Текст книги "Острів Дума"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 50 страниц)

– 15 —

Знайти задній вхід не виявилося проблемою: там не було стіни. Все, окрім крайнього східного кута садиби, було зметено, ймовірно тим самим ураганом, що зруйнував верхні поверхи. Стоячи там, споглядаючи повиті зеленню руїни того, що колись було кухнею й коморою, я усвідомив, що від Гнізда Чаплі не залишилося майже нічого, окрім обліпленого мохом фасаду.

– Звідси досередини ми можемо зайти, – промовив скептично Джек. – Але я не певен, що підлога надійна. Як ви вважаєте, Едгаре?

– Не знаю, – відповів я, почуваючись дуже втомленим. Це могло бути й результатом викиду великої кількості адреналіну під час зустрічі з алігатором, але не це було найгірше. В мене було відчуття поразки. Пролетіло занадто багато часу, надто багато ураганів. І, як не крути, а малюнки маленької дівчинки така крихка субстанція.

– Ваєрмене, котра зараз година? Тільки без твоїх хитрих штучок, скажи.

– Чотирнадцять тридцять. То що скажеш, мучачо? Заходимо?

– Я не знаю, – повторив я.

– Зате я знаю, – заперечив він. – Заради того, щоб сюди попасти, я вбив того довбаного алігатора. Я не піду звідси, перш ніж гарненько не роздивлюся все старе обійстя. Підлога у коморі має пристойний вигляд, до того ж вона найближче до землі. Гайда, ви, обидва, давайте натаскаємо сюди чогось, на що можна вилізти. Он ті колоди згодяться. Джек, ти полізеш першим, потім подаси мені руку. А далі ми разом затягнемо Едгара.

Так ми й зробили, брудні, розпатлані, захекані спершу залізли до комори, а звідти заглибилися в сам дім, здивовано роздивляючись навкруги, почуваючись, мов у подорожі крізь час, мов туристи, що завітали до світу, який скінчився понад вісімдесят років тому.

18 – НОВІН

– 1 —

Будинок тхнув гнилою деревиною, старим тиньком і пліснявим ганчір’ям. Тут залишилися деякі меблі, понівечені часом, пожолоблені вогкістю, але гарні колись шпалери у вітальні висіли лахміттям, а у порохнявій центральній залі зі стелі звисало мовчазне древнє паперове гніздо. Під ним, на покривленій кипарисовій долівці височів на півфута курган з мертвих ос. Десь нагорі, серед залишків верхнього поверху розмірено скрапувала вода.

– Деревина, аби хтось приїхав і вивіз звідси кипарис і палісандр до того, як тут все к-бісу струхлявіло, коштувала б неміряних грошей, – сказав Джек.

Нахилившись, він взявся за кінець відтуленої дошки і потягнув. Вона піддалася, гнучись, мов цукерка-іриска, і відломилася – глухо, майже без тріску. Від прямокутної діри на її місці почали розповзатися кілька мокриць. Війнуло вологим темним запахом.

– Нема сміттярів, нема й сміття і ніхто тут не розважається, не гуляє, – сказав Ваєрмен. – Ні тобі використаних кондомів, ні купок лайна, і навіть жодного графіті ДЖО КОХАЄ ДЕББІ, намальованого аерозолем на стіні. Схоже, після того як Джон Істлейк обплутав ланцюгом парадні двері й востаннє звідси поїхав, сюди ніхто не заходив. Знаю, в таке важко повірити...

– Ні, – відгукнувся я. – Не важко. Гніздо Чаплі на цьому кінці острова з 1927 року належало Персе. Джон знав це, і спромігся так все й залишити, написавши свій заповіт. Елізабет зробила те саме. Але це не храм. – Я зазирнув до кімнати напроти офіційної вітальні. Колись там, певне, був кабінет. У смердючій калюжі стояло старовинне бюро. Книжкові полиці були порожні. – Це могила.

– То де ми шукатимемо малюнки? – спитав Джек.

– Не маю уявлення, – признався я. – Я навіть не... – Шматок тиньку лежав на порозі, і я його буцнув. Хотів піддати, щоб він полетів, але стара і вогка штукатурка просто розсипалася. – Я навіть не певен, що тут збереглися якісь малюнки. Після того як побачив, у якому тут все стані.

Відчувши вологий сморід, я знову оглядівся довкола.

– Ти можеш мати рацію, але я тобі не вірю, – заперечив Ваєрмен. – Тому що ти, мучачо, зараз перебуваєш в жалю. А це виснажує чоловіка. Ти прислухаєшся до голосів здорового глузду.

До кабінету ввійшов Джек, чвакаючи по трухлявим дошкам, попрямував до бюро. Крапля впала йому на козирок картуза і він задрав голову.

– Стеля прогнила, – зауважив він. – Там, нагорі, в ті давні часи, либонь, була ванна, а може, й дві, а може, й цистерна на даху для дощової води. Я бачу труби. Колись, невдовзі, все звідти провалиться сюди, і цей письмовий стіл скаже бай-бай.

– Будь обережнішим, Джеку, щоб тобі самому не сказати бай-бай, – застеріг його Ваєрмен.

– Тут мене більше непокоїть підлога, – відповів він. – Дошки аж прогинаються під ногами.

– Тоді вертайся звідти, – порадив я.

– Хвилинку. Дайте мені оглянути.

Він витягав одну по одній шухляди, говорячи:

– Тут нічого, і тут... і тут... – раптом застиг. – А тут щось є. Аркуш. Тут щось написано.

– Дай-но подивитися.

Джек обійшов калюжу, роблячи великі, обережні кроки, і віддав аркуш Ваєрмену. Я заглядав йому через плече. На простому білому папері крупним чоловічим почерком було написано:

19 серпня 1926

Джоні – що ти хотів, те й маєш. Це з останньої партії гарного товару, тільки для тебе, Мій Друже. «Шампусь» не найкращий, але «яка збіса різниця». Односолодовий гарний. Канадський «для простаків» (ха-ха). 5-галонова діжечка кентакського. І, як ти просив, «Стіл» (in cera)[379]379
  У кера – в керамічній посудині (здогадується Едгар).


[Закрыть]. Це не моя заслуга, просто пощастило, але справді останній раз. Дякую за все. Друже. Побачимося, коли я повернуся до цього берега великої калюжі

ДД

Ваєрмен ткнув пальцем у «Стіл» і промовив.

– Стіл тече. А з решти цього, Едгаре, тобі хоч щось зрозуміло? Я зрозумів, але наразі моя бісова хвора пам’ять відмовилась мене обслуговувати. Згадалося – я можу це зробити.., і я почав думати довкіл. Спершу загадав Ілсине: «Можна присусідитися до вас, містере?» Серце обпекло болем, але я мусив терпіти, бо тут був вхід. Далі виринула інша згадка про іншу дівчину, біля іншого басейну. Ця довгонога, цицяста дівчина в чорному суцільному купальнику була юною Мері Айр з картини Гокні – «Чувиха з Тампи», як вона сама себе тоді назвала... і тут я упіймав те, що шукав. А заразом згадав, що пора врешті й видихнути набране повітря.

– ДД – це Девід Девіс. В Ревучі Двадцяті він був бароном Сонячного узбережжя.

– Звідки тобі це відомо?

– Мері Айр розповідала, – відповів я,вловивши захололою частиною моєї душі, котрій, напевне, вже ніколи не зігрітися, іронію моменту: життя це колесо, і якщо довго чекати, воно завжди повернеться туди, звідки почало свій рух. – Девіс товаришував з Джоном Істлейком і, вочевидь, постачав йому доброякісну випивку

– Шампусь – це, мабуть, шампанське? – спитав Джек.

– Молодець, – похвалив його Ваєрмен. – Але мені цікаво знати, що таке «Стіл». І що таке cera.

– Це іспанською, – заявив Джек. – Ви мусіли б знати.

Ваєрмен кинув оком на нього.

– Ти маєш на увазі sera з літерою s. Як у que sera, sera.[380]380
  Що буде, те й буде (ісп.).


[Закрыть]

– Доріс Дей[381]381
  Doris Day (Doris Mary Anne Kappelhoff – 1924) – співачка й одна з найпопулярніших голлівудських актрис у 1950-60-х; пісню «Que sera, sera» співає героїня Доріс Дей у фільмі Альфреда Гичкока «Людина, котра забагато знала».


[Закрыть], 1956 рік, – вгадав я, проспівавши: – «Майбуття нам ніколи не побачити», сам собі подумавши: «І добра також». – У чому я не маю сумнівів, так це в тім, щоДевіс мав рацію, написавши, щоця партія остання. – Я вказав на дату, 19 серпня. – Плейбой відплив до Європи у жовтні 1927-го і більше не повернувся. Він зник у морі, принаймні так мені розповідала Мері Айр.

– А що ж таке cera? – перепитав Ваєрмен.

– Давайте наразі це облишимо, – сказав я. – Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.

– Чудно, але не вельми й дивно, – не погодився Ваєрмен. – Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?

Я замислився і вирішив, що він має рацію.

– Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.

Ваєрмен знизав плечима.

– Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва з приятелями, його репутація загалом виглядала чистою. А втім, мучачо... – він поклав мені на плече руку, – записка реальна.. Ми її знайшли. І якщо щось тут проти нас, то, можливо, щось інше за нас... хай хоч трішечки. Хіба так не може бути?

– У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.

– 2 —

На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті – схоже, колишній їдальні – я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.

На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх – сякі-такі рештки, а третій – суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати cera, але, не знаючи де шукати Персе, не вбачав ніякої користі у цій здогадці.

А вона була десь тут.

Вона була близько.

Недарма ж нам так важко було сюди дістатися.

Ваєрмен йшов попереду і так різко встав, що я наштовхнувся на нього. Джек наштовхнувся на мене, піддавши мені під зад важким кошиком.

– Ми мусимо оглянути сходи, – промовив Ваєрмен голосом чоловіка, котрий не може зрозуміти, чому він щойно був таким бовдуром.

– Перепрошую?

– Ми мусимо подивитися, чи є на сходах сховок. Я мав би першим чином про це згадати, дурень.

– Що за сховок? – спитав я.

– В Ель Паласіо, – обернувся до мене Ваєрмен, – він розташований на четвертій сходинці знизу. Ідея полягає в тім – Елізабет казала, це ідея її батька, – щоб на випадок пожежі все цінне тримати ближче до дверей. Там залізний ящик, і зараз у ньому, окрім пари старих сувенірів та кількох фотокарток, нема нічого, а колись вона тримала там свій заповіт і найкоштовніші прикраси. Якось розповіла про це своєму адвокату. Велика помилка. Він наполіг, щоб усе цінне зберігалося в банківському сейфі у Сарасоті.

Ми вже стояли біля підніжжя сходів, поблизу кургану мертвих ос. Навкруг нас згустився сморід будинку. Він обернувся до мене з сяючими очима.

– Мучачо, а ще вона в тім ящику тримала найцінніші зі своїх порцелянових фігурок, – він огледів понівечені сходи, що вели до безглуздого хабоття і порожнього неба нагорі. – А як ти гадаєш... чи не може бути Персе чимось на зразок порцелянової статуетки, котру Джон міг дістати зо дна Затоки... чи не може вона бути схованою прямо тут, на сходах?

– Я гадаю, все можливе. Тільки обережніше там. Дуже тебе прошу.

– Можу присягнутися, там є сховок, – сказав він. – Бо дитячі звички невмирущі.

Ногою в черевику він відкинув убік мертвих ос, вони посунулися з шиплячим, паперовим звуком, і став на коліна перед сходами. Огледів першу сходину, потім другу, третю. На четвертій попросив:

– Джеку, дай-но мені ліхтар.

– 3 —

Я запевняв себе, що не може Персе ховатися в секретному ящику під сходами, це було б задуже просто, але пригадав, як Елізабет вимагала покласти якусь з порцелянових фігурок у жерстянку з-під печива, і пульс в мене пришвидшився, тим часом як Джек, порившись у кошику, видобув звідти монструозний ліхтар у корпусі з неіржавіючої сталі. Він вклав його Ваєрменові прямо в руку, як асистент біля операційного столу вкладає інструмент в руку хірургу.

Ваєрмен ввімкнув ліхтар і я помітив на дальньому краєчку сходини золотавий зблиск завіс.

– О’кей, – сказав він, віддаючи ліхтар назад. – Тримай промінь на краю сходини.

Джек зробив, як було наказано. Ваєрмен взявся за край віка, яке мало б відтулитися на крихітних завісах.

– Ваєрмене, зачекай-но хвильку, – зупинив його я.

Він обернувся до мене.

– Спершу понюхай, – порадив я.

– Повтори, що ти сказав?

– Понюхай. І скажи мені, чи тхне там сирістю.

Він обнюхав сходинку з завісами і знову обернувся до мене.

– Трохи пахне сирістю, але ж тут геть усе так смердить. Чи ти маєш на увазі якийсь особливий запах?

– Та ні, просто відчиняй дуже обережно, гаразд? Джеку, світи прямо всередину. І ви, обоє, дивіться, чи нема там слідів води.

– А в чому сенс, Едгаре?

– В тім, що стіл тече, так вона казала. Якщо побачиш якусь керамічну посудину – пляшку, баняк, джбаник – це вона. Вона майже напевне буде тріснута або й геть розвалена.

Ваєрмен набрав повні груди повітря, відтак видихнув:

– О’кей. Як сказав математик, поділивши на нуль: тут нічого нема.

Він спробував підважити сходинку, проте безрезультатно.

– Вона замкнена. Я бачу вузеньку замкову щілину, крихітний же до неї мусить бути ключик...

– У мене є швейцарський армійський ніж, – запропонував Джек.

– Хвилиночку, – відгукнувся Ваєрмен, і я побачив, як міцно він стулив губи, намагаючись кінчиками пальців підважити віко схованки. На лобі в нього напружилася жила.

– Ваєрмене, – почав я, – обережніше...

Перш ніж я доказав, замок – старий, маленький, напевне наскрізь проіржавілий – крекнув. Сходинка злетіла вгору, одірвавшись і від завіс. Ваєрмен завалився назад. Його підхопив Джек, а відтак я перейняв Джека, незграбно, однією рукою. Великий ліхтар гепнувся на підлогу, але вцілів, тільки крутнувся променем, висвітивши бридку купу мертвих ос.

– Святі мощі, – вилаявся Ваєрмен, відновивши рівновагу. – Ларрі, Керлі й Мо[382]382
  Larry, Curly & Moe – персонажі комедійного тріо Three Stooges, яке проіснувало з 1925 по 1970 рр., залишивши по собі безліч гегфільмів.


[Закрыть].

Джек вхопив ліхтар і посвітив у отвір на сходах.

– Що? – запитав я. – Є там щось? Чи нічого? Кажи!

– Щось є, але це не керамічна посудина, – відповів він. – Тут металічна коробка. На вигляд, як з-під цукерок, тільки більша. – Він нахилився.

– Зачекай, не чіпай, – порадив Ваєрмен.

Але вже було пізно. Джек засунув туди руку вже по лікоть, на секунду я повірив, що ще мить і його обличчя засудомиться криком, щось вхопить і засмикне його у ящик аж по плече. Та він випростався, тримаючи в руці жерстяну коробку у формі серця. Показав нам. На кришці, ледь видний під іржею, посміхався рожевощокий ангел. Під ним старомодною в’яззю були намальовані слова:

Джек запитально подивився на нас.

– Давай далі, – сказав я, відчуваючи одночасно розчарування й полегшення, бо вже був певен, Персе там нема. – Ти знайшов, ти й відчиняй.

– У коробці, либонь, малюнки, – здогадався Ваєрмен.

Я теж так думав. Але там не було малюнків. Зі старої іржавої жерстянки Джек дістав ляльку Ліббіт, я уздрів Новін, мов щось рідне.

– Ууууу, – здавалося промовляли її чорні очка й малиновий усміхнений рот, – Уууууу, я пролежала тут так довго, ти, бридкий дядько.

– 4 —

Вона явилася з коробки, як ексгумований труп зі склепу, і мене охопив безпорадний жах, котрий зародився в серці і розпросторився на всі боки, загрожуючи спершу послабити мені м’язи, а відтак і геть їх розпатрати.

– Едгаре, – смикнув мене Ваєрмен, – ти в порядку?

Я намагався триматися скільки було сили. Найгірше – беззуба посмішка ляльки. Посмішка, як і картуз на жокеї, була червоною. І, які у випадку з жокейським картузом, я відчував, що, якщо задивлюся на неї довго, вона мене зведе з розуму. Ця посмішка ніби проголошувала, що все, що відбулося в моєму новому житті, – це сон, який наснився мені у шпитальному відділку інтенсивної терапії, поки машинерія підтримувала моє життя на останній межі... і це гарно, це навіть на краще, бо в такому разі нічого поганого не трапилося з Ілсою.

– Едгаре? – Джек підступив до мене, і лялька у нього в руці кивнула, немов пародіюючи співчуття. – Ви ж не збираєтеся втрачати свідомість, правда?

– Ні, – відповів я. – Дай-но мені глянути, – а коли він простягнув мені ляльку, заперечив: – Я не візьму її в руки, просто покажи ближче.

Він так і зробив, і я зрозумів, чому мене вразило моментальне впізнавання, відчуття повернення до себе. Не тому, що вона була навіть схожою на Ребу чи на її новішу компаньйонку, хоча всі три були однотипними ганчір’яними ляльками. Ні. Це тому, що я бачив її раніше, на кількох малюнках Елізабет. Спершу я вважав, що то портрети Няні Мельди. Хибно вважав, але...

– Це подарунок Няні Мельди, – сказав я.

– Атож, – погодився Ваєрмен. – Напевне, це була її улюблена лялька, бо вона єдина, яку малювала Ліббіт. Питання тільки в тім, чому вона полишила її тут, коли родина покидала це Гніздо Чаплі? Чому вона її замкнула на ключ?

– Ляльки іноді випадають з фавору, – промовив я, дивлячись на її усміхнений червоний рот. Скільки років минуло, а він такий червоний. Червоний, мов те місце, куди ховаються спогади, коли ти поранений і неспроможний мислити. – Іноді ляльки починають лякати.

– Едгаре, її малюнки тобі багато розповіли, – почав Ваєрмен, помахуючи лялькою, та знову повернув її Джекові. – Що ти знаєш про неї? Ця лялька розповість тобі про те, що ми хочемо взнати?

– Новін, – промовив я. – Її звати Новін. Радий був би відповісти на твоє питання ствердно, але до мене говорять тільки малюнки й олівці Елізабет.

– Звідки ти знаєш?

– Гарне питання. Звідки я знаю? Просто знаю. Але я певен, що вона могла б щось розповісти тобі, Ваєрмене. До того, як я полагодив тобі голову. Коли в ній ще мерехтів отой вогник.

– Що було, того нема, – відповів Ваєрмен. Він порився в рюкзаку, дістав пакетик різаних огірків і трохи з’їв. – То що нам робити? Вертатися? Бо я маю думку, ‘чачо, якщо ми зараз повернемося, нам більше ніколи не стачить духу з’явитися тут знову.

Я гадав, він має рацію. А тим часом наш день потроху посувався в бік надвечір’я.

Джек сидів на сходах, примостившись на пару щаблів вище зламаного сховку. Ляльку він посадовив собі на коліно. Згори, крізь провалля, обсипаючи їх обох золотим пилком, світило сонце. Я чудувався їхній виразності, яка цікава могла б намалюватися картина «Юнак з лялькою». Те, як він тримав Новін, щось мені нагадало, але я не міг ухопити кінчик нитки, щоб розплести клубок пам’яті. Здавалося, чорні очка-ґудзики Новін поглядають на мене зухвало. «Ти, бридкий дядько, я багато бачила. Я бачила все. Я знаю все. Правда ж, ти жалкуєш, що я не картинка, якої ти міг би торкнутися своєю фантомною рукою?»

Авжеж, так воно й було.

– Були часи, коли і я міг би примусити її говорити, – промовив Джек.

У Ваєрмена на обличчі відбилося здивування, натомість я у себе в голові почув оте «клац», що звучить, коли довгоочікуваний зв’язок нарешті встановлюється. Я зрозумів, чому такою знайомою мені видається його поза з лялькою на коліні.

– Ти колись займався черевомовленням? – я сподівався промовити це байдуже, але серце знову ледь не вискочило мені з грудей. Тут, на південному кінці острова Дума, можливі різні дивні речі, гадав я. Навіть серед білого дня.

– Так, – відповів Джек посміхаючись зніяковіло й водночас замріяно. – Мені було вісім років, коли я купив книжку про це діло, а оскільки батько сказав, що я викинув гроші на вітер, то я й зайнявся ним так вперто. – Він знизав плечима і Новін ворухнулася в нього на коліні, ніби теж намагаючись повести плечима. – Я так і не опанував до пуття це мистецтво, але навчився достатньо, щоб у шостому класі перемогти на конкурсі юних талантів. Тато повісив мою медаль на стіну у себе в офісі. Для мене це багато важило.

– Ага, – сказав Ваєрмен, – це найвищий ступень визнання від недовірливого батька.

Джек усміхнувся і, як завжди, осяялося все його обличчя. Він поворухнувся, і з ним поворухнулася Новін.

– Найвищий, гадаєте? Я був сором’язливим хлопцем, а черевомовлення мене трохи попустило. Стало легше спілкуватися... я уявляв себе Мортоном. Ну, це так звали мою маріонетку. Мортон був нахабним розумакою, міг заговорити з ким завгодно про що завгодно.

– Ну, вони всі такі, – сказав я, – ляльки, як правило.

– А в старших класах черевомовлення вже здавалося ідіотським талантом, порівняно з вмінням класно прокотитися на скейтборді, тож я покинув ним займатися. Не знаю, куди потім поділася та книжка, вона називалася «Замаскуй свій голос».

Ми помовчали. Будинок дихав на нас сирістю. Зовсім недавно Ваєрмен розстріляв агресивного алігатора. Зараз у це ледь вірилося, хоча з вух в мене ще не вивітрилися звуки пострілів.

Відтак Ваєрмен промовив:

– Мені хотілося б почути, як ти це робив. Хай вона скаже Buenos dias, amigos, mi nombre es Noveen,[383]383
  Доброго дня, друзі, моє ім’я Новій (ісп.).


[Закрыть] а ще la mesa[384]384
  Стіл (ісп.).


[Закрыть] сочиться.

– Добре, нехай, – засміявся Джек.

– Та ні, я серйозно.

– Я не можу. Якщо не практикуватися, ця навичка пропадає.

З того, що я читав на цю тему, виходило, що він має рацію.

У випадку набутих знань пам’ять опиняється на роздоріжжі. В один бік веде стежка, куди прямують усі ті вміння, типу їзди на велосипеді, котрим якщо раз навчився, то вже ніколи й не забудеш. Але творчі, безперервно змінні знання переднього мозку треба поновлювати ледь не щодня, до того ж вони легко піддаються руйнації і втрачаються. Джек каже, що черевомовлення теж належить до таких знань. І хоча я не мав причини сумніватися в його словах – кінець кінцем, черевомовець не просто маскує свій голос, а створює новий образ – я попросив Джека:

– А ти спробуй.

– Що? – він дивився на мене, посміхаючись здивовано.

– Давай, покажи нам.

– Та я ж кажу, що більше не вмію...

– Та все’дно спробуй.

– Едгаре, я не маю поняття, яким голосом вона могла б заговорити, навіть якщо навіть зумів би замаскувати свій.

– Еге ж, але ти сидиш там, з нею на коліні, а ми тут, як ті діточки, роззявили роти на тебе. Тож, давай, не соромся.

– Ну, гаразд, – він здув з обличчя неслухняне пасмо волосся. – Що ви хотіли б від неї почути?

Ваєрмен промовив вельми спокійно й тихо:

– А давай просто послухаємо, що вийде.