Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 50 страниц)

– 11 —

Але перш ніж рушити далі, ми хорошенько роздивилися від воріт перший дім Елізабет на острові Дума. Його вид мене відразу стривожив. Десь у глибині мого мозку засів чіткий план: ми входимо в будинок, піднімаємося нагору і знаходимо кімнату, котра колись, у ті прадавні дні, була спальнею Елізабет, яку всі тоді звали не інакше, як Ліббіт. Там моя відсутня рука, іноді називана Божественною екстрасенсорною патерицею Едгара Фрімантла, підведе мене до покинутого морського рундука (чи, може, просто ящика). В ньому знайдуться інші малюнки, забуті малюнки, котрі розкажуть мені, де міститься Персе, і допоможуть вирішити загадку зі столом, що тече. І все це ще до того, як сяде сонце.

Красива казка. Проблема полягала в тім, що верхньої половини Гнізда Чаплі більше не існувало. Дім стояв на невисокому пагорбі, і його верхні поверхи були цілком зруйновані якимсь давнім штормом. Нижній поверх залишився цілим, але стояв весь обплетений болотяно-зеленими ліанами, котрі також вилися по фронтальним колонам. З піддашку звисав іспанський мох, перетворивши веранду на печеру. Від даху залишилися тільки уламки оранжевої черепиці, які валялися навкруг будинку. Черепиця гігантськими зубами стирчала й з бур’яну, що захарастив колишній доглянутий моріжок. Останні двадцять п’ять ярдів посиланої мушлями під’їзної доріжки захопив фікус-душитель. Те саме й з тенісним кортом, і тим, що колись було дитячим ляльковим будиночком. Ще щільніше ліани обліпили стіни довгої, схожої на стодолу будівлі позаду тенісного корту і видряпалися на рештки ґонту лялькового будиночка.

– Що це? – Джек вказував рукою на щось між тенісним кортом і головним будинком. Там на яскравому сонці закипав довгий чотирикутник якогось гидкого чорного варива. Звідти долітало настирливе дзижчання комах.

– Оте? Я вирішив би, що там смоляна яма, – сказав Ваєрмен. – А тоді, у Ревучі Двадцяті, сімейство Істлейків називало це своїм плавальним басейном.

– Лишень уявити собі зараз купання в цьому, – пересмикнуло Джека.

Басейн оточували верби. За ним знову виднілися густі зарості бразильського перцю і...

– Ваєрмене, а то не бананові дерева? – спитав я.

– Авжеж, – погодився він. – І, либонь, там повно змій. Ох. Поглянь-но на західний бік, Едгаре.

Там, де в бік Затоки тягнувся порослий тепер бур’янами, ліанами й іншим лабузинням колишній моріжок Джона Істлейка, виднілися початки морського вівса. Там віяв свіжий бриз і взагалі вид був кращий, мені раптом спало на думку, що найрідше у Флориді можна зустріти пагорб. Зараз нам було достатньо висоти, щоб споглядати Мексиканську Затоку в себе під ногами. Ліворуч лежав острів Дон Педро, праворуч в блакитно-сизій димці плив острів Кейзі.

– А звідний міст так і стирчить, – здивовано промовив Джек. – Сьогодні в них там серйозна проблема.

– Ваєрмене, – покликав я, – подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?

Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.

– Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?

– Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?

Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:

– Там профіль? – А потім повторив, вже впевнено. – Чийсь профіль.

Я кивнув.

– Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.

– Там же потонули й близнючки, – додав Ваєрмен. – А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...

Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.

– Це не стежка, – ніби прочитав мої думки Джек. – Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?

Ваєрмен похитав головою.

– Не маю поняття.

– Едгаре?

– Я пас.

– Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, – промовив Джек.

– Можливо, проте... – кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.

– Що там? – спитав Ваєрмен.

– Либонь, нерви, – відповів я.

Бриз, що обвівав нас від Затоки, трохи змінив напрям і подув тепер з півдня. Принісши сморід гнилизни. Джек відразливо скривився.

– Щоце за херня!

– Припускаю, що це аромат басейну, – повідав Ваєрмен. – Я взагалі люблю вранішній запах каналізації.

– Хай би, але ж зараз білий день.

Ваєрмен подарував йому погляд типу еге-ж-бо, а відтак обернувся до мене.

– Що скажеш, мучачо? Коли почнемо?

Я провів короткий огляд. У Ваєрмена червоний кошик. У Джека наплічник з їжею. У мене мої знаряддя для малювання. Мене збивало з пантелику, що нам робити, якщо решту малюнків Елізабет розвіяла та буря, що зірвала дах з будинку (або тієї решти малюнків взагалі не існувало), але ми вже дісталися сюди, тож мусіли щось робити. На цьому з самісінької глибини мого серця наполягала Ілса.

– Так, – проголосив я. – Ходімо.

– 12 —

Ми дійшли до того місця, де на під’їзній доріжці починалися хащі фікусів-душителів, коли я помітив, як щось чорне рухається крізь високий бур’ян у напрямку правого кута будинку. Цього разу його помітив і Джек.

– Там хтось є, – вигукнув він.

– Я нікого не бачив, – сказав Ваєрмен. Він поставив пікніковий кошик і витирав піт з лоба. – Давай ненадовго поміняємося, Джеку. Ти понесеш кошик, а я їжу. Ти молодий, сильний. А Ваєрмен старий і потасканий. Він скоро помре – курва-мама, що це там!

Він відхитнувся від кошика і, либонь, упав би, якби я не вхопив його за поперек. Джек закричав зі здивування й жаху.

Майже перед нами, лиш трохи лівіше, з заростів вискочив чоловік. Він ніяк не міг там опинитися – ми з Джеком пару секунд тому помітили його за п’ятдесят ярдів звідси, – але він там був. Це був чорний чоловік, але не людина. Нам навіть і на думку не спадало сприйняти його за справжню людину. По-перше, коли він проходив перед нами, його вивернуті, в синіх бриджах, ноги не рухалися. І густі зарості фікуса-душителя не ворушилися навкруг нього. Проте губи його розтягувала посмішка, очі його забавно-загрозливо оберталися. На голові в нього стирчав високий картуз з ґудзиком на маківці, і це, либонь, було найгірше.

Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.

Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.

Мить, і він – воно – опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він – воно – вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.

Посмішку з-під свого картуза.

Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.

Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.

Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.

Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса – не мав зайвої руки для цього – тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»

– Її... кошмар?

Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.

– Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, – пояснив я. – Джеку, це просто звичайний привид.

– Звідки ви знаєте?

– Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, – промовив Ваєрмен. – Сам придивися.

Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.

Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.

– Що? – обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. – Що?

– Та це ж фігура садового жокея, – захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. – Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten[373]373
  Заборонено (нім.).


[Закрыть], збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!

Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось – випадково, скоріш за все, – вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.

Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.

За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.

Джек нервово поглядав туди, де стежка – вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки – западала, гублячись з поля зору.

– Воно повернеться?

– Яка різниця, мучачо? – зауважив Ваєрмен. – Воно несправжнє. А тим часом комусь треба нести пікнікового кошика. Впрягайся. Побудь їздовим собакою.

– Мені сам вид його відбирає розум, – сказав Джек. – Чому це так, Едгаре?

– Нема дива. Ліббіт тоді, давно, мала вельми потужну уяву.

– А куди ж вона потім поділася?

– Потім вона забула, як нею користуватися.

– Господи, – проказав Джек, – як же це жахливо.

– Так! Хоча мені такий спосіб забуття здається легким. А від того ще жахливішим.

Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.

– Що в ньому? Золоті злитки?

Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.

– Я доклав трохи зайвих.

Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.

Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в Ель Паласіо. Безсумнівно, погляд був той самий: строгий, гострий, без грану жалості.

– А це справжнє? – спитав Ваєрмен. – Що скажеш, Едгаре?

– Це справжнє, – відповів я.

– Звідки ти знаєш?

Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.

– Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.

– 13 —

– Ого, в нас, схоже, проблема, – промовив Джек.

У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.

Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.

– Знаєш, – сказав він, – нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.

– Найкращі роки, – уточнив Джек.

– Мабуть, – погодився я, – але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.

– Сусідів? – здивувався Ваєрмен.

Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.

Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.

– Ніяким чином, бейбі, – заявив він. – Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена – це змії. У мене – кажани. Якось... – він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.

Ваєрмен сказав:

– А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять, мучачо?

Я кивнув:

– Доведеться пошукати чорний хід.

– 14 —

Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.

– Котра зараз година? – віддихуючись запитав Джек.

– Саме час тобі почати рухатися трохи швидше, аміго, – відповів Ваєрмен. – Хочеш, я тебе зміню біля того кошика?

– Авжеж, – відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. – А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.

– Ти натякаєш, що я в поганій формі?

– В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.

– Перестаньте, – гримнув я. – Обоє.

– Постав, – сказав Ваєрмен. – Постав цей cesto de puta madre[374]374
  Курви-мами кошіль (ісп.).


[Закрыть], далі понесу я.

– Ні. Покиньте й думати про це.

Якийсь чорний промельк я помітив кутовим зором. Я його ледь зауважив. Гадав, що знову садовий жокей, що цього разу він прошмигнув вздовж басейну. Чи сковзнув по його розбуялій, смердючій поверхні. Слава Богові, я вирішив туди подивитися.

Тим часом Ваєрмен напосідав на Джека, бо була вражена його чоловіча гордість.

– Дай, я понесу.

Шмат смердючої юшки в басейні ожив. Відірвавшись від решти чорноти, він вихлюпнувся на потрісканий, порослий бур’яном парапет, розбризкавши навкруг себе брудні патьоки.

– Ні, Ваєрмене, раз я вже взявся.

Шмат гидоти з очима.

– Джеку, кажу тобі останній раз.

Тут я помітив хвіст і зрозумів, що переді мною.

– А я тобі кажу...

– Ваєрмене, – гукнув я, схопивши його за плече.

– Облиш, Едгаре, я можу це зробити.

Я можу це зробити. Як же мені бевкнули в голові ці слова. Я примусив себе заговорити повільно, голосно, настійливо.

– Ваєрмене, замовч. Там алігатор. Він щойно виліз з басейну. Ваєрмен боявся змій, Джек боявся кажанів. Я не уявляв собі, що боюся алігаторів, поки не побачив, як ця доісторична тварюка виринула з темного гнилого варива в басейні і рушила на нас, спершу по зарослому бетонному майданчику (по дорозі відкинувши вбік перекинутий, останній з тих, що тут вціліли, садовий стільчик), а потім сковзнула в бур’яни і ліани, що простягнулися сюди від найближчої купи бразильських перців. Лише на мить майнуло зморщене кирпате рило, мигнуло, ніби насміхаючись, чорне око, а далі вже тільки його мокра спина мелькала де-не-де в бур’янах, він продирався крізь них, мов на три чверті підтоплена субмарина. Він йшов по нас, а я, повідомивши про це Ваєрмену, вже не міг поворухнутись. Сірою плівкою мені заслонило очі. Я привалився спиною до старої, покривленої стіни Гнізда Чаплі. Дошки були теплі. Я застиг в очкуванні того, що ось-ось мене зжере дванадцятифутове одоробло, яке оселилося в старому плавальному басейні Джона Істлейка.

Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет – найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.

– Стріляй!– крикнув Джек.

Ваєрмен чекав. А далі за ним я побачив чаплю. Вона ширяла в повітрі понад довгою зарослою господарською будівлею поза тенісним кортом. Летіла вона догори ногами.

– Ваєрмене, – спитав я, – а запобіжник?

– Caray,[375]375
  Гадство (ісп. сленг).


[Закрыть] – гмикнув він і, ворухнувши великим пальцем, чимось клацнув. Червоний вогник на вершечку пістоля блимнув і погас. Він не відривав очей від високої трави, що вже почала ворушитися. Відтак трава розсунулася і прямо на нього вийшов алігатор. Я бачив їх на каналах «Діскавері» і «Нешнл Джіогрефік», але аж ніяк не був готовим до того, що ця істота так швидко рухається на своїх ногах-обрубках. Трава відчистила більшість бруду з його кирпатої морди і я побачив на ній широченну посмішку.

– Гати! – заверещав Джек.

Ваєрмен вистрелив. Звук був колосальним – він прокотився, мов щось важке й солідне, зроблене з каменю – і результат також виявився ефектним. Верхня половина голови алігатора розлетілася бризками бруду, крові й плоті. Він не зупинився, навпаки, здавалося, його короткі ніжки, долаючи останні якихось тридцять футів, затупотіли ще швидше. Я чув, як трава з вереском обшкрібає його броньовані боки.

Дуло пістолета з віддачею підскочило вгору. Ваєрмен націлив його знову. Я ніколи не бачив його спокійнішим, і я дивуюся йому дотепер. Алігатор вже був за п’ятнадцять футів, пістолет дивився на нього просто в упор. Ваєрмен вистрелив знову, і друга куля підкинула передню частину тварюки аж до небес, показавши нам її зеленувато-біле черево. Якусь мить здавалося, вона танцює на хвості, мов якийсь мальований крокодильчик Діснея.

– Гааа! Ти сучий гадський потрух! – заверещав Джек. – Йоб твою матір! Йоб твою бабцю-ПЕРЕПРАбабцю!

Дуло знову підкинуло віддачею. Ваєрмен знову його опустив. Алігатор гепнувся на бік, виставивши черево, загрібаючи лапами, молотячи хвостом, вириваючи жмуття трави, розкидаючи землю. Коли пістолет знову було націлено, Ваєрмен натиснув курок, і куля розірвала тварюці черево. Моментально витоптане, викорчуване коло, в центрі якого крутився алігатор, замість зеленого стало червоним.

Я пошукав очима чаплю. Чапля зникла.

Ваєрмен підвівся, і я побачив, що його трусить. Він підійшов до алігатора – втім, не наближаючись до все ще хльостаючого хвоста, – і випустив у нього ще дві кулі. Хвіст востаннє смикнувся, тіло здригнулося в фінальній судомі і стало тихо.

Він обернувся до Джека і тремтячою рукою простягнув йому зброю.

– «Орел пустелі»[376]376
  Desert Eagle – пістолет великого калібру і розміру, сконструйований у 1983 р. Бернардом Байтом на замовлення корпорації Магнум, до товарної якості його було доведено ізраїльською збройовою фірмою ІМІ, яка його й виробляє; при калібрі 0,357 обойма містить 9 патронів.


[Закрыть], автоматичний, калібр 0,357, – пояснив він. – Здоровенний надійний пістолет, зроблений задерикуватими євреями... Джеймс Мак-Мертрі[377]377
  James McMurty (1962) – кантрі-роковий співак-гітарист з Техасу, в одному зі своїх есеїв Стівен Кінг назвав його «найправдивішим, найбезжальнішим сонграйтером свого покоління»; у баладі 2004 року Choktaw Bingo (про індіанця племені чокто) Мак-Мертрі співає: «Купив рушницю і два ящики патронів з кулями, покритими сталевою оболонкою, у якогось ведмедя зі східного блоку, котрому вони вже непотрібні, та «Орла пустелі», здоровенний надійний пістолет, зроблений задерикуватими гебреями... ось лишень прийде ніч».


[Закрыть], 2006 рік. Це тому в нас такий важкий кошик, бо там патрони до нього. Я поклав туди всі наявні обойми. Всю дюжину.

Джек підійшов, обняв його і поцілував в обидві щоки.

– Хочете, я донесу цей кошик до Клівленду і ні слова не скажу.

– Тепер тобі принаймні не треба нести пістолет, – сказав Ваєрмен. – 3 цього моменту моя мила лялечка Бетсі Мак-Кол[378]378
  Betsy McCall – популярна лялька, випускається з 1950-х, на відміну від «сексуальної» Барбі має дитячий вигляд.


[Закрыть] буде жити в мене.

І він сунув пістолет за пояс, не забувши перед тим зарядити нову обойму і ввімкнути запобіжник. Але тільки з другої спроби, бо руки в нього ще трусились.

Я теж розцілував його в обидві щоки.

– О, чорти вас забирай, – вигукнув він. – Ваєрмен більше не почувається іспанцем. Ваєрмен тепер на всі боки почуває себе французом.

– А як так взагалі вийшло, що ти собі придбав пістолет? – спитав я.

– Це була ідея міс Істлейк після останньої кокаїнової битви між Тампою й Сент-Пітом, – він обернувся до Джека. – Ти ж мусиш пам’ятати ту історію?

– Так. Четверо вбитих.

– Отже, міс Істлейк запропонувала мені придбати пістолет для домашнього захисту. Я купив велику цяцю. Ми з нею навіть практикувалися вдвох у стрільбі по мішенях, – він посміхнувся. – Вона добре стріляла, і гуркоту не лякалася, але ненавиділа його віддачу. – Він поглянув на розпластаного алігатора. – Гадаю, він на це заслужив. Що далі, мучачо?

– До задніх дверей, а ось ще... ви помітили чаплю?

Джек похитав головою. Ваєрмен, зачудовано, теж.

– А я її бачив, – повідав я їм. – І якщо я знову її побачу... або хтось з вас, я хочу, щоб ти, Джероме, її підстрелив.

Ваєрмен подивився здивовано, але не промовив ні слова. Ми продовжили нашу експедицію вздовж східної стіни покинутого будинку.