412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Чорний дім » Текст книги (страница 8)
Чорний дім
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 10:14

Текст книги "Чорний дім"


Автор книги: Стівен Кінг


Соавторы: Пітер Страуб

Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 46 страниц)

– Я теж, – каже Джек, – але я не дам тобі змінити тему. Як тобі вдається щоразу безпомилково відчиняти двері? Як тобі вдається знайти ручку, не намацуючи її?

Генрі зітхає:

– Ручка сама підказує мені, де вона. Чітко підказує. Усе, що мені залишається, – це слухати її.

– Ручка дверей видає звуки?

– Не такі, як твоє високотехнологічне радіо, не «голдберґ-варіації», ні. Щось більше схоже на вібрацію. Звук звуку. Звук усередині звука. Погодься, що Даніель Баренбойм – першокласний піаніст. Ти лише послухай, кожна нота – інше забарвлення. Здається, розцілував би кришку його «Стейнвея». Можна лише уявити, яка в нього сила в руках.

– Це Баренбойм?

– Ну, а хто ж? – Генрі повільно повертає голову до Джека.

На його обличчі з’являється усмішка, що виражає подив. Ох! Усе зрозуміло, так. Я ж тебе наскрізь бачу, ти ж бовдур, я так розумію, тобі здалося, що ти слухаєш Ґлена Ґульда.

– Нічого мені не здалося, – заперечує Джек.

– Ой, ну я тебе прошу.

– Можливо, лишень на мить мені й здалося, що це Ґульд, проте…

– Ні, ні, ні. Навіть не намагайся. Твій голос тебе виказує. У кожному слові незначне, млосне ухиляння; це так жалюгідно. Ми їдемо назад, до Норвей Веллі, чи сидітимемо тут і слухатимемо твою брехню. Я хочу тобі дещо розповісти дорогою додому.

Він тримає диск.

– Полегшимо твої страждання. Наш курець марихуани дав це мені – «Брудна сперма» виконують стару пісню групи «Сюпрімс». Особисто я ненавиджу такі речі, але для Вісконсинського Щура це просто скарб. Увімкни сьомий трек.

Піаніст уже звучить зовсім не схоже на Ґлена Ґульда, здається, музика уповільнилася. Джек і сам хоче полегшити свої страждання і ставить диск у щілину під радіо. Він натискає кнопку, тоді ще одну. Божевільно швидкий темп, верескливий крик навіжених, що вибухнув із колонок, піддає несамовитим тортурам. Джека хвилею відкидає назад на спинку сидіння.

– О Боже, Генрі, – каже він і простягає руку, щоб скрутити звук.

– Не чіпай, прошу, – каже Генрі. – Якщо ця гидота не змушує твої вуха проливати кров, то вона не виправдовує себе.

«Вухами», як відомо Джеку, у джазі називають здатність чути – розповсюдження в повітрі того, що відбувається в музиці. Музикант із хорошими вухами запам’ятовує пісні та аранжування, які його просять зіграти, підбирає або навіть знає гармонію мелодії, що лежить в основі теми, уважно стежить за тим, що виконують колеги-музиканти, і приєднується до них. Незалежно від того, чи він розуміється на нотах, записаних на нотному стані, чи ні, музикант із чудовими вухами вивчає мелодію і аранжування відразу, щойно почує, вловлює гармонічні нюанси завдяки бездоганній інтуїції і тут же впізнає ноти й тональності клаксонів таксі, дзенькоту ліфта, нявчання котів. Такі люди живуть у світі, розрізняючи індивідуальні особливості звуків, і Генрі Лайден – один із них. Джек вважає, що Генрі має вуха Олімпійського бога.

Вуха Генрі допомогли йому розкрити один із найбільших секретів Джека – роль його матері, Лілі Кавано-Сойєр, відому як Лілі Кавано, і він єдиний, хто про це дізнався. Невдовзі після того, як Дейл їх познайомив, між Джеком і Генрі Лайденом несподівано для обох зав’язались невимушені дружні стосунки. Вони згладжували самотність один одного, проводили два-три вечори на тиждень, вечеряючи, слухаючи музику і розмовляючи про будь-що, що спадало на думку, а поговорити їм було про що. Джек їхав до ексцентричного дому Генрі або забирав Генрі з роботи й підвозив додому. Після шести-семи місяців їхнього знайомства Джек запропонував, що міг би читати вголос книжки, які подобалися обом. Генрі відповів: «Айві-дайві, друже, яка чудова ідея. Як щодо того, щоб розпочати з неперевершених детективів?» Вони розпочали з Честера Хаймса і Чарльза Віллфорда, тоді змінили тему й перейшли на серію сучасних романів, насолоджувались творами С. Дж. Перелмана і Джеймсона Тербера, сміливо наважились брати штурмом Форд Медокс Форда і Володимира Набокова. (Ще десь відклали Марселя Пруста, оскільки вважали, що Пруст може зачекати; на даний момент вони планують узятися за «Похмурий дім».)

Одного вечора, після того як Джек закінчив вечірнє читання «Хорошого солдата» Форда, Генрі прокашлявся та сказав:

– Джеку, ти казав, що твої батьки працювали в індустрії розваг, у шоу-бізнесі.

– Саме так.

– Я не хочу совати носа не у свої справи, але якщо ти не проти, я б хотів поставити тобі кілька запитань? Просто скажи: так чи ні.

– Я вже хвилююсь, – каже Джек. – Що таке, Генрі?

– Я хотів би уточнити одне питання.

– Гаразд, запитуй.

– Дякую. Твої батьки були з різних боків цієї індустрії?

– Ну.

– Один із них керував, а другий виступав?

– Ну.

– Твоя мама була актрисою?

– Угу.

– Свого роду відома актриса. Вона так і не досягла тієї популярності, на яку заслуговувала, хоча знялась у купі фільмів п’ятдесятих і середини шістдесятих років, а наприкінці своєї кар’єри отримала нагороду «Оскар» за кращу жіночу роль другого плану.

– Генрі, – сказав Джек, – звідки ти…

– Замовкни. Я хочу насолодитися цим моментом. Твоя мати – Лілі Кавано. Це дивовижно. Лілі Кавано завжди була набагато талановитішою, ніж більшість могли припустити. Кожна її роль – ці дівчата, ці хуліганки-офіціантки, ці леді з револьверами в дамських сумочках. Красива, розумна, смілива – не можна пред’явити жодних претензій; вона замикалась і повністю переймалась життям героїні, тож була в сотні разів краща за тих, хто грав поруч із нею.

– Генрі…

– Деякі з тих фільмів мали також чудовий музичний супровід. «Втрачене літо» Джонні Мендела – поза сумнівами.

– Генрі, як ти…

– Ти сказав мені; звідки ще я міг би дізнатися? Це все нотки у твоєму голосі. Ти прослизаєш верхівками своїх «р», а решту приголосних вимовляєш у такому собі темпі, який супроводжує всі твої речення.

– Темп?

– Зуб даю, малий. Прихований ритм – це свого роду особистий барабанщик. Упродовж усього «Хорошого солдата» я намагався пригадати, де я чув таке раніше. Перелопачував і перебирав інформацію. Кілька днів тому допетрав: Лілі Кавано. Ти ж не образився, що я захотів розібратись у тому, що мене зацікавило, правда ж?

– Ображатися? – сказав Джек. – Я надто приголомшений.

– Твій секрет у безпеці. Ти просто не хочеш, щоб коли люди тебе бачили, то тицяли пальцями і казали: «Агов, це ж син Лілі Кавано». Я правильно зрозумів?

Генрі Лайден мав бездоганні вуха, безперечно.

Пікап їде Френч-Лендінґом, через шум у салоні неможливо розмовляти. «Брудна сперма», здається, випалили дірку в марципані «Куди зникло наше кохання» і вчинили щось огидно страшне з чарівними маленькими «Сюпрімс». Генрі, який стверджує, що ненавидить такі речі, опустився в крісло, коліна – на панелі, долоні переплетені під підборіддям, лікті опущені, посміхається від задоволення. Крамниці на Чейз-стрит відчинені, а півтора десятка авто – за рогом паркінгу.

Четверо хлопчиків на велосипедах звертають з тротуару перед торговим центром «Асортимент Шмітта» і виїжджають на проїжджу частину у двадцяти футах від пікапа, що їде. Джек б’є по гальмах; хлопці різко зупиняються, пліч-о-пліч шикуються в лінію, даючи дорогу. Джек прямує далі. Генрі випростовується, загадково перевіряє датчики і падає назад на сидіння. Генрі розуміє, що все гаразд. Хлопці, проте, не знають, що спричинило таке ревіння і чому воно все голоснішало в міру того, як пікап наближався. Вони спантеличено вдивляються в лобове скло Джекового пікапа, як їхні прадіди колись дивилися на сіамських близнюків чи людину-алігатора на задвірках паноптикуму. Всім відомо, що водії пікапів слухають зазвичай лише два види музики: хеві-метал або кантрі, – а це тоді що за виродок?

Джек проїжджає повз хлопців, один – огрядний, з розпашілим обличчям, схожий на хулігана-школяра, показує зведений палець. Двоє інших і досі спантеличено стоять, схожі на своїх прадідів після пекельної ночі далекого 1921-го, і позіхають, мляво роззявляючи роти. Четвертий хлопчик, чиє світло-русяве волосся виглядає з-під кепки з логотипом «Брюерс», зі світлими очима, який узагалі на фоні компанії – сама невинність, дивиться просто в обличчя Джеку й солодко, сором’язливо всміхається. Це Тайлер Маршалл, який знаходиться на фінішній прямій до нелюдського світу, хоча він про це ще не знає. Хлопці залишаються позаду, і Джек бачить у дзеркалі, як вони налягають на педалі, підіймаючись угору вулицею. Товстун попереду, а найменший, найсимпатичніший – позаду, уже відстаючи від решти.

– Четверо дітей на велосипедах, група тротуарних фахівців оцінили «Брудну сперму», – каже Джек.

Оскільки він і сам ледь почув, що сказав, то думав, що Генрі взагалі навряд чи що-небудь розібрав. Генрі, здається, прекрасно почув і щось запитав, але його слова розчинились у шумі. Джек здогадався, про що запитував Генрі, хоча і не був до кінця впевнений.

– Один сприйняв негативно, двоє вагались, проте швидше за все теж негативно, а один, здається, позитивно. – Генрі киває.

Стукіт і гуркіт жорстокого марципанового руйнівника стихає наприкінці Елевен-стрит. Здавалося, у кабіні розвіявся туман, також здавалося, що лобове скло стало чистішим, повітря свіжішим, кольори яскравішими.

– Цікаво, – каже Генрі, безпомилково знаходячи кнопку вилучення, витягує диск із програвача і вкладає його у футляр. – Досить сильно, чи не так? Непристойна, егоцентрична ненависть – таке не можна упускати. Морріс Роузен мав рацію. Для Вісконсинського Щура це те що треба.

– Я думаю, вони перейдуть на Ґлена Міллера.

– О, ледь не забув, – каже Генрі. – Ти ніколи не здогадаєшся, що на мене сьогодні чекає. У мене ще вечірка! Живчик Макстон, хоча швидше не він, а Ребекка Вілас, жінка, яка, я впевнений, така ж прекрасна, як і її голос, найняла мене, щоб я керував музичним супроводом на їхньому Святі полуниці. Ну, не мене, а давно забутого мого двійника, Симфонічного Стена як великого майстра своєї справи.

– Тебе підвезти?

– Ні, неперевершена міс Вілас увійшла в моє становище і сказала, що пришле за мною автомобіль зі зручним заднім сидінням для моєї апаратури і досить просторим багажником для колонок і коробки з дисками, та все одно дякую.

– Симфонічний Стен? – запитав Джек.

– Милий, вихований джентльмен у вражаючому традиційному костюмі хулігана-стиляги, повне перевтілення в еру біґбенду. Для жителів заклад «У Макстона» є символом їхньої юної молодості, тож вони люблять його.

– У тебе справді є костюм хулігана-стиляги?

З невимовною величністю Генрі повертає своє обличчя до нього.

– Вибач, я не знаю, що на мене найшло. Давай змінимо тему щодо твоїх слів, а точніше, слів Джорджа Ретбуна про Рибака сьогодні вранці; як на мене, думаю, вони підуть усім на користь. Особисто я був радий це почути.

Генрі розтуляє рот і повторює слова Джорджа Ретбуна з притаманним йому тріумфом.

«Справжній Рибак, хлопці і дівчата, Альберт Фіш, помер понад шістдесят сім років тому». – Якось аж моторошно чути голос одурманеного наркотиками товстуна з витонченого горла Генрі Лайдена. Своїм власним голосом Генрі каже: – Сподіваюся, вони підуть усім на користь. Після того як я сьогодні вранці прочитав нісенітниці, які пише твій дружок Венделл Ґрін, то одразу вирішив, що Джордж просто змушений щось сказати.

Генрі Лайден полюбляє вживати такі слова, як «я прочитав», «я читав», «я побачив», «я дивився». Він знає, що ці фрази бентежать його співрозмовників. А Венделла Ґріна він назвав «твій дружок», бо Генрі єдиний, кому Джек зізнався, що розповів репортеру про Альберта Фіша. Зараз Джек думає, що краще б він не розповідав нікому. На щастя, Венделл Ґрін – не його дружок.

– Ти допоміг пресі, – каже Генрі, – то чому б тобі не подумати про те, щоб допомогти нашим хлопцям у синьому. Вибач, Джеку, але це ти відчинив двері, тож я не повторюватиму. Дейл – мій племінник, перш за все.

– Я не вірю своїм вухам, що мені доводиться це чути, – каже Джек.

– Чути що, все, що я думаю? Дейл – мій племінник, якщо ти не забув. Ти міг би стати йому в пригоді, до того ж він вважає, що ти перед ним у боргу. Тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг би допомогти йому залишитись на роботі? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендінґ і Норвей Веллі так, як ти кажеш, то ти міг би приділити їхнім жителям хоча б частинку свого часу й таланту.

– Генрі, а ти не думав про те, що я у відставці? – відповідає Джек крізь зуби. – Що розслідування вбивств – це останнє, я маю на увазі, остання річ на світі, чим мені хотілося б зараз займатися.

– Звичайно, що думав, – каже Генрі. – Але все ж таки сподіваюсь, ти мені вибачиш, Джеку, але в тебе чудові здібності, набагато більші, ніж у Дейла, і безперечно всіх тих інших хлопців, тож я не можу зрозуміти в чому, в біса, проблема.

– Немає жодної проблеми, – каже Джек. – Просто я цивільний.

– Ти першокласний. Можна далі слухати Баренбойма. – Генрі відшукує пальцями пульт і натискає на кнопку, щоб увімкнути радіо.

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин у кабіні пікапа можна було почути лише «Ґолдберґ-варіації», які виконували на роялі «Стейнвей» на великому концерті в Teatro Colón у Буенос-Айресі. Джек захоплюється чудовою музикою і думає, яким же треба бути невігласом, щоб помилитись і подумати, що це був Ґлен Ґулд. Людина, що здатна припуститися такої помилки, точно не змогла б відчути внутрішню вібрацію дверної ручки фірми «Дженерал моторс».

Коли вони звертають праворуч із Шосе-93 до Норвей Веллі-роуд, Генрі каже:

– Не дуйся, мені не треба було називати тебе бовдуром. А також мені не треба було звинувачувати тебе у твоїх проблемах, бо насправді проблеми в мене.

– У тебе? – Джек здивовано дивиться на нього.

Багаторічний досвід одразу підказує, що Генрі хоче попросити неофіційної допомоги в слідства. Генрі вдивляється в лобове скло, нічого не виказуючи.

– Які в тебе можуть бути проблеми? У тебе порвалися шкарпетки? Чи, може, в тебе не складаються справи на одній із радіостанцій.

– З тим я б упорався. – Генрі робить паузу, пауза затягується в довгу мовчанку. – Я хотів сказати, що мені здається, я втрачаю розум. Здається, я божеволію.

– Та облиш. – Джек відпускає педаль газу і зменшує швидкість наполовину.

Хіба Генрі міг коли-небудь бути свідком феєрверку із пір’я? Звичайно, що ні; Генрі незрячий, а його власний феєрверк із пір’я таки був сном наяву.

Голос Генрі тремтить, як камертон. Він і досі вдивляється в лобове скло.

– Розкажи мені, що відбувається, – каже Джек. – Я починаю за тебе хвилюватись. – Генрі розтуляє рот саме настільки, щоб можна було простромити облатку, а тоді знову його затуляє.

Він здригається.

– Гм-м, – каже він. – Усе серйозніше, ніж я думав. – У його вражаючому, стриманому, ритмічному голосі, справжньому голосі Генрі Лайдена, відчувається вібрація вагань і безпорадності.

Джек трохи зменшує швидкість авто, і тепер воно рухається зовсім повільно. Він починає щось розповідати, а тоді вирішує зачекати.

– Я чую голос своєї дружини, – каже Генрі. – Уночі, коли я лежу в ліжку, близько третьої-четвертої ранку, я чую, як Роуді ходить по кухні, а потім її кроки посуваються вгору сходами. Здається, я втрачаю розум.

– Як часто це відбувається?

– Скільки разів? Я достоту не знаю, три чи чотири.

– Ти підводишся і шукаєш її? Кличеш її на ім’я?

Голос Генрі знову то стишується, то гучнішає, схожий на вібрато.

– І те, і інше. Я ж був упевнений, що чув її. Уже шість років, як Роуді немає серед живих. Смішно, правда? Можливо, мені й було смішно, якби я не думав про те, що божеволію.

– Ти кличеш її на ім’я, – запитує Джек, – підводишся з ліжка, спускаєшся сходами?

– Неначе лунатик, неначе навіжений. «Роуді? Це ти, Роуді?» Минулої ночі я обійшов увесь будинок. «Роуді? Роуді?» Думаєш, я сподівався, що вона відповість? – Генрі не звертає уваги на сльози, що просочуються з-під авіаторських окулярів і течуть щоками. – Проблема в тому, що саме на це я й сподівався.

– У домі більше нікого не було? – перепитує Джек. – Немає погрому? Можливо, щось лежить не на своєму місці, або щось зникло, абощо?

– Я нічого такого не помітив. Здається, кожна річ на своєму місці. Усе знаходиться там, де я поклав. – Він підводить руку і витирає обличчя. Покручена під’їзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч від пікапа й залишилася позаду.

– Я скажу тобі, що я думаю, – каже Джек, уявляючи, як Генрі блукає по будинку в пітьмі: – Шість років тому ти пережив велике горе, яке залишило по собі неминучий відбиток, як це буває з кожним, у кого помирає близька людина. Це все створило у твоїй душі відчуття неспокою, хвилювання, злості, болю, широкий спектр таких емоцій, але, попри все, ти й досі сумуєш за Роуді. Навіть якщо хтось і не показує, що все ще журиться за померлою коханою людиною, він усе одно сумує.

– Твої слова мають глибокий сенс, – каже Генрі. – До того ж втішають.

– Не перебивай. Відбувається щось дивне. Повір, я знаю, що кажу. Твій розум збентежений, він спотворює докази, дає неправдиві свідчення. Хтозна чому? Але це справді так.

– Іншими словами, перетворюєшся на божевільного, – каже Генрі. – Я впевнений, що саме до цього я й кочуся.

– Я лише хотів сказати, що такі люди бачать сни наяву, – каже Джек, – і саме це з тобою і сталося. Немає чого хвилюватися. Чудово, ось ми під’їжджаємо до твого будинку, ти вдома.

Він звертає до трав’янистого в’їзду і котиться до білого фермерського будинку, у якому Генрі та Роуді Лайден прожили п’ятнадцять років відтоді, як одружились, і до того, як дізналися, що в Роуді рак печінки. Перших два роки після її смерті Генрі ходив по будинку, вмикаючи світло.

– Сни наяву? Звідки ти таке взяв?

– Сни наяву – не така вже й рідкість, – каже Джек. – Особливо серед людей, які не висипаються, як ти. – Чи я, – додав він подумки. – Я не вигадую, Генрі. У мене й самого раз чи двічі було. Раз, то точно.

– Сон наяву, – повторює Генрі, змінюючи тон голосу. – Оце так.

– Подумай про це. Ми живемо в раціональному світі. Люди не повертаються після смерті. Всьому є своє пояснення, раціональне пояснення. Якби наш світ не був раціональним, ми б ніколи не могли нічого з’ясувати і не могли б нічого зрозуміти.

– Це очевидно навіть сліпому, – каже Генрі. – Дякую. Щасти. – Він залишає салон автомобіля й зачняє двері. Ступає кілька кроків, а тоді повертається і нахиляється через вікно. – Як щодо того, щоб розпочати сьогодні ввечері «Похмурий дім»? Я думаю, що повернусь додому приблизно о 20 : 30, десь так.

– Я під’їду близько дев’ятої.

На прощання Генрі каже:

– Дінь-дон. – Він повертається, прямує до вхідних дверей і зникає в будинку, який був, звичайно ж, не замкнений. Тут лише батьки зачиняють двері на ключ, та й то лише віднедавна.

Джек розвертає пікап, спускається до Норвей Веллі-роуд. У нього виникає відчуття, що він зробив подвійну добру справу, бо, допомагаючи Генрі, він також допоміг собі. Іноді сам дивуєшся, як усе складається.

Коли він звертає на свою під’їзну дорогу, чується своєрідний брязкіт з-під панелі біля попільнички. Цей звук знову з’являється на останньому повороті, саме тоді, коли в полі зору з’являється будинок. Цей звук схожий не стільки на брязкання, скільки на легке глухе постукування. Кнопки, монети – щось у цьому роді. Він завертає та зупиняється перед будинком, вимикає двигун, відчиняє двері. Тоді згадує, повертається й витягує попільничку.

Побачене всередині висувного лотка змушує його глибоко видихнути. Там – яйце вільшанки завбільшки з цукерку М&М. Маленьке яйце настільки блакитне, що й сліпий би його помітив.

Джек тремтячими пальцями витягує яйце з попільнички. Не відриваючи очей від яйця, він залишає салон і зачиняє двері. І далі дивлячись на яйце, нарешті згадує про дихання. Його рука згинається в зап’ястку й випускає яйце, що падає на рівну траву. Він свідомо підводить ногу і стає на блакитну цятку. Не оглядаючись, кидає ключі в кишеню та прямує до сумнівної безпеки свого будинку.

Частина друга
Викрадення Тайлера Маршалла
5

Під час ранкової подорожі до притулку Макстона ми зустрічалися з прибиральником у мішкуватому комбінезоні – ви випадково не пам’ятаєте його? Мішкуватий комбінезон? Невеличке черевце? Сигарета в зубах, попри написи вздовж коридорів через кожні двадцять футів «ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО! БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ЛЕГЕНІ!». Швабра, більше схожа на клубок мертвих павуків? Ні? Не вибачайтесь. Піта Векслера дуже легко не помітити, він і в юності був непоказним (середній випускний бал у вищій школі Френч Лендінґа – 79), і замолоду, і тепер, коли досяг дорослого віку. Його єдине хобі – жорстоко щипати старих мешканців притулку, які заповнюють його життя бурчанням, безглуздими запитаннями й запахом газів і сечі. Найгірше – це недоумки Альцгеймера. Він міг загасити недопалок від сигарети об їхні худі спини чи сідниці. Йому подобається задушливий крик, коли їх починає пекти, а тоді біль проникає дедалі глибше. Ці невеличкі мерзенні тортури мали подвійний ефект: їх це трохи збуджує, а йому дає нехай незначну, та все ж утіху. Це вносить бодай якусь радість у його сірі будні. Освіжає його почуття. Крім того, вони нікому нічого не розкажуть.

І, о Боже, найгірший із них човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка». Чарльз Бернсайд іде, роззявивши рота, у лікарняній сорочці, з розв’язаними зав’язками ззаду. Піту видно вимазані лайном худощаві сідниці більше, ніж йому того б хотілося. Господи, ззаду всі ноги замащені шоколадними плямами аж до колін. Він прямує до туалету, але вже надто пізно. Певного роду коричнева коняка, назвімо її «Вранішній Грім», уже вирвалась зі свого стійла і, поза сумнівами, наскакалась на простирадлах Берні.

Дякувати Богу, прибирати їх не моя робота, – думає Піт, самовдоволено посміхаючись, тримаючи сигарету в зубах. – Це тобі, Буч.

Але за столом, що біля жіночої та чоловічої санітарних кімнат, на даний момент нікого немає. Буч Єркса, очевидно, пропустить чудове видовище і не побачить брудного заду Берні, що якраз проходить повз стіл. Буч, напевно, вийшов покурити, хоча Піт казав цьому ідіоту сотні разів, що всі ці написи «Не палити!» нічого не означають, Живчика Макстона менше за все хвилює, хто і де палить (і об що, якщо на те пішло, гасить недопалки). Написи тут просто через те, що цього вимагають нудні закони.

Посмішка Піта розтягується ще більше, і він стає особливо схожим на свого сина Еббі, друга Тая Маршалла (це Еббі Векслер показав Джеку і Генрі пальця). Піт замислюється: чи йому вийти і сказати Бучу, що на нього чекає брудна робота в Р18, до того ж помити треба і її мешканця, чи то змовчати про сюрприз, який йому приготував Берні. Берні, мабуть, повернеться до палати і трохи помалює пальцями для ще більшої насолоди. Це теж дуже добре, але ще більше хочеться побачити, як зміниться вираз обличчя Буча, коли Піт йому скаже…

– Піте.

О ні. Його заскочила курва. Красива курва, але курва – то є курва. Піт стоїть на місці ще мить, сподіваючись, що вона відчепиться, якщо він її проігнорує.

Марні надії.

– Піте.

Він повертається. Це Ребекка Вілас власною персоною. Сьогодні вона одягнена у світло-червону сукню, мабуть, на честь Свята полуниці, а чорні туфлі на високих підборах, мабуть, на честь її власних ніжок. Піт умить уявляє, як ці ніжки обіймають його, ці високі підбори сплітаються на його спині, схожі на годинникові стрілки, тоді бачить картонну коробку в її руках. Це, поза сумнівом, йому якесь завдання. Піт також помічає каблучку, що мерехтить на її пальці, з якимось дорогоцінним каменем завбільшки з яйце вільшанки, чорт забирай, хоча й значно тьмяніше. Йому цікаво, до того ж уже не вперше, що має зробити жінка, щоб заслужити таку каблучку.

Вона стоїть, потупуючи ногою, дозволяючи йому себе розглядати. Позаду нього Чарльз Бернсайд продовжує повільно, ледь похитуючись, іти до чоловічої кімнати. Дивлячись на цю стару ходячу катастрофу, здається, що дні його активного життя вже давно позаду. Але така думка хибна. Дуже хибна.

– Міс Вілас? – нарешті каже Піт.

– Скільки тобі можна повторювати, Піте, щоб ти не палив у відділеннях? Це все ж таки громадське приміщення.

Перш ніж він може щось відповісти, вона повертається у своїй короткій сексуальній спідничці та йде до кімнати для відпочинку в Макстона, у якій сьогодні після полудня на Святі полуниці відбуватимуться танці. Зітхнувши, Піт притуляє швабру до стіни та прямує за нею.

Чарльз Бернсайд залишився сам на початку коридору відділення «Маргаритка». Порожнеча його очей змінюється на сяючий, здичавілий блиск розвідника. Він одразу став здаватися молодшим. Поїзд засранця Берні пішов. На його місці опинився Карл Бірстоун, який колись у молодості відривався в Чикаґо по повній.

Карл… І щось іще. Щось нелюдське.

Він… воно… посміхається.

На столі, за яким ніхто не сидить, стоси паперів, притиснені круглим каменем, завбільшки з чашку з-під кави. На камені – напис маленькими чорними літерами: «Камінь – улюбленець Буча».

Берні бере камінь-улюбленець Буча Єркси і жваво йде до чоловічої кімнати, досі з оскалом на обличчі.

У кімнаті для відпочинку столи стоять уздовж стін, застелені червоними паперовими скатертинами.

Пізніше Піт запалить маленькі червоні вогні (на батарейках; ніяких свічок для ідіотів). На стінах гарні великі картонні полуниці, що наклеєні повсюди, деякі з них уже трохи затерті, оскільки їх вішають щолипня від того часу, як Герберт Макстон відкрив це місце наприкінці шістдесятих. Лінолеум голий, нічим не застелений.

Сьогодні після обіду, ближче до вечора, мешканці притулку, які ще в змозі рухатись і при своєму глузді, невдовзі човгатимуть ногами під хіти біґ-бенду тридцятих-сорокових років, обійматимуться під час тужливих пісень, а дехто, можливо, навіть умиватиметься потом після джитербаґу. (Три роки тому в літнього мешканця притулку на ім’я Ірвін Крісті стався легкий сердечний напад після запального лінді-хопу «Не сиди під яблунею ні з ким, крім мене».) О так, танцювальне Свято полуниці – це завжди весело.

Ребекка сама зсунула докупи три дерев’яні столи і застелила їх білою скатертиною, підготувавши подіум для Симфонічного Стена. У кутку стоїть блискучий хромований мікрофон із великою круглою голівкою, справжній антикваріат тридцятих років, яким користувалися в «Коттон-клубі». Це однин із призів Генрі Лайдена. Поруч вузька довга коробка, у якій його вчора доставили. На подіумі, під пучком червоно-білого гофрованого паперу, що висить на стіні поруч із картонними полуницями, стоїть драбина. Побачивши її, Піт підозрює, що Ребекка Вілас була в його комірчині. Паршива сучка! Якщо вона вкрала в нього бодай щось, їй-богу…

Ребекка, щось бурмочучи, кладе коробку на подіум, тоді випростовується. Вона загортає пасмо шовковистого каштанового волосся біля рум’яної щоки. Це ще лише полудень, але день у Кулі Кантрі обіцяє бути спекотним. «Люди, перевдягніть білизну і ще раз побризкайтесь дезодорантом», – каже в таких випадках Джордж Ретбун.

– О, файний хлопець, я ж бо думала, ти вже ніколи не прийдеш, – каже Ребекка.

– Ну, я тут, – похмуро каже Піт. – Здається, ви тут і без мене чудово впоралися. – Він робить паузу, а тоді додає: – Файна. – Піту здавалось це був досить вдалий жарт.

Він проходить вперед і заглядає до коробки з написом «Належить Генрі Лайдену». Всередині коробки – маленький прожектор, обмотаний електричним шнуром, і рожевий селевий круг, що обертається по колу і змінює колір світла від забарвлення льодяника до кольору полуниці з цукром.

– Що це за мотлох? – запитує Піт.

Ребекка дарує йому сяючу попереджальну посмішку. Будь-хто зрозумів би цю посмішку, навіть такий тупак, як Піт. Вона означає: приятелю, ти стоїш на краю басейну з алігаторами; скільки ще кроків ти хочеш зробити?

– Вогні, – каже вона. – В-О-Г-Н-І треба повісити ось там, на отой гачок. Г-А-Ч-О-К. На цьому наполягав діджей. Каже, що вони покращують йому настрій. Н-А-С-Т…

– Що сталося з Віні Еріксон? – бурмоче Піт. – З Віні не було всіх цих довбаних проблем. Він вмикав записи, чорт забирай, на дві години, тягнув кілька разів зі своєї фляжки, а тоді завершував.

– Він поїхав, – каже Ребекка байдужим голосом, – думаю, назавжди.

– Ну… – Піт дивиться вгору, розглядаючи жмут промінців із червоного й білого гофрованого паперу. Але я не бачу ніякого гачка, міс Вілас.

– Господи, – каже вона, і вилізши на драбину, показує, – так ось же він, ти що сліпий?

Піт зовсім не сліпий, до того ж він ніколи не був такий радий можливості бачити. З того місця, де він стояв, під нею, він зміг чудово розгледіти її стегна, червоне мереживо її трусиків, напружені сідниці, оскільки вона стояла на п’ятій сходинці драбини.

Вона глянула вниз, на нього, побачила приголомшений вираз його обличчя, і одразу ж зрозуміла, куди він дивиться. Вираз її обличчя дещо пом’якшується. Її люба матуся полюбляла казати, що чоловіки перетворюються на дурнів, коли бачать трусики.

– Піте, Піте, спустися на землю.

– Га? – Він дивиться на неї вгору, роззявивши рот, на його нижній губі з’являється слина.

– На моїй нижній білизні точно немає ніякого гачка, я в цьому впевнена, як і в багатьох інших речах у світі, але якщо ти спрямуєш свій погляд вище… глянеш на мою руку, а не на мій зад…

Він глянув угору, його обличчя досі приголомшене, він нарешті побачив ніготь, нафарбований червоним лаком (Ребекка продумала червоний колір у всьому на сьогоднішньому полуничному святі, навіть не сумнівайтеся), який торкався гачка, що, виблискуючи, виглядав з-під гофрованого паперу, неначе гачок рибалки, що вбивчо виблискує з-під несмачної приманки.

– Гачок, – каже вона. – Прикріпи фільтр на лампу, а лампу закріпи на гачок. Це рожева підсвітка, як нам пояснив діджей. Ти зрозумів мене, кемосабі?

– О, так…

– Тоді, якщо твоя ласка, підіймайся.

Вона злізає з драбини, вирішивши, що вже досить показувати Піту трусики, він і так уже побачив більше, ніж міг сподіватися в один із мерзенних робочих днів.

Піт уже підняв, а тепер, витягаючи з коробки рожевий прожектор Симфонічного Стена, готується до ще одного разу. Коли він вилазить на драбину, його дрючок підіймається просто перед обличчям Ребекки Вілас. Вона помічає це, і змушена кусати щоку зсередини, щоб приховати посмішку. Чоловіки дýрні, це точно. Деякі з них милі дýрні, та все ж дýрні. Просто одні дурні можуть собі дозволити обручки, поїздки, вечері в нічних клубах Мілуокі, а інші ні. Деякі дурні лише на те і здатні, що прикріпити нікчемну лампу.

АГОВ, ХЛОПЦІ, ЗАЧЕКАЙТЕ МЕНЕ! – КЛИЧЕ ТАЙ МАРШАЛЛ. – ЕББІ! РОННІ! ТІДЖЕЙ! ЗАЧЕКАЙТЕ!

Еббі Векслер (дуже схожий на хлопця Ненсі, не зовсім привабливий хлопчина) відгукується:

– Спіймай нас, недоумку!

– Так! – кричить Ронні Мецгер – Упіймай нас, недомуку! – Ронні, дитина, яка багато часу проводить у кабінеті логопеда, озирнувшись через плече, ледь не розбивається на своєму велосипеді, проте встигає вчасно вивернути кермо. Потім вони втікають, усі троє разом, заповнивши увесь тротуар (Господи, допоможи, щоб пішоходи прямували в інший бік). Їхні швидкі тіні біжать поруч із ними.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю