Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 46 страниц)

19

Джек виїжджає з автостоянки слідом за Грізною П’ятіркою. Нехай собі прямує у своєму північному напрямку по Шосе-93 до улюбленого місця огляду Джуді Маршалл і до її замкненого відділення, залишмо його на деякий час самого. Як і Джек, байкери прямують до невідомого, але їхнє невідоме знаходиться від Шосе-35 на захід, там, де постійно накопичується минуле, і ми хочемо знати, що вони там знайдуть. Ці чоловіки не нервують; вони досі демонструють грандіозну впевненість, з якою увірвались у «Сенд Бар». Насправді, вони ніколи не показують своє збентеження, ситуації, які зазвичай змушують людей хвилюватися, роблять їх лише сильнішими. Страх діє на них інакше, ніж на всіх інших: у рідкісні моменти, коли вони його відчувають, то намагаються, як правило, сповна ним насолодитись. У їхніх очах страх являє собою Богом дану можливість зосередити свою колективну міць. Завдяки їхній вражаючій солідарності, цю міць, здається, неможливо здолати. Для всіх нас, хто не є членом байкерської банди чи морської піхоти, солідарність – це не більше ніж вияв співчуття стражденному другу; для Шнобеля і його веселої компанії – це впевненість у тому, що хтось завжди прикриє твою спину. Кожен із них готовий допомогти один одному будь-якої хвилини, і вони це знають. Для Грізної П’ятірки їхня безпека взаємопов’язана з їхньою кількістю.

Але вони поспішають на зустріч із тим, що не має аналогів і прецедентів у їхньому досвіді. Чорний Дім – це щось нове. Ця новизна – цілковита невідомість, якщо взяти до уваги історію, яку розповів Мишеня, – усім їм просто лоскоче нерви.

На восьмій милі на захід від Централії, де рівнина оточує результат роботи Потсі, яку він виконав ще тридцять років тому, і простягається до смуги засаджених дерев, що тягнеться аж до притулку Макстона, Мишеня і Шнобель пліч-о-пліч їдуть попереду інших. Шнобель час від часу поглядає на свого друга, ставлячи мовчазне запитання. За третім разом Мишеня хитає головою і відмахується рукою, намагаючись сказати таким жестом: «Не відвертай мене, я тобі скажу, коли ми там будемо». Шнобель знижує швидкість; Сонні, Диктатор Білл і Док розуміють, що він дає їм сигнал, тож вони розтягуються в одну лінію.

На чолі колони – Мишеня. Майже не дивиться на шосе, він пильно розглядає праве узбіччя дороги. Вузьку дорогу було погано видно, Мишеня це знає, до того ж вона, мабуть, іще більше заросла, ніж два роки тому. Він намагається знайти знак із написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», який також може ховатися за новими заростями. Він знижує швидкість до тридцяти п’яти миль. Четверо чоловіків позаду нього також їдуть повільніше і роблять це досить плавно, що є результатом тривалої практики.

Один із членів Грізної П’ятірки, Мишеня, уже раніше бачив пункт, до якого вони прямують, і в найпотаємнішому куточку душі йому страшно подумати, що він збирається туди знову. Спершу те, як легко і швидко його пам’ять виринула з темного підземелля, йому сподобалось; тепер замість відчуття, що він без особливих зусиль відновив у пам’яті забуту частину свого життя, він розуміє, що той день впливає на нього. Та серйозна небезпека – а він не сумнівається, що попередження йому дала саме якась величезна небезпечна сила, – тепер набула більших масштабів. У голові знову з’являється думка, від якої він відсахнувся колись давно: що жахлива споруда, яку Джек назвав Чорним Домом, убила Маленьку Ненсі Хейл, неначе прибила її своїми кроквами, не давши жодних шансів на виживання. Швидше моральна, ніж фізична потворність Чорного Дому насичувала повітря токсичними випарами. Маленьку Ненсі вбила невидима отрута, яку простягнула рука попередження.

Тепер Мишеня без перешкод згадує все. Він відчуває її руки на своїх плечах, і їх тоненькі кісточки, укриті гнилою плоттю.

«Якби я мав не шість футів і два дюйми, а п’ять футів і три дюйми зросту, і важив не двісті дев’яносто, а сто п’ять фунтів, то зараз я теж би гнив», – думає він.

Мишеня шукає вузьку дорогу і знак поруч із нею, неначе пілот-винищувач, але побачити її має хтось інший, бо йому це не вдасться. Його підсвідомість провела голосування, і рішення було одностайним.

Усі інші: Сонні, Док, Диктатор і навіть Шнобель – теж пов’язували смерть Маленької Ненсі з Чорним Домом. У їхніх головах також промайнула думка про порівняння розміру і ваги. Проте Сонні Кантінейро, Док Амберсон, Диктатор Білл Страсснер, а особливо Шнобель Сент-Пір дійшли висновку, що хай би яка отрута огортала Чорний Дім, її придумали в лабораторії люди, котрі знали, що роблять. Ці четверо беруть мужність із того, що вони разом, і так було завжди, ще з часів їхнього навчання в університеті: єдине, до чого вони не звикли, – це те, що Мишеня Бауманн, а не Шнобель очолює їхню колону. І хоча Шнобель дозволив Мишеняті очолити колону, це вносить певний дисонанс у звичний порядок всесвіту.

Залишивши позаду власність Макстона ярдів на двадцять, Сонні вирішує покласти край цьому фарсу, дає газу своєму «Софттейлі» і з ревінням мчить повз своїх друзів. Далі їде паралельно з Мишеням. Мишеня занепокоєно поглядає на нього, і Сонні показує йому на узбіччя.

Після того як вони всі зупиняються, Мишеня каже:

– У чому проблема, Сонні?

– У тобі, – каже Сонні. – Або ти пропустив поворот, або вся твоя історія – лайно собаче.

– Я ж казав, що не зовсім упевнений, де саме ця дорога. – Він помічає з неймовірним полегшенням, що мертві руки Маленької Ненсі більше не стискають його плечі.

– Ще б пак. Тебе ковбасило від кислоти.

– Хорошої кислоти.

– Так, попереду немає дороги, я знаю точно. Там лише дерева, і тягнуться вони аж до клятого будинку для старих.

Мишеня роззирається, чи немає дороги попереду, немовби переконаний, що вона там має бути, хоча добре знає, що її там нема.

– Чорт, Мишеня, ми практично в місті. Звідси видно Квін-стрит.

– Так, – каже Мишеня. – Гаразд. – Він думає, якщо зможе добратись до Квін-стрит, то ці руки більше не стискатимуть його.

Шнобель наближається до них, сидячи на своєму «Електра Ґлайд», і каже:

– То що, Мишеня? Ти згідний, що ми цю дорогу давно проїхали, чи, можливо, вона зовсім в іншому місці?

Насупившись, Мишеня повертає голову, щоб озирнутись назад і подивитись униз на шосе.

– Чорт забирай. Я думаю, що це десь тут, хіба що я заблукав того дня.

– Оце так, як таке може бути? – каже Сонні. – Я продивився кожен дюйм землі, яку ми проїхали, і більше ніж переконаний, що не бачив ніякої дороги. Як щодо знаку «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНИЙ», ти бачив такий?

– Ти не розумієш, – каже Мишеня, – це лайно не хоче, щоб його бачили.

– Можливо, тобі варто було піти у відділення «Г» із Сойєром, – каже Сонні. – Там цінують фантазерів.

– Замовкни, Сонні, – каже Шнобель.

– Я вже був там, а ти ні, – каже Мишеня, – то хто з нас знає, про що говорить?

– Я вже достатньо наслухався вас обох, – каже Шнобель. – Ти досі думаєш, що це десь тут, Мишеня.

– Наскільки я пам’ятаю, то так.

– Отже, ми її пропустили. Ми повернемось і перевіримо ще раз, а якщо не знайдемо, то пошукаємо в іншому місці; якщо вона не тут, то або десь між двома долинами по 93-му, або в лісі на пагорбі, що веде до місця огляду. У нас досить часу.

– Чому ти такий переконаний? – запитує Сонні.

Невиразна тривога через усвідомлення того, із чим їм, можливо, доведеться зустрітись, робить його войовничим. Йому хотілося б якомога скоріше повернутися до «Сенд Бар» і перехилити келих «Кінґслендського», нехай навіть спіненого, ніж гаяти час, тиняючись уздовж шосе.

Шнобель дивиться на нього, його очі світяться.

– Ти знаєш ще якесь місце, де є достатньо дерев, щоб назвати їх лісом?

Сонні негайно ж відступає. Шнобель не збирається здаватися й повертатися до «Сенд Бар». Він буде йти до кінця. Здебільшого через Емі, але частково і через Джека Сойєра. Сойєр глибоко вразив Шнобеля минулої ночі, ось у чому річ, і тепер Шнобель думає, що кожне його слово – це золото. Сонні вважає, що ці слова взагалі не мають жодного сенсу, але парадом керує Шнобель, тож тепер Сонні припускає, що вони трохи поїздять скрізь, як «Джуніор Джі-Мен». Якщо гра за правилами цього копа затягнеться на довше, ніж на кілька днів, то Сонні зможе потеревенити лише з Мишеням і Диктатором. Док завжди буде поруч зі Шнобелем, не зважаючи ні на що, добре хоч інші двоє здатні прислухатися до здорового глузду.

– Гаразд, – каже Шнобель. – Немає сенсу чесати до Квін-стрит. Ми знаємо, що там немає тієї клятої дороги. Ми повернемося назад. Спробуємо ще раз. Увесь час їдемо чіткою шеренгою. Мишеня, ти знову попереду.

Мишеня киває і готується знову відчути руки на плечах. Він дає газу на своєму «Фет Бою», проїжджає вперед і займає своє місце в черзі. Шнобель їде за ним, Сонні – за Шнобелем, Док і Диктатор займають дві останні позиції.

«П’ять пар очей, – думає Сонні. – Якщо ми не побачимо її й цього разу, то не побачимо ніколи. А ми не побачимо, тому що ця клята дорога десь бозна-де серед штату. Оскільки Мишеня і його дама серця були очманілі від “Максимальної”, вони могли від’їхати на сотні миль, а думати, що катаються кварталом».

Усі уважно оглядають протилежне узбіччя і околицю лісу. П’ять пар очей, як і зазначив Сонні, бачать лише суцільну лінію дубів і сосен. Мишеня прямує в темпі чи то швидкої ходьби, чи то середньої пробіжки, дерева повільно повзуть мимо. На такій швидкості вони можуть навіть розгледіти вкриті мохом стовбури дубів і світлі плями сонячного світла на лісовому ґрунті, який нагадує шар зім’ятого коричнево-сірого фетру. Прихований світ стрімких дерев, промені світла і буреломи ховаються за першим рядом, що стоїть, як сторожа. У межах того світу стежки, які насправді є не стежками, а звивистими лабіринтами між густими стовбурами дерев, ведуть до таємничих галявин. Раптом Сонні бачить зграю білок, які виконують гімнастичні вправи на гілках, що переплітаються, вистрибують під мереживним дахом. Поруч із білками – пташиний двір.

Усе це нагадує йому глибокі ліси Пенсильванії, якими він гуляв, коли був хлопчиком, до того як його батьки продали будинок і переїхали в Іллінойс. Ніколи в житті він не бачив нічого кращого за ті ліси. Сонні дедалі більше переконується, що Мишеня помилився, і вони шукають дім не в тому місці. Раніше Сонні говорив про погані місця, які він принаймні бачив і був у цьому абсолютно впевнений. З досвіду Сонні, погані місця – це ті, які дають зрозуміти, що ти небажаний гість, і розташовані вони, зазвичай, край околиць або неподалік від них.

Улітку, будучи випускником середньої школи, він разом зі своїми двома найкращими друзями – вони теж були фанатами мотоциклів – поїхав у Райс Лейк штату Вісконсин, у нього жили дві двоюрідні сестри, досить симпатичні, щоб похвалитись перед товаришами. Сел і Гарі були в захваті від них, а дівчата вважали байкерів сексуальними і незвичайними. Провівши з ними кілька днів та почуваючись, буквально, п’ятим колесом (чи п’ятим і шостим, залежно, з якого боку рахувати), Сонні запропонував продовжити поїздку на тиждень і, щоб збагатити свій розумовий потенціал, махнути в Чикаґо й витратити там решту грошей на пиво та повій, перш ніж повернутися додому. Сел і Гарі підтримали таку ідею, і на третій день в місті Райс Лейк вони сіли на байки і загарчали на південь, створюючи якомога більше шуму. До 22 : 00 вони геть заблукали. Можливо, через пиво, можливо, через неуважність, але хай би якою була причина, вони з’їхали з шосе. Була темна ніч, вони опинилися на краю фактично неіснуючого міста під назвою Харко. Харко не було на карті, купленій на автозаправці, але, швидше за все, воно розташоване поблизу кордону з Іллінойсом. Харко, здавалося, складалося з покинутого мотелю, геть зруйнованого магазину й порожнього млина. Коли хлопці дісталися до млина, Сел і Гарі почали скаржитись, що вони виснажені, голодні й хочуть повернутись, щоб провести ніч у мотелі.

Сонні, котрий був змучений не менше, поїхав назад разом з ними. Щойно вони звернули в темний двір мотелю, у нього з’явилося погане передчуття щодо цього місця. Повітря було важчим, темрява чорнішою, ніж зазвичай. Сонні здавалось, що це лігвище лихих невидимих привидів. Він побачив їх, коли ті проносились між номерами. Сел і Гарі кепкували над його застереженнями, називали його боягузом, педиком, дівчиськом. Вони виламали двері й розгорнули спальні мішки в голій прямокутній та запилюженій кімнаті. Він перейшов через дорогу і ліг спати в полі. Його розбудив світанок, обличчя було мокре від роси, він звівся на ноги, помочився на високу траву і подивився, чи є мотоцикли біля дороги. Вони стояли там – усі три, вишикувані в рядок перед вибитими дверима. Біля входу до головного двору була вивіска «АЛЬТАНКА ДЛЯ МОЛОДЯТ». Він перетнув вузьку дорогу і витер рукою краплі з блискучих чорних сидінь мотоциклів. У кімнаті, у якій спали його друзі, пролунав дивний звук. Уже тоді до смерті наляканий, Сонні штовхнув виламані двері. Якби він одразу повірив у те, що побачив у кімнаті, то неодмінно б знепритомнів.

Його обличчя налилося кров’ю і слізьми, Сел Турсо сидів на підлозі. Відрубана голова Гарі Райлі лежала в нього на колінах, біля неї було море крові, що просочилася крізь підлогу. Цією кров’ю було вимазано стіни. Розчленоване тіло Гарі лежало на закривавленому спальному мішку. Тіло було оголеним, Сел був одягнений лише в червону закривавлену футболку. Сел сидів з обома підведеними руками – однією тримав ніж із довгим лезом, а в другій була жменя крові. Зводячи перекошене обличчя, він зустрівся із закляклим поглядом Сонні. «Я не знаю, що сталося, – він говорив високим верескливим чужим голосом. – Я не пам’ятаю, щоб я це робив. Як я міг це зробити? Допоможи мені, Сонні. Я не знаю, що сталося».

Втративши дар мови, Сонні, задкуючи, вийшов і кулею помчав на своєму байку. Він не мав чіткого уявлення, куди йому їхати, він знав лише одне – подалі від Харко. Проїхавши зо дві милі, він дістався до маленького містечка, справжнього містечка, в якому жили люди, які зрештою відвели його в офіс шерифа.

Харко – ось що таке погане місце. Через нього померли два його шкільних друга, бо Сел Турсо повісився через шість місяців після того, як його було звинувачено в убивстві другого ступеня і довічно ув’язнено в тюрмі штату. У Харко не було червонокрилих дроздів чи дятлів. Навіть горобці уникали Харко.

Маленький відрізок 35-го? Це лишень приємна та затишна лісова місцевість. Дозвольте, я скажу вам, Сенаторе, Сонні Кантінейро бачив Харко, а це не Харко, це навіть близько не воно. Це зовсім з іншого світу. Вони проїхали вже приблизно півтори милі, але Сонні так нічого й не побачив, крім чудового лісового ландшафту. Це можна назвати лісочком. Він думає, що було б чудово якогось дня приїхати сюди самому, заховати «гарлея» і просто погуляти поміж дубів і сосон по великому фетровому килимі під ногами, спостерігаючи за пташками і навіженими білками.

Сонні роздивляється дерева, що стоять неначе сторожа, насолоджуючись приємними передчуттями, аж раптом якийсь білий спалах мерехтить із темряви з-за величезного дуба. Побачивши блиск, що промайнув за зеленим куполом, йому спершу здається, що це лишень обман зору, ілюзія. Тоді згадавши, що вони шукають, знижує швидкість і їде на узбіччя, щоб побачити серед заплутаного підліску біля підніжжя дуба ржаві дірки і велику чорну літеру «В». Сонні звертає з дороги, і «В» змінюється на «В’ЇЗД». Йому не хочеться вірити, але це, чорт забирай, знак, про який говорив Мишеня. Він робить ще крок, не злізаючи з мотоцикла, і перед ним розгортається увесь напис.

Сонні ставить байк на нейтральну передачу і одною ногою сягає землі. Темрява поруч із дубом тягнеться, як павутина, до наступного дерева, також дуба, хоча й не такого величезного. За ним Док і Диктатор перетнули дорогу і вже майже зупинилися. Він ігнорує їх, і дивиться на Шнобеля і Мишеня, котрі вже проїхали близько тридцяти футів угору, пильно розглядаючи дерева.

– Ей, – кричить він. Шнобель і Мишеня його не чують. – Ей! Стоп!

– Ти знайшов його? – викрикує Док.

– Під’їдь до цих недоумків і поверни їх назад, – каже Сонні.

– Це тут? – запитує Док, вдивляючись поміж дерев.

– А що, по-твоєму, я знайшов? Звичайно, що тут.

Док збільшує швидкість, зупиняється просто ззаду Сонні ій дивиться на ліс.

– Док, ти її побачив, – вигукує Диктатор Білл, теж пришвидшуючи байк.

– Ні, – каже Док.

– Ти звідти не побачиш, – каже йому Сонні. – Може, ти нарешті поїдеш і скажеш Шнобелю, щоб він повернувся сюди?

– А ти чому не поїдеш? – каже Док.

– Тому що, якщо я залишу це місце, то можу більше ніколи його не знайти, чорт забирай, – каже Сонні.

Мишеня і Шнобель проїхали вже близько шістдесяти футів, безтурботно продовжуючи свій шлях.

– Але я досі нічого не бачу, – каже Док.

Сонні зітхає:

– Під’їдь до мене. – Док, сидячи на своєму «Фет Бою», стає паралельно з мотоциклом Сонні, а тоді підходить іще на кілька дюймів уперед. – Там, – каже Сонні, показуючи на знак.

Док мружиться і нахиляється, кладе голову на кермо Сонні.

– Де? О, тепер бачу. Він страшенно побитий.

Зігнена верхня частина знака відкидає тінь на нижню. Якийсь непривітний хлопчина проходив повз і зігнув знак бейсбольною биткою. А його ще крутіші старші брати спробували вбити його, розстрілявши 22 калібром, і зрештою завдали йому coup de grâce[6]6
  Сoup de grâce (фр. останній удар кинджалом) – ідіома, що означає смертельний удар, яким убивають того, хто помирає, щоб зменшити його страждання.


[Закрыть].

– Де ж тут дорога? – запитує Док.

Схвильований Сонні показує на пласку пелену темряви праворуч від знака, яка простягається до наступного трохи меншого дуба. Дивлячись на неї, він бачить, що темрява втрачає свою двомірність і поглиблюється, стає схожою на печеру або чорну діру, отвір у повітрі. Темна діра печери то зменшується, то розширяється і перетворюється на дорогу на землі завширшки близько п’яти з половиною футів і такою ж, напевно, завдовжки.

– Це точно, бляха, воно, – каже Диктатор Білл. – Я не знаю, як ми всі могли не побачити це з першого разу.

Сонні й Док обмінюються поглядами, усвідомлюючи, що Диктатор під’їхав надто пізно, щоб побачити, що дорога, здається, утворилась із чорної стіни завтовшки з папір.

– Тут якась хитрість, – каже Сонні.

– Це треба, щоб пристосувались очі, – промовляє Док.

– Гаразд, – каже Диктатор Білл, але якщо ви двоє сперечаєтесь, хто покличе Мишеня і Шнобеля, то дозвольте я вирішу вашу суперечку. – Він заводить байк, зривається з місця і мчить, як посланець із фронту з терміновим повідомленням під час Першої світової війни. Він проїжджає довгий відрізок угору по шосе, перш ніж Мишеня і Шнобель зупиняються й озираються назад, несподівано почувши звук байка.

– Думаю, це там, – каже Сонні та кидає тривожний погляд на Дока. – Очі мають звикнути.

– Інакше й бути не могло.

Менш переконані, ніж їм того б хотілося, обоє чоловіків спостерігають, як Диктатор Білл розмовляє зі Шнобелем і Мишеням. Диктатор показує на Сонні й Дока, тоді Шнобель теж показує на них. Тоді Мишеня показує на них, Диктатор знову показує. Це схоже на дискусію недосконалою версією мови жестів. Коли всі все зрозуміли, Диктатор Білл розвертає мотоцикл і з ревінням спускається назад по шосе, Шнобель і Мишеня прямують слідом. Через те що Шнобель не очолює колону, знову з’являється відчуття заплутаності й безладу.

Диктатор зупиняється на узбіччі вузької дороги. Шнобель і Мишеня глушать мотори поруч із ним. Мишеня стоїть просто перед входом у ліс.

– Невже її так важко було побачити? – запитує Шнобель. – Все ж таки вона тут. А я вже почав був сумніватись, Мишеня.

– Ага, – каже Мишеня.

Його звична манера хулігана-інтелігента, котрий весело йде життям, утратила всю свою життєрадісність. Попри чудову засмагу, було видно, що шкіра його бліда, як молоко.

– Хлопці, я хочу сказати вам правду, – каже Шнобель. – Якщо те, що говорив Сойєр про це місце, – правда, то той, хто це місце збудував, хай йому грець, міг розставити пастки та інші сюрпризи. Це було дуже давно, але якщо це справді Рибак, то в нього зараз більше підстав, ніж будь-коли, щоб тримати подалі від людей своє лігвище. Тож ми маємо йти пліч-о-пліч, виявляти мужність і бути напоготові. Покладіть зброю туди, звідки зможете її швидко дістати, гаразд?

Шнобель бере одну зі своїх сумок поруч із сидінням і дістає звідти пістолет «Кольт 9 мм» з рукояткою із слонової кості та цівкою з воронованої сталі. Заряджає його і знімає запобіжник. Сонні витягує свій масивний «Магнум» 357 калібру, Док – такий самий «Кольт», як у Шнобеля, а Диктатор Білл – старий «Спешіал» 38 калібру, з яким він не розлучається з кінця сімдесятих. Вони ховають зброю, якою до цього часу користувалися лише на полігонах, у кишені шкіряних курток. Мишеня, у котрого немає пістолета, поплескує по ножах, які він приховав у маленьких кишеньках на спині, стегнах, передніх кишенях джинсів, у футлярах на чоботях.

– Гаразд – каже Шнобель. – Хай би хто це був, він усе одно нас почує, а можливо, і вже почув, тож немає сенсу підкрадатися. Я хочу, щоб ми під’їхали швидко й зухвало, у вас це чудово виходить. Ми можемо використати швидкість як перевагу. Залежно від того, що відбуватиметься, ми під’їдемо до будинку настільки близько, наскільки це буде можливо.

– А якщо нічого не відбуватиметься? – запитує Диктатор. – Якщо ми спокійно проїдемо увесь шлях до самого будинку? Я маю на увазі, що немає сенсу тут наводити на себе жах. Так, щось погане сталося з Мишеням, але… ви знаєте. Зовсім не означає, що це має статися знову.

– Тож насолоджуємося прогулянкою, – каже Шнобель.

– Ти не захочеш заглянути всередину? – запитує Диктатор. – Там він, мабуть, тримає дітей.

– Він може бути там, – говорить йому Шнобель. – Якщо він там буде, то, хай би що я сказав Сойєру, ми виведемо його. Краще живим, ніж мертвим, хоча я був би не проти заподіяти добрячої шкоди його здоров’ю.

Він чує вигуки схвалення. Мишеня не промовляє ні слова, він лише киває, виражаючи згоду, схиливши голову і стискаючи кермо мотоцикла.

– Мишеня вже тут був, тому він їде попереду. Ми з Доком за ним, Сонні й Диктатор прикривають наш зад. – Шнобель дивиться на них і каже: – Тримайтеся на відстані не більше шести-восьми футів, гаразд?

Не став Мишеня наперед; ти маєш їхати першим, – лунає в голові Сонні, але він каже:

– Гаразд, Шнобелю.

– Шикуємося в лінію, – каже Шнобель.

Вони переміщають мотоцикли на ті позиції, які зазначив Шнобель. Якби хтось гнався по Шосе-35, то він був би змушений загальмувати, щоб не зіштовхнутися принаймні з двома накачаними чоловіками на мотоциклах, але на дорозі немає нікого. Усі, і Мишеня в тому числі, заводять мотори й готуються їхати. Сонні б’є кулаком об кулак Диктатора і оглядається назад, на темний тунель, що веде вглиб лісу.

Великий ворон, лопочучи крильми, опускається на нижчу гілку, витягує шию і, здається, зосереджує свій погляд на Сонні. Ворон, мабуть, дивиться на всіх них, Сонні це знає, але він не може позбавитись ілюзії, що ворон дивиться саме на нього і що в його чорних ненаситних очах виграє злоба. Неприємне відчуття, що ворону подобається дивитись, як він сидить, розвернений на мотоциклі, змушує Сонні подумати про свій «Магнум».

«Перетворити тебе на купу закривавленого пір’я, малий?»

Не розправляючи крил, птах відстрибує назад і зникає серед дубового листя.

– ПОЇХАЛИ!

Щойно Мишеня першим рушає, гнилі руки Маленької Ненсі стискають його плечі. Її тоненькі кісточки тиснуть так сильно, що під одягом на шкірі залишаються синці. Хоча він знає, що не можна позбутись того, чого не існує, несподіваний імпульс болю змушує його спробувати позбутись її. Він смикає плечима і крутить кермо, мотоцикл хитається. Коли мотоцикл нахиляється, Маленька Ненсі ще міцніше тисне пальцями. Мишеня випрямляється, і вона підсувається вперед, обхоплює кістлявими руками його груди, притискається своїм тілом до його спини. Вона вперлась черепом в його оголену шию, зубами покусує шкіру.

Це вже занадто. Мишеня думав, що вона з’явиться знову, але навіть не здогадувався, що вона триматиме його, мов у лещатах. Попри те, що він їде швидко, у нього з’являється відчуття, що повітря заповнює густа, в’язка субстанція, схожа на сироп, і що вона сповільнює його, тягне назад. Здається, він і мотоцикл поєднані, неначе сила тяжіння на цій вузькій дорозі притягує сильніше, ніж будь-де. У голові гуде. Він уже чує, як у глибині лісу, праворуч від нього, гарчить собака. Він припускає, що міг би все стерпіти, якби не те ж саме, що спинило його минулого разу: мертва жінка. Тоді це була Кіз Мартін; тепер мертва жінка – Маленька Ненсі, котра їде разом із ним, неначе дервіш, поплескує його по голові, штовхає в бік, крутить вуха. Він відчуває, як її зуби залишають шию і занурюються під піджак до лівого плеча. Вона махає однією рукою перед ним. Його охоплює ще більший переляк і жах, коли він розуміє, що цю руку можна побачити. Клапті шкіри тріпочуться над довгими кістками. Він мигцем побачив білі личинки, що звиваються навколо кількох вузлуватих решток плоті.

Губкоподібна кістлява рука ляскає його по щоці і повільно сунеться обличчям. Мишеня більше не може цього терпіти: розум охоплює сліпий жах, він втрачає контроль над мотоциклом. На повороті, за яким розташований Чорний Дім, колеса загрозливо нахиляються, і Мишеня, уже їдучи боком, різко смикається й падає разом із мотоциклом, не маючи жодних шансів утримати рівновагу.

Коли мотоцикл перекидається, він чує гарчання собаки лишень за кілька ярдів від себе. «Гарлей» падає йому на ліву ногу, тоді юзом просувається вперед, він разом зі своєю подружкою-привидом зісковзує з нього. Коли Мишеня бачить, що з темряви між деревами вимальовується Чорний Дім, гнила рука затуляє йому очі. Його різкий зойк сплітається зі звуком, який видає лютий собака.

Щойно вони в’їжджають, Шнобель відчуває, що повітря згущується і застигає. Це якийсь трюк, каже він сам собі, ілюзія, яка виникає під дією клятих Рибакових токсинів. Він сподівається, що інші не піддадуться цій ілюзії. Підвівши голову і глянувши через широку спину Мишеняти із заплетеними кісками, бачить, що приблизно футів за п’ятдесят дорога завертає ліворуч. Густе повітря тисне на його руки і плечі, він відчуває сильний, тупий, нестерпний головний біль, що різко починається десь за очима і занурюється дедалі глибше в мозок. Шнобель на якусь мить переводить погляд на Дока і бачить, що з ним усе гаразд. Побачивши на спідометрі, що вони їдуть зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину, він набирає обертів, щоб розігнатись до шістдесяти, перш ніж вони доїдуть до повороту.

Десь ліворуч від нього гарчить собака. Шнобель витягує з кишені пістолет і слухає гарчання, яке, попри шалену швидкість, супроводжує їх аж до повороту. Головний біль стає сильнішим, тисне на очі зсередини, що змушує його широко відкрити їх. Великий собака – це, мабуть, собака, що ж іще – наближається, здіймаючи страшенний шум, який змушує Шнобеля придивитись і побачити величезну голову з палаючими червоними очима, масу липучої, тягучої рідини, що звисає з роззявленого рота, заповненого гострими зубами.

Його сконцентрованості заважає дві речі: перше – це те, що він бачить, що Мишеня хитається вперед-назад, доїжджаючи до повороту, неначе намагається звільнити спину від цього густого повітря; друге – це тиск на очі, який збільшується втричі. У ту мить, як він бачить, що Мишеня падає, кровоносні судини в його очах вибухають. Запону насиченого червоного кольору змінює абсолютна темрява. Потворний голос у його голові починає говорити: Емі зиділа в мене на колінах, оппіймала меенее. Я вигіжив ігі сізти. Вона пилазь, пилазь, пилазь і сарапалазь. Я затушшив ігі…

– Ні! – кричить Шнобель.

Голос, що тисне на його очі, переходить у тихе хихотіння. Менше ніж на секунду він бачить високе темне створіння з одним оком, спалах зубів під капелюхом чи капюшоном…

…Світ різко починає обертатись навколо нього, і ось він уже лежить на спині, а його мотоцикл тисне йому на груди. Він бачить усе в червоному кольорі з темними плямами. Мишеня скрикує, і Шнобель, коли повертає голову на крик, бачить, що червоний Мишеня лежить на червоній дорозі, а величезний червоний собака поспішає до нього. Шнобель не може знайти свій пістолет. Усе стає дедалі гірше. Крики, зойки і ревіння мотоциклів ріжуть вуха. Він вилазить з-під мотоцикла і кричить сам не знає що. Червоний Док проноситься повз нього, ледь знову не збиваючи його з місця. Він чує постріл, тоді ще один.

Док бачить, що Шнобель на нього дивиться і намагається не показати, як йому зле. У животі бурхають помиї, кишки переплітаються. Таке враження, наче він їде п’ять миль на годину, повітря густе й тухле. Голова, невідь чому, здається, важить тридцять чи сорок фунтів, чортівня якась; але через катастрофу, що відбувається в його животі, він не може про це думати. Здається, повітря густішає і ущільнюється само собою, а тоді – бац – і його голова стає важкою кулею для боулінгу, яка хоче впасти йому на груди. З-за лісу позаду нього долинає якесь сильне гарчання. Док ледь не піддається імпульсам блювоти. Він хоча й невиразно, та все ж усвідомлює, що Шнобель витягує пістолет, і припускає, що йому варто було б зробити те саме, але частково його проблема в тому, що спогад про дитину на ім’я Дейзі Темперлі проник у свідомість і паралізував волю.

Під час ординатури в хірургії в лікарні при університеті міста Урбана штату Іллінойс Док, звичайно ж під контролем лікарів, зробив близько сотні різних операцій і приблизно на стількох же був асистентом. Усе проходило успішно до того часу, як Дейзі Темперлі завезли до операційної. Операція передбачалась складна, але стан хворої був зовсім не важким і не було ніякої загрози життю. Дейзі відновлювалась після автомобільної аварії. Вона вже до того перенесла дві операції. Через дві години від початку оперативного втручання завідувача кафедри, керівника Дока, викликали на термінову операцію, і Док залишився за головного. Частково через те, що він не спав до того протягом сорока восьми годин, частково через те, що поринув у спогади, як вони ганяли по шосе зі Шнобелем, Мишеням та іншими друзями, він припустився помилки – не під час операції, а після неї. Виписуючи рецепт, він неправильно вирахував дозу ліків, і через дві години Дейзі Темперлі померла.

Він мав кілька шансів урятувати свою кар’єру, але не скористався жодним із них. Йому дозволили закінчити ординатуру, а тоді він залишив медицину назавжди. Говорячи з Джеком Сойєром, він значно спростував факти.

Він більше не в змозі стримувати свої внутрішні хвилювання. Док відвертає голову і блює, не зупиняючи мотоцикла. Він уже не вперш блює і їде одночасно, але цього разу все набагато брудніше й болючіше. Вага його голови, схожої на кулю для боулінгу, не дає витягти шию, тож блювота розбризкується по правому плечі та правій руці. Те, що вилітає з нього, здається, оживає, воно неначе має зуби і кігті. Тож не дивно, що це виверження блювоти змішане з кров’ю. Біль у шлунку вдвічі сильнішає. Сам того не бажаючи, Док зменшує швидкість, а коли розганяється, то дивиться вперед і бачить, що Мишеня завалився на бік і юзом пішов уперед за мотоциклом у напрямку повороту. Його вуха реєструють шум, схожий на звук далекого водоспаду. Мишеня скрикнув, так само невиразно кричить Шнобель: