Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 50 страниц)

– 13 —

Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:

– А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?

Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.

– Я майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...

– Що вражає за сніданком, забувається в обід, – підхопив Ваєрмен.

– Господи, – промовив Джек, – якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.

– Це тобі Ісус-Криспіс, синку, – попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.

– Інтерес загалом почав вщухати, – продовжив я. – Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто знуджується швидше за трирічну дитину?

– Тільки цуценята та папужки, – відповів Ваєрмен.

– Креативно попалили всю трійцю, – зазначив Джек. – Офігітельна у вас концепція.

– Отже, вона почала... почала... – мене перемкнуло, я не міг вимовити далі й слова.

– Едгаре? – лагідно спитав Ваєрмен. – Ти в порядку?

Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.

– Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...

– Розумію, – сказав Ваєрмен, – випий води, мучачо.

Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.

– Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...

– Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.

– Авжеж, авжеж. – Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. – Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі.

Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.

– Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?

– Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.

– Але ви вірите, що це правда?

– Я знаю.

– Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? – спитав Ваєрмен.

– Ні. Створення їх значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.

– Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? – спитав Ваєрмен.

– Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.

– Кого саме ви тут називаєте вона? – перепитав мене Джек. – Персе чи дівчинку?

– Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.

– Невимовно поетично, – глузливо зауважив Джек, – але я щось не доберу, про що ви розповідаєте.

– Я й сам також, тому що її я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.

– Виходить, вона і з вами грала в цю гру, – зазначив Джек, – Цукерка Браун.

– І моє око, – додав Ваєрмен. – Не забувай про лікування мого ока.

– Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, – сказав я, – ...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... – Щось мене почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.

– Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, – нагадав мені Ваєрмен.

– Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.

– Ви мене лякаєте до всирачки, – промовив Джек.

– Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. – Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. – То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витягли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.

Джек заговорив дуже повільно.

– Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?

В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.

– Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.

– Корабель мертвих, – промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.

– А корабель називався.., як? Персефона?

– Хай буде так, – погодився я. – Мені приходило в голову, що Персе – це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.

– Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? – спитав Ваєрмен.

– Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...

– Вона б намагалася все забути, – завершив Джек мою думку.

Ваєрмен сидів понуро.

– Під кінець вона досягла того, що забула майже все.

– Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, – сказав я. – То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.

– Які неприємності? – спитав Джек.

– Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. – Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. – Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.

– І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? – спитав Ваєрмен.

– Не знаю, – знизав я плечима. – Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.

– А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утеплення? – спитав Джек.

Я замислився.

– Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», – я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. – Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утопленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення – це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?

– Господи Вседержитель, – прошепотів Джек.

Ваєрмен дуже зблід.

– До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, – я помовчав, відтак знизав плечима. – Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті – не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, – було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». – Я замовк і потер рукою собі очі. – Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.

– Не муч ти себе так, мучачо, – промовив Ваєрмен. – Попустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?

– Намалювати і стерти.

– Персе їй цього не дозволила зробити?

– Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...

– Це цілком ймовірно, – втрутився Ваєрмен. – Цілком відповідає стилю мислення чотирирічної дитини.

– Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Персе, – зазначив Джек. – Я маю на увазі... такій маленькій дитині.

– Я теж не знаю, – відповів я.

– Ну, в будь-якому разі це не подіяло, – довершив Ваєрмен.

– Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була людиною, її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнювала. Тесі й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. Їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.

– Та не назавжди, – сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.

– Так, – погодився я, – не назавжди.

Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.

– А як воно дістало цього Емері Полсона? – спитав Джек.

– Не знаю.

– А Адріана, – нагадав Ваєрмен. – Чи Персе її також вхопила?

– Я не знаю, можливо. – Неохоче я додав: – Цілком ймовірно.

– Ми не бачили Адріану, – уточнив Ваєрмен. – От так.

– Поки що не бачили, – відповів я.

– Але малі дівчатка потонули, – сказав Джек так, ніби намагаючись розставити всі крапки. – Ця штука, Персе, заманила їх у воду. Чи ще якось затягнула.

– Так, – кивнув я. – Чи ще якось.

– Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.

– А як же без цього, Джеку, – сказав Ваєрмен. – Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.

– Це мені зрозуміло, – не вгавав Джек. – Саме про це я й кажу. Отже, Елізабет, її батько і домоправителька просто закосили на дурників?

– А який у них був вибір? – спитав я. – Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. – Я згадав той малюнок, де вінкричить. Кричить і стікає кров’ю.

– Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдокати, – сказав Ваєрмен. – Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Елізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?

Я похитав головою.

– Не знаю.

– Чому ти не знаєш?

– Бо решта відповідей заховані на південному кінці острова, – пояснив я йому. – Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.

– О’кей, годиться, – сказав Ваєрмен. – Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.

– Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, – сказав я. – Багато моїх картин продалися, і хлопці не будуть вічно їх тримати в «Ското».

– Викупіть їх назад, – запропонував Джек.

Та я й сам вже зважував таку можливість.

Ваєрмен похитав головою.

– Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.

На це ніхто з нас не мав що сказати.

– Але вона не така сильна при денному світлі, – пояснив я. – Пропоную почати о дев’ятій ранку.

– Мені годиться, – сказав Джек, підводячись. – Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.

Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.

– Ти можеш просто залишитися тут, – запропонував Ваєрмен.

– Після такої розмови? – настовбурчив брови Джек. – З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.

– Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, – нагадав Ваєрмен. – Там густі зарості і можуть бути змії. – Він почухав собі рукою щоку. – Схоже, я буду змушений пропустити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.

Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.

– В тебе, часом, не завалялося якогось Едгарового малюнка, ге?

– Ммм... ну...

– Давай, зізнавайся. Сповідь полегшує душу, companero.

– Один начерк, – сказав Джек. Він шаркнув ногою, і мені здалося, навіть зашарівся. – Ручкою. На зворотному боці конверта. Пальма... Я... а, я його якось дістав з кошика для сміття. Вибачте мене, Едгаре. Я винен.

– Та’й’о’кей, але спали його, – порадив я. – Коли все закінчиться, може, я тобі подарую інший. «Якщо все закінчиться», – додав я подумки.

Джек кивнув.

– О’кей. Хочете, підвезу вас до Великої Ружі?

– Я залишуся тут, з Ваєрменом. Але спершу мені таки треба завітати до Великої Ружі.

– Можете мені навіть не казати, взяти піжаму і зубну щітку.

– Ні. Пікніковий кошик і ті срібні гарпу...

Задеренчав телефон, і ми перезирнулися. Мене вразило відчуття, що новини будуть поганими. Мій шлунок перетворився на падаючий ліфт. Телефон задзвонив знову. Я подивився на Ваєрмена, але Ваєрмен витримав мій погляд. Він відчував те ж саме. Слухавку взяв я.

– Це я, – похмуро промовила Пам. – Тримайся, Едгаре. Коли хтось починає так, завжди намагаєшся пристебнути якийсь ментальний ремінь безпеки. Але він рідко допомагає. У більшості людей його взагалі нема в запасі.

– Я застала Бозі вдома і сказала йому все, що ти хотів. Він почав мене перепитувати, що й не дивно, але я сказала йому, що поспішаю і до того ж не маю зараз ніяких пояснень, отже, коротше кажучи, він погодився зробити, як ти велів. «Заради старої дружби» – так він сказав.

Відчуття провалля у шлунку погіршилося.

– Після того я набрала номер Ілси. Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому. Голос в неї втомлений, але вона повернулася, і з нею все гаразд. Лінні я подзвоню завтра, коли...

– Пам...

– Я якраз до цього веду. Після Іллі я зателефонувала Камену. Мені відповіли після другого чи третього дзвінка, і я розпочала свою промову. Гадала, що говорю з ним, – тут вона зробила паузу. – То був його брат. Він сказав мені, що Камен по дорозі з аеропорту зупинився випити кави-латте в Старбаксі[357]357
  Starbuckks – найбільша в світі мережа кав’ярень, яка виросла з одного, відкритого у 1971 р. у Сіетлі, кафе.


[Закрыть]. Він стояв у черзі, коли в нього стався серцевий напад. Швидкою його відвезли до шпиталю, але це була лише формальність. Його брат сказав, що Камен помер на місці. Він спитав мене, чому я телефоную, а я сказала, що тепер це не має значення. Так нормально?

– Так, – відповів я. Навряд чи Каменів етюд якось може вплинути на його брата, чи когось іншого. Я вирішив, що він вже безпечний. – Дякую тобі.

– Якщо це може тебе якось втішити, це могло бути чистим збігом обставин. Він був диявольськи гарним дядьком, але занадто багато на ньому було зайвих фунтів. Будь-хто, хто його бачив, погодився б з цим.

– Так, могло бути співпадіння. – Хоча сам я знав, що це не так. – Я тобі скоро зателефоную.

– Добре, – вона зам’ялася. – Бережи там себе, Едді.

– Ти теж. Замкни на ніч двері й ввімкни сигналізацію. – Я завжди це роблю.

Вона поклала слухавку. Поза будинком прибій лаявся з ніччю. Права рука в мене чесалася. Я подумав: «Якби я міг дістати тебе, я певен, я б відрубав тебе знову геть. Щоби завадити тобі наробити всього того зла, якого ти ще можеш наробити, а головне – щоб заткнути тебе назавжди».

Але ж, звісно, проблема була не в моїй відсутній руці, і не в долоні, якою вона колись закінчувалася, проблема полягала у схожій на жінку фігурі у червоній хламиді, котра використовувала мене, мов якусь блядьську ворожбитську планшетку.

– Що там? – запитав Ваєрмен. – Не створюй нам тут саспенсу, мучачо, що там трапилося?

– Камен, – відповів я. – Інфаркт. Мертвий.

Я подумав про всі ті картини, що чекають в «Ското», картини, що вже продані. Вони безпечні, поки вони ще там, недовго, але кінець кінцем, гроші переконливіші за гнилий базар. Це навіть не забобони, це йобаний американський стиль життя.

– Ходімо, Едгаре, – нагадав мені Джек. – Я підкину вас додому, а потім привезу назад сюди.

– 14 —

Не сказав би, що наша екскурсія нагору до Малої Ружі була безхмарною (весь час, поки ми перебували в будинку, я тримав у лівій руці срібний свічник), але нічого не трапилося. Єдиними примарами там були схвильовані голоси мушель під домом. Я поскладав малюнки назад до червоного кошика. Джек вхопив його за дужки й поніс донизу. Я тримався впритул за його спиною і, коли ми вийшли надвір, замкнув на ключ двері Великої Ружі. А толку від того?

На зворотньому шляху до Ель Паласіо мені прийшла думка... чи повернулася до мене. Я залишив позаду свій цифровий Нікон і повертатися не хотілося, але...

– Джек, ти маєш фотоапарат Поляроїд?

– Авжеж. Той що робить моментальні знімки, як каже мій батько – старий, але надійний. А що?

– Коли будеш сюди їхати вранці, зупинись на березі острова Кейзі. Зроби кілька кадрів птахів і човнів, добре?

– О’кей...

– І сфотографуй пару разів сам міст, особливо його підйомний механізм.

– Навіщо? Навіщо вам такі кадри?

– Хочу намалювати підйомний міст без підйомного механізму, – пояснив я йому. – І збираюся зробити це, коли почую сигнал, що міст піднято для проходу якогось судна. Не думаю, щоб двигун і гідравлічні приводи зникли насправді, але, якщо пощастить, я їх понівечу достатньо, щоб ніхто сюди якийсь час не міг дістатися. Принаймні машиною.

– Ви це серйозно? Ви вважаєте, що дійсно зумієте пошкодити міст?

– Судячи з того, як часто він сам ламається, це неважко зробити, – я знову подивився на темну воду і подумав про Тома Райлі, котрого можна було вилікувати. Котрого було вилікувано, чорт забирай. – Аби ж то я міг намалювати собі гарний нічний сон.