Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 50 страниц)

– 4 —

Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі. Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, si, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла,

Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів – тут я не мав сумнівів – наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Якщотрапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.

Трапилося яблуко.

– 5 —

Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.

– Без проблем, – весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. – Місця там вистачить для... Ого! – Він укляк на верхній сходинці.

– Що там? – спитав я.

– Це нові? Напевне ж так,

– А, так. – Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрмена. – Ну, і як вони тобі?

– Чувак, вони суперові!

Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.

– Дай пройти.

Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.

– Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?

– Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достатньо. – Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвердження. – Вона нічого не казала мені про інших його партнерів – там, здається, є ще двоє – але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.

Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.

– А якщо йому не сподобаються ваші картини, – закінчив Джек, – значить, він йолоп.

– Ти так вважаєш, ге?

Він кивнув.

Знизу нас весело погукав Ваєрмен.

– Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого сцисок пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?

– 6 —

Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима – італійського Бена Кінгслі[168]168
  Ben Kingsley (1943) – британський кіноактор єврейсько-індійського походження.


[Закрыть], натомість Даріо Наннуцці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зраджували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули – на мить, але яскраво, – коли Ваєрмен обережно розпакував останню з привезених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини вишикувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат[169]169
  Stephanie Shachat – молода поетка і фотограф, спеціалізується на макрознімках флори.


[Закрыть] і олійний живопис Вільяма Берра[170]170
  William Berra (1952) – живописець, неоімпресіоніст.


[Закрыть]. Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.

Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.

Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєрмена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.

Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня – діловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близько десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі я спершу, зайнятий розгортанням мого власного доробку, не звернув уваги – це були роботи автора на ім’я Давід Герштейн[171]171
  David Gerstein (1944) – ізраїльський скульптор, живописець, ілюстратор.


[Закрыть].

Спершу мені здалося, що саме ці скульптури – джазові музиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки – притягнули увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розглядав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.

Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді – з мічиганською засмагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, – поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.

– Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? – спитав він.

– Я, – буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я почувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан[172]172
  Lindsey Lohan (1986) – модель, кіноактриса, поп-співачка, одна з улюблених зірок таблоїдів.


[Закрыть].

– Гарно для вас, – промовила його жінка. – Ви будете виставлятися?

Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.

– Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, – я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.

Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», – подумав я і заскучав за Ребою. Художник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець-кінцем, вони пережили Енді Ворхола[173]173
  Andy Warhol (1928-1987) – справжнє ім’я Андрій Вархола, художник, кінорежисер, продюсер, центральна фігура мистецького руху поп-арт.


[Закрыть].

Не поспішаючи, я зможу це зробити.

– Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх процедур.

Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і послати їх усіх нахер?

Звісно, це виглядало б смішно, але...

Але хай йому чорт, зараз вже всі люди, котрі були в галереї, оточили мене. Ті, що спершу стояли спереду, розглядаючи квіти пані Шахат, підтягнулися з чистої цікавості. Мені цей ефект був добре знайомий; я на десятках будівельних майданчиків надивився таких зграйок, що гуртувалися біля дірки в дерев’яному паркані.

– Я скажу вам, яка має бути процедура, – промовив інший чоловік з мічиганською засмагою. Цей був черевань з носом, добряче помальованим любов’ю до джину, тропічна сорочка на ньому метлялася ледь не по коліна. Його білі черевики майже ідеально кореспондували з його білим волоссям. – Усе просто. Тільки два кроки. Крок перший: ви називаєте мені ціну он тої картини. – Він вказав на «Захід сонця з чайкою». – Крок другий: я виписую чек.

Маленький натовп розреготався. А Даріо Наннуцці – ні. Він поманив мене.

– Перепрошую, – сказав я білоголовому чоловіку.

– Ставки в покері піднімаються, – промовив хтось у натовпі і знову почувся регіт. Білоголовий приєднався до сміху, але вигляд мав не вельми втішений.

Я бачив усе це ніби уві сні.

Наннуцці посміхнувся мені, відтак обернувся до клієнтів, котрі все ще роздивлялися мої картини.

– Леді і джентльмени, містер Фрімантл прийшов сьогодні не для того, щоби щось продавати, а лише для оцінки своїх творів. Прошу, поважайте його приватність і мою ситуацію як фахівця.

«Якою б вона не була», – подумав я.

– Я хотів би запропонувати вам оглянути діючу експозицію, а ми поки що усамітнимося на якийсь час. Міс Окойн, містер Брукс і містер Кастеллано радо дадуть відповіді на всі ваші запитання.

– Моя думка така, що ви мусите підписати контракт із цим чоловіком, – промовила строгого вигляду жінка з зачесаним назад і зав’язаним в гульку сивим волоссям, і з явними слідами колишньої краси на обличчі. Публіка на її слова відгукнулася аплодисментами. В мене поглибилося відчуття примарності того, що відбувається.

Безплотного вигляду юнак підплив до нас ззаду. Певне, Наннуцці якимсь чином подав йому знак, тільки чорта з два я помітив, як саме він це зробив. Вони перемовилися парою фраз і в руках юнака з’явився товстий рулон наліпок. Вони були овальної форми, і на кожній надруковані сріблясті літери НДП. Наннуцці відірвав одну, нахилився до першої картини, але затримався, кинувши на мене докірливий погляд.

– Вони у вас навіть не підписані.

– Ну, здається, так... – промовив я, знову спалахуючи лицем. – Я не знав.., що це необхідно.

– Даріо, ви маєте справу з правдивим американським примітивістом, – заявила жінка зі строгим обличчям. – Якщо він малює довше, ніж три роки, я запрошу вас до «Зорії»[174]174
  Zoria – заснований у 1999 р. п’ятизірковий ресторан у Сарасоті.


[Закрыть] на вечерю з вином. – Вона обернула своє прокреслене зморшками, проте все ще гарне, лице до мене.

– Мері, якщо з’явиться щось, про що вам варто буде написати, я вам сам зателефоную, – відповів їй Наннуцці.

– Саме так і зробіть, – сказала вона. – Зважайте, я навіть не намагаюся взнати його ім’я, правда, я гарна дівчинка?

Вона помахала мені пальчиками і прослизнула крізь невеличкий натовп.

– Питань майже не залишилося, – сказав Джек, і звісно він мав рацію. Я поставив свій підпис в нижньому лівому кутку кожної картини, так само акуратно, як колись підписував накладні, робочі накази і контракти у своєму минулому житті: Едгар Фрімантл.

– 7 —

Наннуцці розпорядився причепити наліпки НДП на праві верхні кути картин, де вони виглядали мов ярлики на теках. Відтак він повів нас з Ваєрменом до свого кабінету. Джека теж було запрошено, але він волів залишитися біля картин.

У кабінеті Наннуцці запропонував нам каву, від якої ми відмовилися, і воду, на яку ми погодились. Я заразом прийняв пару капсул тиленолу.

– Що то була за жінка? – спитав Ваєрмен.

– Мері Айр, – відповів Наннуцці. – Одна з ключових фігур у мистецькому житті Сонячного узбережжя. Випускає безкоштовний хижацько-культурницький журнал під назвою «Бульвар». Він більшу частину року виходить щомісяця, а в туристичний сезон – двічі на місяць. Вона живе у Тампі – у труні, як кажуть деякі з тутешніх жартунів. Нові місцеві художники – її хобі.

– Виглядає дуже крутою, – сказав Ваєрмен. Наннуцці знизав плечима.

– Мері те, що треба. Вона тут одвіку, і встигла допомогти вже багатьом художникам. Вона грає важливу роль у цьому місті, яке великою мірою живе за рахунок короткотермінового курортного сезону.

– Я розумію, – сказав Ваєрмен, і мене це втішило. – Вона пропагандистка.

– Більше того, – пояснив Наннуцці, – вона щось на кшталт професорки. Ми намагаємося зробити їй приємне. Якщо маємо таку можливість, звісно.

Ваєрмен кивав.

– Чудова економічна модель «митець-галерея» тут, на західному узбережжі Флориди. Мері Айр розуміє і пестує цю систему. Таким чином, якщо в якійсь галереї «Веселе мистецтво» вирішать, що можуть по десять тисяч доларів продавати викладені з макаронів по оксамиту портрети Елвіса, Мері здійме...

– Вона знищить таку галерею на пні, – погодився Наннуцці. – На відміну від карикатурних арт-снобів – їх легко впізнати по чорному одягу і крихітним мобільним телефонам – ми не захланні.

– Сказано від щирого серця? – спитав Ваєрмен майже з серйозним лицем.

– Майже, – відповів той. – Я цим хочу сказати тільки те, що Мері розуміє нашу ситуацію. Ми продаємо гарні речі, більшість з нас тут, а іноді ми продаємо й грандіозні речі. Ми намагаємося відкривати й просувати нових художників, хоча дехто з наших клієнтів занадто багаті для свого розуму. Я маю на увазі таких людей, як містер Костенца, це той, що махав вам чековою книжкою, або ті леді, котрі зайшли зі своїми собачками, пофарбованими в тон їхніх нових манто.

Наннуцці вишкірив зуби в усмішці, яку – я міг би тут заприсягнутися – навряд чи коли бачили його найбагатші клієнти. Це виглядало чарівно. Мені подобався цей інший світ.

– Мері рецензує кожну нову виставку, на яку встигає завітати, а отже – більшість з них, і, можете мені повірити, не кожна з її рецензій схвальна.

– Але більшість таки так? – перепитав Ваєрмен.

– Звичайно, бо більшість виставок таки пристойні. Вона нікого не буде переконувати, нібито лицезріла щось геніальне, бо таке зазвичай не пропонується у второваних туристами місцинах, але ж якщо пристойне? Тоді так. Речі, що їх кожен може повісити в себе, щоб потім без тіні сором’язливості кивати на них – «це я купив».

Я вирішив, що Наннуцці подав ідеальне визначення посередності – дієвість цього принципу я бачив у сотнях архітектурних малюнків, – але й тепер я промовчав.

– Мері поділяє нашу цікавість до нових художників. Може так трапитись, містере Фрімантле, що у ваших інтересах буде поспілкуватися з нею. Скажімо, напередодні виставки ваших робіт.

– Ти зацікавлений у тім, щоб зробити таку виставку тут, у «Ското»? – спитав мене Ваєрмен.

У мене пересохли губи. Я спробував їх облизнути, але язик теж був сухим. Тож тільки ковтнувши води я спромігся сказати:

– Не годиться тягти коза поперед воня. – Я зробив паузу. – Дайте мені час. – Ще випив води. – Перепрошую, ставити воза поперед коня. Я прийшов сюди, щоб почути вашу думку, синьйор Наннуцці. Ви тут експерт.

Він розчепив сплетені було на череві пальці і нахилився вперед. Рип його стільця в цій маленькі кімнаті пролунав для мене дуже голосно. Але він посміхнувся, посмішка була теплою. З нею в його очах засвітилася переконливість. Я зрозумів причину його успішності в продажу картин, але не думаю, що він тоді намагався мені щось продати. Він потягнувся через стіл і взяв мене за руку – за ту, якою я малював, ту єдину, що в мене залишилася.

– Містере Фрімантле, ви робите мені честь, проте в нашій родині єдиний синьйор – мій батько Августино. Мені вистачить звертання до мене – містер. Щодо ваших картин, це так, вони гарні. Зважаючи на те, скільки ви займаєтесь мистецтвом, вони насправді дуже гарні. Либонь, навіть більше, ніж просто гарні.

– Що робить їх гарними? – спитав я. – Якщо вони гарні, що їх робить такими?

– Правдивість, – відповів він. – Правдивість проглядає з-під кожного мазка.

– Але ж більшість з них це просто заходи сонця! Речі, що я туди додав... – я підняв руку, і враз опустив. – Це ж просто прибамбаси.

Наннуцці розсміявся.

– Ви набралися таких жахливих слів! Звідки? Начиталися арт-рецензій в «Нью-Йорк Таймс»? Наслухалися Білла О’Райлі[175]175
  Bill O’Reilly (1949) – теле-радіокоментатор, однин з найвпливовіших журналістів.


[Закрыть]? Чи й того й іншого? – Він показав на стелю. – Лампочка? Прибамбас! – Показав собі на груди. – Кардіостимулятор? Прибамбас! – Він здійняв руки вгору. Щасливий, чорт, мав обидві. – Викиньте ці дурні слова, містере Фрімантле. Мистецтво мусить бути гаванню надій, а не сумнівів. А ваші сумніви – то від недосвідченості, якої не варто соромитися. Послухайте мене. Ви будете слухати?

– Звісно, – відповів я. – Заради цього я сюди й прийшов.

– Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.

– Джон Кітс, – встряв Ваєрмен. – «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо»[176]176
  John Keats (1795-1821) – один з найкрупніших англійських поетів-романтиків; «Краса – це правда, правда – це краса, лиш це ми знаємо напевне, і цього достатньо» – останні слова «Оди до грецької вази».


[Закрыть]. Стара, але невмируща істина.

Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.

– Для мене, містере Фрімантле...

– Едгар.

– Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.

Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.

– Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистецтвом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіуми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу – щоб мені перехопило серце, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.

Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.

– Авжеж, Господи, – виголосив він. – Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потрясти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.

Наннуцці промовив:

– Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.

– Насправді, і я також, – зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.

Наннуцці не відривав від мене погляду.

– Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюнків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ – захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.

– Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...

Наннуцці махнув рукою.

– У ваших картин, Едгаре, нема нічого спільного з Далі. І я не буду обговорювати з вами характеристики художніх напрямків чи принижуватися до жонглювання словами, які закінчуються на ізм. Ви не належите до жодного з арт-напрямків, бо ви жодного з них не знаєте.

– Я знаю будівництво.

– Чому ж тоді ви не малюєте будівлі?

Я похитав головою. Я міг би йому сказати, що це ніколи не спадало мені на думку, хоча ближче до правди було би, аби я сказав, що таке ніколи не сповзало у мою відсутню руку.

– Мері має рацію. Ви американський примітивіст. Нічого образливого. Бабуся Мозес[177]177
  Anna Mary Robertson Moses (1860-1961) – знаменита народна художниця, почала малювати в 70-річному віці, коли артрит завадив їй займатися гаптуванням.


[Закрыть] була американською примітивісткою. І Джексон Поллок[178]178
  Paul Jackson Pollock (1912-1956) – провідний абстракціоніст.


[Закрыть] також. Сенс в тім, Едгаре, що ви маєте талант.

У мене відпала щелепа. Я закрив рота. Просто не знав, що тут сказати. Мені допоміг Ваєрмен.

– Подякуй цьому чоловіку, Едгаре, – наказав він.

– Дякую, – послухався я.

– Не варто подяки. Ну, а якщо ви вирішите виставлятися, прошу вас це зробити спершу в галереї «Ското». З усіх галерей, що є на Пальмовому березі, я запропоную вам найкращі умови. Обіцяю.

– Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.

– І, звичайно ж, я перевірю контракт, – додав Ваєрмен з усмішкою херувима.

Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.

– Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.

– Містер Наннуцці, – сказав я, – я дійсно не знаю, як вам віддячити.

– Ви це вже зробили, – відповів він. – У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.

У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. LIQUIN.

– Що таке лікін? – спитав я.

– Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушника покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. – Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. – Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що заслуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.

– 8 —

Ми пообідали в «Зорії», в тім ресторані, котрий згадувала Мері Айр, і я дозволив Ваєрмену замовити мені перед їжею бурбон. Це я вперше скуштував після аварії справжній міцний напій і він подіяв на мене дивним чином. Усе навкруги набуло різкості, а світ просяк яскравими кольорами. Кути речей – дверей, вікон, навіть задрані лікті метушливих офіціантів – здавалися такими гострими, що можуть краяти повітря, через розрізи в якому ось-ось почне вливатися якась темніша, густіша атмосфера, розпливаючись навкруги сиропом. Замовлена мною риба-меч смакувала гарно, зелена квасоля лускала в мене на зубах, а крем-брюле було таким рясним, що його неможливо було доїсти (але одночасно таким, що неможливо було його не доїсти). Розмова між нами трьома точилася приємна; сміху звучало вдосталь. І все ж таки мені хотілося, щоб обід скоріше скінчився. Голова не перестала боліти, хоча пульсація переповзла на потилицю (мов вага в якомусь з видів боулінгу), а щільний рух автомобілів на Мейн-стріт за вікном мене дратував. Кожний звук клаксона звучав злостиво-загрозливо. Мені хотілося на Думу. Я хотів темряви над Затокою і тихої балачки мушель піді мною, хотів лежати в ліжку, і щоб Реба лежала на сусідній подушці.

На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, що не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно-брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.

– Рахунок, будь ласка, – попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. – Перепрошую за припинення бенкету, але я хочу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?

– Чого б це мені бути проти, – сказав Джек, – безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.

Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрменом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.

– Ваєрмен гарний, як картинка, – відповів він. – Натомість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вимагала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів[179]179
  Кухоль, люльку і скрипалів вимагає в старовинному дитячому віршику король бриттів Коул Пречудовий.


[Закрыть]. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани[180]180
  Богиня Місяця в римські міфології.


[Закрыть] чують тільки ті, чий нетвердий розум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.

– Добре.

– На твоїм місці, Едгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...

Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він сперся на неї спиною. Я був майже певен – якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве дивилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від райдужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побачене мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати. Я підхопив його.

– Ваєрмен? Ваєрмене?

Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:

– Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.

– Ти не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.

– Не грай дурника, ляльководе, – відповів Ваєрмен.

– Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.

– Це називається – сонними, мучачо. – Він обдарував мене одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті – ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.

– Я мушу перевіритися в лікаря, – сказав я, – зробити магніто-резонансну томографію, я обіцяв моєму другу Камену. Може, домовитися й про тебе?

Ваєрмен усе ще спирався на колону. А тут він випростався.

– Агов, а оно й Джек з фургоном. Тепер швидко. Жвавіше, Едгаре – відходить останній автобус на Думу.