Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 50 страниц)

– Ти жартуєш?

Ваєрмен усміхнувся.

– Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде – ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... – Він знизав плечима. – Quien sabe?[215]215
  Хтозна (ісп.).


[Закрыть] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. – Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. – Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?

– Так, прошу.

– Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?

– Так, – раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. – Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? – Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.

– Так, пару разів, – сказав він. – Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.

Я міг би сказати, що Джек – також доволі душевний хлопець – уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.

– Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».

– Коли мене заціпило зі словом?

– Заціпило? Такого я не пам’ятаю.

– Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне – моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.

– Трішечки звірієш?

Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.

– Так, – погодився я. – Можна й так це назвати.

– Ага.

– А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?

– Далебі. І кожного разу, як я відчуваю це навкруг тебе, в тобі, я згадую, як сам прокинувся після того, як пустив собі кулю в скроню, і побачив довколишній світ у багровому світлі. Я вирішив, що потрапив у пекло, що так має виглядати пекло, вічність у найглибшій багряні. – А після паузи. – Аж тут усвідомив, що то було яблуко. Воно лежало переді мною, ну може в дюймі від моїх очей. Ми з ним лежали долі, на підлозі.

– Прокляття, – промовив я.

– Отож, так само і я подумав, тільки то було не прокляття, а звичайнісіньке яблуко. Тоді я вголос проказав: «Адамів гріх на нас усіх». А потім: «Фруктова ваза». Я абсолютно чітко пам’ятаю все, що трапилося й було промовлено в наступні дев’яносто шість годин. Кожну дрібницю, – засміявся він. – Звісно, я розумію, що не все з того, що мені запам’яталося, дійсно відбувалося, проте я все одно пам’ятаю все з феноменальною достовірністю. Жоден перехресний допит не зможе збити мене й сьогодні з того факту, що я на власні очі бачив, як з очей, вух та ніздрів Джека Файнгама вилазили покриті гноєм таргани.

– Голова мені боліла страшенно, але щойно минувся шок від близького споглядання яблука, як мені загалом покращало. Була четверта ранку. Минуло шість годин. Я лежав у калюжі загуслої крові. Вона застигла в мене на правій щоці, мов желе. Пам’ятаю, я сів і промовив: «Я денді-холодець» і намагався пригадати, чи холодець і є різновидом желе. Я промовив: «Ніякого желе нема у фруктовій вазі». І це прозвучало так тверезо, ніби я пройшов тест на розсудливість. Тоді з’явилися сумніви, чи й справді я собі стріляв у голову. Здавалося, я просто заснув за кухонним столом, тільки думаючи про те, щоб застрелитися, впав зі стільця і вдарився головою. Звідси й кров. І дійсно, які могли тут бути сумніви, якщо я рухався і балакав. Я вирішив промовити ще щось. Ім’я моєї матері. Замість нього промовив: «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай».

Я схвильовано кивнув. У мене було таке саме, і не раз, а безліч разів, після виходу з коми. Сідав на друга, сідав на товариша.

– А був ти злий?

– Та ні, спокійнісінький! Розслаблений! Гадав, що трохи дезорієнтований, бо забився головою. Тільки потім побачив на підлозі пістолет. Підняв його й понюхав дуло. Воно явно тхнуло недавнім пострілом. Такий гострий запах, мов з кігтями. Проте я все одно тримався думки, що впав і розбив собі голову, аж поки не дістався ванни і там побачив дірку в скроні. Маленька кругла дірочка, обсмалена навкруг.

Він знову засміявся, як сміються люди, котрим пригадалися якісь дурні випадки з їхнього минулого – скажімо, забули відчинити гаражні ворота і почали здавати туди задом.

– Ось тоді-то, Едгаре, я й почув, як клацнув, встаючи на місце, останній номер – номер «Великої Лотереї»! І згадав, що я збирався потрапити у Дісней Ворлд.

– Чи в його зменшену копію, – додав я. – Господи помилуй.

– Я намагався змити пороховий обпік, але й ваткою доторкнутися було боляче. Наче прикушуєш щось хворим зубом.

Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.

– Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?

– Давай.

– Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?

– Так воно і є.

– Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... – якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж раптом воно знайшлося, – це як контртравма.

– Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину.

Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.

– Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи не зможу заснути. Мій мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим – дитячий ксанакс[216]216
  Xanax (алпразолам) – легкий антидепресант.


[Закрыть]. Я навіть не міг спокійно лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і поставлю платівку з марьячі[217]217
  Mariachi – мексиканський музичний стиль, як правило, виконується бендом у складі: три скрипки, дві труби, гітара, вігуела (5-струнна гітара високого строю) і гітаррон (акустична бас-гітара).


[Закрыть]. Якось о пів на шосту ранку я стрибнув на велотренажер – уперше сів на нього після загибелі Хулії й Есмеральди – півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.

Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадвокатом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе – моя non-sequiturs[218]218
  Непослідовність (ісп.).


[Закрыть] лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночасно на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скунс з диснеївського мультику – втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабінетах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я погодився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?

Я похитав головою.

– «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’ятаю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не підстрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропрацював ще дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. – Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислившись. – Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. – Він торкнувся рубця в себе на скроні. – Чудернацьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.

– Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, великого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано після втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У мене в родині не було ніяких втрат. – Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, – заявив я йому. – Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.

– Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналізації в нього на столі – я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, – я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Едгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. – На хвилину Ваєрмен поринув у думки. – А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вловив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт»[219]219
  Paul Stuart – заснована в Нью-Йорку у 1938 р. фірма, яка шиє і продає у власних магазинах дуже дорогий чоловічий і жіночий одяг класичного стилю.


[Закрыть]. Прямо по спині. – Він повільно хитнув головою вгору і вниз. – Аби ти тільки чув верещання того hijo de puta[220]220
  Сучий син (ісп.).


[Закрыть]. А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсинуаціями – а я кричав на всю силу голосу – про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це також могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.

– Мені так жаль, – промимрив я.

– De nada[221]221
  Дарма (ісп.).


[Закрыть], все на краще, – промовив він діловим тоном. – Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету – там все було розтрощено – я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною підготовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...

Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уявлення про те, що бачу.

– Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?

– Ну, на файний альбомчик вистачить...

Він розплився у посмішці.

– Кому потрібен такий фотоальбом. Ти бачиш кулю?

– Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... – Я підняв руку, націливши палець донизу під доволі стрімким кутом.

– Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхилити її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і залягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...

– Дугову хвилю, як по воді? Він кліпнув очима.

– Еге ж. От тільки текстура мозкової речовини більше схожа на телячу печінку, ніж на воду.

– Ух ти. Гарно сказано.

– Знаю. Ваєрмен буває красномовцем, тут ніде правди діти. Куля породила спрямовану донизу дугову хвилю, а та створила набряк і тиск у перехресті зорових нервів. У візуальному комутаторі мозку. Ти усвідомлюєш весь пафос? Я стрельнув собі у скроню, але не тільки залишився живий, а й зберіг собі кулю в голові, яка створила мені проблеми з обладнанням, розташованим осьдечки. – Він поляпав собі по черепній кістці над правим вухом. – І ці проблеми погіршуються, бо куля рухається. Зараз вона десь на чверть дюйма глибше, ніж була два роки тому. А можливо, і ще глибше. Мені не потрібні Гедлок з Принсипом, щоб це розтовкмачити. Я сам все бачу на цих знімках.

– То хай вони тебе прооперують, Ваєрмене, і витягнуть ту кулю. Ми з Джеком доглянемо Елізабет, поки ти не повернешся на свій...

Він затряс головою.

– Ні!

– Але чому ти проти?

– Вона занадто глибоко сидить для операції. Тому-то я й не погодився на госпіталізацію. Чи ти гадав, що в мене комплекс Марлборо Мена[222]222
  Рекламний персонаж сигарет Marlboro у 1954-99 роках, символ безкомпромісної мужності і герой анекдотів.


[Закрыть]? Та де там. Моє бажання стати мертвим минулося. Я не перестав сумувати за моєю дружиною і донькою, але тепер в мене є Елізабет, щоб піклуватися про неї, і я закохався в Острів. А тут і ти, Едгаре, з’явився, і мені хотілося б побачити, як піде далі твоє життя. Чи я жалкую про те, що наробив? Іноді si, іноді no. Я нагадую собі про те, що колись був не тим чоловіком, яким я є тепер, отже мушу позбавлятися минулої слабини. Той чоловік був пригніченим і розгубленим, він не міг бути відповідальним. Зараз у мене інше життя і я намагаюся дивитися на власні проблеми... ну... як на вроджені дефекти.

– Ваєрмене, це дикунство.

– Справді? А поглянь-но на себе.

Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я вирішив тримати свої думки при собі.

– Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.

– Звідки ти можеш знати.

– Та я-то якраз знаю!– Ваєрмен заговорив з ледь притлумленим напором. – З того часу, як я з собою таке утворив, я зустрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточортіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд[223]223
  John D. McDonald (1916-1986) – «Великий майстер таємниці», автор кримінальних романів, дія яких відбувається переважно у Флориді.


[Закрыть]. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із злоякісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принаймні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, можливо, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун[224]224
  Cancun – курортне місто в Мексиці на півострові Юкатан.


[Закрыть] і пити там охолоджене вино на пляжі.

– Це звучить жорстоко.

– Та не більше за вираз очей Принсипа – от вони-то жорстокі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.

Я похитав головою і попустився.

– Ну, і які перспективи?

– Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.

– Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.

– Можливо, тому-то ти й промовчав, – він позіхнув. – Господи, як я втомився.

– Це стрес. – Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.

– Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило – це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорїї», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як говориться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.

– Угу... гадаю, там було Червоне море. А існують інші ліки, які б ти міг вживати? Сильніші?

– Принсип помахав своєю рецептурною книжкою в мене перед носом, він хотів запропонувати мені «невронтин»[225]225
  Doxepin (Aponal), Zonegran (Zonisamide), Neurontin (Gabapentin) – психотропні, антиконвульсійні препарати, широко використовуються для гамування болів невралгічного походження.


[Закрыть], але я навіть і куштувати його не бажаю.

– Через твою роботу?

– Саме так.

– Ваєрмене, не буде ніякої користі для Елізабет, якщо ти раптом геть осліпнеш.

Хвилину-дві він не відповідав. Дорога, тепер майже порожня, котилася перед моїми фарами. Нарешті він промовив:

– Сліпота скоро буде найменшою з моїх проблем.

Я ризикнув кинути на нього погляд скоса.

– Ти маєш на увазі, що це тебе вб’є?

– Так, – він говорив без усякої драматизації, і тому переконливо. – І ось що, Едгаре.

– Що?

– Перш ніж це трапиться, і поки я ще маю одне здорове око, я хотів би побачити ще твої картини. Міс Істлейк теж хоче на них подивитись. Вона просила мене спитати про це в тебе. Ти міг би підвезти їх машиною в Ель Паласіо – ти водиш пречудово.

Попереду лежав з’їзд на острів Дума. Я ввімкнув сигнал повороту.

– Скажу тобі, про що я іноді думаю, – сказав він. – Я думаю про те, що серія прикладів мого казкового везіння мусить розвернутися й потекти у протилежному напрямку. Авжеж, нема ніякої статистичної причини думати саме так, але на це варто зважати. Ти розумієш?

– Я розумію, – відповів я. – Ваєрмене?

– Він все ще тут, мучачо.

– Ти любиш острів, але ти також вважаєш, що з нашим островом щось не так. Що саме не так з цим місцем?

– Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звернув увагу?

– Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.

– І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...

– Існують якісь історії?

– О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині острова.... – він похитав головою. – Гадаю, якісь домішки у ґрунтових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина потребує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще триматися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вроджених дефектів.

Ось на тобі, ще одна гидотна ідея, до якої сам я не додумався. Решту шляху я не промовив ані слова.

– 9 —

Справа у спогадах, небагато з моїх спогадів про ту зиму залишаються такими ж ясними, як згадка про наше повернення до Ель Паласіо тієї лютневої ночі. Крила залізних воріт стояли розчахнуті. У воротах, точнісінько як в той день, коли ми з Ілсою вирушили в нашу нещасливу експедицію курсом на південь, сиділа у своєму кріслі-візку Елізабет Істлейк. Гарпунного пістоля в неї не було, але вона знову була вдягнена у той самий спортивний костюм (цього разу додатково на плечі їй було накинуто щось на зразок шкільного жакета) і її величезні кеди – у світлі фар мого «малібу» вони виглядали не синіми, а чорними – впиралися в хромоване підніжжя. Поряд стояв її ходунок, а біля ходунка – Джек Канторі з ліхтарем у руці.

Побачивши машину, вона намагалася підвестися на ноги. Джек ворухнувся, щоб стримати її. Відтак, побачивши, що вона дійсно хоче встати, він поклав ліхтар на бруківку і допоміг їй. Ще до того як я зупинився біля воріт, Ваєрмен уже відчинив дверцята. Фари «малібу» освітлювали Джека й Елізабет, мов акторів на сцені.

– Ні, міс Істлейк! – гукнув Ваєрмен. – Не треба, не вставайте! Я завезу вас в дім!

Вона не звернула уваги. Джек допоміг їй дістатися ходунка – чи то вона його до нього підвела – і Елізабет вхопилася за поручі. Відтак вона почала тупцяти в бік машини. Тим часом я боровся зі своїм болючим правим стегном, як завжди важко витягаючи його з водійського крісла. Я вже стояв біля капота, коли вона відставила ходунок убік і простягнула руки до Ваєрмена. Шкіра в неї на руках вище ліктів звисала мертвою плоттю, світилася білим тістом у променях фар, але стояла вона впевнено, широко розставивши ноги. Сповнений нічних ароматів бриз відносив назад її волосся, і я нітрохи не здивувався, побачивши шрам – дуже давній – заглибину на правому боці її голови. Він був майже близнюком мого власного шраму.

Ваєрмен обійшов прочинені пасажирські двері і на пару секунд застиг. Гадаю, він вагався – чи все ще спроможний приймати і дарувати втіху. Відтак рушив до неї якоюсь незграбною медвежою ходою, нагнувши голову, довге волосся прикривало йому вуха і метлялося по щоках. Вона обняла його і прихилила його голову до своїх опасистих грудей. На мить вона похитнулася і я, незважаючи на її впевнену позу, злякався, але потім вона знову розправила плечі і я побачив, як її покривлені артритом, вузлуваті руки почали гладити його по спині, що здригалася хвилями.

Я підійшов до них, трохи невпевнено, і її очі обернулися до мене. Вони була абсолютно ясними. Це була не та жінка, котра питала мене, коли прибуває потяг, котра казала, що вона, блядь, розгублена. Усі її вимикачі були ввімкнуті. Принаймні на цей час.

– З нами все буде гаразд, – сказала вона. – Ти можеш їхати додому, Едгаре.

– Але...

– Все гаразд. – Вона гладила йому спину покривленими пальцями. Гладила з безмірною ніжністю. – Ваєрмен завезе мене назад. За хвилинку. Правда, Ваєрмене?

Він кивнув, не піднімаючи голову від її грудей, не вимовивши ні звуку.

Я вирішив, що все скінчилося і варто скористатися її порадою.

– Ну, тоді добре, Елізабет. Добраніч, Ваєрмене. Поїхали, Джеку. Ходунок мав щось на кшталт полички. Джек поклав туди ліхтарик, поглянув на Ваєрмена – той так і стояв, сховавши обличчя на грудях старої, – і пішов до пасажирських дверцят моєї машини.

– На добраніч, мем.

– Добраніч, юначе. Для гри в парчізі ти нетерплячий грач, але багатообіцяючий. Агов, Едгаре? – Вона спокійно поглянула на мене понад похиленою ваєрменовою головою. – Вода тепер почала текти швидше. Скоро почнуться пороги. Ти це відчуваєш?

– Так, – відповів я, не розуміючи про що йдеться. Але я розумів, про що вона говорить.

– Залишайся. Прошу, залишайся на острові, що б тут не трапилося. Ти нам потрібен. Мені потрібен. І Думі потрібен. Коли мене знову потьмарить, ти пам’ятай те, що я тобі зараз кажу.

– Я буду пам’ятати.

– Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди. Він на горищі, я певна. Він червоний. Ти його знайдеш. Вони в ньому.

– Що саме там у ньому, Елізабет?

Вона кивнула.

– Так, добраніч, Едгаре.

І я зрозумів, що знову почалося потьмарення. Але Ваєрмен заведе її в дім. Ваєрмен опікуватиметься нею. І поки він це почне робити, вона подбає за них обох. Я залишив їх стояти на бруківці під аркою воріт, між ходунком і кріслом-візком, його голова похилена їй на груди. Цей спогад в мені живе.

Ясно.