Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 50 страниц)

– 11 —

Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в руках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визирнуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь. Ілса поглянула серйозно.

– Тату, це найкрасивіше місце на землі?

– Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє правильно написати.

Вона подарувала мені посмішку над краєм горнятка.

– Назви їх.

– Якщо ти наполягаєш. Номер один – Мачу Пікчу. Номер два – Маракеш. Номер три – Національний заповідник петрогліфів[82]82
  Базальтова гряда, що тягнеться на 27 км у штаті Нью-Мексико, де охороняються сотні археологічних пам’яток і близько 25000 наскельних малюнків, зроблених прадавніми індіанцями і першими іспанськими поселенцями.


[Закрыть]. Ну, а номер четвертий – острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.

На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім відцвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, питаючи, чи існує насправді така магія, яку казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила Затока, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль – це найпотужніший, двигун любові. Так каже Ваєрмен.

– Уздріла зелений спалах[83]83
  «Зелений промінь» – рідкісне оптичне явище, яке трапляється на світанку або при заході сонця.


[Закрыть], серденько? – спитав я.

– Ні, я просто зцову подумала, яка я рада, що приїхала. Я уявляла собі, що ти тут скнієш в якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маєчками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена[84]84
  Carl Hiaasen (1953) – популярний журналіст газети «Маямі Гералд», автор романів-трилерів, дія яких відбувається у Флориді.


[Закрыть].

– Тут до біса подібних місцин.

– А такі, як Дума, ще є?

– Я не знаю. Можливо, трохи, – хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.

– Авжеж, ти заслужив собі цей острів, – сказала вона. – Час відпочивати й одужувати. І якщо все оце, – вона показала рукою на Затоку, – не допоможе тобі одужати, я взагалі не уявляю, що допоможе. Хіба що...

– Так-так? – вигукнув я, скинувши вгору руку й ніби хапаючи щось двома пальцями. Кожна родина має свою внутрішню мову, до неї входить також лексикон жестів. Для чужого мій рух не означав нічого, та Ілса зрозуміла й розреготалася.

– Добре, хитрун. Єдина муха в тутешнім бальзамі – це звук хвиль у приплив. Я прокинулась посеред ночі і мало не заверещала, перш ніж второпала, що то мушлі перекидаються у воді. То ж вони, так? Прошу, скажи мені, що то мушлі.

– Так і є. А що б то могло бути? Вона аж здригнулася.

– Першою думкою було... не смійся... скелети марширують. Сотні їх крокують навкруг будинку.

Мені ніколи не спадав на думку такий образ, але я зрозумів, що вона мала на увазі.

– В цім є частина правди. Вона непевно знизала плечима.

– Ну... тоді о’кей. Кожному своє. Підемо назад? Я можу засмажити нам яєць. Навіть додати до них перцю й грибів.

– Веди.

– Я жодного разу не бачила тебе без костура після аварії.

– На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у південному напрямку чверть милі.

Вона свиснула.

– Чверть милі туди й назад?

Я похитав головою.

– Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, – я розпростер руки, щоб показати як.

Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупинилася, коли промінь світла подав нам сигнал з південного напрямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.

– Люди, – повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.

– Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.

– Ти з ними знайомий?

– Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.

– Ти міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді зможеш прокотитися туди й сказати їм привіт.

– Кінець-кінцем я дійду туди й скажу привіт. Ніяких мотовізочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.

– Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, – промовила вона, усе ще дивлячись на південь. – А вони з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?

– Я певен, що з того.

– І більш ніхто там не живе?

– Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова – чисто ботанічна порнографія. Здичавіла рослинність.

– Господи, чому?

– Не маю жодного уявлення. Втім хочу дізнатися, принаймні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.

Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:

– Майже порожній острів під сонцем – тут може бути якась історія. Тут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?

– Так і вважаю, – відповів я. – Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його – гадаю, я й сам про все дізнаюся.

Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, – це завжди приємно після часу проведеного на пляжі без опори – і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.

– Ходімо, мила?

– Так.

Віддалік на пляжі знову зблиснуло – сніданкова таця або чайник.

– Можливо, вони знають історію, – промовила Ілса, рушаючи за мною.

– Можливо й так.

Вона показала на дорогу:

– А от вона, чи далеко вона тягнеться?

– Не знаю, – відповів я.

– А якщо нам поїхати сьогодні після полудня машиною і подивитися?

– Ти готова вести «шеві малібу», орендований у Герца[85]85
  Середнього класу автомобіль марки Chevrolet Maliby; Hertz – заснована у 1918 році корпорація, має 1900 пунктів оренди автомобілів в США, а загалом у світі 5100.


[Закрыть]?

– Запросто, – запевнила вона. Уперла руки у свої худенькі стегна, хитнула головою, ніби спльовує, і видала тягучою південноштатівською говіркою: – Я поведу ааж допоки ось-оцей-от пуутівець не скінчиться.

– 12 —

Проте ми й близько не дісталися кінця Думського шляху. Не наш був день. Наша подорож на південь почалася добре, але скінчилася погано.

Від’їжджаючи, обоє ми почувалися чудово. Я дав ногам годинний перепочинок, до того ж прийняв свою щоденну дозу оксиконтину. Дочка перевдяглася у шорти й топ на бретельках, вона розреготалася, коли я наполіг на тому, щоб намазати їй ніс кремом з оксидом цинку. «Клоун Бобо» сказала вона, побачивши себе у дзеркалі. Настрій в неї був чудовий, я почувався щасливим, як ніколи з часу аварії, тож те, що трапилося з нами того пополудня, виявилося цілковитою несподіванкою. Ілса вважала, що завинив сніданок – либонь, поганий майонез в тунцевому салаті – і я з нею погоджувався, хоча, гадаю, винен був зовсім не поганий майонез. Радше погана магія.

Дорога була вузькою, вибоїстою, ледь залатаною. Поки ми доїхали до того місця, де починалися зарості, що вкривали більшу частину острова, нам також довелося подолати гребені кістяного кольору піщаних дюн, що їх надуло з пляжу. Орендний «шеві» долав їх відважно, з глухим гарчанням, але коли дорога завернула трохи ближче до води – це коли ми майже досягли гасьенди, котру Ваєрмен називає Palacio de Asesinos[86]86
  «Палац убивць» (ісп.).


[Закрыть], – наноси потовщали і машина їх ледь переповзала. Ілса навчалася кермувати у сніжному штаті, тож вела машину без жалібних нарікань. Будинки між Великою Ружею і Ель Паласіо всі були в стилі, котрий я звик для себе визначати як «бляклу флоридську потворність». Більшість з них, окрім одного, стояли замкнуті, з зачиненими воротами. Під’їзд до єдиного винятку було перегороджено двома колодами з вицвілими трафаретними написами: ЗЛІ СОБАКИ ЗЛІ СОБАКИ. Поза домом злих собак починалася територія гасьєнди. Її було огороджено міцною, фарбованою під тиньк стіною заввишки футів з десять[87]87
  Понад 3 метри.


[Закрыть], покритою помаранчевою черепицею. Така ж помаранчева черепиця – покрівля самого будинку – височіла над двором кутастими ухилами проти синього, без цяточки неба.

– Перетрахані психопати, – сказала Ілса, певне підчепила зворот від свого бойфренда-баптиста. – Садиба наче з Беверлі-Хіллз.

Стіна тягнулася вздовж східного узбіччя вибоїстої дороги принаймні вісімдесят ярдів[88]88
  Понад 73 метри.


[Закрыть]. Ніяких написів ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО там не було, сама ця стіна дозволяла ясно зрозуміти ставлення її хазяїв до комівояжерів і проповідників мормонства. В стіні зяяли навстіж розчинені залізні ворота. А у воротах сиділа...

– Ось вона, – прошепотів я, – Леді з пляжу. Всратися на місці, та вона ж чисто тобі Наречена Хрещеного Батька.

– Татку! – захлинулася сміхом шокована Ілса.

Жінка була старезною, щонайменше за вісімдесят. Вона сиділа у кріслі-візку, впираючись у хромоване підніжжя величезного розміру синіми «конверсами»[89]89
  Converse – заснована у 1909 р. компанія з виробництва спортивного взуття на гумовій підошві, багаторічний офіційний постачальник Національної баскетбольної асоціації, зараз належить корпорації Nike; оригінальні моделі кедів «конверс» вважаються культовими.


[Закрыть]. Хоча температура сягала більше сімдесяти градусів[90]90
  Понад 20 °С.


[Закрыть], на ній був сірий спортивний костюм. В одній шишкуватій руці курилася цигарка. На її голові був солом’яний капелюх, котрий я помітив ще під час своїх перших прогулянок, але не міг уявити собі, який він величезний – не капелюх, а ціле виношене сомбреро. Її схожість на Марлона Брандо наприкінці «Хрещеного батька» – коли він грається зі своїм онуком у садочку, – була вражаючою. На колінах в неї лежало щось, цілком схоже на пістолет.

Ми з Ілсою привітали її помахами. Якусь мить вона не реагувала. Відтак підняла одну долоню в індіанському жесті хау і розпливлася у сяючій, сливе беззубій усмішці. Зіжмакане тисячами зморшок обличчя перетворило її на добру чаклунку. Я навіть не поглянув на будинок позаду неї; я все ще намагався усвідомити її несподіване явлення, її сині кеди, її схоже на такир лице, її...

– Тату, то в неї пістолет? – Ілса широко розплющеними очима дивилася у дзеркало заднього виду. – Ця старенька леді тримала пістолет?

Машину заносило, я побачив, що ми реально можемо зачепити кут огорожі гасьєнди. Тож торкнувся керма, виправивши курс.

– Я теж так гадаю. Щось таке. Кермуй уважніше, люба. На цій дорозі нема живого місця.

Вона знову почала дивитися вперед. Ми їхали під яскравим сонцем, проте з закінченням стіни гасьєнди воно померхло.

– Що ти маєш на увазі під «щось таке»?

– Воно було схоже, ну, я не знаю... на арбалет. Чи щось таке. Можливо, вона з нього стріляє змій.

– Слава Богові, вона посміхнулася, – сказала Ілса. – І посмішка в неї чудова, правда ж?

Я кивнув:

– Правда.

Гасьєнда виявилась останньою будівлею на відкритому північному просторі Думи. За нею дорога повернула від берега всередину острова і почалися зарості, котрі спершу здалися мені цікавими, потім лихими, а відтак навіяли клаустрофобію. Зелена товща височіла щонайменше на дванадцять футів, кармінні прожилки на круглому листі нагадували висохлу кров.

– Що це за рослини, тату?

– Морський виноград[91]91
  Coccoloba grandifolia – ендемік узбереж Карибського моря, дерево до 24 м заввишки, з листям до 90 см в діаметрі.


[Закрыть]. Оте зелене з жовтими квітками називається веделія[92]92
  Wedelia – тропічна й субтропічна рослина, в роду 70 різноманітних видів.


[Закрыть]. Вона росте тут всюди. Також рододендрони. Більшість дерев тут – болотяна сосна[93]93
  Pinus elliottii – «Сосна Еліота» до 30 м заввишки, росте у південно-східних штатах.


[Закрыть], так мені здається, хоча...

Вона скинула швидкість до мінімальної і показала ліворуч, тягнучи шию, щоб подивитися за край лобової шибки.

– Там якісь пальми. Глянь-но... он там прямо...

Дорога завернула ще більше вглиб острова і тут вже обабіч неї з’явились схожі на скручені товсті сірі канати стовбури. Їх коріння спучило асфальт. Я вирішив, що ми ще зможемо проїхати, але чи давно їздили тут автомобілі? Не думаю.

– Фікус-душитель[94]94
  Ficus aurea – «Фікус золотистий», епіфітна ліана, баньян, що обплітає дерево, здавлюючи його стовбур, і з роками знищує... (більшість цих рослин широко використовуються в озелененні як декоративні).


[Закрыть], – показав я.

– Чудова назва, ніби з фільму Альфреда Гічкока. І вони отак тут самі дико виросли?

– Не знаю.

Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посунула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль на годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було розгледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нагадували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави[95]95
  Cladium – багаторічна побережна рослина з потужним повзучим корінням й ефектним гостро-пильчастим листям, як релікт зустрічається в Україні.


[Закрыть] та прутняка[96]96
  Vitex gaumeri – кущі і дерева сімейства ясноткових.


[Закрыть], пророслі просто крізь тріщини в асфальті.

У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я потягнувся до неї і почесав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня, її я міг почесати, що й зробив.

– Тату?

– Я в порядку. Чому ти зупинилася?

– Тому що... Мені щось погано.

Ще б пак, на ній все було написано. Вона вся знітилась і побіліла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.

– Ілсо? Що з тобою?

– Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. – Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. – І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.

Непогане питання. Раптом морський виноград ніби присунувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.

– Тату?

Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід в моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі.

– Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.

Не обсмалене, це не піч, це машина, вона прочинила дверцята й висунулася надвір, тримаючись одною лапкою за кермо, і я почув як її вирвало.

В лівому оці мені почервоніло і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».

Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих баньянів. У мене чесалося все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спереду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило

(ЧЕРВОНОЮ)

кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап’ястя – я міг поклястися – правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити, а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам взагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.

Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона звела очі на мене.

– О Господи...

– Давай ще, Ілсо.

– Тату, що ти намірився робити?

Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас, найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-самісіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона.

– Витягну нас звідси. Посунься. – А собі думав: «Не лютися на неї. Не здумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати...»

– Тату, ти не зможеш...

– Ні, я зможу це зробити. Сунься.

Звичка до слухняності невмируща – особливо живуча вона у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом – задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік – так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.

Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір’яної курви».

Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності – і трохи люті, слава Богові, – вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вікно, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати керма. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього виду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.

– Прошу, не з’їдь з дороги, – промовила Ілса. – Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.

– Я не з’їду, Моніко,[97]97
  Алюзія на анекдот: «Тепер Клінтон розривається між вибором – дозволити Моніці Левинскі зустрічатися з О Джей Симпсоном чи попросити Едварда Кеннеді відвезти її додому». (В дійсності футболіста Симпсона судили за вбивство колишньої дружини; п’яний сенатор Кеннеді врізався на машині в огородження мосту, сам встиг вискочити, машина потонула, в результаті загинула його коханка.)


[Закрыть] – відповів я, але якраз в ту мить вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.

– 13 —

Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш – далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному переїханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про них я думав найменше того полудня. Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір в мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.

– Я вже бачу велику садибу огороджену стіною, – сказала Ілса, оглядаючись через плече.

– Тобі хоч трохи покращало?

– Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтага[98]98
  Фредерік Луїс Майтаг (1857-1937) – винахідник і виробник безпечних соломорізок, у 1907 р. випустив першу побутову пральну машину, яка крутилася від двигуна трактора чи вітряка, у 1911 р. електричну, у 1915 р. з бензиновим мотором; після 112 років власної історії компанія Maytag у 2005 р. стала частиною Whirlpool Corporation.


[Закрыть], – вона гучно відригнула. – О Господи, краще б я цього не говорила. – Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. – Я щойно полакувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.

– Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай. Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.

Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.

Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.

Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.

– Я хочу помити машину, – сказала Ілса.

– Ти б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.

Вона відповіла змученою посмішкою.

– Пів – це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?

Я кивнув.

– Ну, а тепер іди, я сам помию, – і попрямував до північно го боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. – Там осе підключено й готове до використання.

– Ти певен, що ти сам у порядку?

– Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.

Вона знов спромоглася на посмішку.

– Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих...

Я сам поцілував її. В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.

– Марш у постіль, міс Булочко – це командирський наказ.

Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні – так каже Ваєрмен.

Може si, може no – і так каже Ваєрмен.

– 14 —

Щось підштовхувало мене – можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.

Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», – запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?

Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись – усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово – як грабіжник на першому в його житті ділі – озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.

Я кохаю тебе, Динько!

Смайлі

Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні – я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.

Минув якийсь час – не знаю точно скільки часу спливло – я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш[99]99
  Тенісистка-чемпіонка родом з Югославії, з 1994 р. громадянка США.


[Закрыть]», – всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн[100]100
  25-річна жінка, одна з жертв повітряної атаки терористів на Світовий Торгівельний центр 11.09.2001.


[Закрыть]; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.

Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.

Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.

Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.

Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.

Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.