Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 50 страниц)

– 7 —

– Що це за хрінотінь? – прошепотів мені у вухо Ваєрмен.

– Не знаю, – відповів я, схлипуючи. Я схлипував від жаху. – Ні, я знаю, знаю. Ваєрмене, подивися у вікно на Затоку.

– Не можу. Я не можу відірвати очей від цього.

Але воно вже теж побачило Ваєрмена, котрий, як і сама ця твар раніше, зайшов у дім через відчинені двері, Ваєрмена, що з’явився, мов загін кавалеристів у якомусь з вестернів Джона Вейна[355]355
  John Wayne (1907-1979) – один з найулюбленіших кіноакторів класичного Голлівуду.


[Закрыть], і воно зупинилося на третьому кроці від кухонного порогу, з трохи нахиленою вперед головою, кайданки хилиталися вперед-назад на його простягнутій до мене руці.

– Господи, – промовив Ваєрмен. – Там корабель! Той самий, що на картинах!

– Йди геть, – прошипіло воно. – У нас нема до тебе справ. Йди геть і можеш жити.

– Воно бреше, – сказав я.

– Що ти мені тут базариш, – підвищуючи голос, гаркнув Ваєрмен. Він стояв за мною впритул і в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. – Забирайся звідси! Ти не маєш права на вторгнення!

Молодий утопленик не відповів, але, як я й боявся, він виявився спритним. Щойно він стояв за три кроки від порогу кухні. Раптом він опинився прямо переді мною, і я помітив лиш тінь його руху, коли він покрив відстань між нами. Його сморід – завареного на сонці супу з гнилої риби й водоростей – став нестерпним. Я відчув, як в мене на руці зімкнулися його крижані пальці, і закричав від переляку. Жахливим був не їх холод, жахливою була їх м’якість. Їхня брезклість. Сріблясте око втупилося в мене, воно мов свердлило мені мозок, і на мить з’явилося відчуття, ніби я провалився в суцільний морок. І тут тупим жорстким клацанням на моєму зап’ясті замкнулися кайданки.

– Ваєрмене! – заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.

– 8 —

Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кинджал. На якусь мить мені здалося – один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.

– Гей, ти, – гукнув він, – гей, ти, я до тебе, ти Cojudodeputamadre!

Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєрмен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагається утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з руки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.

Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.

– Боже, цей його вереск, – промовив він. – У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. Ти чуєш мене, Едгаре?

– Так, – відповів я. – Ти як, у нормі?

– Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.

Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.

– Слава тобі Господи, за пістряві речі, – проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом, – Навіть якщо вони не пістряві[356]356
  Цитата зі знаменитого вірша Джерарда Менлі Гопкінса (Gerard Manley Hopkins, 1844-1889), католицького священика-єзуїта, одного з найбільших поетів вікторіанської епохи, винахідника модерного «пружного ритму» в англомовній поезії: «Слава тобі, Господи, за пістряві речі, за небо в хмарках, як ряба корова, за поцяцьковану форель, що плаває в воді, за в’юркові крила, за пістрявість золи пічної й перестук каштанів, за краєвид, мережаний ріллями і лугами, за розмаїття предметної оснастки світу...»


[Закрыть].

В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.

– В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, – пояснив Ваєрмен. – Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.

– І ти про це встиг згадати? – спитав я. Дійсно чудасія.

Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.

І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.

Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.

– Що? – спитав я, побачивши страх на його обличчі.

– Джек, – промовив він. – Джек там сам-один в Ель Паласіо.

Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.

– 9 —

З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваєрмен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.

Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.

– Чому воно не прийшло по мене? – промовив він. – Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.

– Не хотів би принижувати твою самооцінку, – сказав я, – але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.

Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.

– Едгаре, це від того...

Я кивнув.

– Курва, – промовив він притишеним голосом.

– Ти з’ясував, що тут відбувається? – спитав мене Ваєрмен. – Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?

– Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, – відповів я. – Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.

– Ким? – вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.

– Емері Полсоном, чоловіком Адріани Істлейк. Вони приїхали сюди допомагати в пошуках зниклих Тесі й Лори, це факт, але після того з Думи вони так і не виїхали. Ними зайнялося Персе.

– 10 —

Ми перейшли до тієї вітальні, де я вперше був представлений Елізабет. Довгий низький стіл там так і стояв, проте тепер він був порожній. Полірована поверхня столу вразила мене, здалася ідеальною пародією на життя.

– Де все поділося? – запитав я у Ваєрмена. – Де її порцеляна? Де її Містечко?

– Я все поскладав у коробки й відніс до літньої кухні, – ніби байдуже відповів він. – Просто мені так... просто мені з цим.... мучачо, хочеш гарного чаю? Чи пива?

Я попросив собі води, а Джек пива, ніби нічого не помітили. Ваєрмен пішов по напої. Тільки подолавши половину галереї, він заплакав. Він схлипував і ридав, то був той розпачливий плач, якого неможливо стримати, як не намагайся.

Ми з Джеком перезирнулися і почали дивитися в різні боки. Слова були зайві.

– 11 —

Його відсутність тривала довше, ніж звичайно потрібно для того, щоб принести пару банок пива і склянку води, але повернувся він цілком опанувавши себе.

– Перепрошую, мені якось незвично втрачати кохану людину і совати свічник в морду вампіру, і все це впродовж одного тижня. Звичайно таке трапляється по черзі. – Він знизав плечима, намагаючись продемонструвати безтурботність. Це виглядало безпорадно, але я б начислив йому очки за старання.

– Вони не вампіри, – сказав я.

– А хто ж вони тоді, – спитав він. – Патякай.

– Я можу розповісти тільки те, що мені розповіли малюнки Ліббіт. Не варто забувати, що, хоч вона й була надзвичайно талановитою художницею, але залишалася дитиною, – я зупинився, похитав головою. – Ні, вона була лише трохи старшою за немовля. А Персе була... гадаю, що Персе можна було б назвати її духовним проводарем.

Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.

– А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?

– Авжеж, так і є, – відповів я. – Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати – я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»

– А решта ваших малюнків? – спитав Джек.

– Гадаю, більшість – мої. Хоча деякі з них... – я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. – О Господи-Ісусе.

– Що, – спитав Ваєрмен. – Заради Бога, що?

– Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.

Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши мені в руки бездротовий апарат. Якусь мить я просидів з ним на колінах, гадаючи, кому першому зателефонувати. Рішення прийшло. Однак, є залізне правило сучасного життя, ще дієвіше за те, що поблизу ніколи нема копа, якщо він тобі потрібен: якщо телефонуєш конче потрібній тобі людині, ти завше потрапляєш на автовідповідач.

Мені відповіли машини і в Даріо Наннуцці вдома, і в Джимі Йошида, і в Аліси Окойн.

– Курва! – схлипнув я, вдаривши по кнопці роз’єднання, коли Алісин записаний голос почав «Перепрошую, мене нема вдома, я не в змозі відповісти зараз на ваш дзвінок, але...»

– Вони можуть ще й зараз десь святкувати, – сказав Ваєрмен. – Потерпи, аміго, і все владнається.

– В мене нема часу, – крикнув я. – Сука! Курва! Лайно!

– Що трапилося, Едгаре? – поклав він мені руку на плече, заспокоюючи. – Що за паніка?

– Картини небезпечні! Можливо, й не всі, але деякі – точно!

Він замислився, відтак кивнув.

– О’кей, давай подумаємо. Найнебезпечніші з них, ймовірно, «Дівчина і Корабель», так?

– Так, я певен, що так і є.

– Вони майже напевне все ще в галереї, чекають обрамлення й відправки.

– О Господи, я не маю права цього допустити.

– Мучачо, треба відстрочити те, чого не можеш допустити.

Він не розумів, відстрочка неможлива. Персе, якщо схоче, може такого лиха наробити.

Проте їй потрібні помічники.

Я знайшов і набрав номер «Ското». Гадав, можливо, там хтось є, навіть о чверть на одинадцяту вечора, після такої бучної тусовки. Залізне правило діяло, я почув машинний голос. Нетерпляче дослухав і натиснув 9, щоб наговорити своє загальне повідомлення.

– Послухайте мене, хлопці. Це Едгар говорить. Я вимагаю, щоб жодної картини чи етюду не відсилалося нікому, поки я не дозволю цього зробити, о’кей? Ні єдиної з моїх робіт... Просто затримайте їх на якийсь час. Пояснюйте це покупцям чим завгодно, але зробіть це. Дуже вас прошу. Це конче важливо.

Я вимкнув телефон і поглянув на Ваєрмена:

– Гадаєш, вони мене послухаються?

– Після того, як ти показав такі доходи? Безперечно. Просто зараз ти забезпечив собі довгу, пристрасну бесіду. А тепер ми можемо повернутися до...

– Поки що ні.

Моя родина і друзі залишаються найбільш вразливими цілями, і той факт, що вони розлетілися в різних напрямках, мене не втішав. Персе вже встигла продемонструвати, як далеко сягає її сила. А я почав їй заважати. Вона на мене розсердилася, гадав я, або злякалася мене, або й те й інше.

Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.

«Але ж мені й тут відповість машина», – подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.

– Привіт, Едгаре, – почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.

«Це від тих ліків, що він їх приймає», – подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.

– Томе, вислухай мене і не перебивай...

Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.

– Ти знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.

Я похитнувся.

– Едгаре! – злякався Ваєрмен. – Едгаре, що трапилось?

– Замовч, – обірвав його я. – Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.

Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.

– Мертвим бути краще, – промовив він. – А зараз я мушу піти і вбити Пам.

– Томе! – заволав я у телефон. – Томе! Прокинься!

– Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.

– Томе!

Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.

А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».

Почувся сигнал, а далі тиша.

Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.

– Том Райлі пішов вбивати мою дружину, – сказав я і додав якимсь не своїм голосом: – Можливо, він вже це зробив.

– 12 —

Ваєрмен не потребував пояснень, він лиш порадив мені терміново їй зателефонувати. Я взяв слухавку, але не міг згадати номер. Мені його продиктував Ваєрмен, але я не міг його набрати; в мене знову, після довгої перерви, червоний туман поплив перед очима.

Номер набрав Джек.

Я стояв, слухаючи гудки, уявляючи собі, як телефон дзвонить в Мендота Гайтс, очікуючи почути бадьорий, безособовий голос Пам з автовідповідача – повідомлення про те, що вона зараз перебуває у Флориді, але скоро повернеться і відповість на всі дзвінки. Пам, котрої вже не було у Флориді, котра, можливо, вже лежала мертва в себе на підлозі в кухні, а поряд з нею Том Райлі, так само мертвий. Видіння було таким яскравим, що я в очі побачив кров на шафках і на ножі в задубілій Томовій руці.

Один гудок... два... три... наступний мусить оживити автовідповідач....

– Хелло? – почувся захеканий голос Пам.

– Пам! – зойкнув я. – Господи Ісусе, це й справді ти? Кажи мерщій!

– Едгаре? Хто тебе оповістив? – Вона говорила розгублено. Все ще важко дихаючи. Чи, може, ні. Я добре знав цей її голос: трохи збентежений, так вона говорила при застуді, або коли...

– Пам, ти плачеш? – а потім, спізніло: – Оповістив мене про що?

– Про Тома Райлі, – відповіла вона. – Я подумала, може, його брат? Або, о Господи, ні, тільки не це – його матір?

– Що там з Томом?

– З ним все було чудово на зворотньому шляху, – почала вона. – Він сміявся, хвалився малюнком, грав у карти в салоні літака з Каменом і ще кимось з наших. – Отут вже вона почала плакати. Її розповідь, мов електричними розрядами, переривалася риданнями. Потворний звук, і в той же час прекрасний. Бо живий. – Він чудово почувався. А тоді, сьогодні ввечері, він себе вбив. В газетах це, радше за все, назвуть трагічним випадком, але це самогубство. Так каже Бозі. У нього є приятель серед копів, він подзвонив й розповів Бозі, а той вже розповів мені. Том врізався в опорну стіну на швидкості сімдесят миль на годину, чи більше. Слідів гальмування нема. Це трапилося на трасі №23, тож, схоже, він направлявся сюди.

Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помститися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла! От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.

В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.

– Пандо, він врятував тобі життя.

– Що?

– Я кажу те, що знаю, – пояснив я. – Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?

– Так.., він ним так пишався... Едгаре, що ти маєш на...

– В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?

– Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». – Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. – Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?

«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.

Прокляте «Хелло».

Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.

– Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? – Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. – Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... – Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. – Ви нас чуєте?

– Так... – голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.

– Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?

Вона замислилась.

– Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.

Я полегшено зітхнув.

– Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...

– Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.

– Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?

Рік. У мене обірвалося серце.

– Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?

– Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями,

– Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?

– Так.

– І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв. Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то були тортури. Нарешті промовила.

– Ні. Я цілком впевнена. – Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. – Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.

Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...

– Вони ж його не забрали з собою, ні?

– Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. – Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... – А от твій хірург, забула як його ім’я.

– Тод Джеймісон, – промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.

– Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.

Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.

– Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. – Пауза. – Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.

«Я подарував би їй, аби вона натякнула», – подумалось мені.

Знову заговорив Ваєрмен.

– Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.

– Добре, – у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.

– Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.

– О’кей.

– Скажіть їм, щоб спалили ті картини.

Коротка пауза, а відтак:

– Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.

– Як тільки ми закінчимо цю розмову, – долучився я.

Легке роздратування в її голосі.

– Едді, я вже сказала, що все зроблю.

– Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, – небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?

– Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. – І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. – Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?

– Так. Передзвони нам. – Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.

– Пам, спасибі вам, – сказав Ваєрмен.

– Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, – додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.

– О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?

– Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.

– Еге ж, – відгукнулася вона,– твої чортові малюнки. Я передзвоню.

І, не прощаючись, вона повісила слухавку.

– Краще? – спитав Ваєрмен.

– Не знаю, – відповів я. – Сподіваюся на Господа. – Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. – Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.