Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 50 страниц)

– 3 —

Він знову запропонував відвезти мене з Паласіо до Великої Ружі у гольф-візку. Я відповів, що із задоволенням прогуляюся, але не відмовлюся від склянки соку на прощання.

Тепер я, як і всі тутешні, отримую насолоду, коли п’ю свіжечавлений сік флоридського апельсину, але зізнаюся, саме того ранку я мав таємний задум. Він залишив мене у маленькому покої на пляжному боці заскленого центрального холу Ель Паласіо. Це був його, так би мовити, кабінет, хоча як може управлятися з паперами людина, неспроможна читати довше п’яти хвилин, – для мене лишалося загадкою. Я подумав – і це мене зворушило – що йому скоріш за все допомагала Елізабет, і серйозно допомагала, поки її власний стан не почав гіршати. Завітавши на сніданок, я заглянув до цієї кімнати і примітив відому мені сіру течку на зачиненому лептопі, яким Ваєрмен навряд чи тепер міг користуватися. Я її розкрив і витяг один з рентгенівських знімків.

– Великий чи малий бокал? – гукнув Ваєрмен з кухні, так мене наполохавши, що я ледь не впустив знімок.

– Середнього вистачить! – відгукнувся я. Запхав рентгенівську плівку у свою торбу для знахідок і закрив теку. За п’ять хвилин я вже накульгував пляжем додому.

– 4 —

Мені було неприємно щось красти в товариша – навіть один єдиний рентгенівський знімок. Не подобалося мені й замовчувати свою, як я вважав, роль у тому, що трапилося з Цукеркою Брауном. Йому я міг би розповісти. Після історії з Томом Райлі він би мені повірив. Навіть без посилання на можливі екстрасенсорні ефекти, він би мені повірив. Насправді в тому-то й полягала проблема. Ваєрмен не був дурником. Якщо я зміг пензлем і фарбами запроторити Цукерку Брауна до сарасотського окружного моргу, то, можливо, зможу також зробити одному екс-адвокату те, на що неспроможні лікарі. А якщо не зможу? Краще не роздмухувати порожніх надій... принаймні за межами моєї власної душі, де вони так невідпорно буяли.

Коли я дістався у Велику Ружу, стегно мені аж скавуліло. Я метельнув своє важке пальто у шафу, ковтнув пару пігулок оксиконтину і помітив блимання вогника на автовідповідачі.

Там було повідомлення від Наннуцці. Він висловив подяку за те, що отримав від мене звістку. Так, дійсно, сказав він, якщо решта мого доробку дорівнює тому, що вони вже бачили, галерея «Ското» з радістю і гордістю організує виставку моїх картин, до того ж перед Великоднем, після якого зимові туристи роз’їжджаються по домівках. Чи доречно буде йому і одному-двом його партнерам завітати до мене в студію і подивитися на інші, вже готові, роботи? Вони радо привезуть мені на ознайомлення проект контракту.

Новина була гарною – хвилюючою – хоча водночас здавалося це відбувається на якісь іншій планеті, з якимсь іншим Едгаром Фрімантлом. Я зберіг послання і рушив з краденим знімком вгору сходами, аж раптом укляк. Мала Ружа не те місце, і мольберт не той пристрій. Фарби і полотно також не годяться. Вони не годяться для цього діла.

Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.

Виринула думка, що засобом (медіумом) може бути якась персона, що править з-за Великого Потойбіччя, і я розсміявся. Щоправда, дещо нервово.

Я ввійшов до спальні, спершу не уявляючи по що. Відтак глянув на шафу і зрозумів. Десь за тиждень до того Джек возив мене на закупи – не в торгівельний центр «Кросроудс», а до чоловічої крамниці на площі Сент-Арманд – там я придбав півдюжини сорочок, що продаються застібнутими до комірця. Ілса малою називала їх «дорослими сорочками». Вони так і лежали у целофанових пакетах. Я зірвав упаковку, повитягав булавки і поскидав сорочки купою назад до шафи. Сорочки не були мені потрібні. Мені були потрібні їхні картонні вставки.

Оті гладенькі білі картонні прямокутники.

В кишені сумки від мого компа PowerBook знайшов маркер. В іншому житті мене дратували маркери – що запах їхніх чорнил, що схильність мазатися. У цім житті я полюбив їх за жирну чіткість створюваних ними ліній, тих ліній, що, здавалося, наполягали на власній абсолютній реальності. Я поніс картонки, маркери і рентгенівський знімок Ваєрменового мозку до Флоридської кімнати, де світло було тріумфально яскравим.

Свербіння в правій руці поглибилося. Тепер воно відчувалося майже приятельськи.

Я не мав лайт-боксу, на якому лікарі роздивляються рентгенівські плівки і томографічні скани, але скляна стіна Флоридської кімнати могла слугувати адекватною заміною. Мені навіть не потрібна була клейка стрічка. Я зумів вставити знімок у щілину між склом і хромованою облямівкою, і аж ось воно, та річ, якої, як дехто каже, не існує: мозок адвоката. Він плив понад Затокою. Якийсь час я вдивлявся в нього, сам не знаю, чи дуже довго – дві хвилини? чотири? – причарований тим, як синя вода проглядає крізь зубчату сіру вуаль, які ті узори перетворюють воду на туман.

Куля мала вигляд чорного, трохи розплющеного скалку. Трохи нагадувала кораблик. Човник, що пливе по кальдо ларго.

Я почав рисувати. Мав намір нарисувати його неушкоджений мозок, без кулі, але вийшло більше того, на що я сподівався. Я продовжував малювати і додав води, бо, розумієте, її потребував цей малюнок. Чи так хотіла моя відсутня рука? Чи вони були одним і тим самим? Це була просто рекомендація Затоки, але ж вона була, і виявилася достатньо успішною, бо я дійсно був талановитим сучим сином. Уся робота забрала лише двадцять хвилин, і коли я її закінчив, людський мозок плив Мексиканською Затокою. В певному сенсі це виглядало дуже круто.

А також страшнувато. Не хотілося б мені застосовувати таке слово до свого твору, але тут воно невідхильне. Знявши рентгенівський знімок, я порівняв його зі своїм малюнком – у технологічному фото є куля, у мистецькому творі її нема – і зрозумів дещо, на що мав би звернути увагу раніше. Саме коли почав малювати серію «Дівчина і Корабель». Те, що я робив, діяло не просто тому, що воно грало на нервових рецепторах; воно діяло, бо люди розуміли – на якомусь глибинному рівні вони дійсно це знали – те, на що вони дивляться, прийшло звідкись поза межі таланту. Відчуття, навіюване картинами Думи, було ледь усвідомлюваним жахом. Жахом, що очікує на своє проявлення. Вплетеним у прогнилі вітрила.

– 5 —

Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» – я став ніби трохи одержимим ними – аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.

– У мене зник головний біль, – повідомив він.

– Ти завжди так здоровкаєшся? – поцікавився я. – Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»

– Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була – я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком[238]238
  «Maxwell’s Silver Hammer» гумористична пісня авторства Пола Мак-Картні, записана гуртом Beatles на їхньому альбомі 1969 року «Abbey Road»; у ній йдеться про студента-медика Максвела Едісона, котрий срібним молотком вбиває свою подружку, викладача, а зрештою, під час розгляду його злочинів, і суддю.


[Закрыть], а він не повертається.

– Леннон Мак-Картні, – відгукнувся я. – 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.

Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.

– Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.

Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.

Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч – поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.

– А як в тебе з зором? Є якісь зміни?

– Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.

Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.

– Ти ще там, мучачо?

– Так, – відгукнувся я. – Ти можеш сьогодні викликати на кілька годин Анну-Марію Вістлер?

– Навіщо? На який ляд?

– Щоб посидіти переді мною, поки я малюватиму твій портрет. Оскільки око в тебе так і не ввімкнулося, отже мені потрібен живий Ваєрмен.

– Так це таки ти щось утворив? – голос у нього упав. – Ти вже мене малював? По пам’яті?

– Зазирни до теки з рентгенограмами, – відповів я. – Приходь до мене ближче до четвертої. Мені спершу треба подрімати. І принеси чогось поїсти. Малювання робить мене голодним. – Хотілося сказати малювання особливого типу, але я стримався. І так вже сказав забагато.

– 6 —

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув. Будильник збудив мене о третій. Я піднявся нагору до Малої Ружі і перевірив свій запас чистих підрамників. Найбільше полотно знайшлося – п’ять футів завдовжки й три завширшки, його я й вибрав. Витяг на всю довжину штангу фіксатора на мольберті й встановив підрамник вертикально. Вид порожньої площини, схожої на поставлену на попа білу труну, відгукнувся схвильованим трепетом у мене в шлунку і в пальцях правої руки. Я стиснув пальці в кулак. Хоч і не міг їх бачити, проте міг згинати й розгинати. Відчував, як їх нігті впиваються мені в долоню. Довгі нігті. Після аварії вони виросли, та ніяк було їх підстригти.

– 7 —

Я якраз мив пензлі, коли на пляжі з’явився Ваєрмен, він надходив хиткою, ведмежою ходою, перед ним навсібіч розліталися пташки. Він був у джинсах і светрі, без плаща. Надворі почало випогоджуватись.

Затримавшись у дверях, він вигукнув вітання і я гукнув йому, щоб піднімався нагору. Ще не подолавши й усіх східців, він побачив великий підрамник на мольберті.

– Курва мама, аміго, почувши від тебе про портрет, я зрозумів так, що ти націлився тільки на мою голову.

– Авжеж, саме щось таке я й планую, – відповів я. – Але боюся, воно не мусить бути аж надто реалістичне. Деяку підготовчу роботу я вже виконав. Ось поглянь-но.

Викрадений рентгенівський знімок і скетч, зроблений маркером, лежали на нижній полиці мого верстату. Я тицьнув їх Ваєрмену, а сам сів перед мольбертом. Встановлене на ньому полотно вже не було чисто білим і порожнім. Його верхню частину займав ледь видимий чотирикутник. Я прокреслив його, притиснувши картонку від сорочки до полотна й обвівши її по краях олівцем №2.

Ваєрмен мовчав майже цілих дві хвилини. Він дивився то на рентгенограму, то на картинку, яку я з неї змалював. Відтак, ледь чутним голосом промовив:

– Про що ми будемо говорити, мучачо? Що тут сказати?

– Нічого, – відповів я. – Поки що. Дай-но мені картонку від сорочки.

– Це від сорочки?

– Так, і обережніше. Мені вона потрібна. Нам вона потрібна. Знімок більше не грає ролі.

Він подав картонку ледь тремтячою рукою.

– А тепер піди до стіни, до тієї, де готові картини. Погляньно на оту крайню зліва. В кутку.

Він пішов туди і раптом спохопився.

– Курва мама! Коли ти це встиг зробити?

– Минулої ночі.

Він взяв картину в руки, обернувши її до світла, що лилося крізь велике вікно. Дивився на Тіну, котра дивилася на безносого, безротого Цукерку Брауна.

– Нема носа, нема рота, Браун мертвий – вся робота, – проримував Ваєрмен, і вже далебі не пошепки. – Господи Ісусе, не хотів би я опинитися на місці того maricon de playa[239]239
  Пляжний підор (ісп.).


[Закрыть], що кине піском тобі в очі. – Він поставив картину на місце і відступив від неї... тихесенько, так, немов від найменшого струсу вона могла вибухнути. – Що це влізло в тебе? Що тобою оволоділо?

– Диявольськи цікаве запитання. Я тобі майже нічого не показував. Але... Оскільки ми тут збираємося робити...

– Що ми збираємося робити?

– Ваєрмене, ти сам знаєш.

Він похитнувся, немов і сам припадав на хвору ногу. Та ще й увесь вкрився потом. Обличчя аж лисніло. Ліве око ще залишалося червоним, хоча, либонь, вже не аж так щоб задуже червоним.

– Звісно, весь мій план міг бути породженням Департаменту благих намірів.

– Ти зможеш це зробити?

– Я можу спробувати, – зізнався я. – Якщо ти згоден.

Він кивнув, відтак зняв светра.

– Давай, роби.

– Мені треба, щоб ти сидів біля вікна, коли почне сідати сонце, щоб світло ясно й чітко освітлювало тобі лице. У кухні є стілець, принеси його. Ти на скільки часу ангажував Анну-Марію?

– Вона сказала, що може побути до восьмої і нагодує міс Істлейк вечерею. Нам з тобою я приніс лазанью. Поставлю її до твоєї печі о пів на шосту.

– Добре.

Коли зготується лазанья, сонце все одно вже сяде. Я можу зняти Ваєрмена цифровиком, пришпилити кілька фото до мольберту і працювати по них. Я був швидкий роботяга, але вже розумів, що теперішній процес просуватиметься довше – щонайменше кілька днів.

Ваєрмен зі стільцем повернувся нагору і враз остовпів.

– Що це ти робиш?

– А ти сам як вважаєш?

– Схоже, вирізаєш діру у прекрасному полотні.

– Відповідь на відмінно. – Я відклав убік вирізаний прямокутник, узяв картонну вставку з зображенням плаваючого мозку і зайшов за мольберт. – Допоможи мені оце приклеїти.

– Коли ти встиг все це обмислити, vato[240]240
  Чувак (ісп.).


[Закрыть]?

– Я не обмислював.

– Ти не обмислював? – Він дивився на мене крізь полотно, як ті тисячі зівак, що дивилися крізь тисячі дірок в парканах навкруг будівельних майданчиків в моєму іншому житті.

– Та ні ж. Щось ніби підказує мені, що робити. Зайди-но на цей бік.

Разом із Ваєрменом решту приготувань ми завершили за якихось пару хвилин. Він вставив і тримав картонку в прямокутній дірці. Я намацав у нагрудній кишені тюбичок елмерівського клею[241]241
  Elmer’s Glue – популярний прозорий полівінілацетатний клей.


[Закрыть] і почав закріплювати картонку. Обійшовши мольберт, я побачив, що все так, як треба. Мені принаймні здавалося, що все, як треба.

Я вказав пальцем Ваєрмену на лоба.

– Ось тут твій мозок, – потім вказав на мольберт. – Ось тут твій мозок на полотні.

Він, здавалося, не втямив.

– Це жарт, Ваєрмене.

– Я його не доганяю, – знітився він.

– 8 —

Того вечора ми жерли, мов футболісти. Я спитав Ваєрмена, чи він не почав хоч трохи краще бачити. Він з жалем похитав головою,

– На лівому боці мого світу речі так і залишаються зовсім чорними, Едгаре. Хотілося б тебе втішити, але нема чим.

Я прокрутив йому повідомлення від Наннуцці. Ваєрмен зареготав і здійняв вгору кулак. Неможливо було не розчулитися, уздрівши таку його радість, що межувала з тріумфом.

– Ти на вірному шляху, мучачо, – це вже точно в тебе інше життя. Не можу дочекатися побачити тебе на обкладинці «Тайму», – він підняв обидві руки, ніби тримає ту обкладинку.

– Мене тут непокоїть лиш одна річ, – промовив я... і почав сміятися. Насправді багато чого мене непокоїло, включно з тим фактом, що я не мав жодного поняття, у що затесався. – Напевне, захоче приїхати моя дочка. Та, яка вже відвідувала мене тут.

– То що у цім поганого? Більшість чоловіків зраділи б, аби їхні дочки були свідками того, як вони стають професіоналами. Ти доїси оцей останній шматок лазаньї?

Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.

– Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.

– У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.

– Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.

– А може, вона й має рацію, – погодився він. – А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.

– Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.

– Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек»[242]242
  Oreck – занована у 1963 р. Девідом Ореком компанія з випуску потужних, але легких порохотягів промислового призначення.


[Закрыть]. Я порадив би Ріц-Карлтон.

– Обох? Мелінда навряд чи зможе...

Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.

– Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...

– Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...

– ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?

– Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс?[243]243
  Натяк на пісню Rolling Stones, створену у 1963 р. для рекламного кліпу рисових пластівців фірми Kellog’s; приспів «Rice Krispies» звучить як «Christ Krispies».


[Закрыть]

– Не зіскакуй з теми.

– Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.

– Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?

– Аякже.

– Тільки-но буде визначено дату вернісажу – а він мусить відбутися – ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. – Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. – Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!

– Ну ти ж і вчадів, аміго, – промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.

Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:

– Ота твоя відсутня brazo[244]244
  Рука (ісп.).


[Закрыть] стане золотою.

– Ваєрмене. Ви цинічний виродок.

Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.

– Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?

– Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.

– Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре – останнє, але чи не найважливіше – ти мусиш обдзвонити всіх, хто тобі не чужий, і запросити на свою виставку.

– Але ж...

– Так, – він кивнув, – всіх. Твого психотерапевта, твою колишню, обох дочок, того хлопця Тома Райлі, жінку, котра керувала твоєю реабілітацією...

– Кеті Грін, – ошелешено промовив я. – Ваєрмене, та не приїде Том. Ні за яких умов. І Пам також. А Лін у Франції. Та ще й із фарингітом, Господи бережи.

Ваєрмен не звертав уваги.

– Ти якось згадував адвоката...

– Вільям Бозмен Третій. Бозі.

– Запроси і його. Ага, тата й маму своїх, обов’язково. Сестер і братів.

– Батьки в мене померли, і я в них був єдиною дитиною. Бозі... – я кивнув. – Бозі приїде. Тільки нізащо не називай його так в очі, Ваєрмене.

– Юристові називати іншого юриста Бозі? Ти вважаєш мене зовсім дурним? – він замислився. – Хоча, якщо я стрельнув собі в голову і не спромігся себе вбити, тож краще не відповідай не моє останнє запитання.

Я не дуже зважав, бо думав. Я вперше зрозумів, що можу влаштувати відхідну вечірку своєму іншому життю... і люди мусять увиразнитися. Ця ідея хвилювала й водночас лякала.

– Вони усі можуть приїхати, – нагадав він. – Твоя колишня дружина, твоя дочка з-за моря і твій самогубець-бухгалтер. Подумай про це – зграя мічіганців.

– Міннесотців.

Він знизав плечима й махнув обома руками, показуючи, що йому це однаково. Доволі нахабно для хлопця з Небраски.

– Я можу замовити чартерний літак, – сказав я. – Наприклад, Гольфстрім[245]245
  Заснована у 1957 р. Gulfstream Aerospace Corporation випускає близько десятка різної місткості літаків приват-бізнес-урядового класу.


[Закрыть]. Орендувати цілий поверх у Ріц-Карлтоні. Викинути на це купу грошей. А чом би, блядь, і ні?

– Оце гарно, – похвалив він, герготнувши. – Це буде справжній жест голодного маляра.

– Еге ж, – підхопив я. – У вікні виставлю об’яву: ПРАЦЮЮ ЗА ТРЮФЕЛЯ.

Тут вже ми обоє заіржали.

– 9 —

Коли наші тарілки і склянки опинилася у мийці, я знову повів його нагору, але спершу зробив з нього півдесятка цифрових знімків – великих, безжальних крупних планів. У своєму житті я був зняв кілька гарних фотографій, проте завжди випадково. Я ненавиджу фотокамери, і вони, схоже, про це знають. Закінчивши, я сказав, що він може повертатися додому й відпустити додому Анну-Марію. Надворі було темно і я запропонував йому свій «малібу».

– Краще пройдуся. Подихаю повітрям, – відтак він вказав на підрамник. – Глянути можна?

– Мені б цього не хотілося.

Я очікував на протести, але він лише кивнув і ледь не бігом рушив униз. Хода його здалася мені пружнішою – і це напевне не була гра моєї уяви. Вже стоячи у дверях, він промовив:

– Зателефонуй Наннуцці вранці. Без руху й камінь обростає.

– Добре. А ти зателефонуй мені, якщо помітиш якісь зміни з.., – я вказав йому на обличчя своєю заляпаною фарбою рукою.

Він залибився.

– Ти дізнаєшся першим. Наразі мене задовольняє звільнення від головного болю. – Його посмішка пригасла. – Ти певен, що він не повернеться?

– Я ні в чому не можу бути впевненим.

– Авжеж. Авжеж, це притаманний людині стан, еге ж? Але я вдячний тобі за те, що ти старався. – І перш ніж я зрозумів, що він збирається робити, він схопив мою руку й поцілував. Ніжний то був поцілунок, попри щетину на його верхній губі. Відтак він сказав мені adios і зник у темряві, залишилося лише зітхання Затоки та перешіптування мушель під будинком. Аж раптом виник новий звук. Задзвонив телефон.