Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 50 страниц)

Жахливо холодні пальці Елізабет зімкнулися на моїм зап’ясті:

– На цій останній нема кульки.

– Я не розумію, що ви...

Вона вчепилася в мене ще міцніше.

– Ти розумієш. Ти чудово розумієш, про що я кажу. Виставка розпродана, чи ти, Едгаре, вважаєш, ніби я сліпа? Кулька є на рамах всіх картин, які ми вже подивилися, включно з №6, де в човні зображена моя сестра Аді, – а на ось цій картині кульки нема!

Я оглянувся на картину №6, де дівчина в човні мала оранжеве волосся.

– Це ваша сестра.

Вона не звернула уваги на моє запитання. Гадаю, вона його навіть не почула. Її увага цілком була прикута до картини «Дівчина і Корабель №8».

– Що ти збираєшся з нею робити? Забрати її назад? Ти збираєшся знову її привезти на Думу?

Голос її дзвенів посеред галерейної тиші

– Мем.., міс Істлейк... вам ні в якому разі не варто так збуджуватися, – повторила Пам.

На драглистому обличчі Елізабет спалахнули вогнем її очі. Вона втопила свої нігті в моє кістляве зап’ястя.

– А далі що? Поставиш її поряд з тією, яку вже розпочав?

– Я не розпочинав нової картини...

Чи, може, розпочинав? Пам’ять знову грала зі мною в піжмурки, як завжди в стресові моменти. Аби хтось зараз зажадав почути від мене ім’я бойфренда моєї старшої дочки, я, певне, сказав би, що цього француза звуть Рене. Як Магріта[334]334
  Rene Magritte (1898-1967) – видатний бельгійський художник-сюрреаліст.


[Закрыть]. Гаразд, мара перемогла, по графіку у мене зараз кошмар.

– Ту картину, де човен порожній?

Я не встиг промовити цих слів, крізь натовп прорвався Джин Гедлок, а слідом за ним Ваєрмен, слідом за котрим Ілса зі склянкою води в руці.

– Елізабет, нам треба йти звідси.

Він хотів взяти її за руку, вона відмахнулася. Наступним помахом вона вибила у Ілси пропоновану їй склянку з водою, та відлетіла геть і, вдарившись об порожню стіну, розсипалась на друзки. Хтось скрикнув, а якась жінка, як не дивно, захихотіла.

– Ти бачиш коника-гойдалку, Едгаре? – вона простягнула руку, та жахливо тремтіла. Нігті в неї були помальовані коралово-рожевим лаком, певне, Анна-Марія постаралась. – Ця гойдалка належала моїм сестрам, Тесі й Лорі. Вони її любили. Вони таскали цю чортівню за собою повсюди. Вона залишилася стояти біля Рампопо – так вони називали свій ляльковий театр на бічній галявині – коли вони потонули. Мій батько не міг на неї дивитися. Він кинув її у воду під час заупокійної служби. Разом з вінком, зрозуміло. Отим, що висить на шиї коника-гойдалки.

Запала тиша, порушувана тільки скреготом її хрипкого дихання. Забула про свої нотатки Мері Айр, вона стояла з широко розплющеними очима, тримаючи блокнота в повислій уздовж стегна руці. Іншою рукою вона прикривала собі рота. Відтак Ваєрмен вказав на двері, хитро замасковані коричневою шорсткою мішковиною. Гедлок кивнув. І раптом поряд опинився Джек, і саме Джек став тут головним, і він промовив, вхопившись за руків’я її візка:

– Ми миттю виберемося звідси, міс Істлейк. Не хвилюйтеся.

– Поглянь на кільватерну смугу! – заволала до мене Елізабет, назавжди зникаючи з очей публіки. – Заради Бога, хіба ти не бачиш, що ти намалював?

Я подивився на картину. І вся моя родина подивилась.

– Там нічого нема, – сказала Мелінда і підозріливо поглянула на двері, за якими щойно зник Джек з Елізабет. – Вона чокнута, чияк?

Ілса витяглася навшпиньки, щоб краще роздивитися.

– Тату, – промовила вона нерішуче. – А там, у воді, то хіба не обличчя?

– Ні, – відповів я рішуче, сам дивуючись, як впевнено звучить мій голос. – Ти побачила порожню ідею, яку вона вклала тобі в голову. Ви дозволите мені на хвилинку?

– Звичайно, – відповіла Пам.

– Едгаре, ти не проти, якщо я тебе супроводжуватиму? – спитав Камен своїм густим басом.

Я посміхнувся. Легкість, з якою я спромігся на посмішку, мене теж здивувала.

Схоже, що шоковий стан має свої переваги.

– Дякую, гадаю, не варто. З нею її лікар.

Я поспішив до дверей офісу, ледь утримуючись, щоб не обернутися. Мелінда не побачила, а Ілса – таки так. Я гадав, що не так вже й багато людей змогли б їх помітити, навіть якби їм туди ткнули пальцем... та й тоді більшість з них вирішили б, що це або випадковість, або незначний артистичний трюк.

Усі ті обличчя.

Жахливо перекривлені обличчя потопельників у призахідній кільватерній смузі корабля. Там безсумнівно присутні Тесі й Лора, але є й інші, нижче них, там, де колір з червоного робиться зеленим, а з зеленого чорним. Там мусить бути також рудоволоса дівчина у старомодному суцільному купальнику: Адріана – найстарша сестра Елізабет.

– 7 —

Ваєрмен напував її з бокалу чимось схожим на шампанське, а поряд з ним, буквально заламуючи руки, сюсюкав Розенблат. Кабінет здавався напханим людьми. Тут вже було задушливіше, ніж у галереї, а ставало ще гірше.

– Я прошу всіх вийти геть! – оголосив Гедлок. – Усіх, окрім Ваєрмена! Зараз же! Сю ж мить!

Елізабет відштовхнула бокал тильним боком руки:

– Едгар, – промовила вона хрипко, – Едгар залишається.

– Ні, Едгар піде разом з усіма, – заперечив Гедлок. – Ви вже й так достатньо з...

Вона вхопила його руку й стисла. Либонь доволі сильно, бо аж очі в Гедлока розширилися.

– Залишиться, – промовила вона пошепки, але владно. Люди почали виходити з кабінету. Я почув, як Даріо повідомив тим, хто скупчилися за дверима, що все чудово, що у міс Істлейк трапилося легке запаморочення, але тепер з нею її лікар, і вона в порядку. До дверей рушив Джек, але Елізабет позвала його.

– Юначе! – Він обернувся. – Не забувай, – нагадала вона йому про щось.

Він посміхнувся і віддав їй салют:

– Ні, мем, я не забуду.

– Я мусила б доручити тобі в першу чергу, – промовила вона, а коли Джек вийшов, додала стиха: – Він славний хлопець.

– Доручити йому що? – спитав Ваєрмен.

– Пошукати на горищі один такий собі пікніковий кошик, – відповіла вона. – Той, що його на фотографії, яка висить на сходовому майданчику, тримає Няня Мельда.

Вона з докором подивилася на мене.

– Перепрошую, – зашарівся я, – пригадую, ви мені про нього говорили, але я... я тоді просто про все забув і тільки малював, отож...

– Я тебе не винувачу, – блимнула вона глибоко запалими очима. – Я могла б зразу зрозуміти. Це її сила. Та сама сила, що перш за все привела тебе сюди. – Вона поглянула на Ваєрмена. – І тебе також.

– Елізабет, ну досить вже, – озвався доктор Гедлок. – Я хочу відвезти вас до шпиталю й зробити деякі аналізи. Вам треба полежати під крапельницею, трохи відпочити...

– Дуже скоро я отримаю той відпочинок, на який давно заслужила, – широко усміхнулася вона йому, відкривши ряд жахливих зубних протезів, а відтак знов обернулася до мене й проказала: – Лизь-бризь, як водою вмило. Для неї це всього лиш гра. А нам наше горе. Зараз вона прокинулася. Едгаре, вона прокинулася! – торкнулася Елізабет мої руки своїми крижаними пальцями.

– Хто? Елізабет, хто прокинувся? Персе?

Її відкинуло назад у кріслі-візку. Так, ніби крізь її тіло пропустили високовольтний заряд. Її пальці задерев’яніли в мене на руці. Її коралові нігті уп’ялися мені в шкіру, залишаючи на ній квартет червоних півмісяців. Рот її відкрився, цього разу продемонструвавши зуби не в посмішці, а в гримасі. Голова відкинулася назад і я почув, як в ній щось хруснуло.

– Тримай візок бо перекинеться!– проревів Ваєрмен, але я не встиг. У мене була лише одна рука, та й в ту вчепилася Елізабет, вона просто прикипіла до неї.

Гедлок встиг ухопитися за одне заднє руків’я візка, тож той не перекинувся навзнак, але пішов юзом і вдарився об стіл Джимі Йошида. Елізабет тепер корчилась у страшних судорогах, її кидало у кріслі вперед-назад, мов ляльку. З голови їй сповз серпанок і, зблиснувши в флуоресцентному верхньому світлі, відлетів геть. Ноги її смикалися, і з одної ступні зіскочив її пурпурний черевичок. «Янголи хочуть взувати мої червоні черевики»[335]335
  «The angels want to wear my red shoes» – пісня британського композитора-співака Елвіса Костело: «Коли у янголів заіржавіли крила, вони зробили мені пропозицію, від якої неможливо відмовитись, тож мені ніколи більше не постаршати, бо янголи хочуть взувати мої червоні черевики».


[Закрыть], – подумав я і раптом, ніби цяфраза підсумувала все, з рота і з носа Елізабет ринула кров.

– Тримайте її! – закричав Гедлок, і Ваєрмен кинувся через поруччя крісла.

«Це вона зробила, – майнула холодна думка. – Та Персе. Хто б вона не була».

– Я її тримаю! – сказав Ваєрмен. – Док, телефонуйте 911, ради Христа, дзвоніть скоріше!

Гедлок поспішив навкруг столу, підняв слухавку, набрав номер, послухав.

– Блядство! Той самий гудок!

– Для виходу в зовнішню мережу треба спочатку набрати 9. – Я вихопив у нього слухавку і, утримуючи її біля вуха плечем, набрав номер. А коли спокійний жіночий голос спитав мене, в чім полягає причина екстреного виклику, я зміг все пояснити. Тільки адресу пригадати не зміг. Я забув навіть назву галереї. Вручив телефон Гедлоку і пішов навкруг столу до Ваєрмена.

– Господи Ісусе, – промовив він. – Я знав, що не треба її сюди везти, я це знав... але вона так вперто наполягала.

– Вона в безпам’ятстві? – я дивився на грузле тіло, очі її були розплющені, але безглуздо націлені в якусь точку в дальнім кутку кімнати. – Елізабет?

Ніякої реакції.

– Це був інсульт? – спитав Ваєрмен. – Ніколи не уявляв, що при цім бувають такі жорстокі корчі.

– Це не інсульт. Щось змусило її замовчати. їжджай з нею до шпиталю…

– Звісно, я поїду...

– І слухай, чи не скаже вона чогось іще.

Обернувся Гедлок.

– У шпиталі її готові прийняти. За хвилину тут буде швидка. – Він важким поглядом втупився у Ваєрмена. – Ну й хай, усе на краще.

– На краще? – перепитав Ваєрмен. – Що означає це ваше «на краще»?

– Воно означає, що якщо це мусило трапитися, – пояснив Гедлок. – То де б ви думали, вона хотіла би, щоб це трапилося? Вдома у постелі, чи в якійсь з галерей, з котрими пов’язано так багато найщасливіших днів і вечорів її життя?

Ваєрмен глибоко, спазматично вдихнув, відтак видихнув, кивнув й укляк поруч з Елізабет, пестячи пальцями її волосся. Обличчя її взялося хаотичними червоними плямами, як трапляється при важкій алергічній реакції.

Гедлок нахилився й відвів їй голову назад, намагаючись полегшити їй жахливе спазматичне дихання. Невдовзі почулися трелі під’їжджаючої швидкої.

– 8 —

Вернісаж тягнувся далі і я продовжував виконувати свою роль, бо ж Даріо, Джимі й Аліса доклали стільки зусиль до його організації, але головним чином заради Елізабет. Я гадав, вона б цьому зраділа. Тому, що сама якось називала це моєю миттю на осонні.

Проте на святкову вечерю після вернісажу я не пішов. Вибачився й відправив Пам з дівчатками, Каміном, Кеті та іншими гостями з Міннеаполісу. Дивлячись услід машинам, якими вони від’їжджали, я второпав, що не домовився, щоб хтось мене самого підкинув до шпиталю. Поки я, стоячи перед дверима, міркував, чи бува не затрималася в галереї Аліса Окойн, поряд зі мною загальмував пошарпаний старий мерседес і з боку його пасажирського сидіння опустилося скло.

– Сідайте, – позвала мене Мері Айр, – якщо збираєтеся до Меморіального шпиталю, я вас підвезу. – Помітивши, що я вагаюсь, зона криво усміхнулася. – Можете бути певні, Мері сьогодні випила зовсім мало, та й узагалі, після десятої вечора інтенсивність дорожнього руху в Сарасоті падає ледь не до нуля – вся стареча допиває свої віскі й прозаки і вмощується дивитися Біла О’Рейлі[336]336
  Bill O’Reilly – популярний теле– та радіокоментатор-традиціоналіст.


[Закрыть] по ТіВо.

Я ступив в машину. Грюкнув дверцятами, і на якусь жахливу мить мені здалося, що я опускаюсь у порожнечу і зараз гепнусь сракою прямо на тротуар Палм-авеню. Та врешті всівся на сидіння.

– Послухайте, Едгаре, – промовила Мері Айр, – я все ще можу вас називати Едгаром?

– Звичайно. Вона кивнула.

– Чудово. Я не дуже чітко собі пригадую, на якому рівні стосунків ми тоді розпрощалися. Іноді, коли я вип’ю забагато... – Вона знизала своїми худенькими плечима.

– Ми попрощалися чудово, – запевнив я.

– Добре. А з Елізабет... там щось погане, так?

Я похитав головою, не наважуючись збрехати словами. Як і обіцялося, вулиці були майже порожніми. А тротуари абсолютно.

– Вони з Джейком Розенблатом колись були дуже близькими. Серйозно близькими.

– А що трапилося?

Мері знизала плечима.

– Напевне не скажу. А якщо вам залежить на моїх припущеннях, то можу сказати, що кінець-кінцем вона надто звикла сама собі бути хазяйкою, а не чиєюсь коханкою. Звісно, окрім тимчасових ситуацій. Але Джейк так і не зумів до цього звикнути.

Я згадав, як він вигукнув: «К чорту правила, міс Істлейк!», і зачудувався, як він міг до неї звертатися в ліжку? Певна річ, що не міс Істлейк. Печальна й нікчемна загадка.

– Можливо, все пішло на краще, – сказала Мері, – вона виглядала безнадійною. Едгаре, якби ви знали її в її кращі часи, ви б тоді знали й те, що вона була не з тих жінок, котрим сподобалось би являтися в такому вигляді.

– Хотілося б мені знати її в її найкращі часи.

– Я можу чимось допомогти вашій родині?

– Ні, – відповів я. – У них зараз вечеря в компанії Даріо й Джимі й цілого штату Міннесота. Я пізніше приєднаюся до них, якщо встигну, можливо, на десерт, а якщо ні, то в мене замовлено номер в Ріці, де вони зупинилися. Тоді я з ними побачуся вранці.

– Це чудово. Вони самі чудові. І з розумінням до вас.

Дійсно, Пам ставилася зараз до мене з більшим розумінням, ніж до розлучення. Звісно, тепер я не заводив колотнечі з нею там, а малював собі тут. І не намагався прохромити її нотиком для квасла.

– Я, Едгаре, збираюся розхвалити вашу виставку до небес. Навряд чи цього вечора це для вас щось важить, та пізніше, вірогідно, піде на користь. Ваш живопис просто екстраординарний.

– Дякую.

У темряві попереду замерехтіли ліхтарі шпиталю. Прямо поряд містився ресторан Waffle House[337]337
  Waffle House – заснована у 1955 р. широка мережа фаст-фудів, що спеціалізуються на м’ясних стравах з вафлями.


[Закрыть]. Гарне сусідство для кардіологічного відділення.

– Передайте мої найкращі побажання Ліббі, якщо вона в стані щось сприймати.

– Авжеж.

– У мене також є дещо спеціально для вас. Візьміть там, у відділенні для рукавичок. Коричневий конверт. Я думала використати це як наживку для наступного інтерв’ю, та нехай йому чорт.

Я не одразу впорався з замком на сейфику старого автомобіля, та врешті ляда відкинулася, мов щелепа в трупа. В глибині виднілося багато цікавого мотлоху – якийсь геолог, певне, міг би простежити там поклади ледь не до 1965 року – але найближче лежав надписаний моїм ім’ям конверт.

Зупинившись перед шпиталем під написом 5 ХВИЛИН НА ВИСАДКУПОСАДКУ І ВІД’ЇЖДЖАЙ, Мері сказала:

– Приготуйтеся до сюрпризів. Я їх отримала доволі. Моя подружка, стара газетна редакторка, постаралася й відшукала ці матеріали – вона старша за Ліббі, але ще цілком адекватна.

Я відкрив клапан на конверті і витяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю.

– Це стаття з «Daily Echo», газети, що виходила у Порт Шарлот[338]338
  Port Charlotte – містечко на західному узбережжі Флориди, ім’я отримало від бухти, яку у 1775 р. було названо на честь дружини англійського короля Георга III.


[Закрыть]. Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.

Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.

– Це вам щось дає? – спитала вона.

– Так, хоча я поки що не розумію, що саме.

– А як зрозумієте, мені дасте знати?

– Гаразд,– пообіцяв я. – Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.

– Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.

– Передам.

Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.

– 9 —

Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.

– Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, – сказала медичка, – то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.

– Дякую, – я рушив геть, але пригальмував. – А доктор Гедлок бере участь в операції?

– Гадаю, ні, – сказала вона. – Але він спостерігає.

Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою розміром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не враховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опинилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному балахоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.

– Hola, mi Vato,[339]339
  Вітаю тебе, друже (ісп.).


[Закрыть] – поздоровкався Ваєрмен і розгублено посміхнувся. Та акуратна зачіска, що була на його голові, коли він з Джеком привіз до галереї Елізабет, тепер розсипалася, волосся пасмами висіло на вухах, темні плями були навкруг його очей. – Чому б тобі не взяти собі кави? На смак вона тут як фабричне лайно, але очі тримати розплющеними допомагає.

– Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. – В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.

Він наморщив носа:

– Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.

– У мене міцна імунна система. Як там вона?

– Не дуже, – подивився він на мене безпорадно.

– Вона не приходила до тями у машин? Казала ще що-небудь?

– Казала.

– Що?

З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотньому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз – писав на ходу, зрозумів я, – але прочитати їх я зміг.

Стіл тече.

Ви захочете, але не мусите.

Втопіть її знову, щоб спала.

Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.

– Більше нічого? – спитав я.

– Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.

– Поглянь-но ось на це, – сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.

Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.

Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака – кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ – ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?

Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Елізабет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з донечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знімку була й інша дівчина – старша сестра Адріана і, авжеж, волосся в неї схоже було на яскраво-руде – але спершу ми з Ваєрменом майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.

– Святий Боже, – промовив Ваєрмен.

Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були намальовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло величезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.

Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стільки joie de vivre[340]340
  Радощі життя (фр.).


[Закрыть], його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину студентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких стероїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.

– Це не анекдот, – промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фотографії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. Їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.

– Що не анекдот? – перепитав Ваєрмен.

– Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть сонячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.

– Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. Їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?

– А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифікацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?

Він мовчав.

Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.

– Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.

– Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.

– Це якраз те, що трап... – Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.

Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.

– Що? – спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося – Ну, що там ще?

– Її купальник. Тобі він не здається знайомим?

– Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.

– А та частина, яку ти бачиш?

Він придивися уважніше:

– Аби я мав лупу.

– Тоді, можливо, видно було б ще гірше.

– О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

– З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. – Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. – Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.

– Про що ми тут балакаємо? – спитав Ваєрмен. Він читав текст, масуючи собі скроні. Я поцікавився в нього, чи не болить голова.

– Ні. Просто тут... ні, ну, курва-матінко... – не перестаючи терти пальцями скроні, він підняв на мене вирячені очі. – Чорт забирай, вона випала з запряженої поні бідки – двоколісного візка – і вдарилася головою об камінь, так тут принаймні написано. Очуняла в місцевому лазареті, коли її вже хотіли везти до шпиталю в Сент-Піті. Після того почалися судороги. Ось написано: «Судороги в маленької Елізабет потроху проходять і, схоже, це не завдасть їй шкоди в майбутньому». Тоді-то вона й почала малювати!

– Інцидент приключився, певне, невдовзі після того, як вони сфотографувалися на той сімейний портрет, бо в такому віці діти дуже швидко змінюються, а тут вона точно така ж, як і на тім фото.

Ваєрмен, здавалося, мене не чув.

– Ми всі в одному човні, – промовив він.

Я хотів було спитати, що він має на увазі, та раптом зрозумів, що нема сенсу. Натомість погодився з ним:

– Si, senior.

– Вона вдарилася головою. Я вистрелив собі в голову. Тобі розтрощив голову екскаватор.

– Кран.

Він відмахнувся, показуючи, що не вбачає тут різниці. А слідом тією ж рукою вхопив мене за моє єдине зап’ястя. Пальці в нього були холодними.

– В мене є питання, мучачо. Чому вона перестала малювати? І чому я ніколи не починав малювати?

– Не можу вгадати, чому вона перестала. Можливо, просто забула – заблокувала собі пам’ять, – а можливо, вона відчайдушно брехала, що не вміє. А щодо тебе, в тебе є інший талант – емпатія. А на острові Дума твоя емпатія виросла до телепатії.

– Та маячня це все, – відмахнувся він.

Я чекав.

– Ну, ні, – промовив він. – Хай не маячня. Але ж все минулося, нічого з того нема. Хочеш щось скажу, аміго?

– Авжеж, кажи.

Він показав великим пальцем собі через плече на тісну сімейну купку в іншому кінці кафетерію. Вони дискутували про щось своє. Тато якраз тряс пальцем перед носом Мами. А може, то була Сестриця.

– Пару місяців тому я міг би сказати тобі, про що вони там торохтять, а зараз все, на що я спроможний, так це на вірогідні здогадки.

– А результат може бути той самий, – сказав я. – Але хіба ти поміняв би свій теперішній стан на той талант? Бачення очима на випадкові просвітлення розуму?

– Господи, нізащо! – сказав він, а відтак, іронічно, печально, кривувато усміхаючись, обвів очима кафе. – Мені важко повірити навіть у те, що ми зараз з тобою про це балакаємо. Я все ще боюся, що прокинусь і все буде, як було – рядовий Ваєрмен, рівняйсь.

Я подивився йому просто в очі:

– Цього не мусить трапитися.