Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

17

Джордж Поттер сидить на нарах у третій камері короткого коридору, що смердить сечею і дезінфікуючими засобами. Він дивиться у вікно на стоянці, яка щойно була сценою для неймовірно хвилюючого видовища і яка досі заповнена чималим натовпом. Він не звертає уваги на звук Джекових кроків.

Джек проходить повз два написи. Перший – «ОДИН ДЗВІНОК ОЗНАЧАЄ ОДИН ДЗВІНОК», другий – «ЗІБРАННЯ А.А В ПОН., О 19 : 00; ЗІБРАННЯ А.Н. В ЧЕТ, О 20 : 00». Тут є брудний фонтанчик для пиття, старий вогнегасник, на який хтось із дотепників наклеїв напис «ЗВЕСЕЛЯЮЧИЙ ГАЗ».

Джек доходить до ґрат камери й легко постукує по одному із залізних прутів ключем від свого будинку. Поттер нарешті відвертається від вікна. Джек, досі володіючи надзвичайними здібностями, які він отримав, вдихнувши так звані залишки Територій, знає в основному всю правду про цього чоловіка з першого погляду. Вона в запалих очах і темних колах під ними, у жовтувато-блідих щоках і ледь запалих скронях, укритих густими венами, та на кінчику рельєфного носа.

– Здрастуйте, містере Поттер, – каже він. – Я хочу поговорити з вами, і ми мусимо зробити це швидко.

– Вони хотіли мене, – зауважує Поттер.

– Так.

– Мабуть, вам краще було дозволити їм узяти мене. Ще три-чотири місяці – і я все одно вибуду з перегонів.

Джек дістає з нагрудної кишені магнітну картку, яку йому дав Дейл і якою він відчиняє двері камери. З’являється різке дзижчання, коли вони від’їжджають на маленьких коліщатках, яке зникає, коли Джек витягує картку. Внизу, в кімнаті очікування, тепер світитиметься жовте світло поруч із написом «КАМЕРА № 3».

Джек заходить і сідає на краю нар. Він ховає в’язку зі своїми ключами подалі, не бажаючи, щоб запах металу перебивав аромат лілій.

– Як він почався?

Навіть не запитуючи, звідки Джек знає, Поттер підводить одну велику вузлувату руку – руку теслі – і торкається верхньої частини живота. Тоді опускає її нижче.

– Розпочалось все з травного каналу. Це було п’ять років тому. Я справно прийняв усі таблетки й ін’єкції. Тоді я вже був ув Ла-Рів’єр. Ця зараза… Я блював скрізь. По кутках – усюди. Якось мене вивернуло в моє власне ліжко, і я цього навіть не знав. Прокинувся наступного ранку з висохлим блювотинням на грудях. Ти щось знаєш про це, синку?

– У моєї матері був рак, – спокійно відповів Джек. – Коли мені було дванадцять. А тоді він облишив її.

– Вона прожила п’ять років?

– Більше.

– Пощастило, – каже Поттер, – хоча зрештою він її таки забрав, правда?

Джек киває. Поттер киває у відповідь. Вони ще не зовсім друзі, але все йде до того. Джек завжди так працює.

– Це лайно залазить всередину й чекає, – розповідає йому Поттер. – Як на мене, насправді, воно ніколи нікуди не зникає. Ніякі ін’єкції та ніякі пігулки не дають жодного результату, окрім тих, які вбивають біль. Я приїхав сюди, щоб дістатися фінішу.

– Чому? – Джек мав би питати про зовсім інше, до того ж у нього обмаль часу, але такі в нього прийоми, і він не збирається відмовлятись від того, що чудово працює, лише тому, що кілька копів із поліції штату чекають унизу, щоб забрати свого клієнта. Дейл затримає їх.

– Здається, досить миле невеличке містечко. До того ж мені подобається річка. Я щодня гуляю берегом. Люблю спостерігати за сонцем на воді. Іноді я думаю про свою роботу у Вісконсині, Міннесоті, Іллінойсі, а іноді я не думаю взагалі ні про що. Я просто сиджу на березі й насолоджуюсь спокоєм душі.

– Розкажіть про свою роботу, містере Поттер.

– Розпочинав теслею, як Ісус Христос. Тоді підвищив кваліфікацію і став будівельником, а тоді я почав мати щодо себе надто велику думку. Коли таке трапляється з будівельником, він зазвичай полюбляє називати себе підрядником. Я заробив три-чотири мільйони доларів, мав «Кадиллак» і молоду дружину, котра задовольняла мене зазвичай уночі по п’ятницях. Мила молода жінка. Ніяких проблем. А тоді я все це втратив. Єдине, за чим я сумував, – це був «Кадиллак». Він рухався плавніше за жінку. А тоді я дізнався погану новину та й приїхав сюди.

Він дивиться на Джека.

– Ти знаєш, що я іноді думаю? Френч Лендінґ ближчий до кращого світу, світу, у якому речі краще виглядають і пахнуть. У якому, мабуть, ліпше поводяться люди. Я не дуже контактую з людьми – я не дуже дружелюбна особистість, – але це не означає, що я нічого не розумію. У мене виникла ідея, що ще не надто пізно, щоб змінитись на краще. Думаєш, я божевільний?

– Ні, – каже йому Джек. – Я й сам прибув сюди майже з тієї ж причини. Скажу вам, як це бачу я. Ви знаєте, як це, коли затулити вікно тонкою ковдрою, але промені сонця все одно проникають усередину?

Джордж Поттер дивиться на нього очима, які раптом засвітилися. Джеку навіть не потрібно закінчувати думку, і це добре. Він вийшов на хвилю – він майже завжди так робить, – і тепер настав час стати до справи.

– А ти, як я розумію, знаєш? – просто каже Поттер.

Джек киває.

– Ви знаєте, чому ви тут?

– Вони думають, що я вбив дитину тієї леді. – Поттер киває в бік вікна. – Тієї, що несла в руці петлю. Я не вбивав. Це все, що я знаю.

– Гаразд, це вже щось. Тепер слухайте мене.

Дуже швидко Джек викладає йому ланцюжок подій, які привели Поттера до в’язниці. Під час розповіді Джека брови Поттера супляться, великі руки сплітаються.

– Рейлсбек! – нарешті каже він. – Я мав здогадатися! Набридливий клятий стариган завжди ставив запитання, завжди запитував, чи я не хочу пограти в карти, чи зіграти партію в більярд, чи пачісі, Господи! Усе, що він тільки міг запитати. Прокляття, повсюди він сує свій ніс…

Він говорить ще багато чого в цьому ж роді, і Джек йому це дозволяє. Є в нього рак чи нема, але цього літнього чоловіка вирвали з повсякденної рутини без будь-якого співчуття, тож йому треба трохи виговоритись. Якщо Джек переб’є його, щоб заощадити час, то натомість лише згає його. Йому важко бути терплячим (як Дейл стримує тих двох йолопів? Джек навіть не хоче думати про це), але терплячість тут просто необхідна. Проте коли Поттер починає розширювати сферу свого нападу (Морті Файн підпадає під його лайку так само, як друг Енді Рейлсбека – Ірв Тронберрі), Джек чинить напад.

– Річ у тім, містере Поттер, що Рейлсбек пішов за кимось, хто йшов до вашої кімнати. Ні, підозрювати його було б помилкою. Рейлсбека хтось привів до вашого номеру.

Поттер не відповідає, він просто сидить, дивлячись на свої руки, і киває. Він старий, хворий, і йому стає дедалі гірше, але він аж ніяк не тупий.

– Той, хто привів Рейлсбека, – це майже сто відсотків той, хто залишив «полароїди» мертвих дітей у вашій шафі.

– Так, можливо, ти маєш рацію. А якщо в нього були фотографії мертвих дітей, то він, мабуть, і є тим, хто зробив їх мертвими.

– Правильно, тож я маю поцікавитися…

Поттер нетерпляче махає рукою.

– Думаю, я знаю, про що ти хочеш запитати. Хто в цій частині світу хотів би побачити Чикаґського Потсі підвішеним за шию. Або за яйця.

– Точно.

– Не хочу встромляти тобі палиці в колеса, але я ні на кого не можу подумати.

– Ні? – Джек зводить брови. – Ви ніколи не вели тут бізнес, можливо, зводили будинок чи викладали поле для гольфу?

Поттер підводить голову і з вищиром посміхається Джекові.

– Звичайно, що будував, як думаєш, звідки ще я міг знати, яке це місто гарне? Особливо влітку. Ти знаєш частину міста, яка називається Лібертивіль? Вулиці такі, як Камелот і Авелон?

Джек киває.

– Я забудував половину з них. У далеких 70-х. Там ще крутився один тип, тоді… якийсь аферист. Наскільки мені відомо, він був із Чикаґо… чи мені так лише здавалося… Чи був він у бізнесі? – Це останнє запитання Поттер, здається, адресував сам собі. У будь-якому разі, він ледь хитає головою: – Важко пригадати. Та це й не важливо. Чому? Той тип зараз уже, мабуть, мертвий. Це було дуже давно.

Але Джек, котрий уміє випитувати так само вправно, як Джеррі Лі Льюїс колись грав на піаніно, думає, що це важливо. У темній частині його розуму, у якій, зазвичай, керує інтуїція, починає прояснюватись. Ще не так ясно, як хотілось би, а втім, це вже щось.

– Аферист, – каже він, неначе ніколи не чув цього слова раніше: – Що це?

Поттер кидає на нього короткий роздратований погляд.

– Добродій, який… ну, не зовсім добродій. Хтось, хто знає людей, які мають зв’язки, або, можливо, іноді люди зі зв’язками самі кличуть його. Можливо, вони мають взаємовигідні зв’язки. Аферисти – це не найкраще, що може бути у світі.

«Ні, – думає Джек, – але будучи аферистом, можна мати “Кадиллак”, що рухається плавніше за жінку».

– Ви були коли-небудь аферистом, Джордже? – Джек звернувся до глибших подробиць. Він не мав би ставити містеру Поттеру таке запитання.

– Можливо, – каже Поттер, після невдоволеної задумливої паузи. – Можливо, і був. Колись у Чикаґо. У Чикаґо треба було відстібнути чималу суму баксів і дати на лапу, якщо ти хотів отримати великий контракт. Я не знаю, як там тепер, але в той час чесний підрядник – це був бідний підрядник. Розумієш?

Джек киває.

– Найбільша угода в моєму житті – це був розвиток житлового будівництва в південній частині Чикаґо. Зовсім як у тій пісні про поганого-поганого Леро і Брауна.

Поттер сердито посміхається. На мить він забув про рак, і про фальшиві обвинувачення, і про те, що над ним щойно мало не вчинили самосуд. Він повертається в минуле, і нехай воно було трохи підлим, проте все ж краще, ніж теперішнє – нари прикуті до стіни, металевий туалет, рак, що розповзається його кишками.

– Це була справді велика угода, я не жартую. Це була велика сума федеральних грошей, але керували ними місцеві. Ми з тим типом були, як на скачках…

Він перериває розповідь, дивлячись на Джека широко відкритими очима.

– Очманіти, ти що, чарівник?

– Я не знаю, що ви маєте на увазі. Я просто тут сиджу.

– То був той самий тип, що крутився тут. То був аферист!

– Я не розумію, Джордже.

Але Джек гадає, що він розуміє все. І хоча він починає непокоїтися, він цього не показує, як не показував, коли барменша розповіла йому про маленький трюк Кіндерлінґа із затисненим носом.

– Але, мабуть, це не має жодного значення, – каже Поттер. – Хай би скільки в нього було причин на те, щоб помститися, він, швидше за все, уже мертвий. Заради Бога, йому зараз було б близько вісімдесяти.

– Розкажіть мені про нього, – каже Джек.

– Він був аферистом, – повторює Поттер, ніби це все пояснює. – Він, швидше за все, потрапив у якусь халепу в Чикаґо або десь поблизу Чикаґо, тому що я більше ніж упевнений, що коли він з’явився тут, то мав уже інше ім’я.

– Коли ви відбили в нього контракт із розвитку житлового будівництва?

Поттер посміхається, розмір його зубів і те, як вони стирчать із ясен, дозволяє Джеку побачити, що смерть надзвичайно швидко наближається до цієї людини. Від цього в нього пробігає мороз по шкірі, але він легко повертає усмішку. Це також входить у його роботу.

– Якщо говорити про «перегони» і «афери», то тобі краще називати мене Потсі.

– Гаразд, Потсі. Коли ти обігнав цього типа в Чикаґо?

– Усе дуже просто, – каже Поттер. – Це було влітку, коли ціну на виконання підряду вже розглядали на аукціоні, але місцеві чиновники досі були зайняті справою хіпі, які ще за рік до того прийшли в місто і набили копу й міському голові синець під оком. Приблизно десь року 1969-го. Я зробив одній із впливових осіб, що відповідала за будівництво, велику послугу. А тоді ще одну – літній жінці, яка мала вагомий вплив і допомогла мені перемогти в перегонах під час особливої будівельної комісії «Рівні можливості», створеної мером Дейлі. Коли розглядали справу, то перевагу надали мені. Що до того, іншого, типа – афериста, – я навіть не сумніваюся, що його пропозиція на виконання підряду була нижчою. Він усе розумів, до того ж, швидше за все, мав свої власні зв’язки, але того разу я виявився хитрішим.

Він посміхається. Жахливі зуби знову оголюються, потім зникають.

– Пропозиція на виконання підряду афериста? Десь загубилася. Надійшла надто пізно. Не пощастило. Тендер отримує Чикаґський Потсі. Через чотири роки він з’явився тут, боровся за тендер у Лібертивілі. Але цього разу я переміг його чесно, не застосовуючи жодних впливів. Коли ми випадково зустрілись у барі готелю «Нельсон» наступного ж вечора, він сказав: «Це ти той тип із Чикаґо», – а я сказав: «У Чикаґо багато типів». Він досі був аферистом, але тепер це був уже моторошний аферист. Здавалось, від нього навіть віяв запах цієї моторошності. Я не можу висловити це краще. Хоча тоді я був великим і сильним, міг бути навіть злим, на той момент я був покірним. Навіть перехиливши склянку чи дві, я був досить покірним. «Так, – каже він, – у Чикаґо багато типів, але обдурив мене лише один. У мене досі від того сльози течуть аж по дупі, Потсі, у мене добра пам’ять».

У будь-який інший час і будь-кого іншого я б запитав, наскільки доброю залишатиметься його пам’ять, якщо стукнути його головою об підлогу, але я просто опанував себе. Більше ми не промовили один одному жодного слова. Він вийшов. Я не думаю, що ми ще коли-небудь бачились, але чув про нього час від часу, коли працював у Лібертивілі. Здебільшого від моїх помічників. Здається, аферист будував свій власний будинок у Френч Лендінґу, щоб жити в ньому, коли вийде на пенсію. Не те щоб він тоді вже був пенсіонером, але йому ще небагато залишалось до того віку. Я б сказав, йому було п’ятдесят… але це було 1972-го.

– Він будував будинок тут, у місті, – замислюється Джек.

– Так, він ще назвав його якось так, як називають англійські будинки. «Берізки», «Будинок Біля Озера» чи «Ведмежий Маєток».

– Як назвав?

– Дідько, я не можу пригадати імені самого афериста, а ти хочеш, щоб я згадав, як він назвав свій будинок? Але одне я пам’ятаю достоту: нікому з моїх помічників він не подобався. Але й репутація була в нього…

– Погана?

– Найгірша. Навіть були нещасні випадки. Один хлопець відрізав собі руку стрічковою пилкою, тож він ледь не помер через втрату крові, перш ніж вони доправили його до лікарні. Інший хлопець упав із риштувань, у результаті чого його паралізувало… вони ще казали, що то не дім, а «буцегарня». Ти знаєш, що це таке?

Джек киває.

– Я лише чув, що люди казали, що цей будинок із привидами. Думаю, він добудовував будинок сам.

– Що ще казали про це місце? – Джек мляво ставить запитання, ніби йому це й не дуже цікаво, але він надзвичайно зацікавився, ще й як. Він ніколи не чув про, так би мовити, будинок із привидами у Френч Лендінґу. Він знає, що живе тут іще недостатньо часу, щоб почути всі історії та легенди, але така, як ця… така, як ця, мала б бути на поверхні.

– Ой, я не можу пригадати. Просто це… – Він замовкає, його очі далеко.

Надворі натовп нарешті починає розходитися. Джек думає, як там Дейл зупиняє Брауна і Блека. Здається, його час вийшов, але він не отримав від Поттера того, що йому було потрібно. Проте він дізнався достатньо, щоб мучитись у роздумах.

– Один хлопець розповідав мені, що там ніколи не світить сонце, навіть коли воно сяє на небі, – різко говорить Поттер. – Він казав, що будинок стоїть трохи осторонь від дороги, на галявині, і що влітку його мало б освітлювати сонце не менше п’яти годин на день, але воно чомусь… не освітлює. Він казав, що люди там втрачають свої тіні, як у казці. А іноді вони чули гарчання собаки в лісі. З голосу можна було зрозуміти, що великого собаки, злого. Але вони ніколи не бачили його. Можна собі тільки уявити, яким він був. Досить було розпочати історію, і він розростається сам по собі…

Раптом плечі й голова Поттера хиляться.

– Це все, що я пам’ятаю.

– Як звали афериста, коли він жив у Чикаґо?

– Не можу пригадати.

Джек раптом підсовує свої долоні просто під ніс Поттера. Той сидить, похнюпивши голову, тож не бачить їх, аж доки вони не опиняються просто перед ним. Він спершу судомно відсахується, а тоді вдихає слабкий запах на шкірі Джека.

– Що… Господи, що це? – Поттер хапає руку Джека і жадібно нюхає. – Дуже гарно. Що це?

– Лілії, – каже Джек, але це не те, що він думає.

Те, що він думає, це «пам’ять моєї матері».

– Як звали афериста, коли він жив у Чикаґо?

– Щось… на кшталт Бірн Штейн. Це не точно, але наближено. Це все, що я можу.

– Бірн Штейн, – каже Джек. – А як його звали, коли він приїхав до Френч Лендінґа через три роки.

Раптом зі сходів чуються гучні сварливі голоси.

– Мені все одно! – кричить хтось. Джек думає, що це Блек, він настирливіший. – Це наша справа, він наш в’язень, і ми його забираємо! Негайно!

Дейл: Я не заперечую, я просто кажу, що треба заповнити папери.

Браун: До біса папери. Ми забираємо його із собою.

– Як його звали у Френч Лендінґу, Потсі?

– Я не можу… – Потсі знову бере руки Джека.

Руки самого Потсі сухі й холодні. Він із заплющеними очима вдихає запах Джекових долонь.

Після довгого видиху через ніс він говорить:

– Бернсайд. Чаммі Бернсайд. Не те щоб саме Чаммі. Це, швидше за все, було його прізвисько. Думаю, його справжнє ім’я було Чарлі.

Джек забирає руки. Чарлі Чаммі Бернсайд. Раніше відомий, як Бірштейн. Чи щось схоже на Бірштейн.

– А будинок? Якою була назва будинку?

Браун і Блек уже йдуть коридором, а Дейл поспішає за ними. «Часу більше немає, – думає Джек. – Чорт забирай, якби в мене було ще бодай п’ять хвилин…»

Тоді Потсі каже:

– Чорний Дім. Але я не знаю, чи то так назвали його мої помічники, чи то він сам так його назвав, але називався дім саме так, це точно.

Джек дивиться на нього, вирячивши очі. У його уяві з’являється образ затишної вітальні Генрі Лайдена: де він сидить, поставивши випивку біля ліктя, читаючи про Джарндсів проти Джарндсів.

– Ти сказав «Похмурий дім»?

– Чорний, – нетерпляче повторює Потсі. – Тому що таким він насправді був…

– Ох, святий Боже, – говорить один із полісменів поліції штату, неначе тягне кота за хвіст.

Джек не одразу розуміє, хто це говорить. Спершу йому здавалося, що це говорить Браун, але, звівши погляд, він бачить, що це говорить Блек.

– Привіт, хлопці, – каже Джек, підводячись із нар.

– Що ти тут робиш, Голлівуде? – запитує Блек.

– Балакаю, на вас чекаю, – каже Джек і широко посміхається. – Думаю, вам потрібен він.

– Ти маєш рацію, чорт забирай, – гарчить Браун. – І якщо ти втрутишся в нашу справу…

– Боже, я й не думав, – каже Джек.

Це боротьба, але він намагається дотримуватися люб’язного тону. А тоді до Потсі:

– Вам там буде безпечніше, ніж тут, у Френч Лендінґу, сер.

Джордж Поттер знову дивиться порожніми очима. Покірними.

– Це все одно не має великого значення, – каже він, а тоді посміхається, коли йому на думку спадає ще щось. – Якщо старий Чаммі досі живий і ти з ним зустрінешся, то запитай, чи його зад досі болить від того копняка, який я дав йому там, у Чикаґо, 69-го. І передай йому привіт від старого Потсі.

– Про що, в біса, ви говорите? – сердито запитує Браун.

Він тримає кайданки, у нього явно аж руки сверблять застібнути їх на зап’ястках Джорджа Поттера.

– Про давні часи, – каже Джек, – він запихає свої ароматизовані руки в кишені і виходить з камери, посміхаючись до Брауна й Блека. – Вас це аж ніяк не стосується, хлопці.

Полісмен Блек повертається до Дейла.

– Ви не ведете цю справу, – каже він. – Це настільки ясно, як білий день. Я вже не знаю, як пояснити, щоб вам стало ще зрозуміліше. Тож дайте мені відповідь, раз і назавжди: ви мене зрозуміли, капітане?

– Звичайно, що так, – каже Дейл. – Беріть собі свою справу на здоров’я. Лише спустіться з небес на землю, гаразд? Якщо ви чекали, що я просто стоятиму осторонь і дозволю п’яному натовпу із «Сенд Бар» витягти цього чоловіка з «Лаккі» і вчинити над ним самосуд, то…

– Не корчте із себе ще більшого дурника, ніж ви є насправді, – різко перериває його Браун. – Вони дізналися його ім’я з ваших телефонних переговорів.

– Я в цьому глибоко сумніваюсь, – спокійно каже Дейл, маючи на увазі мобільний, який вони взяли з речових доказів.

Блек хапає Поттера за вузькі плечі, скручує його, а наприкінці коридору так сильно штовхає, що той ледь не падає на підлогу. Поттер утримує рівновагу. Його змучене обличчя сповнене болю й гідності.

– Теж мені поліцейські, – каже Джек.

Він говорить це не надто голосно чи злобно, але обоє обертаються.

– Ще раз побачу, що ви образили арештованого, я зателефоную в Медісон, щойно ви поїдете. Я розповім їм усе, що про вас думаю, і, повірте, поліцейські мене послухають. Ваша позиція в цій справі надто агресивна і має примусовий характер, тож може мати незворотні наслідки. Ви дієте непрофесійно, і це погано відбивається на репутації штату Вісконсин. Або ви поводитесь пристойно, або я вам гарантую, що до наступної п’ятниці ви шукатимете роботу охоронця.

Хоча він не підвищує голос, проте Блек і Браун немов зменшуються з кожним його словом. Після того як він закінчує, вони стають схожими на двох покараних дітей. Дейл дивиться на Джека з глибокою повагою. Лише Поттер, здається, залишився байдужим; він дивиться вниз, на свої руки в кайданках, очима, які десь геть далеко.

– А тепер ідіть, – каже Джек. – Забирайте свого арештованого, беріть свої записи у справі і забирайтесь.

Блек розтуляє рот, щоб щось сказати, а тоді знову затуляє його. Вони йдуть. Коли двері за ними зачиняються, Дейл дивиться на Джека і дуже тихо промовляє:

– Йой.

– Що?

– Ніби ти не розумієш, – каже Дейл.

Джек знизує плечима:

– Вони займатимуться Поттером, тож у нас є трохи часу. Має ж бути хоча б щось добре за сьогоднішній вечір.

– Що ти дізнався від нього? Нічого?

– Ім’я. Можливо, воно нічого нам і не дасть. Чарльз Бернсайд. Прізвисько Чаммі. Ти коли-небудь чув про нього?

Дейл випинає верхню губу і, задумавшись, розтягує, а тоді відпускає її, мотає головою.

– Саме ім’я, здається, відлунює десь у пам’яті, але, швидше за все, через те, що воно поширене. Прізвиська такого не чув.

– Він був будівельником, підрядником, махінатором у Чикаґо близько тридцяти років тому. Принаймні, за словами Потсі.

– Потсі, – каже Дейл. Скоч, яким прикріпили плакат із написом «ОДИН ДЗВІНОК ОЗНАЧАЄ ОДИН ДЗВІНОК», почав відклеюватись у кутиках. Дейл погладжує його, намагаючись знову приклеїти і, здається, робить це абсолютно машинально. – Ви з ним добре подружилися, чи не так?

– Якщо можна так сказати, – каже Джек. – Хто ж такий цей Чаммі Бернсайд? Що ж це за Чорний Дім?

– Який ще Чорний Дім?

– Перш за все – це власна назва. Чорний – велика літера «Ч», Дім – велика літера «Д». Ти коли-небудь чув, щоб тут, в окрузі, називали так якийсь будинок?

– Ні, чорт забирай, – сміється Дейл.

Джек посміхається у відповідь. Але це не безтурботна дружня усмішка, а та, яка з’являється на його обличчі під час допитів. Бо зараз він копісмен. Він помічає веселе мерехтіння в очах Дейла.

– Ти впевнений? Не поспішай. Подумай.

– Я ж кажу тобі, ні. Люди в наших краях не називають будинки. О так, старенькі міс Ґрем і міс Пентл назвали свій будинок, що з іншого боку від міської бібліотеки, «Жимолость», тому що кущі жимолості ростуть у них перед парканом, але це єдиний будинок у наших краях, який має назву.

Джек знову помічає мерехтіння.

В очах Поттера, якому поліція штату Вісконсин висуне звинувачення в убивстві, Джек жодного разу не побачив такого глибокого мерехтіння під час їхньої розмови. Тому що Поттер був чесним. А Дейл не чесний.

«Проте я маю бути чемним із ним, – каже Джек сам до себе. – Тому що він і сам не знає, що він не чесний. Як таке може бути?»

Неначе у відповідь він чує голос Чиказького Потсі: «Один хлопець розповідав мені, що там ніколи не світить сонце, навіть коли воно сяє на небі… він казав, що люди там втрачають свої тіні, як у казці».

Спогад – це тінь; кожен коп, якому коли-небудь доводилось відновлювати картинку злочину чи нещасного випадку із суперечливих доказів очевидців, це добре знає. Цікаво, чи можна сказати, що Чорний Дім, про який розповідав Потсі, – це те ж саме? Чи, можливо, він узагалі не має тіні? Реакція Дейла (який зараз, повернувшись обличчям до плаката, старанно потирає скоч із серйозним виразом обличчя, неначе він рятує жертву серцевого нападу просто на вулиці, виконуючи все за інструкцією, до приїзду швидкої) підказує Джеку, що, швидше за все, – так, те ж саме. Три дні тому він би не дозволив собі розглядати таке припущення, але три дні тому він ще не повертався на Території.

– За даними Потсі, це місце здобуло репутацію будинку з привидами ще до того, як його було повністю добудовано, – каже Джек наполегливіше.

– Ні. – Дейл переходить до напису про збори А.А і А.Н. Він старанно розглядає скоч і навіть не дивиться на Джека. – Це мені абсолютно ні про що не говорить.

– Точно? Один чоловік ледь не стік кров’ю до смерті. Інший впав, що призвело до паралічу. Люди скаржились, уважно послухай, Дейле, за словами Потсі, люди скаржились, що втрачали свої тіні. Вони їх не бачили навіть опівдні, коли ясно світило сонце. Хіба ж це не дивно?

– Звичайно, що так, але я не пам’ятаю жодної такої історії.

Коли Джек починає підходити до Дейла, Дейл відступає. Він ледь не тікає, хоча капітан Ґілбертсон не з лякливих. Це трохи смішно, трохи сумно, трохи жахливо. Він не усвідомлює, що робить це. Джек у цьому впевнений. Тут є тінь. Джек бачить її, і Дейл деякою мірою знає, що Джек її бачить. Якщо Джек сильно постарається, то Дейл теж її побачить… а Дейл цього не хоче. Бо це погана тінь. Вона гірша, ніж монстр, який убиває дітей, а тоді з’їдає, розділивши на порції їхні тіла. Очевидно, якась частина його свідомості розуміє це.

«Я б міг змусити його побачити цю тінь, – спокійно думає Джек. – Якби я дав йому понюхати свої руки — руки з ароматом лілій, — це змусило б його її побачити. Якась часточка його власного внутрішнього я навіть хоче, щоб він побачив її. Часточка під назвою “копісмен”».

Інша часточка Джекової свідомості говорить протяжним голосом Спіді Паркера, який він пам’ятає з дитинства. «Ти можеш довести його до нервового зриву, Джеку. Бог знає, він і так на межі відтоді, як було викрадено хлопчика Іркенхема. Ти цього хочеш? Навіщо? Він не чув про таку назву будинку, він сказав тобі правду».

– Дейле?

Дейл кидає на Джека швидкий ясний погляд, а тоді відводить його. Таємничість у цьому швидкому погляді, здається, розбиває Джекові серце.

– Що?

– Давай вип’ємо по чашечці кави.

Після зміни теми розмови на обличчі Дейла з’являється полегшення. Він ляскає Джека по плечу й каже:

– Хороша ідея!

«Неймовірно хороша ідея, тут і зараз», – думає Джек, а тоді всміхається. Це не єдиний спосіб знайти Чорний Дім. Сьогодні був важкий день. Мабуть, поки що досить. Принаймні до вечора.

– Як щодо Рейлсбека? – запитує Дейл, коли вони спускаються сходами. – Ти досі хочеш із ним поговорити?

– Ще й як. – Джек відповідає досить щиро.

Він досі сподівається, що Енді Рейлсбек – це свідок, який побачив те, що Рибак хотів, щоб він побачив. Окрім одного маленького нюансу… мабуть. Один капець. Джек не знає, чи з того щось випливе, проте цілком можливо. У суді, наприклад… як один із основних доказів…

«Ніякого суду не буде, і ти це знаєш. Це все не може закінчитись таким ч…»

Цю думку перериває хвиля радісних оплесків, коли вони заходять у кімнату, яка є одночасно і кімнатою очікування, і диспетчерським центром. Члени відділку поліції Френч Лендінґа стоять і аплодують. Генрі Лайден теж стоїть і аплодує. Дейл приєднується.

– Господи, хлопці, припиніть, – каже Джек, усміхаючись і шаріючись водночас.

Але подумки він не дуритиме себе, стверджуючи, що йому неприємно чути ці оплески. Він відчуває в них тепло і світло поваги. Вони вселяють у нього надію, що повернувся додому.

Коли через годину, а то й більше, Джек і Генрі виходять з поліційного відділку, Шнобель, Мишеня і Диктатор Білл досі стоять тут. Інші двоє повернулися на Роу, щоб розповісти про сьогоднішні події старим леді.

– Сойєре, – каже Шнобель.

– Так, – мовить Джек.

– Звертайтесь, якщо буде потрібна будь-яка допомога. Ви мене зрозуміли? Будь-яка.

Дейл зацікавлено дивиться на байкера і замислюється, що він хоче сказати цим… можливо, його почуттями керує горе. Горе батька. Очі Шнобеля прямо дивляться в його очі.

Трохи осторонь стоїть Генрі, котрий, звівши голову, вдихає запах річкового туману і тихо мугикає.

– Завтра, близько одинадцятої, я збираюсь провідати матір Ірми, – каже Джек. – Як думаєте, ви з друзями зможете приїхати, щоб ми зустрілися в «Сенд Бар» опівдні? Вона живе десь там неподалік, як я розумію. Я пригощу вас лимонадом.

Шнобель не всміхається, але його погляд трохи теплішає:

– Ми будемо.

– Чудово.

– Може, скажете навіщо?

– Треба знайти одне місце.

– Воно має якийсь стосунок до того, хто вбив Емі та інших дітей?

– Можливо.

Шнобель киває:

– Можливо – більше ніж достатньо.

Джек повільно повертається назад до Норвей Веллі, і не лише через туман. Хоча це всього лише початок вечора, він відчуває сильну втому, і, як йому здається, Генрі також. Не тому, що він сидить тихо, – Джек уже звик до нечастої мовчанки Генрі. Ні, це лише тиша в пікапі.

Зазвичай Генрі невгамовний, наполегливо крутить перемикач радіо, шукаючи одну радіостанцію Ла-Рів’єр чи іншу, перевіряючи KDCU в місті, тоді ставить їх за порядком, шукає Мілуокі, Чикаґо, можливо, навіть Омаху, Денвер і Сент-Луїс, але якщо зазвичай усе гаразд. Закуска з бібопу тут, салат з духовної музики там, можливо, навіть Перрі Комо з його «хот-сумнівами, дог-сумнівами». Але не тепер. Сьогодні Генрі сидить тихо на пасажирському сидінні пікапа, поклавши руки на коліна. Нарешті, коли вони вже були десь за дві милі від під’їзної дороги, Генрі каже:

– Сьогодні ніякого Діккенса, Джеку. Я одразу ж піду спати.

Утома в голосі Генрі дивує Джека, йому тривожно. Це голос і не самого Генрі, і жодного з його радіоперсонажів. Зараз здається, що це голос старої втомленої людини на шляху до цілковитого виснаження.

– Я теж, – погоджується Джек, намагаючись говорити так, щоб його тривога не була помітна.

Генрі вловлює кожен вокальний нюанс. Коли це усвідомлюєш, то стає моторошно.

– Можна запитати, що ти придумав із Грізною П’ятіркою?

– Я ще не зовсім упевнений, – каже Джек і, мабуть, через утому Генрі приймає цю відповідь.

Він має намір запропонувати Шнобелю і його друзям знайти місце, про яке говорив Потсі, місце, у якому тіні зникають. Принаймні зникали в далекі 70-ті. Він також мав намір запитати в Генрі, чи той чув коли-небудь про привиди Чорного Дому у Френч Лендінґу. Проте не зараз. Не після того, як він почув, який у Генрі втомлений голос. Завтра, мабуть. Можна сказати, сто відсотків, що він завтра запитає, адже Генрі надто хороший ресурс, щоб його не використати. Проте спершу нехай набереться сил.

– У тебе є плівка, так?

Генрі дістає касету із записом дзвінка Рибака на «911» із нагрудної кишені та кладе її назад.

– Так, Мамо. Але я не думаю, що я сьогодні можу слухати вбивцю маленьких дітей, Джеку. Навіть якщо ти зайдеш, щоб послухати разом зі мною.