Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 50 страниц)

– 9 —

Те саме повторилося по дорозі, але ще в гіршому вигляді, хоча Джек не міг цього бачити – він уважно вів машину через острів Кейзі – і, я певен, навіть сам Ваєрмен цього не усвідомлював. Я спитав Джека, чи не проти він замість Тамаямі Трейлу, головного битого шляху західного узбережжя Флориди, поїхати по якійсь вужчій, порожнішій вулиці. Хочеться побачити відблиск місяця на воді, пояснив я.

– Набираєшся мистецької ексцентричності, мучачо, – озвався Ваєрмен із заднього сидіння, де він сидів задравши ноги. Схоже, він не був великим прихильником ременів безпеки. – Так ми діждемося того, що ти почнеш носити берет. – «Берет» він промовив так, ніби римував його зі словом лорнет.

– А не пішов би ти на хер, Ваєрмене, – відповів я.

– Посилали мене на схід, посилали на захід, та краще твоєї мами ніхто не ходив мені на хер[181]181
  Перекручена цитата з класичного рок-н-ролу Літл Ричарда «Тутті-фрутті»: «Вона гнеться на схід, вона гнеться на захід, вона – дівчинка, від якої мене кидає в захват».


[Закрыть], – проспівав Ваєрмен сентиментально. А відтак надовго замовк.

Я дивився, як праворуч від мене місяць пливе по чорній воді. Видовище гіпнотизувало. Цікаво, чи зможу я намалювати це саме так, як воно виглядає з вікна машини: місяць в русі, срібна куля, занурена у воду.

Ці думки вертілися мені в голові (либонь, заколисаний ними, я вже майже задрімав), аж раптом мою увагу привернула примарна фігура понад місяцем на воді. То було віддзеркалення Ваєрмена. На якусь мить мені на думку спала дика ідея, він там, на задньому сидінні зараз дрочить, бо його коліна, здавалося, стуляються-розтуляються, а стегна піднімаються-опускаються. Я кинув погляд на Джека, але дорога через острів Кейзі – це симфонія завитків, тож Джек усю свою увагу цілком приділяв їм. Крім того, Ваєрмен сидів позаду Джека, майже невидимий у люстерко заднього виду.

Я озирнувся через ліве плече. Ваєрмен не мастурбував. Ваєрмен не спав, він не дивився зараз якогось яскравого сну. Ваєрмен був без пам’яті. Можливо, то був легкий напад тихої епілепсії, та все одно його судомило, і то серйозно. В перші десять років існування «Фрімантл компані» у мене працював креслярем один епілептик, тож я міг впізнати корчі, коли їх бачив. Тулуб Ваєрмена підкидало на чотири-п’ять дюймів, а сідниці стискалися й розслаблялися. Руки його тремтіли на череві. Він чмокав губами так, ніби скуштував щось дуже смачне. А очі дивилися точнісінько як там, біля гаражу. Їхнє дике різновекторне спрямування в зоряному світлі виглядало якимсь потойбічним. З лівого кута рота в нього текла слина, а сльози з проваленого лівого ока сочилися йому прямісінько в кошлатий бакенбард.

Це тривало секунд з двадцять і враз припинилося. Він моргнув і очі йому повернулися, куди треба. Якусь хвилину він сидів цілком тихо. Можливо, навіть дві. Помітив, що я на нього дивлюся, і промовив:

– Я пішов би на вбивство заради ще однієї чарки або горнятка арахісової пасти, та мені здається про випивку не може бути й мови, еге ж?

– Гадаю, що так, якщо ти хочеш впевнитися, що дочуєш її клич посеред ночі, – сказав я якомога байдужіше.

– По курсу спереду міст на острів Дума, – повідомив Джек. – Ви вже майже вдома, хлопці.

Ваєрмен сів прямо й потягнувся.

– Оце так день був, але мені не соромно, що я скучив за своїм ліжком. Гадаю, я таки старішаю.

– 10 —

Хоча нога в мене задерев’яніла, я виліз із фургона і стояв поряд з ним, поки він відчиняв дверцята невеличкої залізної коробки за воротами, щоб дістатися пульту управління хитрої системи безпеки.

– Дякую тобі, що з’їздив зі мною, Ваєрмене.

– Авжеж, – відповів він. – Та якщо ти ще колись подякуєш мені, мучачо, я дам тобі прямо в рило. Вибач, але тільки так і мусить бути.

– Радий, що попередив, – сказав я. – Дякую за компанію. Він засміявся й поплескав мене по плечі.

– Ти мені подобаєшся, Едгаре. Ти маєш стиль, ти не маєш вад, ти маєш губи поцілувати мене в зад.[182]182
  Перекручена цитата з пісні популярного у 1970-ті гурту Funkadelic «If you got funk, you got style».


[Закрыть]

– Блискуче. Я зараз зарюмсаю. Послухай, Ваєрмене...

Я міг розповісти йому про те, що з ним нещодавно відбувалося. Я вже було відкрив рота. Але в останню мить передумав. Я не знав, чи вірне таке рішення, чи ні, але я знав, що попереду в нього може бути довга ніч з Елізабет Істлейк. Та ще той біль, він як засів у мене в потилиці, так і не відпускав. Я вирішив ще раз спитати його, чи не проти він буде, якщо я домовлюся з лікарем про візит для нас обох.

– Я подумаю, – відповів він, – і дам тобі знати.

– Тільки не думай дуже довго, бо...

Він підняв руку, зупиняючи мене, і посмішка геть щезла з його обличчя.

– Досить, Едгаре. Досить для одного вечора, о’кей?

– О’кей, – погодився я. Постояв, поки він не зайшов, а потім повернувся до фургона.

У Джека голосно грала музика. Пісня «Зрадник». Він потягнувся, щоб притишити звук, але я заперечив:

– Ні, хай грає. Поїхали.

– Правда? – Він розвернувся і ми знову рушили по дорозі. – Класно грають, ви коли-небудь чули їх раніше?

– Джеку, – сказав я, – це «Стікс»[183]183
  Styx – популярний в 1970-х рок-квінтет з Чикаго, де основними вокалістами були клавішник Dennis De Young і гітарист Tommy Shaw.


[Закрыть]. Чи ти щось чув колись про Денніса Де Янга, про Томмі Шо? Де ти просидів усе життя? У печері?

Джек винувато посміхнувся.

– Та я більше по кантрі і старим стандартам, – пояснив він. – Правду сказати, так я типа любитель «Зграї щурів»[184]184
  Rat Pack – неформальна компанія голлівудських зірок, що гуртувалися навкруг актора Гемфрі Богарта у 1950-60-х; серед найвідоміших учасників були Дін Мартін, Френк Сінатра, Семі Девіс молодший, Пітер Лофорд, Джої Бішоп; різнокольорова «Зграя щурів» часто виступала у Лас-Вегасі та інших у ті часи суто «білих» концертних залах, зігравши велику роль в десегрегації американського шоу-бізнесу.


[Закрыть].

Дивно було уявити собі Джека Канторі в ролі фаната Діна і Френка, та хіба це була перша дивина з тих, що трапилися впродовж того дня – якщо цей день взагалі мені не наснився. А ще мене дивувало, як це я зміг пригадати, що Денніс Де Янг і Томмі Шо грали в «Стіксі», а останній якраз і написав пісню, яка зараз гримить з динаміків фургона – тоді як іноді я був не в змозі згадати імені власної екс-дружини.

– 11 —

Блимали обидва вогники на автовідповідачі в сусідній зі спальнею кімнаті: один показував, що на мене чекають повідомлення, а інший, що плівка для запису повідомлень переповнена. Але у віконці ЧЕКАЮТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ стояла цифра 1. Поки важкий біль у моїй голові переміщався з потилиці ближче до лоба, я намагався вгадати, хто б це міг бути. Тільки двоє людей, вирішив я, могли зателефонувати мені й набалакати такі довгі повідомлення, що вони зайняли всю плівку – або Пам, або Ілса, і жоден з цих варіантів, якщо я натисну кнопку «плей», не подарує мені гарних новин. Не треба п’яти хвилин, щоб промовити: «В мене все гарно, зателефонуй, коли зможеш».

«Хай почекає до ранку», – подумав я, а малодушний голос, про існування якого у своєму ментальному репертуарі я навіть не здогадувався (можливо, він був новосельцем), пропонував більш радикальний метод. Він радив мені взагалі стерти запис, не слухати його зовсім.

– Авжеж, так буде найкраще, – промовив я. – А коли хтось зателефонує знову, я можу сказати, що автовідповідач згриз собака.

Я натиснув кнопку «плей». І, як незрідка трапляється, коли ми певні, ніби знаємо, чого очікувати, мені прийшла химерна карта. Там були ані Пам, ані Ілса. Хрипкий, трохи засапаний голос, що пролунав з автовідповідача, належав Елізабет Істлейк.

– Привіт, Едгаре, – сказала вона. – Дехто тут сподівається, що ти мав плідний день і так само гарно провів вечір з Ваєрменом, як я його провела з міс... ет, забула її ім’я, але вона вельми приємна особа. І хтось сподівається, що ти звернув увагу на те, що твоє ім’я я запам’ятала. Я рада, що перебуваю зараз в одному зі своїх світлих періодів. Я їх люблю й ціную, але вони також роблять мене печальною. Це так, ніби летиш на планері і порив вітру піднімає тебе над низьким туманом. На якусь мить бачиш все навкруги так ясно... і в той же час усвідомлюєш, що вітер вщухне і твій планер знов зануриться в туман. Розумієш?

Я розумів, авжеж. Зараз у мене справи покращилися, але було те життя, в якому я прокинувся, те, де слова брязкали безсенсовно, а спогади було розкидано, мов садові меблі після бурі. То було життя, в якому я намагався спілкуватися, кидаючись на людей, і мав тільки дві емоції: страх і гнів. Хтось із такого стану може виходити (як це сказала б Елізабет), але потім цього когось ніколи не полишає переконання, що реальність – це лише тонесеньке павутиння. Що за ним? Хаос. Божевілля. Можливо, це і є справжня реальність, і ця справжня реальність – червона.

– Та досить про мене, Едгаре. Я зателефонувала, щоб спитати. Ти той, хто робить мистецтво заради грошей чи ти віриш у мистецтво заради мистецтва? Гадаю, я вже питала тебе про це, коли ми познайомилися – я майже впевнена в цьому, – але я не пам’ятаю твоєї відповіді. Мені здається, що мистецтво заради мистецтва, бо інакше Дума не покликала б тебе. Хоча якщо ти залишишся тут надовго...

У її голосі явно бриніла тривога.

– Едгаре, дехто певен, що ти чудовий сусіда. Щодо цього я не маю сумнівів, але ти мусиш убезпечитися. Пригадую, ти маєш дочку і вона, здається, вже приїздила сюди до тебе. Так? Я пригадую, як вона мені помахала рукою. Красунечка з білявим волоссям? Я можу плутати її з моєю сестрою Ганною – маю таку тенденцію, сама знаю, – але в цім випадку, я певна, що не схибила. Якщо ти вирішив тут залишитися, Едгаре, не запрошуй сюди свою дочку знову. Ні в якому разі. Острів Дума – небезпечна місцина для дочок.

Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?

– І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, – голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. – Декому не подобається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... – Вона зайшлася у довгому, деренчливому кахиканні пожиттєвої курильниці. – Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пораду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?

Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плівка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.

– Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеніди» запропонують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. – Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продовжила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усвідомленням місця й часу. – Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без особистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини – це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.

Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.

– Не можу сказати, чому так може трапитися, але... – продовжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. – Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистецтва, сам процес малювання важливий, так? – її голос тепер звучав майже улесливо. – Навіть якщо тобі нема потреби продавати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?

Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.

Знову пауза. А відтак:

– Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз прощавай. Дякую, що вислухав стареньку. – Пауза. А потім вона промовила: – Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.

Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідповідача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову заговорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не більше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.

– Мій батько був нирцем, – сказала Елізабет Істлейк. Кожне слово було чітко вимовлено. А тоді вже почулося «клац» покладеної на місце слухавки.

– Повідомлень більше нема, – нагадав телефонний робот. – Плівка переповнена.

Я стояв і дивився вниз на апарат, гадав, чи стерти цей запис, потім вирішив його зберегти і прокрутити Ваєрмену. Я роздягся, почистив зуби і пішов у ліжко. Лежав у темряві, відчуваючи тиху пульсацію в голові, а піді мною мушлі шепотіли її останні слова: «Мій батько був нирцем».

8 – СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ

– 1 —

На якийсь час усе принишкло. Іноді так буває. Каструля кипить, а перед тим, як вариву вихлюпнутися, чиясь рука – Бога, долі, або просто збіг обставин, – притишує вогонь. Якось я поділився цим спостереженням з Ваєрменом, а він сказав, що життя – як п’ятниця в мильних операх. Створюється ілюзія, ніби все йде до завершення, але в понеділок знову починає варитися те саме старе лайно.

Я гадав, що він піде зі мною до лікаря і ми з’ясуємо, що з ним не так. Я гадав, він розповість мені, чому він стріляв собі в голову, і як живеться людині після такого. Можлива була відповідь: «З корчами і великими труднощами при читанні дрібного друкованого тексту». Можливо, він навіть міг би пояснити мені, чому його хазяйка забрала собі в голову, що моїй Ілсі слід триматися подалі від острова. І головне: я нарешті з’ясую, що ж відбуватиметься далі з життям Едгара Фрімантла, великого американського примітивіста.

Ніщо з гаданого не відбулося, принаймні зразу. Життя продукує зміни, іноді їх кінцеві результати вибухові, але і в мильних операх, і в реальному житті перед великими вибухами ще довго тліє запал.

Ваєрмен погодився завітати зі мною до лікаря і «перевірити собі голову», але не раніше березня. В лютому багато клопоту, пояснив він. Зимові мешканці – Ваєрмен називав їх «місячні», ніби вони були не орендарями, а менструальними періодами, – почнуть вселятися у будинки міс Істлейк наступного вікенду. Першими «зимовими птахами» прилетять ті, що найменше подобалися Ваєрмену. Сімейство Годфрі з Род-Айленду, що значаться у Ваєрмена (а відтак і в мене) під іменами Джо і Рита Злі Собаки. Вони щозими прибувають на десять тижнів і живуть у найближчому до садиби Істлейк будинку. В тому, що позначений попереджувальними написами про їхнього пітбуля і ротвейлерів; ми з Ілсою їх бачили. Джо Зла Собака був колишнім «зеленим беретом», Ваєрмен проказав це таким тоном, що інших пояснень нібито й не треба.

– Містер Діріско навіть не виходить з машини, коли щось їм привозить, – сказав Ваєрмен. Він мав на увазі веселого товстуна, що представляв поштову службу США на південній частині острова Кейзі і на всій Думі. Ми сиділи на лавах перед будинком Злих Собак за день чи два до запланованого прибуття Годфрі. Під’їзна алея з товчених мушель блищала рожевою вологістю. Ваєрмен увімкнув бризкалки. – Що привезе, він залишає під стовпчиком поштової скриньки, давить на сигнал та чимдуж котить до Ель Паласіо. І хіба я можу його винити? Ні-ні, Нанетто[185]185
  Non Non Nannette (прем’єра 1925) – мюзикл Ірвінга Сізера і Вінсента Юманса, з якого походить «вічнозелений» хіт «Чай удвох».


[Закрыть].

– Ваєрмене, щодо лікаря...

– У березні, мучачо, і перед ідами[186]186
  Іди – давньоримська назва 15-го дня в березні, травні, червні і жовтні та 13-го інших місяців; у березневі іди у 44 році до н. е. було вбито Юлія Цезаря.


[Закрыть]. Обіцяю.

– Ти просто хочеш віддалити візит, – сказав я.

– Ні, не хочу. Просто в мене зараз клопітний період, от і все. Минулого року я був трохи заскочений зненацька, а тепер так не мусить бути. Цього не може бути тепер, бо цього року міс Істлейк куди як менш здатна підключатися до справ. Ну, принаймні ми вже знаємо, чого чекати від Злих Собак, вони ж бо тут не вперше, а також Баумгартени. Баумгартени мені подобаються. Мають двоє дітей.

– Обидві дівчинки? – спитав я, згадавши застороги Елізабет щодо дочок на Думі.

– Та ні, два хлопці того типу, в яких на лобах мусив би світитися напис ЩО Б НЕ ТРАПИЛОСЯ, МИ ТУТ НІ ПРИ ЧІМ. До решти будників приїдуть зовсім нові люди. Я хочу сподіватися, ніхто з них не буде з тих, що влаштовують щоночі рок’н’ролові вечірки, але хто може знати?

– Ніхто, але принаймні ти можеш сподіватися, що свої диски Slipknot[187]187
  «Удавка» – гурт, що грає в стилі агресивний нью-метал.


[Закрыть] вони залишать дома.

– Що таке Сліпнот. Хто такий Сліпнот?

– Ваєрмене, краще тобі цього не знати. Особливо, коли ти в такому заклопотаному робочому стані.

– Та ні. Ваєрмен просто роз’яснює тобі, як виглядає лютий, на острові Дума, мучачо. Я мушу бути готовим до можливих експромтів – що робити, якщо якогось з Баумгартенових хлопців вжалить медуза, або де дістати вентилятор для бабці Ріти Злої Собаки, котру вони на тиждень чи близько того, швидше за все, знову запроторять до задньої спальні. Ти, ма’ть, вважаєш, що міс Істлейк потроху того? Я бачив на вулицях Пзадалахари в День мертвих таких мексиканських мумій, що повзають і виглядають краще за бабцю Злих Собак. У її лексиконі є тільки дві фрази. Одна запитальна – «Ви принесли мені пиріжечка?», інша декларативна – «Подай салфетку, Ріто, здається, в мене з останнім пуком вийшло щось тверде».

Я розреготався.

Ваєрмен взутою в кросовок ногою надряпав на доріжці посмішку. Наші тіні лежали позаду нас на острівній дорозі: мощеній, гладенькій, рівній. Принаймні на цім її відтинку. Далі на південь вона була зовсім іншою.

– Відповідь на запит про вентилятор, якщо тобі цікаво, може звучати так: «Вентиляторне місто Дена»[188]188
  Dan’s Fan City – заснована 1979 року у Флориді компанія з торгівлі різноманітними вентиляторами, яка тепер має пункти в багатьох штатах.


[Закрыть]. Це знамените ім’я чи як? І ось що я тобі скажу: мені насправді подобається вирішувати такі проблеми. Ліквідовувати дрібні кризи. Тут, на Думі, мені вдається робити людей набагато щасливішими, ніж як колись, коли я намагався це робити в суді.

«Тим не менше ти не втратив навички заводити людей подалі від проблем, які не бажаєш обговорювати», – подумав я.

– Ваєрмене, вистачить якихось півгодини, щоб відвідати лікаря, він лиш загляне тобі в очі і поплескає по черепу...

– Ти помиляєшся, мучачо, – промовив він терпляче. – О цій порі року ти з простим запаленням горла витратиш мінімум дві години на візит до лікаря в місцевій поліклініці. Додай ще годину на поїздку – а зараз це більше ніж година, бо сезон «зимових птахів», і жоден з них не певен, куди саме він їде своїм авто – от і маєш викинуті три години світлового дня, якими я не можу жертвувати. Як не можу проігнорувати зустріч з техніком по кондиціонерам у 17-му... з техніком по лічильникам у 27-му... з кабельником отам, якщо він нарешті з’явиться. – Він показав пальцем на дім далі по дорозі, котрий виявився під номером 39. – Молодь з Толідо винаймає цей будинок по 15 березня, вони платять сімсот доларів зверху за якусь штуку, що зветься вай-фай[189]189
  Wi-Fi – сучасна технологія бездротового зв’язку, що використовується в комп’ютерних мережах, стільникових телефонах, ігрових системах тощо.


[Закрыть], а я навіть не знаю, що воно таке.

– Сигнал з майбутнього, ось що воно таке. В мене таке є. Джек мені зробив. Сигнал з майбутнього, де батьків ґвалтують, де ріжуть матерів.

– Гарна пісня. Арло Гатрі[190]190
  Arlo Guthrie (1947) – син «батька» американської фолк-музики Вуді Гатрі, автор пісень протесту, у його 18-хвилинному блюзі «Бойня в ресторані Аліси» йдеться зокрема й про те, що призовна комісія на В’єтнамську війну, де «батьків ґвалтують і ріжуть матерів», звільняє від служби в армії американських зарізяк, ґвалтівників, бандитів.


[Закрыть], 1967.

– Фільм, здається, вийшов у шістдесят дев’ятому, – уточнив я.

– Коли б він не вийшов, хай живе ґвалтівне майбуття. Це аж ніяк не відміняє того факту, що клопоту в мене зараз більше, ніж в одноногого учасника марафонських перегонів... Крім того, Едгаре. Ти добре розумієш, що швидким просвічуванням ока і ощупуванням черепа там не обійдеться. З цього все тільки розпочнеться.

– Але ж, якщо це потрібно...

– Наразі я цілком здоровий.

– Авжеж. Саме тому це мені щодня доводиться читати їй вірші.

– От же який скурвий канібал, набратися трохи літературної культури тобі не завадить.

– Так, не завадить, але ти знаєш, що я маю на увазі. – Я подумав, і не вперше, що серед тих, кого я знав в моєму дорослому житті, Ваєрмен – рідкісна людина, він може постійно казати мені «ні» і не викликати цим люті з мого боку. Він був генієм «ні». Іноді я гадав, що справа в нім, іноді – в тім, що аварія щось змінила в мені, іноді гадав, що і в тому і в іншому.

– Я можу читати, ти ж знаєш, – відповів Ваєрмен. – Короткими ривками. Достатньо, щоб зрозуміти. Написи на ліках, телефонні номери і таке інше. І я ж не відмовляюся зовсім від візиту до лікаря, отже попустися зі своїм домінантним тиском, не намагайся накинути всьому світові свій графік існування. Господи, уявляю собі, як ти зводив з розуму свою дружину. – Він глипнув на мене скоса і промовив: – Упс, здається, Ваєрмен ступив на слизьке?

– Ти вже готовий розповісти мені про той шрамик, що в тебе на скроні, мучачо?

Він вишкірився:

– Туше, туше. Всім мої вибачення.

– Курт Кобейн[191]191
  Kurt Cobain (1967-1994) – лідер гурту Nirvana, покінчив життя самогубством – застрелився; «Всім мої вибачення» вважається його «лебединою піснею».


[Закрыть], – вгадав я. – 1993 року чи десь близько.

Він моргнув.

– Справді? Я сказав би, це пісня 95-го, але я трохи відстав від рок-музики. Ваєрмен став старим, печальним, але щирим. А щодо тих моїх корчів... вибач, Едгаре, я просто тобі не вірю.

Він вірив. Я бачив це по його очах. Але раніше ніж я встиг щось проказати, він зіскочив з колоди і вказав рукою на північ.

– Глянь-но! Білий фургон! Схоже, насувається спецзагін кабельників!