Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 50 страниц)

– 2 —

Біля вхідних дверей будинку рядочком вишикувались півтора десятка стільців, які після чверті по другій дня опинилися у вузенькій, проте утішливій, смузі притінку. Там, назираючи вуличний рух, сиділо з півдюжини стариганів. Поряд з ними сидів і Джек, він, щоправда, не лупив очі на машини, не проявляв інтересу до леді, що прогулювались по Адалія-стріт. Притулившись спиною дорожевого тиньку стіни, він занурився у «Погребальну науку для початківців». Побачивши мене, Джек відмітив у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

– Прекрасний вибір для цього штату, – кивнув я на підручник, на палітурці якого було зображено характерного зизоокого ботана.

– Куди подітися, мені треба думати про кар’єру, – відповів він. – А те, як ви останнім часом почали рухатися, підказує мені, що вам я скоро перестану бути потрібним.

– Не підганяй мене, – сказав я, дошукуючись у себе в кишені, чи, бува, не загубив десь слоїка з аспірином. Намацав.

– Ось саме це я й роблю зараз, – признався Джек.

– Ти кудись поспішаєш? – спитав я, дибуляючи поряд з ним вздовж бетонної стіни на сонечко. Там було спекотно. Весна у Флориді затримується хіба що випити горнятко кави, а відтак рушає на північ, де не на неї чекає багато важкої роботи.

– Я – ні, але на четверту у вас призначена зустріч у Сарасоті з доктором Гедлоком. Якщо не буде по дорозі пробок, сподіваюся, ми встигнемо.

Я зупинив його, вхопивши за плече.

– Це лікар Елізабет? Ти кажеш про нього?

– Я кажу про терапевта. Пліткують, що ви, бос, весь час відтягували цей візит.

– Це робота Ваєрмена, – промурмотів я, скуйовджуючи собі волосся, – Ваєрмена, котрий сам лікарененавсник. Будь мені свідком, Джеку, хай він ніколи, ніколи не почує від мене таких слів...

– Ні, не він, але він говорив, що саме це ви й скажете, – доповів Джек, підганяючи мене вперед. – Ходімо, ходімо, нам ніколи не прорватися крізь годину пік, якщо не поспішатимемо.

– А хто ж тоді? Якщо не Ваєрмен домовився про візит, то хто?

– Ваш інший друг. Великий чорний ферт. Крутий дядько, він мені сподобався, він такий, абсолютно незворушний.

Ми вже дісталися мого «малібу» і Джек відчинив переді мною пасажирські дверцята, але я вкляк, втупившись йому в очі.

– Камен?

– Авжеж. Вони з доктором Гедлоком познайомилися після вашої лекції, на вечірці, і в розмові Камен висловив свою занепокоєність тим, що ви жодного разу тут не обстежувались, хоча обіцяли йому. Доктор Гедлок сам зголосився вас обстежити.

– Зголосився сам? – перепитав я.

Джек кивнув, посміхнувшись яскравому сонечку Флориди. Неймовірно юний, з канарейкового кольору підручником «Погребальна наука для початківців» під пахвою.

– Гедлок сказав доктору Камену, що вони не можуть собі дозволити, щоб з таким крупним новим талантом раптом трапилося щось зле. Ну, й заради свого послужного регістру, гадаю.

– Радощів повні штани, Джеку. Він засміявся.

– Ну ви й ексцентрик, Едгаре.

– А незворушним меці можна побути?

– Хай, але з вас поганий рефрижератор. Сідайте, нам треба прорватися через міст, поки ще є надія.

– 3 —

Так вийшло, що до кабінету доктора Гедлока на Бенева-роуд ми прибули вчасно. В «Теорії очікування під кабінетами», автором якої виступає Ваєрмен, стверджується, що, додавши до призначеного часу тридцять хвилин, отримаєш реальний час потрапляння в кабінет, але цього разу я був приємно здивований. Регістраторка назвала моє ім’я вже за десять хвилин по четвертій і провела мене у яскраво освітлену приймальню, де на плакаті зліва демонструвалося здавлене салом серце, а на плакаті справа – обвуглені легені. Прямо перед собою я з полегшенням уздрів оптометричну таблицю, хоча щось прочитати на ній нижче шостого рядка мені було не до снаги.

Ввійшла медсестра, вклала мені під язик термометра, намацала мій пульс, наклала пов’язку тонометра мені на руку, напомпувала її, поглянула на цифри. Коли я спитав її, як мої справи, вона ухильно посміхнулася й промовила: «Годний». Відтак узяла в мене кров. Потім я сховався в туалеті з пластиковим стаканчиком, звідки, розстібаючи зіпер на штанях, посилав Камену недобрі флюїди. Однорукий спроможний сам здати сечу на аналіз, але можливість потенційних інцидентів при цім залишається підвищеною.

Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червоца ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюючись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.

«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? – спитав я себе. – Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»

Не встиг я відповісти собі на це запитання – чи хоч би для початку подумати, навіщо я вкрав червону ручку – як до кімнати ввійшов Джин Гедлок і простягнув мені руку. Ліву руку... котра в моєму випадку була якраз правою, тобто – правильною. Я усвідомив, що сам Гедлок, коли він не в парі з бородатеньким невропатологом Принсипом, мені подобається набагато більше. Йому було близько шістдесяти, радше огузкувата фігура, білі вуса на кшталт зубної щітки, приємні манери кваліфікованого фельдшера. Він запропонував мені роздягтися до трусів і роздивився мої праву гомілку й стегно. Ткнув їх у кількох місцях, питаючи про больові відчуття. Спитав, які я приймаю болезаспокійливі, і здивувався, коли я відповів, що мені вистачає аспірину.

– Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?

– Так, але полегше з нею, будь ласка.

– Я акуратно.

Тим часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.

Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.

– Болить?

– Ні.

– О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?

– Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.

Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.

– А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?

– Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.

– Можете тепер подивитися.

Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.

– Як це так?

– Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. – Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. – Так боляче?

Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.

– Трішечки, – відповів йому.

– Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, – відпустив він мене. – Прошу, подивіться знову на таблицю.

Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

– Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

– Не знаю, – я зовсім не відчував його доторку.

– А зараз?

– Не знаю,

– А зараз?

– Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них – родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу[301]301
  Maury Povich (1939) – популярний ведучий таблоїдного ток-шоу.


[Закрыть] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

– Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, – промовив Гедлок. – Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет[302]302
  Percocet (oxycodone) – опіоїдний анальгетик, в США входить до II групи контрольованих ліків, які продаються тільки за рецептами лікаря.


[Закрыть]...

– Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

– Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, – сказав Гедлок. – Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

– Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, – відповів я. – Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

– Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...

– В мене їх нема.

Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.

Він кивнув.

– Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся побачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.

– Мені здається, я ще не готовий до протеза.

– Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.

– Щиро дякую. За все. – Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.

– Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, – сказав Гедлок. – Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно надавала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орендувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама[303]303
  James Bama (1926) – художник-реаліст, починав з малювання коміксів і виріс у крупного живописця Дикого Заходу.


[Закрыть] прихиляли свої легендарні голови.

– Я її розумію, це особливе місце.

– Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, створили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінький» орендар – видужуючий після аварії будівничий з Міннесоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.

– У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатурними роботами, докторе Гедлок.

– Звіть мене Джин, – відгукнувся він. – Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.

– Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.

Джин Гедлок дуже повільно похитав головою,

– Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгаймера, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слабкий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявляються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...

– Ви маєте цілковиту рацію.

– ... але якби вона там була, вона би пораділа завас. Я приятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.

– Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, – промовив я.

– Вона була чарівна. Їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.

Мені згадалася фраза «Ти знайдеш його, я певна»,але перш ніж я встиг простежити в пам’яті її походження, згадалося й дещо інше. Зовсім недавнє.

– Докторе Гедлок, Джине, а сама Елізабет колись малювала фарбами? Чи рисувала графіку?

– Елізабет? Ніколи, – посміхнувся він.

– Ви певні цього?

– Можу закластися. Я якось спитав її, і ясно пам’ятаю, коли саме. Тоді якраз до нас у місто з лекцією приїхав Норман Роквел. Хоча він не зупинився у вашому домі, він зупинився в готелі Ріц. Такий собі Норман Роквел, при люльці і тому подібному.

Джин Гедлок похитав головою, посміхаючись ще ширше.

– О Господи, яку полеміку тоді це спричинило, яке ревище здійнялося, коли Рада мистецтв оголосила, що до нас їде містер «Сатедей Івнінг пост»[304]304
  Norman Perceval Rockwell (1894-1978) – живописець і графік, сорок років був головним ілюстратором газети The Saturday Evening Post, залишається найвідомішим широкому загалу американців художником.


[Закрыть]. Ідея його запросити належала Елізабет, тож вона насолоджувалася усім тим ґвалтом, кажучи, що Роквел міг би зібрати повний стадіон імені Бена Гіла Грифіна[305]305
  Ben Hill Griffin Stadium – стадіон для гри в американський футбол на 10000 глядачів, який належить Флоридському університету, названо на честь його мецената; Алігатори (Gators) – університетська футбольна команда.


[Закрыть]... – тут він зауважив мою розгубленість. – Це у Флоридському університеті, його ще називають «болото, де виживають тільки алігатори», знаєте?

– Якщо ви маєте на увазі футбол, то мої знання в цій царині починаються з «Вікінгів» і закінчуються на «Пекерах»[306]306
  Minnesota Vikings та Green Bay Packers (штат Вісконсін) – команди, що входять до Північного дивізіону НФЛ, часті конкуренти в чемпіонатах.


[Закрыть].

– Справа в тому, що я якраз і питав Елізабет про її власні художницькі здібності під час тріумфального візиту Роквела – на нього тоді дійсно зібралося багато публіки, хоча не в аудиторії Гелбарта, а в Сіті-центрі. Елізабет розсміялася і сказала мені, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Фактично вона тоді висловилася спортивною метафорою, либонь, тому-то мені й згадалися «Алігатори». Сказала, що схожа на багатих випускників коледжу, тільки й різниці, що патронує вона не футбол, а мистецтво. Сказала: «Якщо не можеш бути спортсменом, золотко, підтримуй спортсменів, якщо не можеш бути художником, годуй їх, опікуйся ними і забезпеч їм місце, куди вони можуть сховатися під час дощу». Але щодо власних мистецьких талантів? Абсолютний нуль.

Я зважував, чи варто йому розповісти про Аггі Вінтерборн, подружку Мері Айр. Але тут намацав у себе в кишені червону ручку і вирішив, що не варто. Я вирішив, що мені треба повертатися на Думу й малювати. «Дівчина і Корабель №8» була найамбітнішою в цій серії картин, а також найбільшою і найскладнішою, до того ж вона була близька до завершення. Я підвівся й простягнув йому руку

– Дякую вам за все.

– Будь ласка. А якщо ви передумаєте й забажаєте чогось міцнішого проти болю...

– 4 —

Міст на Думу було піднято, щоб дозволити якомусь багатію пройти на його іграшці крізь протоку до Затоки. Джек сидів за кермом «малібу», пестячи очима дівчину в зеленому бікіні, котра засмагала на носовій палубі яхти. Грало радіо «Кістка». Закінчилася реклама якогось мотоциклетного сервісу («Кістка» спеціалізувалася на оголошеннях про розпродажі мотоциклів та іпотечні кредити) і свій «Чарівний автобус» заграла група The Who[307]307
  Існуючий з 1964 р. британський гурт, один з найвпливовіших в історії рок-музики; в пісні 1968 року Magic Bus водій-хазяїн автобусу хотів би його продати, але тоді йому не буде на чім їздити до коханої.


[Закрыть]. В мене почала посмикуватися кукса, а відтак і свербіти. Свербіння спускалося нижче – поволі, але впевнено – і поглиблювалося. Дуже глибоко. Я зробив музику трохи голосніше і дістав з кишені вкрадену ручку. Не синю й не чорну, бо вона була червоною. На мить замилувався її виглядом у променях надвечірнього сонця. Потім великим пальцем відкинув кришку бардачка і почав нашукувати в ньому рукою.

– Вам допомогти шукати, бос?

– Та ні. Насолоджуйся собі фігурою красуні, що лежить попереду. Я й сам дістану.

Я витяг купон на безкоштовний гамбургер з їдальні «Чекерз» NASCAR[308]308
  NASCAR – Національна Асоціація гонок серійних автомобілів; Cheeckers – фірмові їдальні драйв-ін, «їж не виходячи з машини».


[Закрыть] – Ти мусиш їсти!– закликав напис на купоні. Його зворотній бік був чистим. Я рисував швидко, бездумно. Ще й пісня не закінчилася, як малюнок був готовий. Під маленькою картинкою я написав п’ять друкованих літер. Малюнок нагадував ті каляки-маляки, що я колись, в іншому своєму житті, дряпав, довго торгуючись по телефону з яким-небудь довбнем. Літери були ПЕРСЕ – назва мого містичного корабля. Тільки я не знав, як її правильно вимовляти. Я міг поставити наголос на другому Е, але тоді слово стало б схожим на Персей, а я не вважав, що це вірна назва.

– Що це? – спитав мене Джек, зиркнувши на малюнок, і сам відповів на своє питання: – Маленький червоний кошик для пікніків. Класно. А що таке Перси?

– Не перси, а персе.

– Повірю вам, на слово.

Шлагбаум на нашому боці пішов угору і Джек переїхав по мосту на острів Дума.

Я дивився на щойно намальований мною маленький червоний пікніковий кошик – хоча формою він більше був схожий на той, що з плетеними з лубу боками, який називається козуб, – і не міг зрозуміти, чому він мені здається таким знайомим? Потім зрозумів, що це не так, не зовсім так. Це фраза була знайомою. «Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди», – сказала мені Елізабет того вечора, коли я привіз Ваєрмена додому з Меморіального шпиталю Сарасоти. В останній вечір, коли я бачив її при здоровому глузді, це я лише тепер усвідомив. Він на горищі. Він червоний. І ще: Ти його знайдеш, я певна. І ще: Вони в ньому. От тільки коли я запитав її, про що йдеться, вона не змогла мені відповісти. Вона відключилася.

Він на горищі. Він червоний.

– Звісно, він там, – промовив я. – Все воно там.

– Що, Едгаре?

– Нічого, – відповів я, дивлячись на вкрадену ручку, – просто подумав вголос.

– 5 —

«Дівчина і Корабель №8» – остання картина серії, я був майже впевнений, що так воно й є – либонь, була готова, проте я все ще міркував, розглядаючи її в довгих косих променях світла. Стояв я без сорочки, по радіо «Кістка» гриміла «Стежка мідно-голової змії»[309]309
  Copperhead Road – пісня «безкомпромісного трубадура кантрі-року» Стіва Ерла (Steve Earle), в якій йдеться про ветерана В’єтнамської війни.


[Закрыть]. На цю картину я поклав більше часу, ніж на інші, розуміючи, що в багатьох аспектах вона є сумою своїх попередниць, і це мене насторожувало. Саме тому після кожного сеансу малювання я накривав її простирадлом. Дивлячись тепер на неї, як мені гадалося, неупередженими очима, я зрозумів, що настороженість, скоріш за все, не те слово. Доречнішим тут здавалося визначення – жахливий переляк. Відчуття від неї було якесь збочене.

Можливо, вона ніколи не могла стати цілком закінченою. Звісно, там ще було місце для маленького червоного пікнікового кошика. Я міг би повісити його на бушприт Персе. А, чорти мене забирай, чом би й ні? Ця проклята картина була просто забита постатями й деталями. Вистачить місця ще для одної.

Я вмочив пензля у фарбу, яку не відрізнити було від крові, і вже був націлився ним на полотно, аж раптом задзеленчав телефон. Я його либонь проігнорував би, якби перебував у звичайному малювальному трансі, але зараз я був тверезий. Кошик для пікніків мав би стати лише мелізмою, яких я вже доволі там понаставлював. Я відклав пензель і взяв слухавку. Телефонував Ваєрмен, я почув, що він чимсь схвильований.

– Едгаре! В неї сьогодні надвечір було прояснення. Це може нічого не означати, я намагаюся приглушити власні надії, але таке вже траплялося раніше. Спершу один ясний інтервал, потім інший, відтак ще один, і ще, а далі вони ніби зливаються разом, і вона знову стає сама собою. На якийсь час принаймні.

– Вона розуміє, хто вона така? Де вона зараз?

– Зараз ні, але після половини шостої вона десь півгодини розуміла що до чого, і хто я тут такий. Слухай, мучачо, вона сама собі підкурила цигарку!

– Про це варто доповісти міністру охорони здоров’я, – пожартував я, тим часом згадавши, що о п’ятій тридцять ми з Джеком якраз стояли перед мостом. У той час я відчув нестерпний потяг малювати.

– А їй хотілося чогось іще, окрім сигарети?

– Вона захотіла поїсти. Але перед цим вона захотіла до Порцелянового міста. Ти уявляєш, Едгаре, вона захотіла побачити своїх ляльок! Ти знаєш, як давно таке траплялося?

Звичайно, я знав. Мені приємно було чути його радість за неї.

– Проте, щойно я її туди завіз, як вона почала знову втрачати почуття реальності. Вона озиралася на всі боки і питала мене, де Персі. Вона повторювала, що їй потрібна Персі, що Персі потрібно запроторити в жерстянку.

Я подивився на свою картину. На мій корабель. Авжеж, він був тепер мій. Мій Персе, чи моя? Я облизнув собі раптом пошерхлі губи. Такими ж сухими вони були, коли я вперше прокинувся після аварії. Коли я якийсь час не міг пригадати, хто я такий. Знаєте, що найдивніше? Пригадування забування. Це як дивитися в дзеркальний коридор.

– Хто така Персі?

– Щоб я так знав. Посилаючи мене до ставка з золотими рибками, щоб я вкинув туди жерстянку, вона завжди наголошує на тому, що в неї треба покласти якусь порцелянову дівчину. Зазвичай пастушку з вищербленим обличчям.

– А ще щось вона говорила?

– Я тобі вже казав, вона просила поїсти. Томатного супу. І персиків. Але вже біля порцеляни вона знову почала впадати в запаморочення.

Цікаво, може запаморочення почалося в неї знову через те, що там не було Персі? Чи Персе? Можливо... проте, якщо в її колекції й був порцеляновий корабель, я його ніколи не бачив. Я подумав, і не вперше, що Персе – дивне слово. Йому неможливо вірити. Воно не перестає змінюватись.

Ваєрмен промовив:

– Згадав, іще вона сказала мені, що стіл тече.

– І стіл тік?

Після короткої паузи, не вельми весело він проказав:

– Ти вирішив трішечки пожартувати з Ваєрмена, мі аміго?

– Ні, мене це дійсно цікавить. Якими саме словами вона це сказала?

– Так і сказала: «Стіл тече». Але, як тобі відомо, її порцеляна міститься на сухому дерев’яному столі, а не на якомусь водяному ложі.

– Заспокойся. Не втрачай характерної для тебе доброзичливості.

– Я намагаюся, але мушу сказати, що ти сам заводиш на манівці нашу розмову, Едстере.

– Не називай мене Едстером, це звучить, мов назва якогось старовинного «форда». Тож ти приніс їй суп, а вона... що? Знову відключилася?

– Ну, десь так. Вона розбила пару фігурок об підлогу – конячку і вершницю, – зітхнув він.

– А «стіл тече» вона сказала до чи після того, як ти їй приніс поїсти?

– До, чи після, яка різниця?

– Сам поки не знаю, – відповів я. – А все таки?

– Гадаю, таки до того. Так, перед тим. Бо після вона вже не виявляла ніякої цікавості ні до чого, навіть забула вкотре наказати мені викинути ту коробку у ставок. Я приніс їй суп у її улюбленій мисочці, але вона її так попхнула, що обляпала собі бідну стару руку. І, здається, навіть не відчула того. Едгаре, навіщо ти ставиш мені такі питання? Що тобі відомо?

Він нервувався, притиснувши до вуха мобільний телефон. Я бачив його ніби просто в очі.

– Нічого. Заради Бога, я лише намацую щось у темряві.

– Невже? І якою ж рукою ти це робиш?

Я на мить закляк, але ми надто далеко вже зайшли, надто багато розповіли один одному, щоб принижуватися до брехні, навіть якщо правда здаватиметься нісенітницею.

– Правою.

– Добре, – сказав він. – Добре, Едгаре. Я хотів лише підтвердження, що довкола нас щось відбувається. А щось таки відбувається.

– Ймовірно, щось відбувається. А як вона зараз почувається?

– Зараз вона спить. А я тебе відволікаю. Ти ж працюєш.

– Ні, – відповів я, відкинувши пензля подалі. – Гадаю, картина вже готова, і япочуваюся геть готовим. Відтепер і до виставки буду тільки гуляти та спати.

– Шляхетні устремління, хоча не віриться мені, що вони здійсненні. Такий трудоголик, як ти, на це неспроможний.

– Гадаю, ти помиляєшся.

– О’кей, помиляюся. Не вперше. Ти завтра завітаєш до нас з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.

– Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.

– Чудово, домовилися.

– Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?

Він засміявся.

– Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...

– Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, – підхопив я.

– Точно. Звідки ти знаєш?

– Це стара історія, – відповів я. – До завтра.

Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.

Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.

Я подивився на «Дівчину і Корабель №8» зі зростаючим почуттям якоїсь відрази і накрив картину простирадлом. Так я ніколи й не намалював на бушприті червоного кошика, ніколи більше не торкнувся пензлем цієї картини – останнього навісного виплодку у родоводі, започаткованім першим рисунком, котрий я намалював у Великій Ружі, який називався «Хелло». Картина «№8», либонь, була найкращою з усіх, що я встиг зробити, але якимсь дивним чином я про неї майже забув. Забув аж до виставки. Після того я вже ніколи не зміг би про неї забути.