Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 50 страниц)

Як намалювати картину (VI)

Концентруйтеся. Є різниця між гарною картиною і черговим банальним зображенням, що захаращує собою світовий простір.

Щодо концентрації, то Елізабет Істлейк у цьому сенсі була чародійкою; ви ж пам’ятаєте, що вона сама буквально врисувала знову себе в цей світ. А коли голос, що оселився в Новін, розповів їй про скарб, вона сконцентрувалася й намалювала його на піщаному дні Затоки. Після чергового шторму купка цього мотлоху опинилася доволі неглибоко, напевне навіть полуденне сонце могло пробитися туди яскравими променями – а відблиски того скарбу навзаєм шарили по поверхні води.

Їй хотілося порадувати Тата. Для себе звідти вона хотіла тільки порцелянову ляльку.

Тато каже – Будь-яка знайдена лялька належатиме тобі, це твій законний приз за спасіння на морі, і Бог йому допомагає в цій справі.

Разом з ним вона зайшла у воду собі по кругленькі коліна, вказала рукою – Це ось там, пливи туди, поки я не крикну стоп.

Вона стояла, а він пішов на глибину, і коли він шубовснув у caldo, його ласти здалися їй маленькими човниками. Потім вона їх саме так і намалювала. Він плюнув у маску, сполоснув і натягнув її собі на лице. Встромив у рота й приладнав там загубник дихальної трубки. Поплив, плещучи ластами, далі, в осяяну сонцем синь, зануривши у воду тільки обличчя, склянисто-золотаві легенькі хвилі гралися сонячними зайчиками на його спині.

Мені це відомо. Бо дещо з того намалювала Елізабет, а дещо я сам.

Я виграю – ти виграєш.

Вона стояла по коліна у воді, тримаючи Новін в себе під пахвою, й дивилася, аж поки занепокоєна брижами на воді Няня Мельда не витягнула її на берег, те місце в них називалося Тінявим пляжем. Там вони й стояли разом. Елізабет гукнула Джону, щоб той зупинився. Вони побачили вилиск його ластів, коли він пірнув перший раз. Його не було десь секунд сорок, відтак він шумно виринув і виплюнув загубник.

Він каже – Хай мені грець, а там дійсно щось таке є!

Повернувшись до маленької Ліббіт, він обнімав її обнімав її обнімав її обнімав.

Я знав це. Я малював це. На ковдрі стоїть червоний пікніковий кошик, а зверху на ньому лежить гарпунний пістоль.

Він ставав туди знову і повернувся звідти, незграбно притискаючи до грудей жменю мотлоху. Далі він почне використовувати базарний кошик Няні Мельди, поклавши до нього свинцевий баласт, щоб легше було занурюватись. Далі з’явилося й фото в газеті – перед купкою знайденого ним «скарбу» стоїть Джон Істлейк і його талановита, суворо сконцентрована доня. Але порцелянової фігурки на тім фото нема.

Бо порцелянова фігурка не належала до решти знахідок. Вона належала Ліббіт. Вона була її призом.

А чий насправді саме та фігурка довела до смерті Тесі й Ло-Ло? Чи то вона створила одоробла? Цікаво, яка роль в усьому цьому належала Елізабет? Хто тут художник, а хто чистий аркуш?

На деякі питання я собі так ніколи й не відповів, але продовжував малювати власні картини, тож знаю, коли йдеться про мистецтво, найкраще вдатися до парафразу Ніцше: те, на чому ти концентруєшся, концентрується на тобі. Іноді буквально.

11 – ВИД З ДУМИ

– 1 —

Наступного дня рано-вранці ми з Ваєрменом стояли по гомілки в Затоці – достатньо холодній для того, щоб з наших очей вимилися залишки сонливості. Він першим зайшов у воду, а я вслід за ним. Без жодного слова. Кожен з нас тримав у руці горнятко кави. Він був у шортах, а я ненадовго затримався на березі, бо підкочував собі шташі до колін. Позаду нас наприкінці хідника у своєму кріслі-візку сутулилася змарніла Елізабет, вона похмуро вдивлялася в обрій. Перед нею залишався її сніданок. Вона лише трохи чогось проковтнула, а решту перевацяла. Її розпущене волосся полоскав теплий південний бриз.

Вода навкруг нас бурунилась. За якийсь час я почав отримувати насолоду від шовковистого доторку хвиль, надхідна приносила мені відчуття, ніби я чарівним чином схуд фунтів на дванадцять, відхідна вирувала піщаними бурунцями в мене між пальцями ніг. Десь за сотню ярдів від нас у вранішньому небі нарисувалась пара жирних пеліканів. Ось вони склали крила і каменями попадали у воду. Один залишився без улову, натомість інший з повною торбою сніданку. Навіть коли він злітав угору, ми встигли помітити маленьку рибку, котра, зникаючи в його дзьобі, змахнула нам на прощання хвостиком. Стародавня балетна вистава, не менш красива, ніж завжди й вічно. На південному кінці острова в зелених хащах, не перестаючи, кричав якийсь інший птах: «Ов-ов! Ов-ов!».

Ваєрмен обернувся до мене. На двадцять п’ять він не тягнув, але все одно виглядав набагато молодшим, ніж будь-коли з того дня, як ми з ним познайомились. У лівому його оці не залишилося й сліду скривавленості, не було більше колишнього розфокусу «дивлюся-куди-попало». Я не мав сумнівів, що він мене бачить цим оком, і добре бачить.

– Я зроблю для тебе що завгодно, – промовив він. – Будь що. Без обмежень, усе, що я в змозі подужати. Позвеш і я прийду. Це чистий, незаповнений чек. Розумієш?

– Так, – відповів я, розуміючи дещо інше: коли хтось пропонує тобі незаповнений чек, ти ніколи не мусиш обмінювати його на готівку. Це не я вигадав. Іноді переконання оминає мозок, йдучи прямо з серця.

– От і добре, – промовив він. – Це все, що я хотів сказати.

Я почув хропіння. Обернувся й побачив, що Елізабет схилила голову собі на груди. В одній руці вона тримала так і недоїдений шматок тосту. Волосся майоріло навкруг її голови.

– Схоже, вона доволі схудла, – промовив я.

– Так, від Нового року вона втратила двадцять фунтів. Я щодня намагаюся напоїти її енергетичним коктейлем, здається, він називається «Гарантія», але вона не завжди його допиває. А ти як? Це від надмірної роботи в тебе такий вигляд?

– Який такий вигляд?

– Неначе ліву сідницю тобі щойно відгриз собака Баскервілів. Якщо це від утоми, то може тобі варто трохи розслабитися? Як там кажуть на 6-му каналі – це наша точка зору, але ми залюбки вислухаємо вашу

Я стояв нерухомо, зустрічаючи й проводжаючи хвилі, і гадав, що я можу розповісти Ваєрмену. І скільки з того я можу розповісти Ваєрмену. Відповідь здавалася самоочевидною: все або нічого.

– Гадаю, краще мені просвітити тебе щодо подій минулої ночі. Ти тільки пообіцяй мені, що не будеш після того телефонувати людям у білих халатах.

– Обіцяю.

Я розповів йому, як я майже в темряві закінчував писати його портрет. Розповів, як бачив свою праву руку й пальці на ній. А потім біля підніжжя сходів побачив двох мертвих дівчаток і втратив свідомість. Коли я закінчив свою розповідь, ми вийшли з води й рушили туди, де хропла Елізабет. Ваєрмен почав наводити лад на її таці, змітаючи недоїдки в пакет, який він дістав з торби, що висіла на поруччі візка.

– Оце і все? – спитав він.

– А хіба цього мало?

– Я просто спитав.

– Більше нічого. Я спав міцно, мов дитя, аж до шостої. Потім я поклав тебе, тобто – твій портрет, на заднє сидіння і приїхав сюди. Коли ти вже на нього, до речі, подивишся...

– Всьому свій час. Загадай цифру від одиниці до десяти.

– Що?

– Ну, просто зроби мені ласку, мучачо.

– О’кей. Загадав.

Він трохи помовчав, дивлячись на Затоку. Відтак спитав: «Дев’ять?»

– Ні. Сім.

Він кивнув.

– Ага, сім. – Забарабанив пальцями собі по грудях, потім поклав руку на коліно. – Вчора я міг би точно вгадати. А сьогодні вже ні. Моя здатність до телепатії – ну, оті крихітні осяяння – зникла. Цілком пристойний обмін. Ваєрмен став таким, як був колись, і цей Ваєрмен дякує muhas gracias[264]264
  Щиро дякую (ісп.).


[Закрыть].

– Ну, і що ти на все оте скажеш, якщо взагалі маєш щось сказати?

– Маю. Моя опінія – ніякий ти не божевільний, якщо саме цього ти боявся. Травмовані люди на острові Дума, схоже, стають незвичайними людьми. Вилікувавшись, вони втрачають свої надзвичайні можливості. Ось я, наприклад, уже здоровий, а ти все ще травмований, тож залишаєшся надзвичайним.

– Я не цілком розумію, до чого ти ведеш.

– Бо ти шукаєш складності там, де все просто. Подивися перед собою, мучачо, що ти бачиш?

– Затоку. Те, що ти сам називаєш caldo largo.

– А що ти малюєш найбільше?

– Затоку. Заходи сонця в Затоку.

– А що таке малювання?

– Малювання – це бачення, гадаю, так.

– Ніякого гадаю, так воно й є. А що таке бачення на острові Дума?

Почуваючись непевно, мов хлопчик, котрий погано вивчив урок, я перепитав:

– Надзвичайне бачення?

– Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?

Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.

– Вірогідно, завітали.

– Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.

– Мене вони налякали, – промовив я принишклим голосом.

– Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати людині якоїсь шкоди.

– Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному місці, – заперечив йому я.

Він кивнув, явно не погоджуючись.

– Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?

– Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка – дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

– Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

– Ні. – Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. – Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

– Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

– Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.

– Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.

– О’кей.

Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і повернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.

– Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа[265]265
  Jerry Garcia (1942-1995) – композитор, співак, гітарист, лідер гурту Greatful Dead, який все життя сповідував психоделічну ідеологію гіпі.


[Закрыть].

– 2 —

Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк – сріблястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонстрував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись картину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивиться клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показуючи, що він йому не личить.

Віддалік, на південному кінці острова, в заростях, які я вже звик для себе називати Джунглі Думи, той самий птах знову почав викрикувати свої застороги: «Ов-ов!»

Далі я вже не міг витримати.

– Ну, скажи вже хоч щось, Ваєрмене. Давай, кажи.

– Не можу. В мене нема слів.

– У тебе? Це неймовірно.

Але коли він підняв очі від портрету, я зрозумів, що він каже правду. Він мав вигляд людини, яку хтось торохнув по голові молотком. На той час я вже мав нагоду впевнитися в тім, що мої картини справляють враження на людей, але ніхто з них не виявляв реакції такої, як Ваєрмен того березневого дня.

Зі ступору його вивів різкий стукітливий звук. То була Елізабет. Вона прокинулась і гатила в свою тацю. Ще й почала вимагати: «Курити! Курити! Курити!»Схоже на те, що деякі реакції залишаються непідвладними навіть хворобі Альцгаймера. Та частина її мозку, що була вражена нікотином, не піддавалася забудькуватості. Палила вона до самого свого кінця. Ваєрмен дістав з кишені своїх шортів пачку American Spirits[266]266
  Natural American Spirit – марка сигарет з чистого тютюну, які випускаються з 1982 р. і рекламуються як такі, що не викликають звички до паління.


[Закрыть], витряс одну, ткнув собі в рота й підкурив. Відтак простягнув сигарету їй.

– Якщо я дозволю вам самій підкурювати, міс Істлейк, ви себе не підпалите?

– Курити!

– Це не така вже й гарна звичка, мила.

Але він віддав їй цигарку, і хай там хоч який Альцгаймер, повелася вона як професіоналка – глибоко затяглася і випустила дим крізь ніздрі. На мить вона виринула з образу капітана Блая на кормовій палубі, натомість випростала спину в своєму кріслі, прибравши пози Франкліна Делано Рузвельта, їй не вистачало тільки мундштука в зубах. Ну, й самих зубів, звичайно.

Ваєрмен знову обернувся до портрету.

– Ти ж не насправді хочеш віддати мені цю картину? Це неможливо. Це неймовірна робота.

– Насправді, – відповів я. – Заперечення не приймаються.

– Ти мусиш виставити цей портрет у галереї.

– Не знаю, чи це доречно...

– Ти ж сам казав, що коли картина закінчена, будь-який її вплив на зображений на ній об’єкт припиняється...

– Авжеж, можливо, що й так...

– Можливо – для мене достатня гарантія, і в галереї «Ското» їй буде безпечніше, ніж у цьому домі. Едгаре, картина потребує того, щоб її побачили.

– Ваєрмене, так це ти на портреті? – мені дійсно було дуже цікаво.

– Так. Ні. – Він постояв, задивившись на портрет. Відтак обернувся до мене. – Це таким я хотів бути. Можливо, таким я і був в якісь кілька кращих днів мого життя. – А потім він додав, наче через силу: – Коли недовго був ідеалістом.

Ми якийсь час просто мовчали, тільки дивилися на картину, а Елізабет собі пихкала димом, мов невеличкий пароплав. Старовинний пароплав.

Врешті Ваєрмен промовив:

– Багато є речей, Едгаре, яким я дивуюся. З тих пір як приїхав на Думу, в мене накопичилося більше питань, ніж у чотирирічного пацана. Але чому я не дивуюся, так це тому, що ти хочеш залишитися на острові. Якби я міг, я б сам залишився тут назавжди.

– Ще рівно рік тому я тільки й вмів, що креслити каляки-маляки під час занудливих бесід по телефону, – промовив я.

– Ти про це казав. Скажи мені іншу річ, мучачо. Дивлячись на цю... і згадуючи інші картини, які ти вже встиг намалювати за такий короткий час... Чи ти хотів би, щоб аварії, в якій ти втратив свою руку, не трапилося? Змінив би ти своє минуле, аби мав таку можливість?

Я подумав про те, як мені працюється у Великій Ружі під звуки радіо «Кістка», під щільне ревіння й гупання ядерного рок’н’ролу. Я загадав свої Великі Пляжні Прогулянки. Мені навіть пригадалося, як старший з Баумгартенових синів підбадьорював мене: «Вау! Красивий кидок, містере Фрімантле!», коли я грав з ними у фрізбі. Далі я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, яким я був тоді дратівливим, якими розпорошеними були мої думки, як іноді я навіть не був у змозі пригадати власне ім’я. Лють свою згадав. Раптове усвідомлення того (це трапилося під час шоу Джері Спрингера[267]267
  Jerry Springer – колишній музикант, політик і мер міста Цинциннаті, з 1991 р. ведучий таблоїдного ток-шоу корпорації NBC, в якому здебільшого обговорюються проблеми людей в складних життєвих ситуаціях.


[Закрыть]), що частина мене покинула мене назавжди. Я почав плакати, і не міг зупинитися.

– Я все повернув би назад, – прорюмсав я. – Не вагався б жодної миті.

– Еге, – сказав він. – Я просто поцікавився. – І обернувся до Елізабет взяти цигарку.

Вона тут же відсмикнула руку, мов дитина, в якої хочуть забрати іграшку.

– Курити! Курити! Курити! – Ваєрмен загасив цигарку об підошву своєї сандалі, а вже за хвилину, насичена нікотином, Елізабет знову впала в безпам’ятство, забувши про сигарети.

– Побудеш з нею, поки я віднесу картину до вітальні, добре? – спитав Ваєрмен.

– Звісно, – відповів я. – Ваєрмене, я тільки мав на увазі...

– Знаю. Руку. Біль. Дружину. То було ідіотське запитання. Вочевидь. Ну, так я віднесу картину в безпечне місце, о’кей? А коли до тебе приїде Джек, відішли його сюди, ми її гарненько упакуємо і він відвезе її до «Ското». Але я обпишу всю упаковку написами «не для продажу», перш ніж вона вирушить до Сарасоти. Раз ти вже її мені подарував, то це моя дитина. Без булди.

На півдні в джунглях птах знову загукав тривожно: «Ов-ов! Ов-ов! Ов-ов!»

Я хотів щось ще йому сказати, пояснити, але він поспішив у дім. Та далебі, дурне було запитання. Його запитання.

– 3 —

Джек Канторі відвіз до «Ското» картину «Ваєрмен дивиться на захід» вже наступного дня, і Даріо зателефонував мені одразу, щойно звільнив її з картонної упаковки. Він запевнив мене, що в житті не бачив нічого подібного, і повідомив, що планує зробити її і «Дівчину і Корабель» центральними об’єктами всієї експозиції. Вони з Джимі вважали, що ці полотна «не для продажу» підігріють інтерес до виставки загалом. Я без вагань погодився. Він спитав, чи я готовий до лекції, і я відповів, що міркую в цьому напрямку. Він сказав, що це добре, бо лекція вже викликала «незвичайне зацікавлення», хоча на неї навіть ще не розсилалися запрошення.

– До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл-списку, електронні картинки JPEG, – додав він.

– Прекрасно, – погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придивляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнання, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти макаронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «молочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мозольних наростів на її великих старих ступнях.

Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.

Двісті чоловік – це чотири сотні очей, і всі вони дивитимуться на мене.

Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не поворухнувся, щоб на 15-16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.

Мені здавалася ідіотською сама думка, ніби комусь з них захочеться побачити мою мазню.

Думка про те, що Едгар Фрімантл, котрий ще якийсь рік тому бився у Сент-Полі з Комітетом земельного планування з приводу тестового буріння скельного ґрунту, може читати лекцію по мистецтву справжнім меценатам і колекціонерам, здавалася мені абсолютно безглуздою.

Хоча самі картини виглядали цілком реальними, так само, як і процес їх малювання... Господи, працювати – це просто чудово. Коли я перед заходом сонця – сам тільки в шортах і музика гатить з радіо «Кістка»,– стояв у Малій Ружі перед мольбертом, вдивляючись у «Дівчину і Корабель №7», що народжувалася з надприродною швидкістю посеред порожнечі (ніби випливала з туману), я почувався цілком живим і бадьорим, людиною в належному місці, в належний час, поршнем у робочій машині. На цій картині корабель-привид трохи розвернуло, його назва вже читалася як Персе. Мені заманулося прогуглити це слово, Інтернет видав одну-єдину знахідку – вже сам по собі унікальний рекорд. Назву «Персе» мала якась приватна школа в Англії, чиї колишні учні називали себе «древніми персеянами». Там не йшлося про жоден «шкільний корабель», ані про трищогловий, ні про якийсь інший.

На цьому варіанті картини дівчинка у човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувалися на її голій спині, а навкруг неї по тихій воді було розсипано троянди. Картина бентежила.

Я почувався щасливим, коли гуляв берегом, снідав чи пив пиво, сам або з Ваєрменом. Я почувався щасливим, коли малював картини. Більш ніж щасливим. Коли я малював, я почувався заповненим щастям по вінця і цілком самодостатнім в тому докорінному сенсі, якого не міг собі уявити до свого пришестя на Думу. Але коли я згадував про виставку у «Ското», і всю ту метушню, в якій мені доведеться брати участь, щоби виставка пройшла успішно, мене заціплювало. Який там «острах перед сценою»; я впадав у справжню паніку.

Я став забудькуватим – забував відкривати мейли від Даріо, Джимі й Аліси Окойн зі «Ското». Якби Джек спитав мене напередодні мого виступу в аудиторії імені Гелдбарта[268]268
  Jack J. Geldbart (1928-1996) – меценат.


[Закрыть] в бібліотеці імені Селбі – чи це мене збуджує, я відповів би: так, авжеж, і попрохав би його погнати «шеві» до Оспрею[269]269
  Osprey – містечко в окрузі Сарасота.


[Закрыть], разом забувши всі питання. Коли Ваєрмен спитав, чи я вже радився з Алісою Окойн, яким чином краще згрупувати картини в експозиції, я запропонував йому перекинутися в теніс, бо, схоже, Елізабет подобається спостерігати нашу гру.

Потім, десь за тиждень до лекції, Ваєрмен сказав, що хоче показати мені якусь річ. Його авторську роботу: «Може, ти мені щось порадиш, як художник».

На столику, в тіні парасольки (Джек полагодив її за допомогою ізоляційної стрічки) лежала чорна тека. Розгорнувши її, я побачив щось схоже на глянсовий буклет. Його обкладинку прикрашала одна з моїх ранніх робіт «Захід з софорою», я подивувався професіоналізму, з яким її було зроблено. Під репродукцією йшов текст:

Дорога Лінні: поглянь на те, що я роблю у Флориді, і хоча я знаю, що ти надзвичайно зайнята людина…

Під «надзвичайно зайнята» стояла горизонтальна стрілка. Я підняв очі на Ваєрмена, він спокійно зустрів мій погляд. Позаду нього Елізабет вдивлялася в Затоку. Я сам не міг зрозуміти, дратує мене його втручання чи навпаки – втішає. Насправді в мені буяли обидві ці емоції. І щось мені не пригадувалося, щоб я йому хоч коли казав, що називаю свою старшу дочку Лінні.

– Можна використати інший шрифт, вибрати який тобі до вподоби, – промовив він. – Як на мене, цей занадто жантильний, його вибирала моя помічниця. Звичайно, в кожне інше запрошення легко вставити інше ім’я. Ти це сам можеш зробити. Приємно створювати такі речі на комп’ютері.

Я промовчав, натомість перегорнув сторінку. Наступна являла «Захід з морський вівсом», а на протилежній була картина «Дівчина і Корабель №1». Під репродукціями йшов текст:

сподіваюся побачити тебе на виставці моїх робіт, з 7 до 10 вечора 15 квітня у галереї «Ското» у Сарасоті, Флорида. На твоє ім’я  замовлено білет першого класу: AirFrance, рейс №22, відліт з Парижу 15-го о 8:25, прибуття до Нью-Йорку о 10:15; а також білет компанії Delta, рейс №496, відліт з нью-йоркського аеропорту ім. Джона Кеннеді 15-го о 13:20, прибуття до Сарасоти о 16:30. В аеропорті на тебе чекатиме лімузин, який доставить тебе в готель Ріц-Карлтон, де я до твоїх послуг зарезервував апартаменти на перебування з 15-го по 17 квітня.

Під цим текстом лежала чергова стрілка. Я зачудовано подивився на Ваєрмена. Він утримував на своєму обличчі вираз гравця в покер, утім я помітив, як пульсує жилка в нього на скроні. Потім він зізнався.

– Я розумів, що поставив на кін нашу дружбу, але ж хтось мусив робити цю роботу, а на той час мені вже стало ясно, що сам ти її робити не збираєшся.

Я перегорнув наступну сторінку. Там була чергова пара чудових репродукцій: зліва «Захід з мушлею», і моя поштова скринька (етюд без назви) – справа. Це був давній рисунок, один з моїх перших, зроблений кольоровими олівцями «Вінус».

Але мені сподобалося, як відтворено квіти, що ростуть впритул до дерев’яного стовпчика – яскраво жовтий колір і чорний «Вінус, бичаче око» – етюд в друкованому вигляді виглядав ще краще, немовби той, хто його робив, був фахівцем високого ґатунку. Чи наближався до того. Текст тут був короткий.

Якщо ти не зможеш приїхати, я не ображуся – Париж не близький світ! – але сподіваюсь, що ти все-таки приїдеш.

Хоч я й роздратувався, але не зовсім вже був дурнем. Комусь потрібно було цим зайнятися. Очевидно, Ваєрмен вирішив, що це його обов’язок.

Мене осяяло: «Це Ілса, це вона йому допомогла».

Я гадав, що на останній сторінці обкладинки побачу ще якусь репродукцію, але її там не було. Побачене там вразило мене в самісіньке серце відчуттям подиву й любові. Мелінда завжди залишалася для мене важкою дитиною, об’єктом докладання зусиль, але через це я не любив її менше, і ці почуття наочно демонструвала чорно-біла фотокартка потерта посередині й з двома обтріпаними кутами. Мене не здивувала така обшарпаність, бо на фото поряд зі мною стояла Мелінда, якій там було рочки чотири, не більше. Отже, знімок було зроблено років вісімнадцять тому. Вона була у джинсах, ковбойських чобітках, у сорочці «вестерн» і в солом’яному капелюшку. Чи ми тоді, бува, не щойно повернулися з ферми Плезант-Хілл, де вона іноді каталася на шотландському поні на ім’я Цукор? Гадаю, так. Принаймні ми з нею стояли перед нашим першим будиночком в Бруклін-парку, я був у витертих джинсах і білій сорочціз підкоченими рукавами, волоссязализане назад, мов напомаджене. В руці тримав банку пива Grain Belt, а на обличчі – посмішку. Лінні – одна рука в кишені джинсів, обличчям вгору, до мене, а на нім любов, така любов, що мені аж заболіло в грудях. Я посміхнувся так, як посміхаються за мить до того, як заревти вголос гіркими слізьми. Під фотографією йшов текст.

Якщо бажаєш взнати, хто також сюди приїде, можеш зателефонувати мені за номером 941-555-6166 або Джерому Ваєрмену за номером 941-555-8191, або ж твоїй мамі. Вона прибуде, до речі, разом з усіма запрошеними з Міннесоти і ви зустрінетесь в готелі.

Сподіваюсь на твій приїзд, Поні-дівчинка – і люблю тебе безсумнівно.

Тато

Я закрив буклет, який одночасно виглядав і листом, і запрошенням, і якийсь час сидів мовчки. Не був певний, що зможу видобути з себе якісь слова.

– Це, звісно, поки що лише макет, – промовив Ваєрмен обережно. Тобто, зовсім несхоже на самого себе. – Якщо цей не годиться, я його викину і зроблю новий. Без проблем.

– Це ж Ілса надіслала тобі цю фотокартку?

– Ні, мучачо. Це Пам її розшукала в якомусь з ваших старих альбомів.

– Джероме, ти часто спілкувався з нею?

Він кліпнув очима.

– Не хотілося б про це, але ти маєш право. Либонь, разів п’ять ми балакали. Зателефонувавши їй вперше, я розповів, що ти тут зовсім ухойдокався, та ще й втягнув до своїх справ цілу купу людей...

– Що за херня!

– Людей, котрі інвестували в тебе великі сподівання, не кажучи вже про гроші...

– Я в змозі повернути людям зі «Ското» будь-які гроші, які вони начебто в мене інвестували...

– Помовч! – він сказав це таким крижаним тоном, якого я від нього ще ніколи не чув. Ніколи не бачив такого холоду в його очах. – Ти не якийсь там придурок, мучачо, тож не поводься так, ніби ти ним є. Чим ти можеш компенсувати їхню довіру? Їхній престиж, якщо новий великий художник, обіцяний ними своїм клієнтам, не матеріалізується ні на лекції, ані виставить свої картини?

– Ваєрмене, я виставлятимуся, але ж та проклята лекція...

– Вони цього не знають! – заволав він. Таким нелюдським голосом тільки й ревти, що у судових засіданнях. Елізабет не відреагувала, зате цвіріньки брунатною хмаркою спурхнули над краєчком прибою. – Вони бояться, а раптом станеться так, що п’ятнадцятого квітня ніякої експозиції не відкриється, що тебе може перемкнути і ти подереш на шматки всі свої картини, а значить, у самий розпал туристичного сезону, коли вони, як правило, заробляють третину всього свого річного прибутку, їхня галерея зяятиме порожнечею.

– Вони не мають підстав цього боятися, – промовив я з палаючим обличчям.

– Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, аміго? Що б ти подумав про людину, яка підписала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завіялася? Чи про підрядника, котрий отримав від тебе замовлення на монтаж сантехнічного обладнання в новому банку, а в той день, коли мусив би розпочинати роботу, не з’явився на місці? Чи міг би ти, хай би цього мені не знати, вірити потім таким людям? Повірив би їхнім вибаченням?

На це я не відповів нічого.

– Даріо надсилає тобі мейли, питаючись твоїх опіній, а реакції нема. І він, і інші дзвонять тобі по телефону і отримують ухильні відповіді, типу «я подумаю». Їх нервувало б таке поводження, навіть аби ти був Джеймі Ваєтом чи Дейлом Чіг’юлі[270]270
  James Browning Wyeth (1946) – популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) – скульптор і дизайнер, працює зі склом.


[Закрыть], але ж ти – не вони. По суті, ти просто якийсь дядько з вулиці. Тож вони телефонують мені, а я виправдовую тебе, як тільки можу – кінець-кінцем я, блядь, твій агент, – але я не митець, так само як і вони, якщо на те пішло. Ми разом – наче зграя таксистів, котрі намагаються довезти до місця призначення обісране немовля.

– Та розумію я.

– Не знаю, що саме ти розумієш. – Він зітхнув. Глибоко. – Ти кажеш, що стосовно лекції в тебе просто острах перед публікою, а виставка відбудеться як слід. Я певен, що сам ти в це майже віриш, але ж, аміго, ось що я тобі скажу, гадаю, в глибині душі ти не маєш наміру виставляти 15-го квітня свої роботи в галереї «Ското».

– Ваєрмене, це просто...

– Маячня? Це ти хоче сказати? Я дзвоню до Ріц-Карлтону й питаю, чи замовляв містер Фрімантл якісьномери на середину квітня і чую у відповідь: «Ні-ні-ні. Нанетто». Отже я набираюся нахабства і зв’язуюся з твоєю колишньою. Її номера більше нема в телефонному довіднику, але твоя ріелторка дає мені його після того, як я її запевняю, що маю термінову справу. А далі я взнаю, що Пам всеще турбується, як тобі зараз ведеться. Вона насправді хотіла б подзвонити тобі і сама це сказати, але боїться, що ти її пошлеш.

Я роззявив рота.

– Перше, що ми з’ясовуємо після знайомства, це те, що Пам Фрімантл ні сном ні духом не відає про виставку її колишнього чоловіка, до якої залишилося якихось п’ять тижнів. Друге – поки Ваєрмен залишається на зв’язку, розгадуючи, завдяки повернутому йому зору, кросворд, вона тим часом телефонує по іншій лінії до відомої їй авіакомпанії і взнає, що там анічогісінько не чули про замовлення її колишнім чоловіком якогось чартерного рейсу. Що й виливається в наше з нею обговорення іншого варіанту, а що як Едгар Фрімантл в глибині душі вирішив, що, коли надійде час, він просто – як казали в часи моєї юності – пошле всіх на хер і відморозиться.

– Ні, все зовсім не так, – заперечив я, але ці слова прозвучали апатичною відмовкою, що не могла викликати довіри. – Мене лякає тільки вся та організаційна метушня, тому я... ну, ти розумієш, трохи відсторонився.

Ваєрмен не вгавав. Мені подумалося, якби я був допитуваним ним свідком, то зараз вже обливався би потом і слізьми, а суддя оголосив би перерву, щоби дати час судовому приставу вмити або начистити мені пику.

– Пам каже, що, якби в Сент-Полі раптом зникли всі зведені «Фрімантл компані» будівлі, місто мало б вигляд Де-Мойну у сімдесят другому[271]270
  James Browning Wyeth (1946) – популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) – скульптор і дизайнер, працює зі склом.


[Закрыть].

– Пам перебільшує.

Він не звернув уваги на мої слова.

– І що тепер мені повірити в те, що хлопець, котрий міг організовувати таку роботу, не може організувати якійсь авіаквитки і два десятки номерів в готелі? І це при тім, що йому абсолютно просто звернутися до знайомого йому офісу, де всі радо кинуться йому допомагати?