Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 50 страниц)

19 – КВІТЕНЬ 1927 РОКУ

– 1 —

Хтось кричав посеред темряви. Долинало щось схоже на Хай він перестане верещати. Відтак пролунало важке гупання і темрява – спершу збоку, а потім позаду – освітилася темно-червоним сяйвом. Сяйво попливло у темряву попереду, мов клуб крові у воді.

– Ви його задуже сильно б’єте, – почувся чий голос. Може, Джека?

– Бос! Агов, бос? – хтось мене шарпав, отже я ще не втратив тіло. Можливо, це добре. Мене термосив Джек. Джек, а як його далі? Щоб згадати, мені треба думати бічними галсами. В нього прізвище, як у того, що на каналі «Погода»...

Мене знову шарпають. Ще сильніше.

– Мучачо! Ти живий?

Щось стусонуло мені в голову і я розплющив очі. Ліворуч від мене, з переляканим, задерев’янілим обличчям, укляк на колінах Джек. Переді мною, нахилившись, стояв Ваєрмен і тряс мене, мов бармен коктейль. На колінах в мене, обличчям вниз, лежала лялька. Охнувши від огиди, я пожбурив її подалі – от же, дійсно, бридкий дядько. Новін з паперовим шурхотом приєдналася до купи мертвих ос.

Раптом у пам’яті почали виринати ті місця, куди вона мене встигла завести: екскурсія пеклом. Стежка на Тінявий пляж, котру Адріана Істлейк (від чого аж бісився її батько) називала Бульваром п’яниць. Сам пляж, і жахливі події, що на нім відбулися. Басейн. Цистерна.

– Він розплющив очі, – промовив Джек. – Слава Богу. Едгаре, ви мене чуєте?

– Так, – відповів я хрипким, пискливим голосом. Я хотів їсти, але спершу хотілося чимось промочити палаюче горло. – Дайте пити, хто допоможе товаришу?

Ваєрмен подав мені велику пляшку води Evian. Я похитав головою:

– «Пепсі».

– Ти певен, мучачо? Може, тобі все таки краще води...

– «Пепсі». Кофеїну. – Не в цім полягала головна причина, але, як пояснення, вона годилася.

Ваєрмен відставив воду і подав мені «Пепсі». Вона була тепла, але я враз заковтнув півпляшки, відригнув і допив. Роззирнувшись, я побачив лише велику брудну залу і своїх друзів. Погано. Навіть жахливо. Рука в мене була затерпла – а тут я знову пронизливо її відчував – й тремтіла, ніби дві години поспіль вона важко працювала, але де ж тоді малюнки? Я перелякався – якщо малюнків нема, все в мене з пам’яті втече дуже швидко, як згадки про сновидіння після пробудження. А я заради цієї інформації ризикував чимсь більшим за життя. Я ризикував власним глуздом.

Як тяжко було зіп’ястися на ноги. Голову мені, в тім місці, де я вдарився нею об стіну, пронизав гострий біль.

– Де малюнки? Прошу, скажіть мені, що є якісь малюнки!

– Попустися, мучачо, ось вони, – відступивши вбік, Ваєрмен показав мені рукою на купу більш-менш акуратно складених аркушів. – Ти малював, мов навіжений, закінчував, і тут же виривав аркуш з альбому. А я їх підбирав і складав.

– Добре. Чудово. Мені треба поїсти. Я дуже зголоднів, – що-що, а це була чистісінька правда.

Джек тривожно озирнувся. Коридор перед нами, сповнений денного світла в той час, коли я забрав у Джека Новін і провалився в чорну діру безпам’ятства, тепер дещо збляк. Темрява ще не надійшла – поки ще ні, і, задерши голову, я побачив, що небо вгорі все ще синє, – проте було вже ясно, що день невпинно наближається до кінця.

– Котра зараз година?

– Чверть на шосту, – доповів Ваєрмен. При цім, не поглянувши на годинника, з чого я зробив висновок, що він перевіряє його раз у раз. – До заходу сонця ще пара годин. Плюс-мінус. Тож, якщо вони з’являються тільки вночі...

– Гадаю, саме так. Час ще є, а мені все’дно треба поїсти. Ми можемо вже вилізти з цієї руїни. З будинком все ясно. Хоча, нам може знадобитися драбина.

Ваєрмен здивовано блимнув очима, але не спитав, навіщо, тільки сказав:

– Якщо вона тут і є, то хіба що у стодолі. Котра, схоже, вистоїть тут до кінця світу.

– А що робити з лялькою? – спитав Джек. – З Новін?

– Поклади її назад до серцевидної жерстянки, – сказав я. – Ми заберемо її з собою. Вона заслужила на місце в Ель Паласіо, разом з іншими речами Елізабет.

– Едгаре, а куди ми зараз? – спитав Ваєрмен.

– Я покажу, але спершу ось що, – я кивнув на пістолет в нього за поясом. – Ця штука заряджена, так?

– Авжеж. Свіжа обойма.

– Якщо побачиш чаплю, негайно вбий її. Це твоє найперше завдання.

– Навіщо?

– Бо чапля – вивідувачка Персе. Вона весь час назирала за нами.

– 2 —

Тим же шляхом, яким залазили, тепер ми вибралися з дому у сповнене ясного світла флоридське надвечір’я. На небі ані хмаринки. Сонце накинуло мерехтливу срібну вудаль на поверхню Затоки. За годину або трохи більше це сяйво почне тьмяніти й перетвориться на золото, але ще не зараз.

Ми почвалали залишками Бульвару п’яниць, Джек ніс пікніковий кошик, Ваєрмен рюкзак з їжею й альбомами «Умілець». А я свої малюнки. Морський овес з шелестом терся об холоші наших штанів. Позаду нас, вбік руїни садиби, тягнулися наші довгі тіні. Далеко попереду, помітивши рибу, пелікан склав крила і впав, мов пікіруючий бомбардувальник. Ми не бачили чаплю, і Чарлі, садовий жокей, не зустрівся нам. Але, досягши вершини гряди, де стежка раптово пірнала крізь дюни вниз, ми побачили дещо інше.

Ми побачили Персе.

Корабель стояв на якорі за триста ярдів від берега. Його чистесенькі вітрила були підібрані. Хвилі погойдували його з боку набік, мов маятник. Звідси ми могли прочитати цілком його назву, написану на правому борті: Персефона. Корабель виглядав порожнім, і я був певен, що так воно й є, – посеред білого дня мертві залишаються мертвими. Але сама Персе не була мертвою. Не найкращий для нас варіант.

– Господи-Боже мій, він ніби виплив прямо з вашої картини, – видихнув Джек. Справа при стежині стояла кам’яна лава, ледь помітна серед оточуючих кущів і ліан, що розповзлися по її пласкому сидінню. Не відриваючи очей від судна, він плюхнувся на лаву.

– Ні, – заперечив я, – я малював правду. Ти бачиш його маску, яку він одягає вдень.

Ваєрмен, прикривши очі долонею від сонця, стояв поряд із Джеком. Відтак обернувся до мене.

– Чи бачать його з Дон Педро? Напевне, ні, як вважаєш?

– Можливо, хтось бачить, – зробив я припущення. – Невиліковно хворі, шизи, у котрих закінчилися їхні ліки... – тут я згадав про Тома. – Але корабель явився сюди не по них, він явився по нас. Він збирається цієї ночі нас забрати з Думи. Коли сонце сяде, шлях звідси для нас буде непрохідний. Живі мертвяки, мабуть, усі там, на Персефоні, але у джунглях на нас чекають інші створіння. Деякі – такі, як садовий жокей – це ті, що їх створила мала Елізабет. Є й інші, ті, що з’явилися тут, коли знову прокинулася Персе. – Я замовк, не хотілося б мені казати решту, але я мусив. – Мені здається, провина створення деяких з них лежить на мені. У кожного є свої кошмари.

Я згадав ті кістляві руки, що тягнуться вгору в місячному світлі.

– Отже, – хрипко промовив Ваєрмен, – за її планом ми відпливаємо на кораблі?

– Так.

– Ґвалтовна вербовка? Як у старій веселій Англії?

– Дуже схоже.

– Я не годящий, – сказав Джек. – У мене морська хвороба.

Я посміхнувся і сів поряд з ним:

– Морський вояж не входить до наших планів, Джеку.

– Це добре.

– Відкрий, будь ласка, капсулу з куркою і відірви для мене ніжку.

Джек зробив, що я його просив, і вони обидва захоплено споглядали, як зжер спершу одне стегно, а потім і інше. Я запитав, чи не хоче хтось грудку, а коли обидва суголосно відповіли «ні», я з’їв і її. Вже доїдаючи, я згадав про свою дочку, котра лежала бліда і мертва в Род-Айленді. Їв я методично, між ковтками витираючи масні руки собі об джинси. Ілса мене б зрозуміла. Пам чи Лін навряд чи, але Іллі? Так. Я боявся того, що чекало попереду, але я знав, що Персе теж боїться. Якби не боялася, вона не доклала б стільки зусиль, щоб не допустити нас сюди. Але, з іншого боку, могла б і сама нас сюди запросити.

– Ми гаємо час, мучачо, денне світло спливає.

– Знаю, – відповів я. – А в мене дочка навічно мертва. І, крім того, я ще не наївся. Є там щось солоденьке? Печиво? Чи пиріг? Чи, блядь, хоч якесь «Хо-Хо»[387]387
  Ho Hos – рулетки з різноманітною солодкою начинкою, що з 1967 року випускаються компанією Hostess.


[Закрыть]?

А не було нічого. Довелося задовольнитися знову «Пепсі» і кількома пластинками різаних огірків в гидотному соусі, котрі мені завжди нагадували підсолоджені шмарклі і смакували так само. Та принаймні мене потроху полишав головний біль. Образи, яких я надивився в темряві, – ті, що довгі роки зберігалися в голові Новін, – також блякли, але залишалися мої малюнки, щоб їх освіжити. Витерши востаннє долоні, я поклав собі на коліна пачку обшарпаних аркушів: сімейний архів з пекла.

– Дивися, чи не з’явиться десь поблизу чапля, – нагадав Ваєрмену.

Він озирнувся довкола, кинув погляд на безлюдний корабель, що погойдувався на м’яких хвилях, і знову подивився на мене.

– А гарпунний пістоль не буде краще для пташечки? Зі срібним гарпуном?

– Ні. Чапля – це просто її їздова тварина, вона користується нею, як людина конем. Вона, либонь, зраділа б, аби ми на неї витратила один з гарпунів, але годі вже Персе отримувати тільки те, що їй подобається. – Я невесело посміхнувся. – Цей період у кар’єрі нашої леді закінчився.

– 3 —

Ваєрмен попросив Джека встати, щоб розчистити поверхню лави від ліан. Потім ми всілися на неї утрьох – три незграбні бійці, двом за п’ятдесят і один ще недавній підліток відпочивали між Мексиканською Затокою і зруйнованою садибою. Червоний кошик і зсхудлий рюкзак стояли біля наших ніг. Я вирішив, що хвилин двадцяти вистачить, щоб усе їм розповісти, ну, може, півгодини, і в нас ще залишиться час. Я сподівався.

– У Елізабет з Персе був міцніший зв’язок, ніж в мене, – почав я. – Значно інтенсивніший за мій. Не уявляю, як вона таке витримала. Отримавши порцелянову фігурку, вона почала бачити все, навіть не перебуваючи поряд. І все малювала. Але найстрашніші малюнки вона спалила перед від’їздом звідси.

– Такі, як замальовки урагану?

– Так. Гадаю, вона злякалася їх потужності, і в неї були підстави боятися. Але бачила вона все. А лялька все фіксувала. Мов екстрасенсорна камера. Здебільшого я побачив те, що бачила Елізабет, і намалював те, що малювала вона. Це вам зрозуміло?

Обоє кивнули.

– Почнемо з цієї стежини, котра колись була дорогою. Вона вела від пляжу до стодоли. – Я показав на довгу, зарослу ліанами будівлю, де, як я сподівався, ми зможемо знайти драбину. – Не думаю, що бутлегер, котрий протоптав її аж до коралового ґрунту, був сам Дейв Девіс, проте, я певен, що то був хтось з Девісових ділових партнерів і що значна частка контрабандного алкоголю потрапляла на Сонячне узбережжя Флориди через острів Дума. З Тінявого пляжу до стодоли Джона Істлейка, а далі вже на материк. Здебільшого найкращі напої, що постачалися до кількох джаз-клубів у Сарасоті й Вінісі, зберігалися тут, як дружня послуга Девісу.

Ваєрмен поглянув на сонце, що хилилося до заходу, а відтак на годинник.

– А чи має це якийсь стосунок до нашої актуальної ситуації мучачо? Хочеться вірити, що так.

– Ти маєш рацію. – Я продемонстрував малюнок, на якому було зображено джбан з дебелою пробкою-закруткою на вершечку. На його боці півколом було написано слово СТІЛ, а під ним, зустрічним півколом, слово ШОТЛАНДСЬКИЙ. Робота була грубою, літери мені давалися важче, ніж малюнки. – Віскі, джентльмени.

Джек показав пальцем на ледь людиноподібну фігуру між словами СТІЛ ШОТЛАНДСЬКИЙ. Намальована була вона оранжевим, з одною задраною ногою.

– Що це за дівча у спідниці?

– Це не спідниця, це кілт. Ти міг би й впізнати шотландського гайлендера.

Ваєрмен поворушив своїми пишними бровами.

– Навряд чи ти отримав би якийсь приз за такий рисунок, мучачо.

– Елізабет запроторила Персе до карликової діжки з-під віскі, – здогадався Джек. – Або вони удвох з Мельдою…

– Елізабет це зробила сама, – похитав я головою.

– А якого розміру ця штука?

Я показав руками десь два фути, подумав, і розставив руки трохи ширше.

Джек кивнув, але хмуритися не перестав.

– Вона засунула всередину порцелянову фігурку і закрутила пробку. Або заткнула джбан корком. І втопила Персе, щоб та заснула. Бос, мені дах їде. Господи, це якась нісенітниця, вона ж сиділа у воді і почала гукати Елізабет звідти. Зо дна Затоки!

– Облиш ламати собі голову.

Я переклав рисунок джбана під низ і показав їм наступний аркуш. На ньому Няня Мельда у вітальні говорила по телефону. Щось скрадливе бриніло в повороті її голови і нахилі плечей, якоюсь парою штрихів було передано достатньо ясно, як ставилися південні лендлорди у 1927 році до чорних домоврядниць, котрі користуються їхніми телефонами, нехай навіть у надзвичайних ситуаціях.

– Ми гадали, буцімто Аді й Емері прочитали повідомлення в газеті й тому повернулися на острів, хоча газети в Атланті, скоріш за все, взагалі не писали про двох потонулих у Флориді дівчаток. Коли Няня Мельда упевнилася, що сама не може відшукати дівчаток, вона зателефонувала Істлейку – Містеру – на материк і повідомила йому погану новину. Потім вона зателефонувала туди, де зі своїм чоловіком жила Аді.

Ваєрмен стукнув кулаком собі по коліну.

– Аді ще раніше зізналася своїй няньці, де вона переховуватиметься! Так-так, звичайно, так і було!

Я кивнув.

– Молоді сіли на потяг того ж вечора, бо прибули сюди вже наступного дня ще до смерку.

– Тоді вже мали б бути дома і дві середні дочки, – сказав Джек.

– Авжеж, уся родина, – підтвердив я. – А вода он-ген там... – Я показав туди, де, очікуючи темряви, погойдувався на якорі стрункий білий корабель. – Була вся вкрита човнами. Пошуки тіл тривали щонайменше три дні, хоча всі розуміли, що дівчатка напевно вже мертві. Гадаю, останнє, про що міг тоді замислитися Джон Істлейк, це яким чином його старша дочка зі своїм чоловіком довідалися про трагедію. В ті дні він не міг думати ні про що інше, окрім своїх пропалих близнючок.

– ВОНИ ПРОПАЛИ, – промурмотів Ваєрмен. – Pobre hombre.[388]388
  Бідненькі (ісп.).


[Закрыть]

Я показав наступний малюнок. На нім троє людей, стоячи на веранді Гнізда Чаплі, махали услід великому старовинному автомобілю типу фаетон, що від’їжджав по посипаній кришеними мушлями алеї до воріт і далі, у притомний світ за ними. Я начеркав там пальми і кілька бананових дерев, але зеленого живоплоту на рисунку не було, заростів ще не існувало у 1927 році.

Крізь заднє вікно фаетону виднілися двоє маленьких білих облич. Я торкнувся їх по черзі, вказуючи.

– Марія й Ганна повертаються до Брейденської школи.

– Це якось занадто сухо, – промовив Джек. – Вам не здається?

– Мені ні, – похитав я головою. – Діти не тужать так, як дорослі.

Джек кивнув.

– Так, гадаю, що так. Але мене дивує... – він замовк.

– Що? – спитав я. – Що саме тебе дивує?

– Те, що Персе їх відпустила.

– Вона насправді їх не відпустила. Вони поїхали всього лиш у Брейдентон.

– А де ж тут Елізабет? – поплескав по малюнку Ваєрмен.

– Всюди, – пояснив я. – Ми дивимося на все її очима.

– 4 —

– Залишилося небагато, але решта дійсно зловісні.

Я показав їм наступну зарисовку. Вона була такою ж поспішливою, як і попередні, і чоловіча фігура на ній стояла спиною до глядача, але я не мав сумнівів, що це жива версія тієї істоти, котра була заклацнула кайданки на моїм зап’ясті в кухні Великої Ружі. Ми бачили його згори. Джек відірвав очі від малюнка і подивився на Тінявий пляж, котрий тепер перетворився на нешироку смужку, і знову глянув на малюнок. А потім на мене.

– Звідси? – спитав він приглушеним голосом. – Це вид якраз з цього місця?

– Так.

– Це Емері, – торкнувся фігури на малюнку Ваєрмен. Він говорив ще тихішим, ніж Джек, голосом. Піт блищав в нього на лобі.

– Так.

– Та твар, що побувала у твоєму будинку.

– Так.

Він пересунув пальця.

– А це Тесі й Лора?

– Так. Тесі й Ло-Ло.

– Вони... виходить, вони заманили його? Як ті сирени у старих грецьких казках?

– Так.

– І що, це так насправді було? – спитав Джек так, ніби хотів докопатися до сенсу.

– Насправді, – погодився я. – В її могутності можеш не сумніватися.

Ваєрмен подивився в бік сонця, котре ще ближче опустилося до горизонту. Викарбувана ним на воді доріжка вже почала змінювати колір.

– Тоді давай скоріш завершуй, мучачо. Щоб ми могли зробити наші справи і вшитися к-бісу звідси.

– Та в мене майже не лишилося, чого вам розповідати, – сказав я, перекладаючи картинки, котрі тепер здебільшого були схожі на схематичні начерки. – Справжньою героїнею була тут Няня Мельда, а ми навіть не знаємо її прізвища.

Я показав їм один з незавершених скетчів: Няня Мельда, впізнавана по хустці на голові і побіжним мазкам на її лобі й одній щоці, балакає у передньому коридорі з молодою жінкою. Поряд на столі примощена Новін, стіл показано кількома штрихами, об’єднаними овальною лінією.

– Ось тут вона розповідає Адріані якусь довгу історію про Емері після його зникнення. Про те, що його терміново викликали до Атланти? Про те, що він поїхав до Тампи по весільний подарунок-сюрприз? Не знаю. Будь що вона могла розповідати, аби лиш Аді не виходила з будинку, чи принаймні трималася неподалік.

– Няня Мельда тягнула час, – сказав Джек.

– Це єдине, що вона могла зробити. – Я показав на джунглі між нами й північним кінцем острова, на зелені хащі, які не могли б тут вирости природним чином, хіба що аби якась команда лісоводів насаджувала і доглядала їх цілодобово. – У 1927-му всього цього тут не було, але Елізабет була тут, і вона якраз перебувала у самому розквіті свого таланту. Не думаю, що був хоч найменший шанс в того, хто спробував би втекти з острова по дорозі. Хтозна яких істот Персе могла змусити її втілити між цим місцем і звідним мостом.

– Наступною мала стати Адріана? – спитав Ваєрмен.

– А потім Джон. А після них Марія й Ганна. Бо Персе збиралася захопити їх усіх, можливо, окрім самої Елізабет. Можливо, Няня Мельда розуміла, що здатна утримати Адріану тільки один день. Та лише один день їй і був потрібен.

Я показав їм інший малюнок. Хоча ще більш поспішливий, він ясно показував Няню Мельду й Елізабет, котрі стояли у басейні на його мілкому кінці. На парапеті лежала Новін, одна рука її звисала у воду. А поряд з Новін стояв пузатий, широкогорлий керамічний джбанок з дугоподібним написом друкованими літерами – СТІЛ.

– Няня Мельда сказала Ліббіт, що та мусить робити. І наказала Ліббіт, що вона мусить це зробити, незважаючи на картинки, які вона може побачити у себе в голові, і на вимоги Персе перестати це робити... бо вона обов’язково буделементувати, сказала Няня Мельда, якщо дізнається. Вона сказала, що єдина надія на те, що Персе дізнається занадто пізно, щоб чимось завадити. А тоді Няня Мельда сказала...

Я замовк. Доріжка від сонця, що вже сідало, все дужче й дужче яскравішала. Треба було розповідати далі, але важка це була справа. Й ставала дедалі важчою.

– Що, мучачо? – м’яко спитав Ваєрмен. – Що вона сказала?

– Вона сказала, що й сама, напевне, буде кричати. І Аді. І Тато. Але не можна зупинятися. «Дитинко, ти не муусиш зупинятися, – наказала вона. – Не муусиш зупинятися, бо інакше все піде на пси». Немов своєю волею моя рука вихопила з кишені чорний «Вінус» і під примітивним рисунком дівчинки і жінки у басейні написала три слова:

не муусиш зупинятися

Мої очі набрякли сльозами. Я кинув олівець у зарості морського вівса і витер сльози. Наскільки можу судити, олівець і зараз лежить там, куди я його закинув.

– Едгаре, а щось про гарпуни зі срібними наконечниками є? – спитав Джек. – Ви про них ані разу не згадали.

– Тоді в них не було ніяких к-бісу магічних гарпунів, – відповів я втомлено. – Вони напевне з’явилися набагато пізніше, коли Істлейк і Елізабет повернулися на острів Дума. Бозна-кому з них в голову прийшла ця ідея, і кому б вона не належала, ніхто не міг бути впевненим, чому вона здалася їм важливою.

– Але ж, – Джек знову спохмурнів, – якщо у 1927-му в них не було срібних гарпунів... тоді...

– Джеку, – гарпунів не було, натомість повно було води.

– Я ніяк не второпаю, Персе прийшла з води. Вона з води.

Він поглянув на корабель так, ніби хотів пересвідчитися, що той все ще на місці. Той залишався на місці.

– Так. Але в басейні її хватка слабшала. Елізабет це знала, але не розуміла причини. Та й звідки? Вона була ще дитиною.

– От, курва, – ляснув себе по лобі Ваєрмен. – Плавальний басейн. Прісна вода. Це був басейн з прісною водою. Прісна проти солоної.

Я націлив на нього палець.

Ваєрмен торкнувся картинки, на якій я намалював керамічний джбанок поряд з лялькою.

– Джбан був порожнім? І вони наповнили його водою з басейну?

– Не маю щодо цього ніяких сумнівів.

Я відсунув малюнок з басейном вбік і показав їм наступний. Знову перспектива майже з того місця, де ми зараз сиділи. Щойно зійшовши над обрієм, серпик молодика завис між щоглами трухлявого корабля, котрого, я сподівався більше ніколи не малювати. А на пляжі, біля самого краєчка води...

– Господи, який жах, – скрикнув Ваєрмен. – Я навіть не можу все роздивитися до пуття, але все’дно це жахливо.

Права рука мені свербіла, тремтіла. Палала. Я потягнувся до картинки і торкнувся її рукою, якої сподівався більше ніколи побачити... хоча боявся, що буду до цього змушений.

– Я можу все побачити за вас, – промовив я.