355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Острів Дума » Текст книги (страница 29)
Острів Дума
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 01:19

Текст книги "Острів Дума"


Автор книги: Стівен Кінг


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 50 страниц)

– 6 —

Пікніковий кошик.

Цей бісів пікніковий кошик, повний її малюнків.

Він до сих пір мені ввижається.

Навіть тепер, хоча минуло вже чотири роки, я не перестаю грати в гру «а що, якби», загадуючи, що б могло змінитися, якби я тоді покинув усі справи й кинувся на його пошуки. Його було знайдено, це зробив Джек Канторі, але надто пізно.

А може – напевне тут неможливо вгадати – не змінилося б нічого, бо потужна сила діяла тоді на Думі, вона ж керувала й Едгаром Фрімантлом. Чи справедливим буде твердження, що це вона мене туди привела? Ні. Не вона? Ні, цього теж не можна стверджувати. Коли березень став квітнем, її потужність почала зростати і сягати вона потайки почала набагато далі.

Той кошик.

Той чортів кошик Елізабет.

Він був червоним.

– 7 —

Ваєрменові сподівання на те, що в голові Елізабет розвидниться, ставали дедалі примарнішими. Сидячи довбнею у своєму візку, вона мурмотіла щось нерозбірливе, лише іноді скрикувала, надтріснутим голосом старого папуги вимагаючи цигарку. Він найняв собі на допомогу Анну-Марію Вістлер з Приватної патронажної служби і та почала приїздити чотири рази на тиждень. Хай допомога й полегшила йому роботу, але втішити його печалі вона ніяк не могла.

Втім, я ледь примічав усі ці події краєчком ока, в той час як сонячний квітень накочувався спекою. Але якщо почати розводитися про спеку... ну та годі.

Після публікації інтерв’ю з Мері Айр я перетворився на місцеву знаменитість. А чом би й ні? Для Сарасоти художник – гарна новина. Художник, котрий колись будував банки, а потім показав Мамоні спину – ще краща цяця. Ну, а вже однорукий, осяйно талановитий художник – це взагалі абсолютно всраться-не-підняться яке золоте цабе. Джимі з Даріо склали графік цілої серії наступних інтерв’ю, у тім числі одне для 6-го каналу. З їхньої студії в Сарасоті я виповз з двома подарунками – гострим головним болем і наліпкою для бамперу 6 КАНАЛ ЗНАЄ ВСЕ ПРО ПОГОДУ НА СОНЯЧНОМУ УЗБЕРЕЖЖІ, котру потім приліпив до колоди поряд з трафаретним написом ЗЛІ СОБАКИ. І не питайте мене, чому я так зробив.

Також я взявся за підготовку зустрічі й розміщення моїх майбутніх гостей. На той час Ваєрмен був заклопотаний проблемою – як змусити Елізабет проковтнути щось, окрім цигаркового диму. Я ж мало не щодня обговорював з Пам списки гостей, які прилетять з Міннесоти, і маршрутні графіки всіх тих, котрі прибудуть з інших кінців країни. Двічі телефонувала Ілса. Мені здалося, вона вдає з себе веселу, проте я міг і помилятися. Мої спроби з’ясувати, як розвивається її любовна історія, було чемно, але жорстко блоковано. Дзвонила Мелінда – спитати, якого розміру капелюха я ношу, і про все таке інше. На моє запитання – навіщо їй це, вона не відповіла. За чверть години після нашої розмови я второпав: вони з її французьким аті дійсно вирішили подарувати мені той ідіотичний берет. Мене прорвало сміхом.

З Тампи до Сарасоти приїхав репортер агенції Ей-Пі, він хотів приїхати просто на Думу, але мені не сподобалася ідея, що якийсь репортер буде вештатися біля Великої Ружі, дослухаючись шепоту моїх, якими я їх вже звик вважати, мушель. Натомість він інтерв’ював мене у «Ското», а його фотограф тим часом зняв три мої ретельно відібрані картини: «Троянди ростуть з мушель», «Захід з софорою» і «Думський шлях». Моя фотографія – в бейсбольному картузі задом-наперед, з одного рукава майки з написом «Рибальський клуб острова Кейзі» стирчить кінчик кукси – пішла гуляти по загальнонаціональній пресі. Після цього в мене не вмовкав телефон. Подзвонив Ейнджел Слоботнік і балакав двадцять хвилин. У якийсь момент він промовив, що завжди знав про мій прихований талант. «Що-що?» – перепитав я. «Та то в мене маячня», – відповів він, і ми сміялися з ним, немов маніяки. Подзвонила Кеті Грін; у результаті я взнав усе про її нового бойфренда (не надто гарного) і про її нову програму самовдосконалення (пречудову). Я розповів їй, як доктор Камен з’явився в мене на лекції і тим врятував мене від катастрофи. Під кінець нашої розмови вона вже плакала, повторюючи, що ніколи більше не матиме такого терплячого, просто нереального пацієнта. Відтак зізналася, що коли вперше мене побачила, хотіла наказати мені зробити п’ятдесят присідань. Отут вона нагадала мені колишню Кеті. На довершення цього Тод Джеймісон, лікар, котрий, напевне, врятував мене від перспективи довічного перебування в стані людиноподібної брукви, надіслав мені пляшку шампанського і при ній карточку: «Чекаю нетерпляче на зустріч з вашими картинами».

Якби Ваєрмен побився зі мною об заклад на те, що я занудьгую в очікуванні вернісажу й знову візьмуся за пензлі, він би програв. Якщо я не займався підготовкою до події, то радше гуляв, читав або спав. Якось я сказав йому про це, коли ми опівдні сиділи разом – рідкісний випадок – у кінці хідника від Ель Паласіо й пили зелений чай під смугастою парасолькою. До відкриття виставки залишалося менше тижня.

– Я радий, – просто сказав він на це. – Тобі потрібен відпочинок.

– А сам ти як, Ваєрмене? Як твої справи?

– Не дуже, але я виживу, Глорія Гейнор, 1978 рік[310]310
  Gloria Gaynor (1940) – співачка диско, її найбільший хіт I Will Survive («Я виживу») – про подолання психологічних і фізичних труднощів – став гімном кількох різнокольорових рухів: феміністичних, гей-спільнот, хворих на ВІЛ-СНІД тощо.


[Закрыть]
. Головна проблема – печаль. – Тут він зітхнув. – Схоже на те, що Елізабет в мене більше не буде. Я дурив себе, сподіваючись, що вона повернеться, але... я її втратив. Хоч це не зовсім схоже на втрату Хулії й Есмеральди, але все одно важко.

– Мені так жаль, – промовив я, беручи його за руку. – Тебе жаль іжаль її.

– Дякую, – він глянув на хвилі. – Іноді мені здається, що вона взагалі ніколи не помре.

– Гадаєш?

– Так. Гадаю, натомість Морж з Теслею прийдуть по неї. І просто поведуть її десь за собою, як були повели тих бідних Устриць[311]311
  У вірші з «Задзеркалля» Люїса Керола йдеться про Моржа і Теслю, котрі підступно заманили на прогулянку Устриць, завели їх подалі від рідного дому і з’їли («Морж заридав: «Ой, устрички, мені так жалко вас!»).


[Закрыть]
. Поведуть уздовж берега. Ти пам’ятаєш, що сказав Морж?

Я похитав головою.

– Мені ненависна сама думка про те, що цього разу вона згасла назавжди, що найкраща її частка пішла берегом світ за очі за Моржем і Теслею і не залишилось від неї нічого, окрім цього куска сала, що не забуло поки що як дихати.

Я промовчав. Він укотре витер собі очі рукою і глибоко, з сиплим булькотом втягнув повітря. Відтак промовив:

– Я дещо знайшов про Джона Істлейка, і про те, як потонули його доньки, і що було потім – пам’ятаєш, ти мене колись про це просив?

Я пам’ятав, але, здавалося, це було так давно, і зараз це не мало ніякого сенсу. Тепер, я певен, щось тоді воліло, аби мені тоді так здавалося.

– Я пошарив в Інтернеті і нарив доволі інформації зі старих місцевих газет і дещо зі спогадів, доступних для завантаження. Серед мемуарів є один твір – тільки не всерися, мучачо, – він називається «Подорожі водою і бджолиний віск. Дівоцтво в Нокомисі», авторка якась Стефані Вейдер Грейвел-Міллер.

– На слух, ніби чиясь нарко-ностальгійна галюцинація.

– Так воно й є. Вона розводиться про «щасливих темношкірих, котрі збирають помаранчі, співаючи простих пісень подяки своїми медоточивими голосами».

– Гадаю, це відбувалося ще до появи Джей-Зі[312]312
  Jay-Z (1969) – американський чорний репер, один з найвпливовіших і найзаможніших артистів у своєму жанрі.


[Закрыть]
.

– Твоя правда. Більше того, я розмовляв з Крисом Шенінгтоном, він з острова Кейзі, ти майже напевне його бачив. Колоритний старий дивак у великому солом’яному капелюсі на голові, він ще вештається повсюди з сучкуватим вересовим ціпком, заввишки майже як він сам. Його батько, Еліс Шенінгтон служив садівником у Джона Істлейка. Крис стверджує, що саме його батько Еліс відвіз двох дівчат – Ганну й Марію, старших сестер Елізабет, у Брейденську школу днів через десять після того, як пропали малі. Він сказав: «Дицятка булі в такоу розпуці через ті малі-бось».

Ваєрменова імітація південного акценту того старигана прозвучала чудернацьки переконливо, і я, не знаю сам чому, знову згадав про Моржа і Теслю, котрі йшли вздовж берега з малими Устрицями. Єдиний шматок вірша, який я ясно пам’ятав, це те місце, де Тесля каже Устрицям, що прогулянка виявилася приємною, але Устриці, звісно, не можуть йому відповісти, бо їх вже з’їдено – всіх до одної.

– Хочеш зараз почути? – спитав Ваєрмен.

– У тебе є зараз час, щоб мені розповідати?

– Авжеж. Анна-Марія на посту до сьомої, хоча ми фактично підміняємо одне одного майже щодня. Давай підемо в дім? Там я маю теку. В ній не так щоб дуже багато інформації, але є одне фото, на яке варто поглянути. Крис Шенінгтон знайшов його в коробці з речами його батька. Я сходив з ним до публічної бібліотеки острова Кейзі і зробив копію знімка... Це фото Гнізда Чаплі.

– Ти маєш на увазі, яким воно було в ті дні?

Ми рушили вгору по хіднику, але Ваєрмен раптом став.

– Ні, аміго, ти мене не зрозумів. Я кажу про старе Гніздо Чаплі. Ель Паласіо – це нове Гніздо, цей дім було побудовано майже через двадцять п’ять років після того, як потонули дівчатка. На той час десять чи двадцять мільйонів Джона Істлейка вже виросли до сто п’ятдесяти мільйонів, чи й більше: «Війна гарний бізнес – інвестуйте своїх синів».

– Гасло руху протесту, 1969 рік, – відреагував я. – Його часто можна було бачити й чути в тандемі зі слоганом «Жінці потрібен чоловік, як рибі велосипед».

– Точно, аміго, – сказав Ваєрмен, махнувши рукою в бік буйних джунглів, що зеленіли південніше. – Перше Гніздо Чаплі містилося там у ті часи, коли світ був молодшим, а дівчатка наспівували «тра-ля-ля».

Я згадав Мері Айр, не ту, що була ледь під мухою, а вже геть п’яну, та як вона мені тоді сказала: «І тільки один дім. На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь у Мобілі чи Чарльстоні».

– Що трапилося з ним? – спитав я.

– Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, – відповів він. – Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» – а він дійсно мав «роллса» – своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.

– Як ти вважаєш, цей Шенінгтон розповідає про фактичні події, чи просто повторює історію, до якої сам звик?

Quien sabe? – знизав плечима Ваєрмен, він знову пригальмував і вказав рукою на південний кінець острова. – Там колись не було ніяких заростів. Старий дім було видно з узбережжя Флориди, і навпаки. І наскільки мені відомо, аміго, дім там стоїть і тепер. Принаймні те, що від нього лишилося. Стоїть і гниє.

Вже взявшись рукою за клямку кухонних дверей, він обернувся до мене і сказав без ніякої посмішки.

Оце варто було б намалювати, ге? Сухопутний корабель-привид.

– Можливо, – відповів я. – Можливо, колись.

– 8 —

Він провів мене до бібліотеки, де в кутку стояв лицарський обладунок, а на стіні висіла музейна зброя. Там, на сусідньому з телефонним столику я побачив теку з написом ДЖОН ІСТЛЕЙКГНІЗДО ЧАПЛІ – 1. Розкривши теку, він дістав звідти фотографію будинку, який на позір був безперечно подібним до того, де ми зараз перебували – так би мовити, наочна схожість двоюрідних братів. Поза тим – незважаючи на однаковий, як мені здалося, план фундаменту і той самий ґатунок яскраво-помаранчевої іспанської черепиці покрівлі – ця схожість тільки підкреслювала очевидну різницю між двома садибами.

Новіший, Паласіо, відгородився від світу високою стіною з єдиною брамою – в суцільній огорожі не було навіть робочої хвіртки. Його вишуканого внутрішнього подвір’я не міг споглядати ніхто, окрім Ваєрмена, Анни-Марії, дівчини, що доглядала за басейном, та садівника, котрий з’являвся двічі на тиждень; садиба була прихована від стороннього зору, як вкутане у безформні ризи тіло красуні.

Перше Гніздо Чаплі було зовсім інакшим на вигляд. Його прикрашали півдюжини колон і широка, гостинна веранда – точнісінько маєток з Порцелянового міста Елізабет. Галявину, площею не менш як два акри, рішуче перетинала широка під’їзна алея, прямо під дім. Але не гравійна, як розповідала мені Мері Айр, а вкрита дробленими рожевими мушлями. Оригінальний будинок був відкритий цілому світу. Його наступник – Ель Паласіо – посилав світ під три чорти. Ілса одразу це помітила, та й я також, хоча того дня ми дивилися на дім з дороги. З того часу моя точка зору змінилася, і причина була поважною: я звик бачити дім з берега. Наближатися до нього з незахищеного боку.

Старе Гніздо Чаплі також було вищим, триповерховим з фасаду й чотирьохповерховим ззаду, значить – якщо дім дійсно стояв на підвищенні, як казала Мері Айр, – з його верхнього поверху відкривався захопливий довколишній вид на Затоку, на континентальне узбережжя, на острови Педро та Кейзі. Не зле. Проте галявина виглядала якоюсь розкошлаченою, недоглянутою, а в порядках декоративних пальм, що, мов гавайські танцівниці, вигиналися обабіч будинку, зяяли проріхи. Придивившись, я помітив, що декілька верхніх вікон забито дошками. Абриси верху теж виглядали дивно незбалансованими. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, чому. На східному боці даху стирчав димар. Такий само мусив би стояти й на західному, але там його не було.

– Дім сфотографовано вже після того, як вони з нього виїхали? – спитав я.

Він похитав головою.

– Якщо вірити Шенінгтону, знімок було зроблено у березні 1927-го ще до того, як малі потонули, ще коли всі там були веселі й щасливі. Це не ветхість, ти бачиш, це пошкодження від урагану. Від чергової Аліси.

– Котрої з них?

– Офіційно сезон ураганів тут починається 15 червня і триває близько п’яти місяців. Часті також позасезонні шторми зі шквальним вітром і потужними зливами... а для місцевого люду – всі вони Аліси. Такі ж як «Ураганна Аліса»[313]313
  Ваєрмен натякаєте на те, що останній ураган Аліса 1-ї категорії трапився ще 1954 року, всі наступні входили до розряду тропічних штормів, тайфунів і циклонів, і порівнює «слабосилість» останніх Аліс з хард-роковим тріо Hurricane Alice з Міннеаполісу, відомим своєю провальною артистичною кар’єрою.


[Закрыть]
. Це жарт.

– Ти виграєш по очках.

– Ні. Останній потужний – на ім’я Естер – у 26-му зовсім не зачепив Думу, але Аліса березня 27-го року потріпала Думу добряче. З островів вона перекинулася на континентальну Флориду і тільки в тамтешніх західних плавнях вщухла. Її наслідки ти й бачиш на цьому знімку – руйнування насправді невеликі, поваляло декілька пальм, вибило декілька вікон, розкуйовдило галявину. Але з іншого боку, її наслідки відчуваються й по цю пору. Бо цілком очевидно, що саме та Аліса призвела до загибелі в морі Тесі і Лори, а це, в свою чергу, призвело до наступних подій. Включно з тим фактом, що ми оце зараз стоїмо тут з тобою.

– Поясни.

– Ти пам’ятаєш оце?

Він дістав зі своєї теки ще одне фото, і я впізнав його. Воно висіло на другому поверсі, на майданчику центральних сходів. Тепер я бачив перед собою його меншу, чіткішу копію. На сімейному знімку Джон Істлейк стояв у чорному купальному костюмі, нагадуючи виглядом другорядного голлівудського актора, що знімається в детективах і «тарзаніях». На руках в нього сиділа Елізабет. Одною долонею він підтримував її пухкеньке гузнечко. В його іншій руці був гарпунний пістоль і маска з дихальною руркою.

– Судячи з віку Елізабет, знімок зроблено десь ближче до 1925 року, – сказав Ваєрмен. – Їй тут два, а виглядає на три. А от Адріана, – він ткнув пальцем в найстаршу, – схожа на сімнадцятирічну, котра виглядає на тридцять чотири, що ти на це скажеш?

– Дійсно. Перезріла сімнадцятка, навіть у цьому чортовому геть-усе-приховуючому пляжному костюмі.

– І вираз в неї на обличчі такий, набурмосено-ображений, типу – хоч-куди-аби-лиш-звідси, – додав Ваєрмен. – Можу собі уявити, як здивувався її батько, коли вона тишком-нишком утекла з управителем одної з його фабрик. А ще мені здається, що десь в самісінькій глибині душі він міг зрадіти, що вона так зробила. – Він знову заговорив драглисто, на манер Криса Шенінгтона. – Утекла до Атланти з хлопом у краватці й темних окулярах. – Відтак перейшов на нормальну мову, гадаю, тема загиблих малими дівчаток, хай це трапилося і вісімдесят років тому, йому боліла. – Вона зі своїм чоловіком потім сюди повернулася, але тоді вже тривали пошуки тіл. Я показав на похмуру темнолику няньку.

– А це хто?

– Мельда чи Тильда, а може, боронь Боже, Гекуба, судячи з оповідки Криса Шенінгтона. Його батько точно знав, але сам Крис вже не пам’ятає.

– Гарні браслети.

Він поглянув на них без особливої цікавості.

– Якщо ти так вважаєш.

– Може, Джон Істлейк з нею спав, – сказав я. – Може, ці браслети його подарунок.

Quien sabe? Багатий вдівець, молода жінка, таке часто траплялося.

Я вказав на пікніковий кошик, що його тримала молода негритянка, руки в неї виглядали напруженими, так, ніби в кошику лежало щось важкеньке. Важче за кілька сандвічів, як можна було очікувати, судячи з компанії, хоча, можливо, там лежала ціла курка. Плюс кілька пляшечок пива для старого масса, десерт на закінчення його денних пірнальних виправ.

– Як ти гадаєш, якого кольору цей козуб. Темно-коричневий? Чи червоний?

Ваєрмен кинув на мене дивний погляд.

– Важко судити з чорно-білої фотографії.

– Поясни мені тоді, яким чином шторм міг призвести до загибелі двох дівчат?

Він знову розкрив теку і вручив мені копію роздруківки з фотоілюстрацією.

– Це з газети «Гондольєр», що виходить у Вінісі, номер від 28 березня 1927 року. Я знайшов спочатку інформацію в і-неті. А Джек Канторі подзвонив до редакції, домовився там з кимось про копію і надіслав мені її факсом. Він першокласний пацан, до речі.

– Не стану сперечатися, – погодився я, вивчаючи фото. – Хто ці дівчата? Ні, не кажи мені. Та, що зліва – це Марія. А справа Ганна.

– Відповідь на відмінно. У Ганни вже видно груди, їй виповнилося чотирнадцять у 1927-му.

Кілька хвилин ми мовчки читали текст. Роздруківка з мейлу була б якіснішою. На факсі дратували чорні вертикальні смуги, вони робили незрозумілими деякі слова, але заголовок читався чітко ШТОРМ ПОДАРУВАВ СКАРБ ПІРНАЛЬНИКУ-АМАТОРУ. І картинка була також доволі якісною. На ній в Істлейка трохи поменшало волосся. Як компенсація, його вузесенькі вусики лідера джаз-бенду тут більше нагадували моржеві вуса. І був він у тому ж чорному купальному костюмі, хоча тепер той виглядав йому затісним... ба навіть лопнув під однією пахвою, як мені здалося, а втім, фото все ж не було достатньо чітким, щоб судити точно. Тим не менш, татуньо Істлейк вочевидь набрав ваги за період від 1925 до 1927 – актор категорії Б мав би вже труднощі з отримуванням ролей, якби не почав відмовлятися від десертів, натомість присвячуючи більше часу вправам у спортивному залі. Дівчата обабіч нього не мали сексуальної туги в мигдалеподібних очах, як їхня старша сестра, – образ Адріани викликав в уяві вечори на сіннику, а в цих двох хотілося спитати, чи зробили вони уроки, – але вони були гарненькі на свій не зовсім тутешній кшталт, і захоплення на їхніх обличчях було справжнім. Вони їм просто сяяли на цьому фотознімку.

Бо на піску біля їхніх ніг лежав скарб.

– Я щось не доберу, і підпис під зображенням мутний, – пожалівся я.

– Там на столі лежить лупа, проте дозволь мені заощадити тобі трохи головного болю. – Ваєрмен взяв ручку і почав тицяти її кінчиком. – Це лікарський слоїк, а оце кругле – мушкетна куля, принаймні так її називає Істлейк в цій статті. Марія поклала руку на щось схоже на чобіт... чи рештки якогось іншого взуття. Поряд з чоботом...

– Окуляри, – вгадав я сам. – А ще... намисто чи ланцюжок?

– Тут написано браслет. Не знаю. Бачу лише, що якась поросла іржею металева петля. А от старша дівчина явно тримає сережку.

Я пробіг очима статтю. Окрім тих речей, що на знімку, Істлейк знайшов також різноманітний посуд... чотири чаші, як він сам означив, в стилі Italiante[314]314
  Архітектурно-оздоблювальний стиль, варіант «неоренесансу», що народився в Британії 1802 року, а до середини XIX століття поширився на США й Австралію.


[Закрыть]
... триніжок... коробку зі знаряддям (хтозна, що він мав на увазі)... і безліч цвяхів. Також він знайшов половинку якоїсь порцелянової статуї. Її на знімку не було, у всякому разі я її там не знайшов. У статті писалося, що Істлейк упродовж п’ятнадцяти років пірнав західніше острова Дума біля еродованих рифів, полював на рибу або просто заради розваги. Бувало, йому попадався різний мотлох, але нічого вартого уваги. Він сказав, що Аліса (так і назвав) здійняла надзвичайно великі хвилі, які зсунули піщані напластування біля рифів, таким чином відкривши, за його ж словами, це «сміттєзвалище».

– Він не називає це кораблетрощею, – зауважив я.

– Там її, вірогідно, й не було, – відповів Ваєрмен. – Він не знайшов решток корабля, не траплялося нічого такого також десяткам тих людей, що допомагали йому потім шукати тіла його малих доньок. Тільки уламки породи. Якби там загинув якийсь корабель, вони б на нього натрапили, бо напроти південно-західного кінця Думи глибина не перевищує двадцяти п’яти футів аж до самих решток Рифового острова. Вода й зараз тут прозора, а в ті часи вона була, як бірюзове скло.

– Є якісь ідеї щодо того, як це все туди потрапило?

– Авжеж. Найкраща така: якесь напівзатоплене судно пригнало сюди бурею сто, двісті чи триста років тому і з нього повивалювалася всяка мізерія. Або команда сама поскидала в воду різні речі, щоб утриматися на плаву. Після шторму вони підлаталися і вирушили собі далі. Цим пояснюється, чому Істлейк натрапив на скупчений мотлох, і чому серед нього не знайшлося нічого дійсно цінного. Скарби залишилися на кораблі.

– І корабель не напоровся кілем на риф тоді, у сімнадцятому чи вісімнадцятому сторіччі?

Ваєрмен знизав плечима.

– Крис Шенінгтон каже, що ніхто не знає, яку форму мав Рифовий острів сто п’ятдесят років тому.

Я подивився на розкладену здобич. На усміхнених середніх дочок. На їхнього усміхненого тата, котрому надійшла пора купувати собі новий купальний костюм. І раптом зрозумів, що він не спав з нянькою. Ні. Навіть чорна коханка пояснила б йому, що в такому старому костюмі не можна фотографуватися для газети. Вона знайшла б тактичний претекст, а справжній був ось тут, переді мною, збережений усі довгі роки, навіть зі своїм, куди як менш ніж ідеальним зором у правому оці, я його бачив. Він був занадто товстий. Тільки він сам цього не помічав. І його донечки також цього не помічали. Люблячі очі правди не бачать.

Занадто опасистий. Чогось там не вистачало? Якогось Б, що йде після А?

– Мене взагалі дивує, що він вирішив похвалитися своїми знахідками, – сказав я. – Якщо сьогодні знайти такі речі, а потім розпатякати про це по 6-му каналу, половина Флориди плигне в свої човники і кинеться з металодетекторами полювати на дублони й песо.

– Еге ж, тоді тут була інша Флорида, – промовив Ваєрмен і я згадав, що таку ж фразу чув від Мері Айр. – Джон Істлейк був багатою людиною, а острів Дума був його приватним заповідником. Крім того, ніяких дублонів, ніяких песо не було, лише малоцікавий мотлох, підкинутий випадковим штормом. Він безліч разів плавав і пірнав якраз там, де ті рештки покоїлися на дні Затоки. Крис Шенінгтон каже, що це дуже близько, під час низького відливу туди можна пішки добрести. Ну, звичайно, він приглядався, бо не проти був знайти якісь цінності. Авжеж, він був багатій, але це не означає, що заможний чоловік має імунітет проти бажання знайти скарб.

– Авжеж, – погодився я, – Не означає.

– Під час пошукових експедицій його, напевне, супроводжувала няня. А також три, поки що домашніх, дочки: близнючки і Елізабет. Марія з Ганною перебували в своїй школі-інтернаті в Брейдентоні, а старша сестричка вже втекла до Атланти. Істлейк з малими, вірогідно, влаштовував пікніки на березі.

– Як часто? – я зрозумів куди він гне.

– Часто. Либонь, кожного дня, поки вигрібав ті речі з дна. Вони встигли протоптати стежку від будинку до того місця, яке називали Тінявим пляжем. Гадаю, відстань там десь з півмилі.

– Це та стежка, по якій потім дві цікавих дівчинки змогли піти самі?

– Так і трапилося якогось дня. Усім на роре. – Він поклав фотографії назад до теки. – Це трагічна історія, мучачо, трохи більш інтригуюча за історію дівчинки, що проковтнула скляну кульку, але трагедія є трагедією, а в сухому залишку всі трагедії об’єднує їх безглуздість. Мав би вибір, я б кожного разу голосував за «Сон літньої ночі» і проти «Гамлета». Будь-який дурень без тремору в руках і зі здоровими легенями здатен побудувати картковий будиночок і здути його в прах, але тільки геній спроможний примусити людей сміятися.

Він замислився.

– Скоріш за все, того дня у квітні 1927-го, коли Тесі й Лорі належав післяобідній сон, вони вирішили встати, тихесенько вийти з дому і по натоптаній стежинці вирушити до Тінявого гіляжу полювати на скарби. Можливо, вони збиралися зайти у воду тільки по коліна, як їм зазвичай дозволялося – в одному з репортажів з цього приводу процитовано Джона Істлейка, і Аріадна казала те саме.

– Заміжня дочка, котра повернулася додому?

– Так. Вона зі своїм чоловіком приїхала дні за два до того, як пошук тіл було офіційно скасовано. Так розповідає Шенінгтон. Можливо навіть, якась з дівчаток побачила, ніби щось зблиснуло й зробила крок на глибину, там почала борсатись. А тоді…

– Тоді інша сестра кинулась її рятувати.

Так, це я міг собі уявити. Тільки побачив я перед собою Ілсу й Лін, зовсім маленькими. Не сестри-близнючки, але були три-чотири золоті роки, коли вони були нерозлучними.

Ваєрмен кивнув.

– А там відбійна течія потягнула їх за собою. Мабуть, було так, аміго, бо інакше їхні тіла знайшлися б. Їх затаскало десь далеко в цей овочевий суп.

Я відкрив рота спитати його, що він має на увазі під відбійною течією, та тут згадав романтизований, проте безперечно потужно виписаний сюжет картини Вінслоу Гомера[315]315
  Winslow Homer (1836-1910) – американський мариніст XIX ст., кілька зимових сезонів працював у Флориді; на картині «Відбійна протитечія» зображено чоловіка й трьох жінок, одну з котрих (чи то живу, чи вже мертву) витягують за волосся з прибою.


[Закрыть]
«Протитечія».

На стіні дзеленькнув інтерком, налякавши нас обох. Різко повернувшись, Ваєрмен збив зі столу рукою теку й фотографії з факсами, аж вони розлетілися по кімнаті.

– Містере Ваєрмене! – це була Анна-Марія Вістлер. – Містере Ваєрмене, ви там?

– Я тут, – відповів Ваєрмен.

– Містере Ваєрмене, – голос її звучав схвильовано, відтак сама до себе: – Господи, та де ж ви поділися?

– Чортова кнопка, – вилаявся він, ледь не бігом кинувшись до пристрою на стіні, щоб натиснути там кнопку. – Я тут. Що трапилось? Щось недобре? Вона не впала?

– Ні, – схлипнула Анна-Марія. – Вона прокинулася. Прокинулася і цілком свідома. Вона хоче бачити вас. Ви прийдете?

– Зараз же! – крикнув він і обернувся до мене з сяючим лицем. – Тичув, Едгаре? Ходімо! – Затримався. – Що ти там шукаєш?

– Оце, – показав я йому дві фотографії Істлейка в купальному костюмі: одна, де він в оточенні всіх своїх дочок, а друга, знята через два роки, де обабіч нього стоять лише Марія й Ганна.

– Навіщо вони тобі зараз, ти що, не чув? Міс Істлейк повернулася.

Він рушив до дверей. Я кинув теку на стіл і поспішив за ним. Я побачив зв’язок... це тільки тому, що останні місяці я виховував у собі мистецтво бачити. Виховував наполегливо.

– Ваєрмене! – гукнув я вслід, та він уже пробіг через галерею і подолав половину сходів. Я накульгував якомога швидше, але все’дно значно відставав. Поборюючи свою нетерплячку, він мене все таки зачекав. – Хто сказав йому, що там щось є?

– Істлейкові? Гадаю, він наштовхнувся на той мотлох під час своїх звичайних пірнань.

– Я так не думаю, він давно не одягав купального костюма. Пірнанням він активно займався на початку двадцятих, а у 1925 його головним задоволенням стало гарно попоїсти. Так хто ж йому сказав?

У дверях наприкінці холу з’явилася Анна-Марія. На її обличчі сяяла дурнувата недовірлива посмішка, від якої цясорокарічна жінка зробилася вдвічі молодшою.

– Вона ще...

– Вона тут, – почувся хриплий і такий знайомий голос Елізабет. – Заходь, Ваєрмене, дай я побачу твоє лице, поки ще здатна його розпізнати.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю