Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 50 страниц)

– 7 —

Того вечора я не споглядав захід сонця з Малої Ружі. Я притулив костур до стіни будинку й пошкандибав на пляж, а там зайшов у воду по коліна. Вода була холодною, як зазвичай буває пару місяців після сезону ураганів, але я не зважав на холод. Тепер доріжка на воді стала ядучо-помаранчевою, і ось на неї я й задивився.

– Оце експеримент, на мою голову, – промовив я, і навкруг мене збурилася вода. Я похитнувся під тиском хвилі, відставивши вбік руку для балансу. – Мені на сраку експеримент.

Над моєю головою у згасаючому небі, мов довгошия беззвучна ракета, пропливла чапля.

– Нишпорка, ось що я таке, нишпорка, і більш ніщо.

Так і є. Якщо я зараз знову відчуваю бажання її задушити, хто в цьому винен, окрім мене самого? «Той хто підглядає, той по сраці отримає», – таку приказку любила повторювати моя старенька матінка. Я понишпорив, підгледів, я й отримав по сраці, от і вся новина. Вона живе тепер своїм життям і все, що вона в нім творить, – то її власні справи. Я можу тільки оговтатися від цього. Питання – чи зможу я це зробити? Це завдання важче за клацання пальцями; навіть за клацання пальцями неіснуючої руки.

Накотилася хвиля, така потужна, що збила мене з ніг. На мить я опинився під водою і вдихнув роззявленим ротом. Ледь не захлинувся, але випірнув. Відкочуючись назад, хвиля разом з піском і мушлями потягла й мене за собою. Я відштовхнувся здоровою ногою, рвонувшись у бік берега, ба навіть намагався безпорадно допомагати собі хворою ногою, і таки досяг мети. Хай я був збентежений, але потонути в Мексиканській Затоці мені аж ніяк не хотілося. Це не входило до моїх планів. Кашляючи й відпльовуючись, я виповз з води, волосся звисало мені на очі, права нога волочилася за мною, мов якийсь геть перемоклий багаж.

Діставшись нарешті сухого піску, я перекинувся навзнак і задивився у небо. Місячний серп спокійно плив в оксамитовій глибині понад стрімчастим дахом Великої Ружі. Тут, унизу, лежав чоловік, що почувався навпаки: тремтів, печалився і сердився. Я повернув голову, глянув на свою куксу, а потім знову подивився вгору на місяць.

– Більше ніяких підглядань, – сказав я. – Відсьогодні розпочинаємо нове життя. Ніяких підглядань, ніяких експериментів.

Я так вирішив. Проте, як я вже казав (а раніше за мене так казав Ваєрмен), ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

5 – ВАЄРМЕН

– 1 —

Того дня, коли ми з ним врешті насправді познайомилися, Ваєрмен так реготав, що під ним поламався стілець; і я теж реготав, аж до запаморочення – мало не зомлів. Авжеж, де було сподіватися на таке вже наступного дня після того, як я довідався, що Том Райлі крутить шури-мури з моєю дружиною (навряд чи мої свідчення взяв би до розгляду суд), проте це виявилося лише і початком майбутніх подій. Потім ми часто сміялися разом. Ваєрмен багато чим був для мене – не останню роль зіграв він у моїй долі, – але найважливіше те, що він був моїм другом.

– 2 —

– Отже, – промовив він, коли я нарешті дійшов до столика й очікуючого на мене в тіні смугастої парасольки вакантного стільця. – Кульгавий незнайомець нарешті прибули з хлібною сумою, повною мушель. Сідай, кульгавий незнайомцю. Промочи собі горлянку. Бокал тебе заждався.

Я поклав на стіл пластикову торбу – це дійсно був пакет для хліба – і простягнув йому руку: «Едгар Фрімантл».

Він мав руку коротку, пальці цурпалками, рукостискання міцне: «Джером Ваєрмен. Зазвичай відгукуюся просто на Ваєрмена».

Я подивився на призначений для мене пляжний стілець. Він був з високою спинкою і низьким плетеним підзадником, не гірше за глибоке сидіння «порше».

– Щось не так, мучачо? – спитав Ваєрмен, настовбурчивши брову. Він мав, що настовбурчувати, брови в нього були пухнасті й напівсиві.

– Все нормально, аби лиш ти не сміявся, коли я почну вибиратися з цього стільця, – відповів я.

Він посміхнувся: «Золотко, живи, як звик. Чак Беррі[112]112
  Герої роману часто розмовляють цитатами з класичних рок-пісень, лише іноді «підписуючи» їх іменами авторів; Chuck Berry (18.10.1926) – композитор, гітарист, співак, один з найвпливовіших піонерів рок’н’ролу.


[Закрыть], 1969».

Я завмер біля поки що порожнього сідала, проказав коротку молитву і гепнувся. Як завше, скособочившись на лівий бік, щоб пощадити хворе стегно. Вийшло не надто елегантно, але мені вдалося вхопитися за поруччя, я відштовхнувся здоровою ногою і стілець тільки здригнувся. Ще місяць тому я б напевне схибив, але тепер став дужим. Уявляю, як аплодувала б мені Кеті Грін.

– Гарна робота, Едгаре, – похвалив мене він. – Чи ти Едді?

– Вибирай варіант собі до смаку, я відгукуюсь на обидва. А що в тебе в тім глечику?

– Холодний зелений чай. Чудово освіжає. Покуштуєш?

– Залюбки.

Він націдив мені, долив собі, відтак підняв свій бокал. Чай був лиш ледь зеленкуватим. Зеленішими були його очі в оточенні тонкого мережива зморшок. Волосся мав доволі довге, чорне, на скронях позначене сивиною. З поривом вітру йому оголилася права скроня і я помітив там трохи менший за монету шрам. Сьогодні він був у купальних шортах і я побачив, що ноги має такі ж коричневі, як і руки. При всьому його спортивному вигляді він здавався втомленим.

– Вип’ємо за тебе, мучачо. Ти заробив.

– Гаразд, – погодився я. – За мене.

Ми дзенькнулись бокалами й випили. Я колись куштував зелений чай і він мені подобався, але цей був просто божественним – просто холодний шовк з легким солодким присмаком.

– Ти вловив смак меду? – спитав він і відповів посмішкою на мій кивок. – Не кожен його відчуває. На цей глек я кладу тільки одну ложку. Мед оприявнює природну солодкість чаю. Я навчився цьому, коли матросив на бродячому ватажному судні в Китайському морі. – Він скоса поглянув на мене крізь піднятий бокал. – Під тропічними небесами нам доводилося відбиватися від піратів, ми злягалися з екзотичними смуглянками.

– Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.

Він розреготався.

– Насправді я прочитав про додавання меду в одній з кухонних книжок міс Істлейк.

– Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?

– Вона.

Не добираючи слів – мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, – я бевкнув:

– Наречена Хрещеного Батька.

Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися fauxpas[113]113
  Нетактовність (фр.).


[Закрыть]. Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик бокал, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на бокал.

– У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, – промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми[114]114
  Цитата з видатної американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886), опус №241: «Я люблю вигляд агоніїБо знаю – є правда в томуЛюди не фальшують конвульсійНе імітують судоми».


[Закрыть]».

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового бокала, з якого не вилилося жодної краплі... так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця[115]115
  Кумедний персонаж з розпочатої у 1949 р. серії мультфільмів про Вайлі Койота і Марафонця (Road Runner), намальований за подобою каліфорнійської зозулі – найбільшого птаха свого виду (60 см довжиною, 25 заввишки), який не любить літати, але швидко бігає.


[Закрыть]. Але ж не міг тільки сам цей бокал стати джерелом веселощів Ваєрмена.

– Я щось не второпаю, вибач, але мені...

– Та це ж саме воно, те, що й є насправді! – схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. – Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а...

Він безупинно хилитався збоку вбік та вперед-назад – ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі – отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром вздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий втікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені бокал, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком – між лівою рукою і тулубом.

Мені знову згадалися мультики про Марафонця – крижаний чай корпорації «Акме»[116]116
  Acme (кульмінація – грецьк.) – назва вигаданої корпорації, чиї товари в мультиках про Марафонця й Вайлі Койота в найнедоречніший момент виходять з ладу.


[Закрыть]. Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.

Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

– 3 —

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.

– Тепер ми брати по воді, – заявив він, коли ми допили.

– Це якийсь індіанський ритуал? – спитав я.

– Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна[117]117
  Robert Heinlein (1907-1988) – один з найвизначніших фантастів; в епопеї 1961 року «Чужинець» йдеться про людського хлопця, вихованого потерпаючими від маловоддя марсіянами, і його повернення на Землю.


[Закрыть]. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками – як дитина – але сміх проривався назовні.

– Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

– І в мене теж, – підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

– Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

– Алабамо, втікай, – промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

– «Вдячний мертвяк»[118]118
  Grateful Dead (1965-1995) – фолк-блюз-рок гурт з Сан-Франциско; в баладі «Втікай, Алабамо» є рядки з біблейським підтекстом: «Мажордом з 23-го псалму зарезервував столик для мене в Долині Тіней – сядемо там тільки ти, Алабама і я» – в українському перекладі Біблії митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цей Давидів псалом йде під №22.


[Закрыть], 1979 рік, чи близько до того. – Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. – Не можу, нема сили зупинитися, але ж... Наречена Хрещеного Батька! Господи-Ісусе! – І так його трусило й далі.

– Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? – спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

– Я обережний, мучачо. Проте... це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо[119]119
  Marlon Brando (1926-2004) – виконавець ролі дона Віто Корлеоне, хрещеного батька американської мафії у першому фільмі кінотрилогії Френсиса Копполи.


[Закрыть], коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

– Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, – реготнув він (либонь від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), – то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

– Добре, – погодився я. – А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?

– Ти й справді не знаєш?

– Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

– Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго[120]120
  Друже (ісп.).


[Закрыть]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

– Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

– Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік – вісімдесят п’ять – можеш називати її Старенька Міс. – Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: – Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

– Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене – безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку – і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на Затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока[121]121
  Дев’ята за розмірами водойма Землі, площею понад 1,5 млн кв. км.


[Закрыть] теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ Затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

– А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, між іншим, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.

– Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

– Саме так, – підтвердив він.

– Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць?

– Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», – пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. – Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець з вестерну Сема Пекінпа[122]122
  David Samuel Peckinpah (1925-1984) – кінорежисер, безкомпромісними фільмами з життя Дикого Заходу заробив собі прізвисько «Кривавий Сем».


[Закрыть]. А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою...

– Я називаю свій дім Великою Ружею... це в перекладі на мою мову.

Він кивнув.

– El Rosando Grande – гарне ім’я. Мені подобається. Ти там... довго ще житимеш?

– Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону – здається, так тут це називають, – але ж треба зважати на урагани.

– Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.

– Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?

– Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, – промовив Ваєрмен. – У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема ніяких сумнівів. – Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». – Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero[123]123
  Чималі капітали (ісп.).


[Закрыть].

– А скільки їх у неї...?

– Жодної душі, – відповів Ваєрмен. – Дочка Хрещеного Батька остання, – він пирхнув і затряс головою. – Я мушу перестати її так називати, – сказав він радше самому собі.

– Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.

– Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едгаре?

– Будівничим.

– А тепер в тебе все позаду?

Я міг би замкнутися – я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, – але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.

– Так, – зізнався я.

– А хто ти в цім житті?

Я зітхнув і подивився кудись вбік. Кудись на Затоку, куди можна скинути всі старі печалі і дивитися, як вони зникають без сліду.

– Не можу цього сказати напевне. Я трохи зайнявся малюванням. – І чекав, що почую сміх.

Він не сміявся.

– Ти не перший художник, хто зупиняється у Лососе... у Великій Ружі. Дім має власну мистецьку історію.

– Та ти жартуєш.

Ніщо в будинку не нагадувало мені про це.

– Та ні, – заперечив він. – Там зупинялися й Александер Калдер[124]124
  Alexander Calder (1898-1976) – крупний скульптор і художник.


[Закрыть], і Кіт Гаринг[125]125
  Keith Haring (1958-1990) – живописець, що уславився своїми графіті в США і Європі.


[Закрыть], і Марсель Дюшан[126]126
  Marcel Duchamp (1887-1968) – французький художник, який у 1955 р. взяв американське громадянство, дадаїст і сюрреаліст.


[Закрыть]. Усі вони жили тут ще до того, як підмило берег так, що дім ніби ось-ось завалиться у воду. – Тут він зробив паузу. – Жив там також Сальвадор Далі.

– Та не дури ти мене! – зойкнув я, і спалахнув, побачивши, як він підморгнув. На мить я відчув, як здіймається стара лють і ось-ось вдарить мені в горло і голову. Я зможу, вирішив я. – Перепрошую. Я пережив аварію зовсім недавно, тож... – І тут мене заціпило.

– Про це не важко було здогадатися, – промовив Ваєрмен. – Якщо ти не помітив, то там, з правого боку, у тебе дечого не вистачає, мучачо.

– Так. Ну, в мене іноді... ну, не знаю... трапляється афазія, як мені здається.

– Еге ж. У будь-якому випадку, про Далі я не брешу. Він прожив у твоєму будинку три тижні у тисяча дев’ятсот вісімдесят першому. – Помовчавши, він додав: – Я розумію, що ти відчуваєш.

– Я маю щодо цього великі сумніви, – я не хотів, щоб мої слова звучали нечемно, але саме так вони прозвучали. Я й справді почувався нечемою.

Ваєрмен надовго замовк. Лопотіла понівечена парасолька. Я отримав час на роздуми. «Ось був знайшовся мені потенційний друг, а тепер в нас з ним не склалося». Але коли він заговорив знову, голос його звучав спокійно й приємно. Так, ніби нічого й не трапилося між нами.

– Частково проблема з забудовою Думи полягає в заростях. Морський овес – тутешній, але решта зеленого лайна не мусила б тут рости без іригації. Комусь варто було б дослідити в чому тут річ, отака в мене думка.

– Ми з дочкою одного дня з’їздили туди на розвідку. Там, на південному кінці, справжні джунглі.

Ваєрмен явно занепокоївся.

– Екскурсії в той бік острова не для хлопця в твоїй кондиції. Дорога в паскудному стані.

– Розкажи детальніше. Цікаво знати, чому тут не прокладено чотирьохрядне шосе з велосипедними доріжками обабіч й будиночками через кожні вісімдесят ярдів.

– Тому що ніхто не знає, кому належить земля. Подобається така версія для початку?

– Ти це серйозно?

– Авжеж. Від 1950 року міс Істлейк персонально володіє частиною від південного краю острова до Гнізда Чаплі, це абсолютно беззаперечно. Так визначено у заповітах.

– Заповітах? Їх кілька?

– Їх три. Всі написані власноручно заповідачем і підтверджені підписами різних осіб, але стосовно цілого острова всі заповіти різняться. Поза тим, у всіх трьох наголошується на тому, що північна частина Думи є безумовно успадкованою Елізабет Істлейк від її батька Джона. З тих пір права на острів усе ще розглядаються в судах. Це шість десятиліть безперервного сутяжництва, на тлі яких сюжети «Холодного дому» Діккенса виглядають пригодами Діка і Джейн[127]127
  Головні персонажі дитячого письменника Вільяма Грея; за допомогою його оповідань у початкових класах американських шкіл розвивали навичку читання у 1930-70-х.


[Закрыть].

– Мені почулося, ти казав, ніби всі брати й сестри міс Істлейк померли.

– Найближчі родичі померли, але є ще племінниці й племінники, і їхні онуки й онучки. Ними вкрита вся Земля, мов фарбою Шервін-Вільямс[128]128
  Sherwin-Williams – компанія з виробництва будівельних покриттів, зокрема особливо тривких фарб.


[Закрыть]. От вони-то й займаються сутяжництвом, але судяться вони одне з одним, а не з нею. Єдина згадка про неї у кожному заповіті старого стосується саме цього шматка острова, котрий було точно обміряно й визначено двома топографічним компаніями, одна зробила це напередодні Другої світової війни, а інша – одразу після неї. Це документи публічного доступу. І знаєш, що ще, аміго?

Я похитав головою.

– Міс Істлейк упевнена, що її старий колись запланував саме такий розвиток подій. І скажу, оскільки я сам проглядав копії тих заповітів, як юрист, я дотримуюсь тієї ж думки.

– Хто сплачує податки?

Він набрав здивованого вигляду, потім розсміявся.

– Ти мені подобаєшся дедалі більше, vato[129]129
  Пацан (ісп.).


[Закрыть].

– Це з мого іншого життя, – нагадав я йому. Мені вже подобалося це означення – «інше життя».

– Авжеж. Тоді ти це поцінуєш, – сказав він. – Тут зроблено хитро. Всі три останні заповіти Джона Істлейка мають ідентичні клаузули про заснування довірчого фонду для сплати податків. Перша інвестиційна компанія, що управляла фондом, відтоді була поглинута іншою... ну, фактично вона поглинула сама себе...

– Отак в Америці й робиться бізнес, – зауважив я.

– Істинно. Хай там як, фонду ніколи не загрожувало банкрутство і податки сплачуються щорічно, як по хронометру.

– Гроші вирощують самі себе.

– Справді, – він підвівся й заклав руки за поперек, розминаючись. – Як ти дивишся на те, щоб піднятися до будинку і познайомитися з леді? Вона саме зараз має прокинутися після полуденного сну. У неї є проблеми, але для своїх вісімдесяти п’яти вона чудова дівчинка.

Не на часі було розповідати йому, що я вже, здається, був познайомився з нею – лаконічно – через автовідповідач.

– Якось іншим разом. Коли веселощі вщухнуть.

Він кивнув.

– Приходь завтра вранці, якщо бажаєш.

– Можливо. Все було чудово. – Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.

– Протезу нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?

Я мав на готові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, – але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.

– Звісно, мені робили обміри для протезу, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули – особливо моя фізіотерапевтка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швидше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвичаюся до нового життя...

– Забудь про все й мерщій катай до танцю...

– Так.

– От тільки забути про все іноді не так-то й легко.

– Так.

– Іноді це навіть неправильно.

– Авжеж, неправильно, хоча... – я вкляк і махнув рукою.

– Достатньо близько до рок-н-ролу?

– Так, – погодився я. – Дякую за освіжаючий напій.

– Приходь знову і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої – години на день мені достатньо, – а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Опру[130]130
  Oprah Gail Winfrey (1954) – Опра Вінфрі, з 1983 р. незмінна телеведуча популярного ток-шоу.


[Закрыть], тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.

– Добре, – погодився я. – Звучить заманливо.

Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного красавчика. Простягнув мені руку і я знову її потиснув.

– Знаєш, що я подумав? Дружба заснована на сміху завжди щаслива.

– Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, – зауважив я.

– Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.