Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 50 страниц)

– 10 —

Телефонувала Ілса, потеревенити. Так, її навчання йде гарно, так, почувається вона гарно – фактично чудово – так, вона дзвонить матері щотижня і спілкується з Лін мейлами. На думку Ілси, ідіотський діагноз – фарингіт – Мелінда, можливо, поставила сама собі. Я сказав, що вражений величчю її почуттів, вона засміялася у відповідь.

Розповів їй, що, можливо, виставлю свої роботи в галереї у Сарасоті, і вона так голосно заверещала, що мені довелося відставити слухавку подалі від вуха.

– Татуню! Це ж фантастично! Коли? А мені можна приїхати?

– Авжеж, якщо тобі хочеться. Я збираюся всіх запросити. – Остаточне рішення я прийняв саме в той момент, коли казав їй про це. – Ми плануємо це на середину квітня.

– Гадство! Я саме в цей час хотіла застати «Колібрі» на гастролях. – Вона зробила паузу, подумала, а відтак: – Я встигну туди й туди. Зроблю власний невеличкий тур.

– Ти впевнена?

– Авжеж, звичайно. Ти лише повідомиш мені дату і я вже там.

Сльози почали щипати мені очі. Не знаю, як воно, мати синів, але я певен, що це не такий безцінний подарунок долі – хоча й приємний, звісно – як мати дочок.

– Я вдячний тобі, сонечко. Як ти вважаєш... чи є якась можливість, щоб і твоя сестра приїхала?

– Знаєш що, я гадаю, вона приїде, – відповіла Ілса. – Вона не втерпить, щоб не побачити твої роботи, котрі так схвилювали фахівців. У тебе буде реклама?

– Мій друг Ваєрмен гадає, що так. Однорукий художник і таке інше.

– Та ти ж абсолютно нормальний, тату!

Я їй подякував, а потім перейшов до Карсона Джонса. Спитав, які від нього в неї новини.

– Він у порядку, – відповіла вона.

– Справді?

– Авжеж – а що?

– Не знаю. Мені почулася якась непевність у тебе в голосі.

Вона невесело розсміялася.

– Ти занадто добре мене знаєш. Факт той, що вони зараз збирають аншлаги всюди, де виступають – чутки про них ширяться. Турне мало б закінчитися п’ятнадцятого травня, бо четверо хористів мають інші ангажементи, але агент знайшов трьох нових співаків. А та Бриджіт Андрейссон, вона вже перетворилася на справжню зірку, переконала їх відсунути подалі дату початку їхнього навчання на пасторів у Аризоні, на щастя... – Останні слова вона промовила блякло, голосом дорослої, незнайомої мені жінки. – Отже, замість закінчитися в середині травня, турне тепер подовжиться до кінця червня, з виступами на Середньому Заході, а останній концерт відбудеться в «Коров’ячому Палаці»[246]246
  Cow Palace (раніше називався Павільйон тваринництва Північної Каліфорнії) – побудований у 1941 р. виставково-спортивний манеж, який з настанням ери «стадіонної рок-музики» став одним з найвідоміших концертних залів.


[Закрыть] у Сан-Франциско. Великий прорив, еге ж? – Це була моя власна фраза, яку я промовляв, коли Іллі й Лін були малими дівчиськами і демонстрували в гаражі свої «балетні супершоу», так вони їх називали, але мені важко було пригадати, щоб я колись чув її промовленою таким печальним, напівсаркастичним тоном.

– Тебе непокоять стосунки твого хлопця з тією Бриджіт?

– Ні! – моментально відгукнулася вона й засміялася. – Він каже, в неї чудовий голос, і він щасливий, що може співати з нею разом – тепер вже не одну, а дві пісні – але вона порожня й напиндючена. І ще він каже, що їй варто було б приймати м’ятні пігулки перед виступами, бо, ти ж розумієш, вони користуються спільним мікрофоном.

Я мовчав.

– О’кей, – нарешті промовила Ілса.

– Що о’кей?

– О’кей, я непокоюся, – пауза. – Ну, трішечки, бо він щодня їде з нею в автобусі, а ввечері вони разом на сцені, а я тут. – Ще одна, довша, пауза, а відтак. – І він почав інакше розмовляти по телефону. По-іншому... але не зовсім.

– Можливо, це гра твоєї уяви.

– Так. Можливо, що так. Але в будь-якому випадку, якщо щось там є – нічого там нема, я певна, – але якщо щось є, то краще тепер, ніж після... ну, розумієш, після того як ми...

– Так, – сказав я, чуючи в її голосі дорослу тугу. Згадав, як знайшов їхню фотографію, де вони стоять на узбіччі дороги, обнявшись, і як торкнувся її моєю відсутньою рукою. А потім кинувся до Малої Ружі з Ребою під пахвою. Давно це було, так мені здавалося. Я люблю тебе, моя Динько! І підпис Смайлі, але картинка, яку я намалював того дня кольоровими олівцями «Вінус» (вона теж здалася далеким спогадом), певним чином передражнювала ідею довгого кохання: мале дівча в тенісній сукенці дивиться на безбережну Затоку. І тенісні м’ячі навкруг її ніг. Ще більше їх напливає у набігаючих хвилях.

Те дівча було Ребою, але водночас Ілсою, а ще... хтозна ким? Елізабет Істлейк?

Думка з’явилася знічев’я, але я з нею погодився – так.

«Вода тепер збігає швидше, – сказала Елізабет. – Скоро пороги. Ти це відчуваєш?»

Я це відчував.

– Тату, куди ти подівся?

– Я тут. Мила моя, тримайся, о’кей? І намагайся себе не накручувати. Мій тутешній друг каже, що кінець-кінцем ми зношуємо свої печалі. І я йому вірю.

– Ти завжди вмієш мене розрадити, – сказала вона. – Тому-то я й телефоную тобі. Я люблю тебе, тату.

– Я теж тебе люблю.

– На скільки мішків?

Скільки років спливло з тої пори, як вона таке питала? Дванадцять? Чотирнадцять? Не мало значення, я пам’ятав відповідь.

– Мільйон і ще один у тебе під подушкою, – проказав я. Відтак попрощався і вимкнув слухавку. І подумав, якщо Карсон Джонс завдасть болю моїй доні, я його вб’ю. Ця думка відгукнулася в мені посмішкою, я зачудувався, скільки батьків гадали так само і давали собі таку само обіцянку. Але з усіх них, можливо, я був єдиним, хто міг кількома мазками пензля убити нерозважливого, недоброго до дочки кавалера.

– 11 —

Даріо Наннуцці й один з його партнерів, Джимі Йошида, прибули вже наступного дня. Йошида був американським Доріаном Греєм японського походження. Коли він вилазив біля мого дому з «ягуару» Наннуцці, одягнений у тісні витерті джинси і у геть вилинялу майку Rihanna Pon De Play[247]247
  Ріана – поп-співачка з Барбадосу; Pon De Play – хіт з її дебютного альбому 2005 року.


[Закрыть], з розвіяним бризом із Затоки довгим чорним волоссям, він виглядав вісімнадцятирічним. Коли наблизився по доріжці, він виглядав вже на двадцять вісім. Коли він вже щиросердо стискав мені руку, я побачив упритул його очі і губи в мереживі зморшок, і визначив, що йому ближче до п’ятдесяти.

– Радий знайомству, – промовив він. – Галерея все ще гуде після вашого візиту. Мері Айр тричі заходила спитати, коли ми підпишемо з вами контракт.

– Заходьте, – запросив я. – Мій друг і сусід по пляжу вже двічі дзвонив мені, щоб упевнитись, що я нічого без нього не підписав.

Наннуцці посміхнувся.

– Це не наш бізнес, дурити художників, містере Фрімантле.

– Мене звуть Едгар, пам’ятаєте? Хочете кави?

– Спершу подивитися, – сказав Джимі Йошида. – Кава потім.

Я зробив глибокий вдих.

– Добре. Тоді прошу нагору.

– 12 —

Я прикрив Ваєрменів портрет (він поки що залишався не більш як непевним начерком, де мозок плавав у верхній частині полотна), а картина з Тіною Гарібальді й Цукеркою Брауном упокоїлася у шафі внизу (склавши компанію «Друзям з сюрпризами» та постаті в червоній хламиді), утім інші роботи я залишив на виду. Тепер їх вистачало, щоб зайняти місце під двома стінами й частиною третьої; загалом сорок одна картина, включно з п’ятьма варіантами «Дівчини і Корабля».

Коли їхня мовчанка перейшла межі мого терпіння, я її порушив.

– Дякую за інформацію про отой Liquin. Чудова річ. Мої дочки сказали б з цього приводу – бомбезна.

Наннуцці, здавалося, нічого не чув. Він дивився в один бік, Йошида – в інший. Ніхто не питав про великий, завішений підрамник на мольберті; я вирішив, що питатися про такі речі вважається неетичним в їхніх колах. Під нами мурмотіли мушлі. Десь, аж ген звіддаля, дзижчав гідроцикл. Права рука мені чесалася, щоправда невиразно й дуже глибоко, натякаючи, що хоче малювати, але може почекати – вона знала, час прийде. Перед заходом сонця. Я малюватиму, спершу приглядаючись до причеплених по боках мольберту фотографій, а потім щось інше візьметься керувати і мушлі почнуть сверготіти голосніше, і жовта Затока змінюватиме кольори, спершу на персиковий, потім на рожевий, далі на помаранчевий, а відтак на ЧЕРВОНИЙ, і так буде гарно, так буде гарно, весь порядок речей буде гарним.

Наннуцці з Йошидою зустрілися знову біля сходів, що вели з Малої Ружі вниз. Вони нашвидку перемовилися й рушили до мене. З задньої кишені джинсів Йошида видобув конверта бізнесового формату з акуратним написом друкованими літерами ПРОЕКТ КОНТРАКТУ/ГАЛЕРЕЯ СКОТО.

– Ось, – промовив він. – Передайте містеру Ваєрмену, що ми готові внести будь-які доречні поправки для забезпечення можливості нам репрезентувати ваш доробок.

– Справді? – перепитав я. – Ви певні цього?

Йошида відповів без посмішки.

– Так, Едгаре. Ми цього певні.

– Дякую, – промовив я. – Дякую вам обом. – Я поглянув повз Йошиду на Наннуцці, котрий таки всміхався. – Даріо, я втішений.

Даріо роззирнувся на картини, коротко реготнув, відтак підніс вгору обидві руки і змахнув ними.

– Мені здається, Едгаре, що це ми мали б висловлювати свою втіху.

– Я вражений їхньою яскравістю, – промовив Йошида. – І їхньою... не знаю навіть, як би це сказати... гадаю... прозорістю. Ці образи ваблять глядача, не оглушуючи його. А ще мене вражає швидкість, з якою ви працюєте. Ви свіжорозпечатаний.

– Мені незрозуміле це слово.

– Розпечатаними іноді називають художників, котрі пізно розпочинають, – пояснив Наннуцці. – Вони ніби намагаються надолужити згаяний час. Але тут... сорок картин за кілька місяців... та де там, тижнів, це вже щось...

«А ви ж навіть не бачили ту, яка знищила дитиновбивцю», – подумав собі я.

Даріо не так вже й весело розсміявся.

– Бережіться, щоб не підпалити часом будинок, добре?

– Авжеж... недобре було б. Оскільки ми домовилися про угоду, чи міг би я передати деякі з моїх робіт на зберігання до вашої галереї?

– Безперечно, – кивнув Даріо.

– Чудово.

Я вирішив, що хочу поставити свій підпис якомога швидше, незважаючи на те, що скаже Ваєрмен про контракт, аби тільки вивезти картини з острова... і не пожежа мене лякала. Хай там якими розпечатаними називають художників, котрі пізно розпочинають, але сорок одна картина на острові Дума – це зайвих три дюжини принаймні. Я відчував їхню живу присутність у цій кімнаті, як наелектризованість під скляним ковпаком.

Безумовно, Даріо й Джимі її теж відчували. Вона-то й робила ці срані картини такими сильнодіючими. Вони були приворожливими.

– 13 —

Наступного ранку я приєднався до Ваєрмена й Елізабет, котрі пили каву в кінці хідника від Ель Паласіо. Перед виходом я вже не приймав нічого, окрім аспірину, мої Великі Пляжні Прогулянки з подвигів перетворилися на втіху. Особливо коли потеплішало. Елізабет сиділа у своєму візку перед розкиданими по її таці залишками торту. Я мав підозру, що він спромігся також влити в неї трохи соку й півсклянки кави. Вона втупилася у Затоку з виразно осудливою міною, сьогодні вона була більше схожа на капітана Блая[248]248
  William Bligh (1754-1817) – віце-адмірал, губернатор австралійської колонії Новий Південний Вельс, уславився ще молодим лейтенантом, коли в результаті бунту на очолюваному ним кораблі Bounty (Щедрий) був з кількома матросами висаджений у 7-метровий баркас і доплив на ньому до о. Тімор, подолавши відстань 6701 км.


[Закрыть], командира його величності корабля «Баунті», ніж на дочку якогось мафіозного дона.

– Buenas dias, mi amigo, – привітався Ваєрмен, а потім до Елізабет. – Міс Істлейк, це Едгар. Він прийшов на перекур. Хочете привітати його?

– Гівнообісцяне щурисько, – вимовила вона. Чи щось схоже на це. Та хай там як, промовила вона це до Затоки, темно-синьої, напівсонної.

– Схоже, ніякого покращення, – сказав я.

– Так. Вона випадала й раніше, проте завжди поверталася, але ніколи ще не занурювалася так глибоко.

– А я так і не приніс їй подивитися жодної зі своїх картинок.

– Зараз це без сенсу, – він подав мені горнятко чорної кави. – Тримай. Розбещуйся донесхочу.

Я вручив йому конверта з проектом контракту. Ваєрмен витяг папір, а я обернувся до Елізабет.

– Хочете, я пізніше почитаю вам вірші? – спитав її.

Нуль реакції. Вона так само непохитно похмуро дивилася в бік Затоки. Капітан Блай перед відданням наказу прив’язати когось до фок-щогли й відбатожити так, щоб аж шкіра злізла. Знічев’я я спитав:

– Елізабет, ваш батько був нирцем?

Вона ледь повернула голову і врізалася в мене поглядом своїх старезних очей. Вишкірилася, по собачому показавши верхні зуби. На якусь мить – коротку, хоча мені вона здалася довгою, – я відчув, що на мене дивиться інша людина. Чи взагалі не людина. Сутність, що одягнена в брезкле тіло Елізабет Істлейк, мов у виношену панчоху. Моя права рука мимовіль стиснулась у кулак і я вкотре відчув, як неіснуючі задовгі нігті вп’ялися в неіснуючу долоню. Вона знову відвернулася до Затоки, одночасно намацуючи пальцями на таці сніданкове тістечко, а я обізвав себе ідіотом, котрий мусів би перестати шкрябати сам собі нерви. Тут безсумнівно діяли якісь невідомі сили, але ж не в кожній тіні прихована почвара.

– Так, нирцем, – неуважливо промовив Ваєрмен, розгортаючи контракт. – Джон Істлейк був чистий Ріку Браунінг – ну, пам’ятаєш отого актора, що у п’ятдесятих грав Твар у фільмі «Блакитна Лагуна».

– Ваєрмене, ти – невичерпне джерело непотрібної інформації.

– Авжеж, я класний хлоп. А знаєш, її батько того гарпунного пістоля не в крамниці собі купив, міс Істлейк каже, що він був зроблений на замовлення. Можливо, йому місце в якомусь музеї.

Але мене, принаймні тоді, не цікавив гарпунник Джона Істлейка.

– Ти читаєш мій контракт?

Він кинув папір на тацю й здивовано поглянув на мене.

– Я намагаюся.

– А як твоє ліве око?

– Ніяк. Та годі вже, нема приводу для розчарування. Лікарі казали...

– Зроби мені ласку. Прикрий собі ліве більмо.

Він послухався.

– Що ти бачиш?

– Тебе, Едгаре. Оттакого hombre muy feo[249]249
  Незугарний чолов’яга (ісп.).


[Закрыть].

– Авжеж, авжеж, а тепер прикрий праве око.

Прикрив.

– Тепер я бачу тільки темряву. Хоча... – він завмер. – Либонь, не таку вже й темряву. – Він опустив руку. – Не можу сказати напевне. Останніми днями я не можу відрізнити дійсності від намріяних фантазій. – Він струсонув головою, аж волосся завихрилося, відтак ляснув собі по лобі тильним боком долоні.

– Не переймайся так.

– Легко тобі казати. – Він помовчав пару хвилин, потім забрав тістечко у Елізабет з пальців і поклав його їй до рота. Пересвідчившись, що воно успішно зникло, обернувся до мене. – Наглянеш, поки я по дещо сходжу?

– Радо.

Він побіг підтюпцем вгору хідником, а я залишився з Елізабет. Спробував нагодувати її залишками торту і вона взяла шматок губами в мене з руки, мимохідь нагадавши того кролика, що був у мене, коли я мав рочків сім-вісім. Його звали містер Гіченс, я вже не пригадував, звідки взялося це ім’я – пам’ять дивна річ, правда ж? Губи в неї, беззубої, були на доторк м’які, й зовсім не гидкі. Я погладив її збоку по голові, там де сиве – витке й доволі шорстке – волосся було стягнуто ззаду у вузлик. Мені раптом дійшло, адже то Ваєрмен щоранку мусить розчісувати їй волосся й зав’язувати його у вузлик. Це ж напевне Ваєрмен одягав її й сьогодні, і памперси вкладав, бо ясна ж річ, що в такому стані, як зараз, вона не могла здержуватися. Я гадав, чи згадує він Есмеральду, защипуючи булавки й зав’язуючи стрічки. Чи згадує він Хулію, стягуючи волосся у вузлик.

Я взяв ще шматок сніданкового торту. Вона слухняно відкрила рота... проте я його притримав.

– Елізабет, а що лежить у червоному кошику для пікніків? У тому, що на горищі?

Схоже, вона замислилася. Важко. Відтак:

– Будь-яка стара посудина. – Вона принишкла, знизала плечима. – Будь-яка запечатана посудина Аді трісне. Стріляй! – І захихотіла. Сміх прозвучав лячно, по-відьмацькому. Я шматочок по шматочку згодував їй решту сніданку, не ставлячи більше ніяких питань.

– 14 —

Ваєрмен повернувся з мікрокасетником. Вручив диктофон мені.

– Мені неприємно просити тебе начитати контракт сюди, але мушу. Тут всього лиш дві сторінки. Якщо зможеш, зроби це до пополудня.

– Гаразд. А якщо якісь із моїх картин продадуться, ти в долі, друже. П’ятнадцять відсотків. Досить жирно для правника.

Він відкинувся на спинку стільця, регочучи і крекчучи одночасно.

– Por Dios![250]250
  Заради Бога (ісп.).


[Закрыть] Якраз у ту мить, коли я вирішив, що нижче в житті мені вже не впасти, мені повідомляють, що я став сраним агентом при таланті! Перепрошую за жаргон, міс Істлейк.

Вона не звертала уваги, лише суворо вдивлялася у Затоку, де – крізь найвіддаленішу, найсинішу мару виднокраю – на північ, до Тампи, сунув танкер. Цей вид мене вмент причарував. Судна в Затоці, як правило, так і діяли на мене.

Щоб перемкнутися увагою до Ваєрмена, я зробив зусилля.

– Оскільки саме ти за все це відповідаєш, отже...

– Херню ти верзеш!

– ... отже мусиш бути готовим до того, щоб достойно сприйняти свою долю, як годиться чоловіку.

– Я візьму десять відсотків, хоча й цього буде занадто. Погоджуйся, мучачо, або почнемо торгуватися з восьми.

– Гаразд. Десять так десять. – І ми потисли один одному руки над всіяною недоїдками тацею Елізабет. – А також даси мені знати, якщо почнуться якісь зміни з твоїм... – Я показав на його червоне око. Котре виглядало вже не таким червоним, як раніше.

– Звісно. – Він взяв завацяний контракт. Змахнув крихти і вручив папери мені, відтак нахилився вперед, звісивши руки собі між колін, уставившись мені в обличчя понад імпозантною полицею грудей Елізабет. – Якщо мені знову зробити рентген, що він покаже? Що куля стала меншою? Що вона зникла?

– Звідки мені таке знати.

– Ти ще працюєш з моїм портретом?

– Так.

– Не зупиняйся, мучачо. Прошу, не зупиняйся.

– Я й не збираюся. Але не покладай аж таких великих надій, о’кей?

– Не буду, – тут йому майнула якась нова думка, жахливо схожа на тривогу, висловлену Даріо. – А якщо раптом так станеться, що блискавка вдарить у Велику Ружу і дім разом з усіма картинами згорить ущент? Що, як ти гадаєш, тоді станеться зі мною?

Я похитав головою. Не хотілося навіть думати про таке. Я метикував, як би спитати Ваєрмена, чи можна мені піднятися на горище Ель Паласіо і пошукати там один такий собі кошик (він був ЧЕРВОНИМ), та вирішив не питати. Щодо того, що кошик там є, я не мав сумнівів, але сумнівався, чи мені дійсно хочеться взнати, що в ньому лежить. Дивні речі відбувалися на острові Дума, до того ж я мав причини не всі з них вважати добрими, але до багатьох з них мені не хотілося застосовувати ніяких дій. Якщо я не торкатимуся цього, либонь, і воно мене не торкатиметься. Більшість своїх картин я відправлю з острова заради дотримання миру і спокою; й обов’язково продам їх, якщо знайдуться покупці. Я не відчував туги, дивлячись як їх відвозять. Мене вони хвилювали тільки під час їх творення, а готові вони важили для мене не більше за жорсткі напівкруглі мозольні нарости, що я їх, бувало, зчищав по краях великих пальців на ногах, аби у серпневу спеку в кінці трудового дня на якомусь будівельному майданчику мені не муляли робочі черевики.

Серію «Дівчина і Корабель» я притримав не через якусь особливу прихильність, а лише тому, що вона не була закінчена; ці картини ще залишалися живою плоттю. Я зможу виставити і продати їх пізніше, а поки що хай побудуть там, де зараз, у Малій Ружі.

– 15 —

Повернувшись додому, я не побачив на обрії жодного судна та й бажання малювати в мене зникло, мов і не було. Замість того я начитав текст контракту на Ваєрменів диктофон. Хоч я не був юристом, але в іншому житті встиг підписати добрячу купу контрактів, тож цей мене вразив своєю простотою.

Того ж вечора я знову поніс диктофон і папери до Ель Паласіо. Ваєрмен готував вечерю. Елізабет сиділа у Порцеляновій вітальні. Застигла на доріжці чапля – щось на зразок неофіційної домашньої тваринки – зловісно-осудливо вдивлялася знадвору своїми очима-буравчиками. Надвечірнє сонце заливало кімнату світлом. Однак світлом воно не було. У Порцеляновому містечку панував розгардіяш, люди й тварини валялися абияк, будинки зсунулися до чотирьох кутів бамбукового столу. А плантаторський маєток з колонадою взагалі було перекинуто. Поряд, у кріслі з виразом капітана Блая на обличчі сиділа Елізабет, здавалося, вона натякала мені, щоб я розставив фігурки як слід.

Я аж підстрибнув, почувши за спиною голос Ваєрмена.

– Тільки-но я розташую порцеляну хоч якось осмислено, вона все змітає. Скинула додолу вже цілу купу статуеток і вони побилися.

– Вони цінні?

– Деякі, але не в тім справа. Притомною вона пам’ятає кожну з них. Знає і любить. Бувало, підходить і питається, де Бо Піп[251]251
  Bo Peep – героїня англійської колискової, дівчинка, котра загубила своїх овечок, а вони самі повернулися додому.


[Закрыть]... або Кочегар.., а мені доводиться казати їй, що вона їх розбила, і тоді вона цілий день у печалі.

– Бувало, підходить...

– Так. Авжеж.

– Піду я, певне, додому, Ваєрмене.

– Малюватимеш?

– Сподіваюся, – я обернувся до розгардіяшу на столі. – Ваєрмене?

– Я тут, vato.

– Чому вона все тут так нівечить у такому стані?

– Гадаю... тому що їй нестерпно бачити це в такому стані.

Я вже був відвернувся, аж тут він поклав мені руку на плече.

– Я волів би, щоб ти не дивився зараз на мене, – промовив він ледь стримуваним голосом. – Я зараз сам не свій. Виходь у центральні двері, а там двором, якщо хочеш потрапити на берег. Підеш?

Я пішов. А діставшись додому, працював з його портретом. Той вдавався добре. Я маю на увазі, був гарним. Я бачив його лице таким, ніби воно хотіло вийти з рамки. Виринути. Нічого особливого, але гарно. Завжди найкраще, коли нічого особливого. Я пам’ятаю, що почувався щасливим. Умиротвореним. Мушлі мурмотіли. Права рука мені чесалася, проте стиха, десь глибоко. Чорним прямокутником зяяло вікно на Затоку. Раз я сходив донизу й з’їв сандвіч. Увімкнув радіо й знайшов станцію «Кістка», там Джей Гайлз[252]252
  J. Geils (1946) – блюз-роковий гітарист і співак, Hold Your Loving – пісня з альбому 1973 року Bloodshot («Скривавлене око»).


[Закрыть] співав «Тримайся своєї любові». Що особливого у Джей Гайлзі, окрім просто величі – він дарунок богів рок’н’ролу. Я продовжив малювати і лице Ваєрмена виринало ще ясніше. Тепер він став фантомом. Привиддям, що визирає з картини. Але безпечним привиддям. Я просто знав, якщо обернуся, Ваєрмен не стоятиме на сходах там, де стояв був Том Райлі, а залишатиметься у своєму, непроглядному ліворуч світі далі по берегу у Ель Паласіо де Асесінос. Я малював. Радіо грало. Під сподом музики мурмотіли мушлі.

В якийсь момент я закінчив, прийняв душ і ліг у постіль. Сновидінь не було.

Оглядаючись на острів Дума, я згадую ті дні у лютому і березні, коли я малював портрет Ваєрмена, як найкращі дні мого життя.