Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 50 страниц)

– 3 —

Отже, на свою останню Велику Пляжну Прогулянку я вирушив таким само кульгавим і розбитим, яким був колись, у перших своїх походах всіяним мушлями берегом. Проте тоді я гуляв у рожевому сяйві раннього ранку, коли світ перебував у суцільному спокої, коли ніщо не рухалося, тільки лащилися ліниво до берега хвильки та брунатні хмарки цвіріньок злітали переді мною. Зараз було інакше. Цієї ночі ревів вітер і шаленіли хвилі, не ластячи берег, а кидаючись на нього самогубцями. Віддалені вали виблискували хромом, і кілька разів мені здалося, що краєм ока я помітив силует Персе, але кожного разу, поглянувши в тім напрямку, я не знаходив нічого. Цієї ночі на моєму боці Затоки не було нічого, окрім місячного світла.

Я шкутильгав собі, з ліхтарем в руці, згадуючи той день, коли гуляв тут з Ілсою. Вона запитала в мене, чи це найкрасивіше місце в світі, а я запевнив її, що ні, є принаймні три інших, красивіших.., але зараз не міг пригадати, які місця тоді їй назвав, лиш пам’ятав, що назви в них складні для написання. А найясніше я пам’ятав, як вона сказала, що я заслужив собі красиве місце, і час на відпочинок. Час на одужання.

Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.

– 4 —

Велику Ружу я почув раніше, ніж побачив. Мушлі під будинком ніколи раніше не були такими голосними. Я підійшов трохи ближче і став. Будинок височів переді мною чорною масою, що затулила зірки. Ще з півсотні повільних, кульгавих кроків і в місячному сяйві почали проявлятися подробиці. Світло в домі не горіло, навіть там, де я ледь не завжди його залишав ввімкненим – у Флоридській кімнаті та в кухні. Електрика на острові взагалі-то могла відімкнутися через вітер, але я гадав, що причина не в цім.

Я зрозумів, що мушлі балакають знайомим мені голосом. Я його впізнав, це був мій голос. Чи я це знав завжди? Мабуть, що так. На якомусь рівні, якщо ми не божевільні, гадаю, більшість з нас знають різноманітні голоси власної уяви.

І власних спогадів також. У них теж є голоси. Спитайте будь-кого, хто втратив кінцівку, або дитину, або давно викохувану мрію. Спитайте будь-кого, хто ганить себе за поганий вчинок, звичайно зроблений в миттєвому пориві (і найчастіше той порив бува червоним). Так, наші спогади мають голоси. Часто печальні і протестуючі, мов здійнятими посеред темряви руками.

Я пішов далі, залишаючи по собі сліди, по яких було видно, що ходок волочить одну ногу. Темна глиба Великої Ружі наблизилася. Вона не була руїною, як старе Гніздо Чаплі, але мара тут була. Цієї ночі на мене тут очікував привид. А може, й щось солідніше.

Дмухнуло і я обернувся наліво, назустріч тиску вітру. Авжеж, тепер там стояв корабель – без світла і без звуку, лише ганчір’я вітрил полощеться під вітром – він чекав.

– Можна все покинути, – заговорили мушлі, і я слухав їх, стоячи у місячному світлі, менш як за двадцять ярдів від будинку. – Витерти начисто дошку, це неважко зробити, хто може це знати краще за тебе, і відплисти геть звідси. Залишити позаду цю печаль. Хочеш грати – мусиш платити. А що краще?

– Краще те, що я не мушу йти сам, – сказав я.

Порив вітру. Мурмотіння мушель. А з чорноти під будинком, з їхнього кощавого, шестифутової глибини ложа, з’явилася темніша тінь і зробила крок у світло місяця. Хвилину вона постояла не розгинаючись, ніби зважуючи, а відтак рушила до мене.

Вона наближалася до мене. Та не Персе. Персе була занурена у сон.

Ілса.

– 5 —

Вона не йшла; я й не очікував, що вона йтиме. Вона струменіла. То було чудо – облудне чудо, – що вона взагалі змогла рухатися.

Після того останнього дзвінка Пам (розмовою це неможливо назвати) я вийшов з дверей Великої Ружі і відламав держак від мітли, якою був звик проганяти пісок з доріжки між ґанком і поштовою скринькою. Тоді обійшов дім і вийшов на пляж, туди, де сяяв сирий пісок. Я не запам’ятав, що було далі, бо не хотів пам’ятати. Вочевидь. А тепер згадав, бо тепер мусив, бо тепер моє творіння стояло переді мною. Це була Ілса, і не Ілса. Ось же її обличчя, та ось воно взялося мерехтінням, і нема. Ось же її фігура, та ось вона розтанула, перш ніж почати знову набувати форми. Коли вона рухалася, з її щік, грудей, стегон і ніг обсипалися дрібні шматочки мушель і морського вівса. У місячному світлі зблиснуло око, щиро ясне, її привітне око, і тут же зникло, щоб далі знову проявитися у місячному світлі. До мене брела Ілса, зроблена з піску.

– Тату, – промовила вона голосом сухим, з рипучими обертонами, ніби десь там затесалися мушлі. Мабуть, що й так.

«Ти захочеш, але ти не мусиш», – говорила Елізабет.., але ж іноді ми не в силах йти проти себе.

Піщана дівчина простягнула руку. Дмухнув вітер і пучки її пальців розвіялися крихітними піщинками, оголившись до кісточок. Та навкруг здійнялася невеличка піщана буря і рука знову втілилася. Її риси були рухливими, як краєвид під швидкоплинними літніми хмарами. Це причаровувало... гіпнотизувало.

– Віддай мені ліхтар, – промовила вона. – А тоді ми разом зійдемо на борт. На кораблі я стану такою, якою ти мене пам’ятаєш. Або... в тебе зникне потреба взагалі про щось пам’ятати.

Розгулялися хвилі. Вони накочувалися одна за одною в зоряній ночі. У світлі місяця. Під Великою Ружею голосно теревенили мушлі: моїм голосом, що сперечався сам з собою. Візьми товариша. Я виграю. Сядь на друга. Ти виграєш. Ось переді мною стоїть Ілса з піску, потойбічна діва, щомиті змінна форма в непевному світлі місяця. Ось їй дев’ять рочків; ось Іллі п’ятнадцятирічна, збирається на перше в її житті справжнє побачення; ось та Іллі, якою вона виглядала, коли зійшла з літака у грудні, Іллі студентка коледжу, з обручкою на пальці. Переді мною стояла та, яку я любив найдужче – чи не тому Персе вбила саме її? – з простягнутою по ліхтар рукою. Ліхтар був моєю перепусткою в довгий круїз по морям забуття. Звісно, останнє може виявитися брехнею.., але іноді не варто втрачати шанс. А ми його зазвичай втрачаємо. Як каже Ваєрмен, ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

– Мері привезла з собою сіль, – сказав я. – Цілу купу пакетів з сіллю. Висипала її у ванну. Поліція цікавиться, навіщо, але ж вони ніколи не повірять, якщо почують правду, чи не так?

Вона стояла переді мною, а поза нею на берег з гуркотом накочувалися хвилі. Вона стояла, розсипаючись і знову формуючись з вихорів кружляючого під ногами й довкола неї піску. Вона стояла, не промовляючи ані слова, лише рука її залишалася простягнутою до того, заради чого вона і прийшла.

– Недостатньо було нарисувати тебе на піску. Навіть для Мері недостатньо було тебе просто втопити. Вона мусила втопити тебе у солоній воді. – Я глянув на ліхтар. – Персе наказала їй, що вона мусить робити. Наказала з моєї картини.

– Віддай мені його, татуню, – промовила примарна піщана дівчина, так і тримаючи простягнутою до мене руку. От лише під подувами вітру на ній проявлялися пазурі. Хоч і снувався з пляжу пісок, намагаючись знову зліпити плоть, все одно пазурі. – Віддай мені ліхтар і попливемо.

Я зітхнув. Кінець кінцем, є речі, яких не уникнути.

– Добре, – зробив я крок до неї. Інша Ваєрменова примовка виринула з пам’яті: «Насамкінець ми зношуємо всі свої печалі». – Добре, міс Булочко. Але тобі доведеться заплатити...

– Заплатити чим? – голос, мов піском по віконному склу. Голос, мов скреготіння мушель. Але одночасно й голос моєї Ілси. Отакої-то-Дівчинки.

– Всього лиш поцілунком. Поки я ще живий і можу відчути його смак, – посміхнувся я. Губи в мене заніміли, я їх не відчував, але відчував напруження м’язів навкруг них. Ледь-ледь. – Гадаю, він буде на смак піщаним, та я прикинуся, ніби ти граєшся на пляжі. Будуєш замки.

– Добре, тату.

Вона не підступила, а ніби дивним чином перетекла до мене, і зблизька вся ілюзія геть розсипалася. Це було все одно, що піднести картину впритул до очей і побачити на ній не портрет, не краєвид, не натюрморт, а лише безглузді мазки фарби, позначені слідами пензля. Образ Ілси щез. Я побачив всього лише скажений вир з піщинок і крихітних уламків мушель. Не запах шкіри я відчув, а лише – солоної води.

Мертвотно-бліді руки потягнулися до мене. Піщані оболонки відлітали з них за вітром. Місяць просвічував їх наскрізь. Я підняв ліхтар. Він був коротким. І корпус його був з пластику, а не з неіржавіючої сталі.

– Можливо, тобі хочеться спершу подивитися на те, за що ти зібралася заплатити своїм поцілунком, – промовив я. – Я взяв цей ліхтар з бардачка в машині Джека Канторі. Той, в якому замкнуто Персе, лежить у сейфі Елізабет.

Примара застигла, і враз вітер з Затоки обдер з неї решту залишків людиноподібності. В цю мить переді мною вирував тільки піщаний смерч. Авжеж, я не скористався шансом. День був довгим, і я не збирався користатися якимись шансами, особливо в той час, як моя дочка.., ну, так, вона десь в цей час очікувала на останній упокій. Я щосили махнув рукою з затиснутим у кулаку ліхтарем і браслети Няні Мельди зісковзнули від ліктя на зап’ястя. Я гарненько їх почистив у кухонній мийці в Ель Паласіо, вони аж дзвеніли.

За поясом у мене – для зручності зліва, ззаду – стирчав гарпун зі срібним наконечником, але він мені не знадобився. Піщаний смерч вибухнув навсібіч і вгору. Голову мені прохромило криком болю й люті. Слава Богу, коротким, бо інакше він розірвав би мене на друзки. І раптом не залишилося нічого, окрім мурмотіння мушель під Великою Ружею, та ще на мить притьмарилися зірки над дюнами праворуч мене, куди відлетіли дріб’язки розтрощеного піщаного вихору. Затока знову спорожніла, тільки окантовані місячним сяйвом вали котилися до берега. Корабель Персе зник, та й чи був він там?

Уся сила витекла мені з ніг, і я гепнувся долі. Можливо, дійсно доведеться решту шляху подолати твар’ю тремтячою; Та й якщо так, Велика Ружа поруч. А зараз, вирішив я, просто посиджу тут, послухаю мушлі. Трохи відпочину. А там, либонь, подужаю піднятися й подолати останні двадцять ярдів, зайти у дім і зателефонувати Ваєрмену. Сказати йому, що зі мною все гаразд. Сказати йому, що все закінчено, і Джек може під’їхати по мене.

Але поки що я просто посиджу тут, послухаю мушлі, котрі, здавалося, тепер балакали не моїм голосом, і нічиїм іншим. Поки що я сидітиму на піску і дивитимуся на Затоку, думатиму про мою дочку Ілсу-Марію Фрімантл, котра при народженні важила шість фунтів чотири унції, у котрої першим промовленим словом було собака, про Ілсу, котра одного разу принесла додому велике коло, намальоване на шматку будівельного картону, і радісно гукала: «Татуню, я нарисувала твій портрет».

Ілса-Марія Фрімантл.

Я добре її пам’ятаю.

22 – ЧЕРВЕНЬ

– 1 —

Я вивів човен на середину озера Фален і заглушив двигун. Ми дрейфували в бік маленького помаранчевого поплавця, який я поставив тут раніше. Кілька скутерів снували туди-сюди по гладесенькій поверхні води, але за такого абсолютного безвітря не було ніяких яхт. В ігровій зоні було трохи дітей, у пікніковій зоні були якісь люди та кілька фігур прогулювалися по стежині, що йшла вздовж берега. А загалом, як для озера, що міститься в межах міста, тут було майже безлюдно.

Ваєрмен – дивно не-флоридський на вид у рибальському капелюсі і светрі «Вікінг» – щось сказав з цього приводу.

– В школах тривають заняття, – пояснив я. – А от за пару тижнів тут повсюди дзижчатимуть човни.

Він не міг заспокоїтись.

– А все-таки, чи годяще це місце для неї, мучачо? Я маю на увазі, а якщо раптом якийсь рибалка підчепить її неводом...

– На озері Фален сітки заборонені. І спінінгами тут майже ніхто не ловить. Тут тільки того й роблять, що катаються на човнах та яхтах, а купальники тримаються берега.

Я нахилився і взяв циліндр, зроблений ювеліром у Сарасоті. Він був три фути завдовжки, з кришкою-закруткою на одному кінці. Він був заповнений прісною водою, а всередині нього був заповнений водою ліхтар. Персе була запечатана у подвійній темряві, спала під подвійною ковдрою прісної води. Невдовзі вона буде спати ще глибше.

– Красива річ, – сказав я, вертячи в руках циліндр.

– Авжеж, красива, – погодився Ваєрмен, задивившись на відсвіти пополуденного сонця в циліндрі. – І гладесенька, гачку нема за що зачепитися. Однак я почувався б спокійніше, якби ми втопили її в якомусь з озер ближче до канадського кордону.

– Там, де дійсно хтось може закидати сіті, – заперечив я. – Ховати річ на виду – непогана стратегія.

Повз нас продзижчали три жінки у спортивному човні. Помахали нам. Ми помахали їм навзаєм. Одна з них гукнула: «Ми любимо симпатичних хлопців!», і всі три розреготалися.

Ваєрмен послав їм салют, а відтак знову обернувся до мене.

– Яка тут глибина? Ти знаєш? Цей помаранчевий поплавець підказує мені, що знаєш.

– Так оце-то я тобі й кажу. Я тільки тепер дещо дізнався про озеро Фален, либонь, запізно, бо ми з Пам упродовж двадцяти п’яти років володіли будиночком на Айстра-лейн. Середня глибина тут дев’яносто один фут... а от на цьому місці проходить розлам.

Ваєрмен розслабився й зсунув свого капелюха трохи набакир.

– Ох, Едгаре, скажу тобі, що ти таки el zorro[405]405
  Лис (ісп.).


[Закрыть], великий ти хитрун.

– Може, si,може, no, але під нами зараз щонайменше триста вісімдесят футів глибини. Збіса кращий варіант, ніж облицьована уламками коралів дванадцятифутова цистерна на краю Мексиканської Затоки.

– Амінь.

– Ти гарно виглядаєш, Ваєрмене. Відпочив.

Він знизав плечима.

– Гольфстрімом тільки й варто літати. Не стоїш у черзі на огляд до сек’юриті, ніхто не риється в твоїх речах, щоб дізнатися, чи не замаскував ти бомбу під срану банку пінки для гоління. До того ж я вперше в житті летів на північ без посадки в тій довбаній Атланті. Дякую.., хоча, схоже на те, що я міг би це й сам собі дозволити.

– Так ти владнав справи з родичами Елізабет?

– Йо. Скористався твоєю порадою. Запропонував їм північний кінець острова в обмін на готівку й акції. Вони вирішили, що це диявольськи вигідна операція, а в їхніх адвокатів просто на обличчях було написано: «Цей Ваєрмен сам був колись юристом, а тепер він клієнт-лох».

– Здається мені, що в цьому човні сидить не один zorro.

– Отже, я вийшов з гри з вісімдесятьма мільйонами баксів у ліквідних цінних паперах. Плюс різноманітні сувеніри з будинку. Включно з тією жерстянкою з-під печива «Ніжна зваба», яку тримала при собі Елізабет. Як гадаєш, ‘чачо, вона цим хотіла мені щось сказати?

Я згадав, як Елізабет кидала в жерстянку різні порцелянові фігурки і наполягала, щоб Ваєрмен вкинув її у ставок до золотих рибок. Звісно, вона намагалася йому на щось натякнути.

– Отже, родичі отримали північний кінець острова Дума, і доведення його до товарного вигляду коштуватиме... захмарних грошей. Гадаю, мільйонів дев’яносто.

– Так вони сподіваються?

– Так, – погодився він вже серйозно, – так вони сподіваються.

Ми сиділи якийсь час мовчки. Він взяв у мене з рук циліндр. Я побачив свгоє криве відображення на його закругленому боці. Мені воно було до лампочки, тепер я дуже рідко дивився в дзеркало. Не тому, що постарішав, мене не цікавив більше вираз моїх очей. Вони занадто багато бачили.

– Як твої жінка і дочка?

– Пам у Каліфорнії біля своєї матері. Мелінда повернулася до Франції. Після похорону Іллі вона трохи побула з матір’ю, а потім поїхала. Гадаю, це правильно. Вона все переживе.

– А сам ти як, Едгаре? Ти переживеш?

– Не знаю. Хіба Скот Фіцджеральд не сказав, що в театрі американського життя не буває других актів.

– Хай, але він був кінчений п’яниця, коли це сказав. – Ваєрмен поклав циліндр собі під ноги і нахилився до мене. – Слухай сюди, Едгаре, і слухай уважно. Насправді є п’ять актів, і не лише в американських життях – у кожному повноцінно прожитому житті. Точно, як у п’єсах Шекспіра – трагедія й комедія ідуть впереміш. Бо це саме те, з чого складається наше життя – з комедій і трагедій.

– Останнім часом мені траплялось небагато приводів для реготу, – зауважив я.

– Авжеж, – погодився він. – Але можливість Третього акту залишається. Я зараз мешкаю в Мексиці. Я ж тобі казав, так? Красиве містечко серед гір, називається Тамасунчале.

Я спробував вимовити цю назву.

– Тобі подобається, як це слово скочується в тебе з язика. Ваєрмену все видно.

Я усміхнувся:

– В ньому ніби якийсь дзвіночок дзеленчить.

– Там є на продаж зачучверений готельчик, і я збираюся його купити. Звичайно, будуть витрати, але за три роки його можна зробити прибутковим, та й я зараз напакований грішми під зав’язку. Коротше, мені потрібен партнер, котрий розуміється на будівництві і ремонтах. Звичайно, якщо ти й зараз зацікавлений справами мистецькими...

– Гадаю, ти й сам знаєш.

– Ну, що тоді скажеш? Давай поженимо наші статки?

– Саймон і Гарфанкел[406]406
  Paul Simon & Art Garfunkel – популярний у 1960-х фолк-рок дует; у пісні 1968 року «America» співається: «Давай поженимо наші статки, ось у мене в торбі моя нерухомість... тож і ми купили пиріг у місіс Вагнер і пачку цигарок та й пішли собі роздивлятися на Америку, шукати собі Америку».


[Закрыть], 1969-й, – сказав я. – Рік приблизний. Навіть не знаю, що сказати, Ваєрмене. Так одразу я не можу вирішити. Я мушу намалювати ще одну картину.

– Звісно, мусиш. А якої сили буде цей ураган?

– Ще не знаю. Але 6-му каналу сподобається.

– Тільки, щоб встигли передати достатньо попереджень. Хай нерухомість руйнується, скільки завгодно, але щоб ніхто не загинув.

– Ніхто не загине, – погодився я, сподіваючись, що кажу правду, хоча, коли ця фантомна кінцівка пускається берега, всі ставки летять під три чорти. Саме через це моя друга кар’єра мусить завершитися. Але буде ще одна, остання картина, бо помста також мусить бути довершеною. І не тільки за Іллі помста, за інших жертв Персе також.

– Чи чути що від Джека? – спитав Ваєрмен.

– Майже щотижня балакаємо. Восени він почне вчитися у Флоридському університеті в Талахасі[407]407
  Tallahassee – столиця штату Флорида.


[Закрыть]. Я вмовив. А зараз він зі своєю матір’ю переїжджає далі по узбережжю – до Порт Шарлот.

– Теж ти намовив?

– Взагалі-то... так. Після того як Джеків батько помер від хвороби Крона[408]408
  Гранулематозний ентерит, специфічне запалення шлунково-кишкового тракту автоімунної природи, вперше описане у 1932 р. гастроентерологом Барелом Кроном.


[Закрыть], в них були настали вельми скрутні часи.

– І місто ти їм підказав?

– Знову вгадав.

– Так ти гадаєш, якщо Порт Шарлот далі на південь, то їм там буде безпечніше?

– Гадаю, так.

– А північніше? Як щодо Тампи?

– Переважно зливи. Ураган буде невеличким. Але потужним.

– Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

– Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, махаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським[409]409
  Алюзія на п’єсу Тенесі Вільямса «Ніжна пташка юності» (Sweet Bird of Youth), дія якої розпочинається у Флориді, а у фіналі головний герой виявляється кастрованим.


[Закрыть]. Ми помахали їм у відповідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

– Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

– Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

– Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джонса[410]410
  Davy Jones’s Locker – «морське дно», ідіома «попасти в шухляду Дейві Джонса» означає – утопитися в морі.


[Закрыть]. Мені подобається такий варіант. – Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на мене. – Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачо?

– Хочу, – відповів я, – але коротку.

– Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з циліндром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні – я сподівався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав підозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. Їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

– 2 —

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосмажені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там машину і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роздивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

– Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед випускником бізнес-школи, – відрадив він. – Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adios.

– Ваєрмене, – промовив я і замовк. Бо сльози підкотилися мені до горла

Він обхопив мене за плечі й міцно поцілував в обидві щоки.

– Послухай, Едгаре. Час розпочинати Третій акт. Ти мене розумієш?

– Так, – відповів я.

– Приїзди до мене в Мексику, коли відчуєш, що готовий. Якщо хочеш.

– Я буду думати.

– Думай. Con Dios, mi amigo con Dios.[411]411
  Бережи тебе Бог, мій друже (ісп.).


[Закрыть]

– І тебе, Ваєрмене, і тебе.

Він повісив свою торбу на плече й пішов, а я дивився йому вслід. Раптом мені ясно пригадався його голос, як в ту ніч, коли на мене у Великій Ружі напав Емері, він прокричав cojudo de puta madre і затопив свічником мертвяку в обличчя. Він тоді виглядав розкішно. Я загадав, щоб він ще раз обернувся... і він обернувся. Почув думку, казала в таких випадках моя мати. А може, це його інтуїція. Так сказала б Няня Мельда.

Він побачив, що я все ще там стою, і обличчя його освітилося посмішкою, гукнув:

– Роби свій день, Едгаре! – І люди здивовано обернулися до нього.

– І хай день робить тебе! – гукнув у відповідь я.

Він відсалютував мені, засміявся і зник у проході. Ну, звичайно ж, я кінець кінцем приїхав до його південного містечка, але, хоча він завжди залишається для мене живим у своїх примовках, – я ніколи не згадую їх інакше, як у теперішньому часі – самого Ваєрмена я більше ніколи не побачив. За два місяці він помер від інфаркту у Тамасунчале, на базарі, торгуючись за свіжі помідори. Я гадав, що є ще час, але хіба ми не завжди сподіваємося на щось таке. Ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.