим моїм другом, з Томом Райлі. – Зважаючи на те, що трапилося між ними, дивно було називати Тома другом, але до біса це. – Здається, вона зіпсувала йому всі плани на самогубство.

– Дуже добре. Але чому тоді в твоєму голосі свинцева туга?

– Вона хотіла, щоб я їй розповів, як я про це дізнався.

– Не як ти дізнався про їхні шури-мури, а саме про...

– Як я діагностував його суїцидальну депресію на відстані півтори тисячі миль.

– Ага! І що ти їй сказав?

– Не маючи поряд із собою гарного адвоката, я змушений був принизитися до правди.

– І вона вирішила, що ти un poco loco[195]195
  Трішечки здурів (ісп.).


[Закрыть].

– Ні, Ваєрмене, вона вирішила, що я muy loco[196]196
  Добряче здурів (ісп.).


[Закрыть].

– А яка різниця?

– Ніякої. Але вона буде насиджувати думки про це – повір мені, коли я кажу, що Пам найкращий інкубатор в США, – і я боюся, що колись мої гарячі добрі справи вихлюпнуться прямо в лице моїй меншій дочці.

– Зважаючи на те, що твоя дружина шукає, кого б їй звинуватити.

– Це найвірогідніше припущення. Я її знаю.

– Кепсько.

– Я розхитав Ілсин світ більш, ніж хотів би. Для Іллі й для Мелінди все їхнє життя Том був ніби їхім рідним дядьком.

– Тоді ти мусиш переконати свою дружину, що ти і справді бачив те, що бачив, і твоя дочка не має до цього ніякого стосунку.

– Та як же я можу таке зробити?

– А якщо розповіси їй щось таке про неї, чого ти ніяким чином не міг би взнати?

– Ваєрмене, та ти здурів! Я не вмію робити такого, коли заманеться!

– Звідки ти знаєш? Я мушу перервати розмову, аміго, судячи зі звуку, ланч міс Істлейк щойно опинився на підлозі. До зустрічі?

– Авжеж, – погодився я. І хотів додати: «Прощавай», але він уже повісив слухавку. Я теж пішов від телефону, гадаючи, де я міг покласти садові рукавички Пам, ті, на яких написано РУКИ ГЕТЬ. Можливо, аби я їх розшукав, ідея Ваєрмена виявилася б, кінець-кінцем, не такою вже й дикою.

Я шукав їх по всьому будинку, але марно. Можливо, я викинув їх після того, як намалював «Друзів з сюрпризами». Тепер вже не міг пригадати. От тільки я ніколи більше їх не бачив.