Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

– 2 —

Я вже бачив цей двір того дня, коли використав його центральний в’їзд, аби розвернутися, але тоді я тільки мазнув поглядом. Тоді я переймався лише тим, щоб швидше довезти себе й мою сполотнілу, вкриту потом дочку до Великої Ружі. Я запам’ятав тенісний корт і прохолодну блакить доріжок, але ставка з золотими рибками зовсім не помітив. Корт стояв чистенький, хоч зараз готовий для гри, його мощена поверхня була на пару тонів темнішою за ту плитку, що вкривала двір. Один поворот хромованого важеля, й сітку буде напнуто. Повний м’ячів кошик стояв на металевих стовпчиках, у мене промайнула згадка про той етюд, що Ілса забрала з собою до Провиденса, «Кінець гри».

– Одного дня, мучачо, – сказав Ваєрмен, вказуючи на корт, повз який ми проходили, і уповільнив темп, щоб я не відставав. – Ми разом з тобою... Я заради тебе битиму легесенько, просто поперекидуємося, бо я так скучив помахати ракеткою.

– Це буде плата за те, що ти подивишся на мої картини?

Він усміхнувся.

– Я маю ціну, але це не вона. Скажу пізніше. Давай, заходь.

– 3 —

Ваєрмен провів мене крізь задні двері, через притемнену кухню з білими поверхнями робочих острівців і величезною піччю Вестингауз[143]143
  Westinghouse – заснована у 1886 р. Джорджем Вестингаузом потужна електрична компанія, яка через неякісний менеджмент збанкрутувала у 1997 р.; зараз бренд Westinghouse використовують різні фірми.


[Закрыть], а там і в наповнений шерхотами інтер’єр будинку, що сяяв темною деревиною – дуб, горіх, тик, кипарис, палісандр. Так, це беззаперечно був Паласіо в старому флоридському стилі. Ми проминули одну – з заставленими книжками стінами – кімнату, де в кутку стояв справжній лицарський обладунок. Бібліотека межувала з кабінетом, в якому на стінах висіли картини – не нудні олійні портрети, а яскраві абстрактні речі, була навіть парочка вивертаючих очі оп-артових[144]144
  Op art (оптичне мистецтво) – актуальний у 1960-х напрямок у живопису, характерним для якого є створення приголомшливих оптичних ілюзій.


[Закрыть] робіт.

Нас рясно облило світлом, ніби білим дощем, коли ми проходили центральний хол (Ваєрмен ішов, я шкутильгав), і я зрозумів, що, попри всю грандіозність маєтку, це лише помпезний сутичок – коридор, яким зазвичай з’єднують частини старіших і простіших флоридських помешкань. Цей стиль, майже завжди втілюваний з використанням деревини (інколи обрізків), а не каменю, навіть має власну назву: «флоридський крекер».

Сповнена світлом, завдяки скляній стелі, галерея була заставлена вазонками з квітами. Досягши її кінця, Ваєрмен повернув праворуч. Повернувши вслід за ним, я потрапив у величезну прохолодну вітальню. Ряд вікон виходив на бічний дворик, теж заповнений квітами – половину їх могли б назвати мої дочки, Пам знала назви усіх, а я зумів розпізнати тільки айстри, комеліну, самбук та бегонію. Ага, ще рододендрони. Їх там було повно. Біля заростей, на мощеній блакитною плиткою доріжці, що напевне вела до великого двору, стояла на одні нозі гостроока чапля. Вона мала одночасно задумливий і похмурий вигляд, але я жодного разу не бачив стоячої чаплі, що не була б схожою на пуританського старигана, котрий міркує, яку з відьом спалити наступною.

В центрі кімнати знаходилася жінка, яку ми з Ілсою бачили того дня, коли сподівалися прокотитися острівною дорогою. Тоді вона сиділа у візку, взута у високі сині кеди. Сьогодні вона стояла, поклавши руки на бильце ходунка, а її ступні – великі й дуже бліді – були босі. Вдягнена вона була у бежеві штани з високою талією і темно-брунатну шовкову блузу з дивовижно широкими плечима й рукавами. Її костюм нагадав мені Кетрин Гепберн[145]145
  Katharine Hepburb (1907-2003) – одна з найбільших кінозірок; «Жінка року» (1942) та «Адамове ребро» (1949) романтичні комедії.


[Закрыть] у тих старих фільмах, які іноді показують на каналі Turner Classic Movies: «Адамове ребро» або «Жінка року». Тільки я не міг пригадати, щоб колись бачив Кетрин Гепберн такою старою, навіть коли вона дійсно зістарилася.

Більшу частину кімнати займав довгий, низький стіл того типу, що стояв у мого батька в підвалі, по якому він ганяв свої електропоїзди, тільки цей було покрито не плексигласом, а якоюсь світлою, схожою на бамбук деревиною. Він був заставлений моделями будиночків і порцеляновими статуетками: чоловіки, жінки, діти, домашня скотина, дикі тварини, істоти міфологічного походження. Говорячи про міфологічні істоти, я маю на увазі пару фігурок з обличчями, розмальованими під негрів, які навряд чи отримали б свідоцтва від Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення.

Елізабет Істлейк подивилася на Ваєрмена з виразом такої лагідної втіхи, що мені це захотілося намалювати... Хоча не певен, чи хтось сприйняв би це всерйоз. Я не певен, що ми ще спроможні повірити простим емоціям у мистецтві, хоча щодня бачимо їх в житті.

– Ваєрмене! Я прокинулася рано й чудово побавилася з порцеляною! – В неї був тягучий південний акцент, що перетворював порцеляну на парацаляну. – Поглянь-но, вся родина разом!

На одному кінці столу стояла модель будинку. Отого типу, що з колонами. Згадайте маєток Тара[146]146
  Назва плантації й маєтку, де розгортається дія роману Маргарет Мітчел «Відлетілі за вітром» і однойменного фільму.


[Закрыть] з «Відлетілих за вітром» і матимете уявлення. Чи уйаавлення, якщо промовити це на манер Елізабет. Навкруг нього розташувалися з десяток статуеток. Диспозиція виглядала на диво церемонною.

– Авжеж, усі тут, – погодився Ваєрмен.

– І школа! Подивися, як я розставила учнів біля неї! Іди-но поглянь!

– Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.

– Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивиться. О, я знаю, хто ти. – Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. – Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.

– Він називає цей будинок Великою Ружею, – сказав Ваєрмен.

Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у кашель. Відтак поточилася і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на реакцію Ваєрмена.

– Мені подобається! – проголосила вона, прокашлявшись. – Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере...? Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляється, ти містер...?

– Фрімантл, – назвався я, – Едгар Фрімантл.

Я приєднався до них біля ігрового столу, вона подала мені руку. М’язів на ній не відчувалося, але була вона, як і її ступні, доволі великого розміру. Мистецтво привітання вона не забула, бо потисла мою долоню якомога міцніше. Під час нашого рукостискання вона дивилася на мене зі щирою цікавістю. Мені сподобалося, як спокійно вона визнає слабкість своєї пам’яті. І хай там який в неї Альцгаймер, але сам я затинався розумом і язиком куди більше за неї.

– Приємно познайомитися, Едгаре. Я бачила тебе раніше, але не пригадаю коли. Згадаю потім. Велика Ружа! Класно звучить!

– Мені подобається мій будинок, мем.

– Добре. Я вельми рада, що він тебе задовольняє. Знаєш, це мистецький дім. Едгаре, ти ж художник?

Вона дивилася на мене своїми простодушними синіми очима.

– Так, – промовив я найперше і найлегше та, либонь, це й було правдою. – Гадаю, що так.

– Безумовно, ти художник, золотце. Я одразу це зрозуміла. Я хочу якусь із твоїх картин. Ваєрмен узгодить з тобою ціну. Він і юрист, і прегарний кухар, він тобі про це казав?

– Так... ні... тобто... – Я розгубився. Бесіду вона сплітала одночасно з багатьох ниток. Ваєрмен, цей пес, здавалося, ледь стримується, щоб не зареготати. Тим самим, звісно, і мене підбиваючи до сміху.

– Я намагаюся отримати картини всіх художників, котрі зупиняються у Великій Ружі. В мене є намальована там річ Гаринга. Є також етюд Далі.

Це відбило в мене охоту сміятися.

– Справді?

– Авжеж! Я покажу тобі трохи згодом, його не можна оминути, він у телевізорній кімнаті, а ми завжди дивимося Опру. Правда ж, Ваєрмене?

– Так, – погодився він і кинув погляд собі на внутрішній бік зап’ястя, де блиснув циферблат годинника.

– Але ми не конче мусимо дивитися її хвилина в хвилину, бо маємо чудовий пристрій, що називається... – Вона замислилася, нахмурилася і приклала палець до ямки на своїй пухкій щоці. – Віто? Ваєрмен, він зветься Віто?

Той посміхнувся:

– ТіВо[147]147
  TiVo – розроблений у 1997 Джимом Бартоном і Майком Ремсеєм цифровий пристрій, який програмується на одночасний запис кількох передач по кабельних телеканалах з вирізанням реклами; передплатна система ТіВо працює тільки в США, Канаді (окрім Квебека), Британії, Мексиці й Тайвані.


[Закрыть], міс Істлейк.

Вона розсміялася.

– ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з цими формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк – окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!

Вона зареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент скерував мої думки від Маргарет Мітчелл до Тенесі Вільямса[148]148
  Видатний драматург Тенесі Вільямс (1911-1983) страждав на важкі ментальні розлади.


[Закрыть].

Лагідно, дуже лагідно Ваєрмен промовив:

– Може, ми перейдемо до іншої кімнати і подивимося врешті Опру? Гадаю, вам варто сісти. Ви можете закурити сигарету, коли дивитиметеся Опру, як вам подобається.

– Хвилинку, Ваєрмене. Одну хвилинку. У нас так рідко бувають гості. – А тоді до мене. – Який ти художник, Едгаре? Ти віриш у мистецтво заради мистецтва?

– Безперечно, мистецтво – заради мистецтва, мем.

– Я рада. От саме це Лососева миза полюбляє найбільше. Чи як ти це називаєш?

– Моє мистецтво?

– Ні, золотко – Лососеву мизу.

– Велика Ружа, мем.

– Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.

Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.

– Добре, Елізабет.

– Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кімнати, але спершу... – Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. – Ну, Ваєрмене? Ну, Едгаре? Ви бачите, як я розставила дітей?

Їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лівого рогу шкільного будинку Перекличка школяриків?

– Про що це вам говорить? – спитала вона. – Ваєрмен? Едвард? Хто з вас скаже?

Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.

– Перерва? – спитав Ваєрмен, знизавши плечима.

– Та ні ж, – відгукнулася вона. – Якби перерва, вони б усі гралися, а не збилися купою, вибалушивши очі.

– У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, – сказав я.

Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.

– Дуже добре, Едварде! – вигукнула вона. – Але що саме там діється?

Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питання серйозно.

– Тренування.

– Так! – її сині очі освітилися задоволенням. – Тепер поясни Ваєрингу, як ти здогадався.

– Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того...

– Чекають, коли можна знову зайти, так... – Але тут вона обернулася до Ваєрмена і я побачив зовсім іншу жінку, злякану. – Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.

– Усе гаразд, міс Істлейк, – промовив він, цілуючи западину на її тімені з такою ніжністю, що я не міг втриматись від захоплення ним.

Вона посміхнулася до мене. Немов сонце визирнуло з-за хмари.

– Оскільки він по сю пору звертається до декого тут на прізвище, той дехто знає... – Але тут вона розгубилася, її посмішка почала тремтіти. – Той знає, що...

– Час дивитися Опру, – проголосив Ваєрмен, узявши її за руку. Разом вони розвернули її ходунок від ігрового столу і вона почала з дивовижною швидкістю чалапати до дверей в дальнім кутку кімнати. Він, пильнуючи, йшов поряд.

У її «телевізорній кімнаті» панував великий «Самсунг» з пласким екраном. У протилежному кінці була стійка з дорогим звуковим обладнанням. Усе це я ледь окинув оком, прикипівши очима до взятого в рамку етюду на стіні понад полицями з компакт-дисками, і на кілька секунд забув, що треба ще й дихати.

Етюд було зроблено простим олівцем і доповнено двома багряними штрихами, намальованими либонь нічим іншим, як звичайною червоною кульковою ручкою – з тих, що вчителі ними ставлять оцінки. Ці, не так щоб зовсім вже експромтні, риски було покладено вздовж лінії обрію, щоб показати, як сонце опускається в Затоку. Вони були на своєму місці. Вони були прописані геніально мінімалістично. То був мій обрій, той, що я його бачу з Малої Ружі. Я знав це так само достеменно, як знав, що той художник чув рівномірне перемелювання мушель під будинком, коли відтворював на аркуші білого паперу побачене очима і переказане йому мозком. На горизонті виднівся корабель, можливо танкер. Це міг бути той самий, що я його намалював у свій перший вечір у будинку №13 на Дума-роуд. Стиль абсолютно не був схожим на мій, але вибір натури був більш ніж ідентичним.

Внизу виднівся майже недбалий підпис Salv Dali.

– 4 —

Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі[149]149
  Kirsten Louise Alley (1951) – комедійна актриса, двічі лауреатка премій «Еммі» (телевізійний еквівалент «Оскара») та «Вибір народу».


[Закрыть] на вічно чарівливу тему про методи схуднення, міс Істлейк – Елізабет – насолоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється – Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ[150]150
  Philip Calvin McGraw (1950) – психолог, став телезіркою, беручи участь в ток-шоу Опри як «доктор Філ», тепер веде і власну передачу.


[Закрыть] і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визвалися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повертатися до себе.

Елізабет за допомогою дистанційного пульту притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.

– Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?

Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.

– Ми про це балакали, – промовив я.

– Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? – спитала вона. – За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... – вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. – Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?

У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre[151]151
  Матусин синочок, мазунчик (ісп.).


[Закрыть].

– Ти можеш вибрати сам, – сказала вона знову. – Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...

– Ні, – відповів я. – Ні, все гаразд, я можу.

Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор[152]152
  Garrison Keillor (1942) – популярний письменник, музикант, ведучий авторських радіопрограм з Міннесоти, славний своєю правдивою щирістю.


[Закрыть], чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара[153]153
  Francis Russel O’Hara (1926-1966) – один з лідерів руху «Нью-Йоркська поетична школа».


[Закрыть]. Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.

 
Чи ти забула, якими ми були тоді
Коли були ще першосортні
І тлустий день являвся з яблуком в зубах
 
 
Ну що за сенс печалитися щодо Часу
Але тоді ми мали пару трюків у рукавах
І вміли вміло зрізати гострі кути
 
 
Уся левада виглядала нашим пасовищем
Спідометри були нам без потреби
Ми вміли намішать собі коктейлів з льоду й води...
 

Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.

– Дуже добре, Едгаре, – промовила вона. – Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.

– Не імітують судоми, – продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.

Вона розквітла посмішкою.

– Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!

– Схоже на те, – погодився він, придивляючись до мене уважно.

– Ти закінчиш, Едварде?

– Так, мем.

 
Я не хотів би стати швидшим
чи свіжішим, ніж тепер, якби ти була зі мною О
ти була найкращим з моїх днів
 

Я закрив книжку.

– Це все.

Вона кивнула:

– Якими були твої найкращі дні, Едгаре?

– Сподіваюсь на тутешні, – відповів я.

Вона кивнула:

– Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едгаре.

– Слухаю, мем?

– Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?

Я кивнув:

– Гадаю, що так, Елізабет.

Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.

– 5 —

Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.

– Слухай, – промовив він. – Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.

– Попустися, Ваєрмене.

Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на Затоку.

– Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона... здитиніла зараз. Тож іноді діє як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.

– І хоче, щоб їй читали?

– Так.

– Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?

– Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.

Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.

– А чому ти їй не читаєш?

Не відриваючи очей від води, він промовив:

– Тому що я більше не можу.

– Не можеш більше... але чому?

Він подумав, а потім струснув головою:

– Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.

– Ти розповіси мені іншим разом?

– Еге ж, – він зітхнув не розмикаючи губ. – Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не довподоби. Ти певен, що сам дійдеш?

– Абсолютно, – запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.

– Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані – як я його називаю «клінічна глупа ясність» – вона може надумати помити вікна... або повитирати порох з якихось полиць... або вирушити на прогулянку без свого ходунка.

Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.

– Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, – сказав я.

Він кивнув:

– Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.

– О’кей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.

– Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo.[154]154
  Щасти тобі, друже (ісп.).


[Закрыть]

Я рушив вздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен вже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із Затоки – вже прохолодніший – відкидав назад його довге посивіле волосся.

– Ваєрмене!

– Що?

– А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

– Цікаве запитання, Едгаре. Якщо ти спитаєш її – а я не раджу тобі цього робити – вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

– Чому ж так?

Але він сказав лише:

– Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. – Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.

Як намалювати картину (ІV)

Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво – магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності.Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.

Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спершу ті чотири-п’ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.

Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її рисунки. Сестри теж – обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями – Емері Полсон, юнак, за якого вони вийде заміж, тоді ще не з’явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморядниця називала її la petite obeah fille[155]155
  Мала ворожбитка (креольський діалект французької).


[Закрыть].

Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, закутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.

Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлюватися від її захоплення – спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім Тесі й Ло-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть Няня Мельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Либонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.

Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішення змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмисливши його.

Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з’явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використовувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.

Новін.

На той час Адріана вже повернулася з Веселого Парижа і попервах Новін здебільшого балакала високим жантильним голоском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley-voo[156]156
  «Теревенити» – фраза з пісні «Мадемуазель з Арментьєр» – офіційного маршу канадського піхотного полку ім. Принцеси Патриції часів І Світової війни; у 1926 р. з’явився британський фільм «Мадемуазель з Арментьєр» (повний текст пісні тоді вважався сороміцьким).


[Закрыть], то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки – дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.

Новін співає – Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous?[157]157
  Інтернаціонально популярна дитяча пісня-канон Frere Jacques, яку в різних країнах часто співають французькою.


[Закрыть]

Інколи Новін розповідала їй історії – заплутані, проте чудові – там. Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі[158]158
  Дві пари близнюків – персонажі популярних дитячих романів Лори Лі Гоуп – під цим псевдонімом ховався автор кількох перших книг Едвард Стрейтмеєр та письменники заснованого ним синдикату, котрі продовжували серію (протягом 1904-1979 рр. було випущено 72 книги).


[Закрыть] знайшли цукерковий будиночок під дахом з м’ятного льодяника.

Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елізабет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет наказувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.

А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво – це магія, та не всяка магія є білою.

Навіть для маленької дівчинки.