Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 46 страниц)

9

Минуло лише кілька годин – і Джек уже на головній дорозі безлюдного парку розваг під сірим осіннім небом. Обабіч нього дерев’яні кіоски «Хот-доги Фенуей Френкі», «Тир Енні Оуклі», «Ігрові автомати». Щойно пройшов дощ і зараз почнеться знову, в повітрі відчувається вологість. Неподалік вчувається лише розкотистий звук хвиль, що б’ються об безлюдний, встелений галькою берег. От-от наближається уривчастий звук гітари. Можливо, мелодія і весела, але Джека така музика лякає. Він не мав би тут бути. Це старе місце, небезпечне місце. Він піднімається алеєю між дерев’яними кіосками. Попереду знак із написом «СПІДІ ОПОПАНАКС ЗНОВУ РОЗПОЧИНАТИМУТЬ ПАМ’ЯТНИЙ ДЕНЬ 1982 – ТОДІ Й ПОБАЧИМОСЬ!».

Опопанакс, думає Джек, але він більше не Джек; тепер він Джекі. Він хлопчик Джекі, вони з матір’ю переховуються. Від кого? Від Слоута, звичайно ж. Від страшного-престрашного дядечка Морґана.

Спіді, думає Джек, але тепер він уже не Джек, він Джекі, і неначе отримує телепатичний сигнал. Дратівливий, трохи протяжний голос починає співати:

– «Чер-червона вільшанко не плач, не плач з горя, сама, / Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма…»

«Ні, – думає Джек. – Я не хочу бачити тебе. Я не хочу слухати твою стару пісню. Ти аж ніяк не можеш бути тут, ти мертвий. Помер на пірсі Санта-Моніки. Старий, лисий чорношкірий чоловік помер у затінку закляклих коней каруселі».

Але ні. Коли уві сні до нього повертається колишня логіка копа, що переховується, неначе пухлина, він одразу ж розуміє, що це місце не Санта-Моніка – воно надто холодне і надто давнє. Це земля минулого, до якої Джекі та Королева Бджіл утекли з Каліфорнії, неначе біженці, що бігли не зупиняючись, аж доки не досягли іншого морського узбережжя, місця, куди Лілі Кавано-Сойєр…

Ні, я не думаю про це, я ніколи не думаю про це

…прийшла, щоб померти.

– «Підводься, Підводься, не будь соньком!»

Голос давнього друга.

Друг, хай йому грець. Він той, хто вивів мене на шлях випробувань, той, хто став між мною і Річардом, моїм справжнім другом. Він той, хто ледь мене не вбив, ледь не довів мене до божевілля.

– «З ліжка, з ліжка вилазь бігом!»

Прокидайся, прокидайся. Час зустрітись зі страшним опопанакс. Час повернутися до твого не такого вже й солодкого минулого.

– Ні, – шепоче Джекі, й дорога уривається. Позаду карусель, схожа на ту, що була на пірсі Санта-Моніки, ту, яку він пам’ятає, ну… з минулого. Це гібрид, іншими словами, як це і буває уві сні, ні тут ні там. Але немає жодних сумнівів, що за чоловік сидить з гітарою на колінах під закляклим здибленим конем. Джекі впізнав би це обличчя будь-де, давня любов знову воскресає в його серці. Він бореться з нею, але це боротьба, у якій мало хто виграє, особливо той, хто повернувся назад, до дванадцятирічного віку.

– Спіді! – кричить він.

Літній чоловік дивиться на нього, і на його смаглявому обличчі з’являється усмішка.

– Джек-Мандрівник! – каже він. – Як я сумував за тобою, синку.

– Я теж сумував за тобою, – каже він. – Але я більше не подорожую. Я осів у Вісконсині. Це… – Він жестом показує на магічно відновлене тіло хлопчика, одягнене в джинси й футболку. – Це просто сон.

– Можливо, так, а можливо, і ні. У будь-якому разі тобі ще доведеться подорожувати, Джеку. Я вже давно намагаюся тобі це сказати.

– Що ти маєш на увазі?

Усмішка Спіді поєднує лукавство і злобу.

– Не вдавай дурника, Джекі. Чи ж я не надсилав тобі пір’я? Чи, можливо, не надсилав тобі яйце вільшанки? Надсилав, і не одне.

– Чому ви всі не можете дати мені спокій? – запитує Джек. Його голос схожий на скигління. Не надто гарно звучить. – Ти… Генрі… Дейл…

– Негайно заспокойся, – ще суворіше каже Спіді. – У мене немає більше часу, щоб панькатися з тобою. Гра стає жорстокою. Второпав?

– Спіді…

– У тебе твоя робота, у мене – моя. Та ж сама робота. Джеку, ти можеш не скиглити? Не змушуй мене й надалі гнатися за тобою. Ти, як і раніше, копісмен.

– Я у відставці…

– Насрати на твою відставку! Він убив уже не одну дитину – ось що погано. Але якщо ми його не зупинимо, він і надалі вбиватиме, – буде ще гірше. Той, кого він упіймав… – Спіді нахиляється вперед, його темні очі виблискують на смаглявому обличчі. – Цього хлопчика потрібно повернути і якомога швидше. Не повернути його – це те саме, що вбити його власноруч, мені навіть не хочеться про це думати. Він – Руйнівник. До того ж – могутній. Цілком можливо, що це остання дитина, якої йому якраз бракувало, щоб знищити його.

– Кому, можливо, бракувало? – запитує Джек.

– Багряному Королю.

– І що саме цей Багряний Король хоче знищити?

Спіді дивиться на нього певну мить, а тоді замість того, щоб відповісти, починає грати жваву мелодію.

– «Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма…»

– Спіді, я не можу!

Мелодія закінчується багатоголосим дзвоном струн. Спіді холодно дивиться на дванадцятирічного Джека Сойєра, цей погляд пронизує його наскрізь, навіть доходить до серця дорослого чоловіка. Коли Спіді Паркер знову починає говорити, у голосі виразніше вчувається південний акцент, що звучить презирливо.

– Ти негайно берешся до справи, чуєш мене? Припини скиглити, плакати й киснути. Збери всю свою силу волі докупи, хай би де ти її залишив, і берись до справи!

Джек відступає назад. Важка рука падає на його плече, і він думає, що це дядько Морґан. Він або, можливо, Превелебний Ґарднер. Це 1981 рік, мені доводиться переживати його знову і знову…

Але це думка хлопчика, а сон – дорослого чоловіка. Джек Сойєр, яким він зараз став, відкидає дитячий відчай: «Ні, аж ніяк. Я відмовляюся. Ці обличчя і ці місця залишились у минулому. Це важка робота, і кілька химерних пір’їн, кілька примарних яєць та один поганий сон не змусять його знову взятися за неї. Шукай собі іншого хлопчика, Спіді. Цей уже виріс».

Він уже готовий оборонятися, але нікого немає. Позаду нього на тротуарі лежить, немов мертвий поні, велосипед хлопчика. З номерним знаком з написом «БІҐ МАК». Навколо нього розкидано блискуче вороняче пір’я. Тепер Джек чує вже інший голос, холодний і різкий, огидний і, безперечно, злий. Він усвідомлює, що це той самий голос, що дошкуляв йому.

– Правильно, підтирайло. Не лізь у це. Не зв’язуйся зі мною, інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр.

На тротуарі, просто перед велосипедом, утворюється кругла діра. Вона розверзається ширше і ширше, мов налякане око. І далі розширяється. Це шлях назад. Вихід. Презирливий голос разом із ним.

– Правильно, мудак, – каже голос. – Біжи! Біжи від аббала! Біжи від Короля! Біжи до свого нікчемного клятого життя!

Голос переходить у сміх. І цей божевільний сміх супроводжує Джека в темряві між світами.

Кілька годин по тому голий Джек стоїть біля вікна спальні, несвідомо чухає сідниці та спостерігає за небом, що світлішає на сході. Він прокинувся о четвертій. Хоча й небагато пам’ятає зі свого сну (його захисні позиції трохи похилилися, та остаточно не завалилися), проте переконаний в єдиному: що бачив труп на пірсі Санта-Моніки, який порушив його душевну рівновагу, бо нагадав когось, кого раніше знав, і це змусило його звільнитися з роботи.

– Цього ніколи не було, – промовляє він удавано спокійним голосом прийдешньому дню. – У підлітковому віці в мене був нервовий зрив, спричинений стресом. Моя мати думала, що в неї рак, і схопила мене, і ми втекли аж до східного узбережжя. Втікали аж до Нью-Гемпшира. Вона думала, що повертається до «Великого Щасливого Місця», щоб померти. Виявилося, що в неї просто була криза середнього віку, але звідки дитині було про це знати? У мене був стрес. Я бачив сни.

Джек зітхає.

– Мені наснилося, ніби я врятував життя матері.

Позаду нього дзвонить телефон – пронизливий переривчастий звук у темній кімнаті. Джек Сойєр скрикує.

– Я вас розбудив? – каже Фред Маршалл, і Джек одразу розуміє, що чоловік не спав у порожньому будинку без дружини і сина.

Мабуть, просидів усю ніч із увімкненим телевізором, переглядаючи фотоальбоми. Знав, що лише сипле сіль на рану, однак не міг зупинитися.

– Ні, – каже Джек, – насправді я…

Він замовкає. Телефон біля ліжка, а біля телефону – блокнот. У блокноті – запис. Очевидно, його зробив Джек, оскільки більше немає кому, – «елементарно, Ватсоне», чорт забирай, – але це не його почерк. У якийсь момент під час сну він записав повідомлення почерком своєї померлої матері.

Вежа. Промені. Якщо Промені зламати, хлопчику Джекі, якщо Промені зламати, Вежа завалиться.

Більше нічого немає. Є лише бідний старий Фред Маршалл, який зрозумів, як легко все може змінитися на гірше в житті, наповненому сонячним світлом Середнього Заходу. Джек намагається щось сказати, але його підсвідомість у цей час заклопотана записом фальшивим почерком, тож, можливо, він каже щось і не зовсім доладне, але Фред на це не звертає уваги; він просто бубонить сам до себе без пауз, які люди зазвичай використовують, щоб позначити кінець речення чи зміну думки. Фред просто виливає своє горе, щоб полегшити душу, і навіть не зважаючи на свій пригнічений стан, Джек розуміє, що Фред Маршалл з гарненького, невеличкого, затишного, як Кейп-Код, будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн, зараз на межі. Якщо так піде й надалі, йому не доведеться відвідувати його дружину у відділенні «Г» лютеранської лікарні округу Френч: вони стануть сусідами по палаті.

Джек усвідомлює, що Фред говорить про візит до Джуді. Він більше не намагається його перебивати і просто слухає, насупившись, дивиться вниз, на запис, який він не писав для себе. Вежа і Промені. Які промені? Сонячні промені? Космічні промені? Промінь хрестовини?

– Я знаю що казав що заберу вас о дев’ятій але її лікар який назвався доктором Шпіґельманом сказав що в неї була дуже важка ніч вона всю ніч волала і верещала а тоді намагалася зривати шпалери і їсти їх мабуть у неї знову був напад тож вони дали їй новий препарат він сказав якось «Памізин» чи «Патізон» я не записав Шпіґельман телефонував мені п’ятнадцять хвилин тому цікаво вони коли-небудь сплять і сказав що ми зможемо побачитися з нею близько четвертої він думає до того часу її стан повинен стабілізуватися і тоді ми зможемо з нею зустрітися тож я заберу вас о третій чи можливо у вас…

– О третій буде добре, – спокійно каже Джек.

– …інші плани то я зрозумію а якщо ні то я можу заїхати просто я не хочу їхати сам…

– Я чекатиму на вас, – каже Джек, – поїдемо моїм пікапом.

– …я думав можливо подзвонить Тай чи той хто викрав його вимагатиме викуп але ніхто не дзвонив окрім Шпіґельмана це лікар моєї дружини в…

– Фреде, я знайду вашого хлопчика.

Джека збентежила ця відверта нахабність, згубна самовпевненість, яку він чує у своєму власному голосі, але це допомагає бодай зупинити монотонний потік Фредових слів. На іншому кінці лінії блаженна тиша.

Нарешті Фред шепоче з трепетом:

– О сер. Якби ж то я тільки міг повірити в це!

– Я хочу, щоб ви спробували, – каже Джек. – І, можливо, нам пощастить повернути здоровий глузд вашій дружині, поки ми ще самі при ньому.

Він подумав, що вони зараз обоє на рівних, але не сказав це вголос. З іншого боку дроту надходять уривчасті звуки. Фред починає плакати.

– Фреде.

– Так?

– Ви приїжджаєте до мене о третій.

– Так, – шмигаючи носом, намагається придушити жалюгідний плач.

Джек може лише уявити яким порожнім є зараз будинок Фреда Маршалла і як він, мабуть, почувається в цей момент. Цього досить, щоб зрозуміти, наскільки все погано.

– Я живу в Норвей Веллі. Їдете повз «Ройз Стор», через річку Тамарак…

– Я знаю, де це. – У голосі Фреда вчувається певне незначне нервування.

Джек дуже радий це чути.

– Добре. Побачимося.

– Добре. – У Джека стискається серце, коли він чує, що від бадьорого голосу продавця Фреда залишилась лише мізерна подоба.

– О котрій годині?

– О т-третій? – А тоді трохи впевненіше: – Третій.

– Правильно. Ми візьмемо мій пікап. Можливо, перекусимо в «Ґерті Кітчен» дорогою назад.

– Бувайте, Фреде.

– Бувайте, сер. Дякую.

Джек кладе слухавку. Ще мить дивиться на запис, відтворюючи в пам’яті почерк матері, і замислюється, як можна назвати це мовою копів. Фальсифікація? Він пирхає, зіжмакує записку і починає одягатися. Він вип’є стакан соку і на годину вийде прогулятись. Прожене погані сни. І прожене жахливий монотонний голос Фреда Маршалла. Потім, після душу, він, можливо, зателефонує Дейлу Ґілбертсону і запитає, чи є якісь новини. Якщо він справді збирається встряти в це, то там буде багато роботи з документами… він захоче знову взяти свідчення у батьків… оглянути притулок для літніх людей, поруч із яким зникла дитина Маршаллів…

Сповнений таких думок (насправді, приємних думок, хоча якби хтось йому це сказав, він би вперто заперечував), Джек ледь не перечепився через коробку на килимку перед вхідними дверима. На тому місці, де листоноша Бак Евіц зазвичай залишає пакунки, – але ще навіть не шоста тридцять, тож Бака з його маленькою синьою вантажівкою не буде ще щонайменше три години.

Джек нахиляється й обережно піднімає пакунок, який завбільшки з коробку з-під взуття. Він недбало загорнений щільним коричневим папером та заклеєний великими патьоками червоного сургучу, а не обмотаний скотчем. До того ж біла шнурівка по-дитячому зав’язана великим бантиком. У верхньому кутку десять-дванадцять марок із зображеннями різних птахів (проте вільшанок немає, зауважує Джек зі зрозумілим полегшенням). З цими марками щось не так, але з першого погляду Джек не розуміє, що саме. Він надто зосереджений на адресі, з якою достоту не все гаразд. Ані номера поштової скриньки, ані поштового індексу, ані жодних даних про доставку. Немає імені адресата, принаймні справжнього. Адреса складається з єдиного слова, що нерозбірливо написане великими літерами:

ДЖЕКІ

Дивлячись на ці каракулі, Джек уявляє руку, яка затискає маркер фірми «Шарпі» в кулак, примружені очі, язик, що висовується з кутика рота якогось божевільного. Його серцебиття пришвидшується вдвічі.

– Мені це не подобається, – зітхає він. – Ох, як мені це не подобається.

Та й не дивно, на те є абсолютно вагомі причини, причини копісмена. Це коробка з-під взуття, він відчуває окрайок її верхньої частини навіть через коричневий папір; відомо, що психи кладуть бомби в такі коробки. Він думає, що нізащо її не розгортатиме, але водночас вирішує все-таки поглянути, що в ній; якщо він підірветься, то йому принаймні не доведеться брати участь у розслідуванні справи Рибака.

Джек піднімає пакунок, слухає цокання, добре усвідомлюючи: бомби, що цокають, такі ж застарілі, як мультфільми з Бетті Буп. Він нічого не чує, але бачить, що саме не так із марками. Хтось обережно вирізав передні частинки з цукрових пакуночків, які зазвичай можна побачити в кафетеріях, і приклеїв до обгорненої коробки з-під взуття. Джек буркотливо посміхається. Це якийсь псих прислав йому, точно. Якийсь псих, котрий перебуває в закритому приміщенні і котрому легше дістати пакуночки з цукром, ніж марки. Але як це тут опинилося, хто залишив (непогашені фальшиві марки), тоді як він спав і бачив заплутані сни? І хто в цій частині світу міг би його знати як Джекі? Дні, коли він був Джекі, давно проминули.

– Ні, не зовсім, Джеку-Мандрівнику, – шепоче голос. — Вони на півдорозі. Досить сумувати, стару пісню час почати, хлопчику. Насамперед, подивися, що в коробці.

Рішуче ігноруючи голос свого власного розуму, який каже йому, що він небезпечно дурний, Джек береться за шнурівку і нігтем великого пальця прорізує неохайні плями червоного сургучу. Хто взагалі ще користується сургучем у наш час? Він відкладає обгортку вбік. Можливо, це ще один матеріал для судових експертів.

Це не просто коробка з-під взуття, а коробка з-під кросівок. Коробка з-під кросівок «Нью Баланс», якщо бути точним. П’ятого розміру. Дитячого розміру. Серцебиття Джека пришвидшується втричі. Він відчуває, що краплі холодного поту з’являються в нього на лобі. Горло і сфінктер стискаються – це йому теж знайоме. Так копісмени готуються до того, щоб дивитися на щось жахливе. А це буде щось жахливе, у Джека немає жодних сумнівів, як і немає сумнівів, від кого цей пакунок.

Це мій останній шанс, щоб відступити, думає він, після цього всі, хто знаходяться на борту, — хей-хо… хтозна-куди.

Але навіть це обман, згодом усвідомлює він. Він побачиться з Дейлом у відділку поліції на Самне-стрит ще до полудня. Фред Маршалл приїжджає до Джека о третій годині, щоб побачитись із Божевільною Господаркою дому, що по вулиці Робін Гуд Лейн. Точка відступу давно вже минула. Джек і досі не впевнений, як це сталось, але, схоже, він знову в строю. І якщо Генрі Лайден матиме необережність привітати його із цим, Джек, напевне, дасть йому копняка під зад.

Голос зі сну з’являється, неначе запах тухлого повітря, і нашіптує йому з-під мостини свідомості: Я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр, – але це непокоїть його менше, ніж божевілля з приводу марок з пакуночків від цукру і старанно видрукуване його давнє прізвисько. З психами він уже раніше мав справу, а з погрозами і поготів.

Він сідає на східці, коробку кладе на коліна. Позад нього, з північного боку, тихе сіре поле. Банні Бучер, син Том Тома, лише тиждень тому скосив його вдруге, тепер легкий туман стелеться над високою стернею. Трохи вище щойно почав прояснятися небосхил. На спокійному безбарвному небі ані хмаринки. Десь зойкнула пташка. Джек глибоко зітхає і думає: Сконати тут — це не найгірший варіант. Зовсім не найгірший.

Потім дуже обережно знімає кришку коробки й відкладає її вбік. Нічого не вибухає. Таке враження, ніби коробка з-під кросівок «Нью Баланс» була наповнена темрявою. Згодом він розуміє, що вона щільно заповнена блискучим чорним воронячим пір’ям; руки вкриваються сиротами.

Він простягає руку до пір’я, а тоді вагається. Хоче торкнутися цього пір’я достоту так само, як хотів би торкнутися напіврозкладеного трупа жертви чуми, але під ним щось є. Він це бачить. Можливо, йому натягнути рукавички? Рукавички є в шафі, що в передпокої…

– До біса рукавички, – каже Джек, і висипає вміст коробки на обгортку, що лежить на ґанку. Ціла купа пір’я. Воно трохи кружляє у вирі нерухомого ранкового повітря. Тоді чується, як на ґанок падає предмет, що був під пір’ям. За мить Джеку б’є в ніс запах тухлої копченої ковбаси.

Хтось доставив містеру Сойєру на Норвей Веллі-роуд закривавлену кросівку. Щось її добряче погризло, а те, що було всередині, ще більше. Він бачить білу, закривавлену бавовняну підкладку – очевидно, шкарпетку, усередині якої клапті шкіри. Це дитяча кросівка фірми «Нью Баланс» із дитячою ступнею всередині, яку добряче пошарпала якась тварина.

Це він прислав, – думає Джек, – Рибак.

Насміхаючись над ним, шепоче йому: Якщо хочеш зайти, давай заходь. Водичка чудова, хлопчику Джекі, водичка чудова.

Джек намагається підвестися. Його серце б’ється в шаленому ритмі. Краплі поту на чолі скупчуються і починають стікати обличчям, мов сльози, його губи, руки, ноги заціпеніли… він починає себе заспокоювати. Йому доводилось бачити і гірше, набагато гірше, він чимало надивився під мостами і в тунелях швидкісних автострад в Лос-Анджелесі. І це не перша відокремлена частина тіла в його житті. Якось, 1997 року, він із напарником Кірбі Тесьє знайшов на зливному бачку в туалеті публічної бібліотеки Калвер-Сіті одне яєчко, схоже на несвіже, некруто зварене куряче яйце. Тож він наказує собі заспокоїтись.

Він підводиться і спускається сходами ґанку, проходить повз капот свого бордового «Додж Рема», у якому встановлено звукову систему світового класу; проходить повз годівничку для птахів, яку вони з Дейлом поставили з північного краю поля через місяць чи два після того, як Джек переїхав до цього найкращого будинку у всьому білому світі. Він наказує собі заспокоїтися, переконує себе, що це всього лише речовий доказ, нічого більше. Лишень чергова петля, яку Рибак сам закинув собі на шию. Він наказує собі думати про це не як про частину тіла дитини, частину тіла маленької дівчинки на ім’я Ірма, а як про Речовий Доказ № 1. Він без шкарпеток, тож оголеними щиколотками і манжетами штанів збиває вранішню росу, знаючи, що тривала прогулянка по стерні скошеного сіна згубно вплине на його мокасини «Ґуччі» вартістю п’ятсот доларів. Ну то й що? Він багатий до непристойності; варто йому лише захотіти, і в нього може бути стільки ж взуття, скільки в Імельди Маркос. Важливо лише те, що він спокійний. Хтось приніс йому коробку з-під взуття із людською ступнею всередині, поклав її на ґанок уночі, але він спокійний. Це лише речовий доказ – та й по всьому. А він? Він копісмен. Доказ – це його хліб насущний. Йому просто треба трохи подихати, прочистити ніс від разючого запаху гнилої копченої ковбаси, що війнув із коробки…

Джека різко тягне на блювоту, він пришвидшує ходу. У нього виникає відчуття, що його свідомість наближається до кульмінаційного моменту (я спокійний, каже він сам до себе). Щось от-от зламається… зміниться… повернеться на круги своя.

Остання думка спричиняє особливу тривогу, і Джек починає бігти полем навпростець, дедалі вище підводячи коліна, згинаючи й розгинаючи руки в ліктях. Його слід малює темну лінію на стерні – діагональ, що починається біля під’їзної алеї до будинку, а закінчитись може будь-де. Можливо, у Канаді. Чи на Північному полюсі. Білі метелики, що дрімали над вранішніми краплями роси, злякавшись, здіймаються вгору, а тоді знову різко опускаються до колючої стерні.

Він біжить швидше, подалі від пожованої закривавленої кросівки, що лежить на ґанку його чудового будинку, але відчуття настання кульмінаційного моменту залишається з ним. Обличчя починають воскресати в його голові, і кожне супроводжується окремим фрагментом звукової доріжки. Обличчя і голоси, які він ігнорував протягом двадцяти років, а то й більше. Досі, коли вони з’являлись і бубніли, він переконував себе, що це давній самообман, вигадана ним історія, грандіозне фентезі з переляканим хлопчиком, який від матері підхопив невротичний страх, неначе застуду, і був добрим старим маминим рятівником Джеком Сойєром у головній ролі. Це все було вигадкою і забулося ним ще до досягнення шістнадцятирічного віку. Тоді він був спокійний. Спокійний, як і зараз, коли рівно біжить через поле, неначе сновида, залишаючи позаду себе темний слід і хмари зляканих нічних метеликів.

Вузьке обличчя, вузькі очі, зсунена набік паперова кепка: якщо ти будеш викочувати бочку, коли мені потрібно, то робота твоя. Смоукі Апдайк з Оутлі штату Нью-Йорк, де вони пили пиво і заїдали келихами, Оутлі, де було щось у тунелі за межами міста і де Смоукі тримав його в полоні. Аж доки…

Допитливі очі, удавана посмішка, блискучий білий костюм: Джеку, ми раніше зустрічалися… де? Скажи мені. Зізнайся. Сонячний Ґарднер, проповідник в Індіані, котрого також звали Озмонд. Озмонд з іншого світу.

Широке й волохате обличчя та перелякані очі хлопчика, а точніше, не зовсім хлопчика: це погане місце, Джекі, Вовк знає. І це було, це було поганим місцем. Вони запхнули його в клітку, запхнули доброго старого Вовка в клітку і зрештою вони вбили його. Вовк помер від хвороби, яка називається Америка.

– Вовк! – Чоловік, що біжить полем, важко дихає. – Вовк, о Боже, мені шкода!

Обличчя і голоси, усі ці обличчя і голоси воскресають у нього перед очима, створюють шум у вухах, вимагаючи, щоб їх побачили й почули, заповнюючи його відчуттям настання кульмінаційного моменту, усі його захисні позиції на межі руйнування, як хвилеріз перед хвилею припливу.

Нудота намагається вириватись на світ. У нього знову з’являється потяг блювати, і цього разу він заповнює горло смаком, який добре пам’ятає, смаком дешевого терпкого вина. Раптом – це знову Нью-Гемпшир, знову парк розваг «Аркадія». Вони зі Спіді стоять біля каруселі. Усі ці закляклі коні («Всі коні каруселі мають ім’я, ти не знав це, Джеку?»), і Спіді протягує пляшку з вином і каже йому, що це магічний напій: один маленький ковток – і перейдеш, перестрибнеш…

– Ні! – кричить Джек, розуміючи, що вже надто пізно: – Я не хочу переходити!

Світ нахиляється під іншим кутом, і він падає в траву на руки і коліна зі щільно заплющеними очима. Розплющувати їх немає потреби: багатші, насиченіші запахи, які раптом заповнюють ніс, кажуть йому все, що потрібно знати. Що він повернувся додому після стількох років забуття, хоча майже кожен рух, кожна перемога були певним чином присвячені тому, щоб запобігти (або принаймні відкласти) настанню цього моменту.

Це Джек Сойєр, леді та джентльмени, у безкрайому полі запашної трави, під чистим, вранішнім, вільним від хмар, незаплямованим небом. Він ридає. Він знає, що сталося, тому й плаче. Його серце розривається між страхом і радістю.

Це Джек Сойєр через двадцять років. Він виріс і став чоловіком, а тепер повернувся знову на Території.

Це голос його давнього друга Річарда, відомого як Раціональний Річард, голос рятує його. Він тепер керує власною юридичною фірмою («Слоут і партнери»). Це вже не той Річард, яким він був, коли Джек знав його, мабуть, краще за всіх, протягом тривалого відпочинку в Сібрук-Айленді у Південній Кароліні. Річард із Сібрук-Айленда мав багату уяву й пишну шевелюру, був надмірно говірким і прудконогим, худим, як вранішня тінь. Теперішній Річард, Річард Юрист – вузькоплечий товстопуз, який переважно сидить у кріслі, попиваючи «Бушвіл». Також він зачавив, мов надокучливу муху, свою уяву, яскраво грайливу за тих днів, у Сібрук-Айленді. Джек ловить себе на думці, що життя Річарда Слоута пішло вниз, хоча дечого він усе ж таки навчився (мабуть, у юридичній школі): помпезно бекати, як вівця, не знаючи, що сказати, – особливо це дратувало у розмові телефоном і вже стало його кодовим фірмовим знаком. Він починає вимовляти цей звук, стуливши губи, а тоді продовжує, широко роззявивши рот, і це робить його схожим на безглузде поєднання віденського хору хлопчиків і лорда Гав-Гав.

На колись власному полі Джек стоїть на колінах із заплющеними очима, відчуваючи новий насичений запах, який він так добре пам’ятає і якого йому так бракувало, хоча він цього навіть не усвідомлює. Джек чує, як Річард Слоут починає говорити в глибині його свідомості. Яке полегшення – почути ці слова! Він знає, що це його власний розум імітує голос Річарда, але це все одно чудово. Якби Річард був тут, думає Джек, він би обняв свого давнього друга і сказав: «Говори нехай навіть пишномовно, хлопчику Ричі, нехай бекаючи, як вівця, бодай якось».

Раціональний Річард каже: «Ти усвідомлюєш, що це все сон, Джеку, чи не так?… бе-гееее… це, поза сумнівом, результат стресу, який ти дістав, розгорнувши коробку… бе-гееее… немає сумнівів, що саме через це ти знепритомнів і що це, своєю чергою, стало причиною… бе-ГЕ-Е-Е-Е!… сну, який ти зараз бачиш».

Стоячи на колінах, досі з заплющеними очима і спадаючим на обличчя волоссям, Джек каже:

– Іншими словами, це те, що ми називали…

Правильно! Те, що ми називали… бе-гееее… «дурниці Сібрук-Айленда». Але Сібрук-Айленд був дуже давно, Джеку, тож я раджу тобі розплющити очі, знову підвестися на ноги й запам’ятати, що все те незвичайне, що тобі доводиться бачити… б’га-а!… насправді його там немає.

– Насправді там немає, – бурмоче Джек.

Він підводиться і розплющує очі. З першого ж погляду розуміє, що насправді воно є, проте досі тримає в голові пишномовний, що ніби промовляє «мені шістдесят, але я виглядаю на тридцять п’ять», голос Річарда, який підтримує його. Це допомагає утримувати сумнівну рівновагу, щоб не втратити свідомість і не збожеволіти.

Над ним безкрає чисте темно-синє небо. Навколо нього різні трави і висока, по груди, а не по кісточки, тимофіївка; Банні Бучер своєю ногою не ступав на цю землю, не те що косив. Насправді немає й будинку на іншому краю шляху, яким він ішов. Лише мальовнича давня житниця і вітряк поряд.

Де літаючі люди? думає Джек і дивиться в небо, тоді жваво хитає головою. Жодних літаючих людей; жодних двоголових папуг, жодних перевертнів не існує. Це все було дурницями Сібрук-Айленда, неврозом, який він перейняв від матері та який навіть трохи передався Річарду. Це все просто, бе-геее… абсурд.

Він погоджується із цим, хоча разом із тим розуміє, що справжній абсурд – не вірити у все, що відбувається навколо. Запах трави стає ще насиченішим і солодшим у поєднанні з ароматом безлічі квіток конюшини і сильним тягучим духом чорної землі. З трави лине нескінченне цокотання цвіркунців, які живуть своїм безтурботним життям. Білі метелики сполохано тріпочуть крильцями. Бездоганну щоку неба не псують ані телефонні дроти, ані електричні кабелі, ані залишки інверсії літаків.

Ще більше вражає Джека досконалість поля, яке навколо нього. У тому місці, де він упав на коліна, – прим’яте коло, сильно запорошена трава припала до землі. Але немає сліду, який би вів до цього кола, жодних ознак, що хтось пройшов цією мокрою м’якою травою. Він, радше за все, впав із неба. Це неможливо, звичайно, швидше за все, це марнички Сібрук-Айленда, але ж…

– Я неначе з неба впав, – каже Джек на диво спокійним голосом. – Я потрапив сюди із Вісконсину. Я перестрибнув сюди.

Голос Річарда голосно заперечує це, вибухаючи шквалом пхикання і бекання, але Джек того майже не помічає. Це просто добрий старий Раціональний Річард робить що хоче в його голові. З Річардом таке вже було раніше, і вийшов він з іншого боку з більш-менш неушкодженою свідомістю… але йому тоді було дванадцять. Їм обом було по дванадцять тієї осені, коли розум і тіло були значно гнучкішими.

Джек повільно роззирається, але не бачить нічого, крім безкраїх полів (туман над ними розсіюється з настанням ранкового тепла) і синьо-сірих лісів позаду себе… На південний захід десь із милю тягнеться ґрунтова дорога. За нею на горизонті, чи то навіть за горизонтом, на бездоганному літньому небі видніється димок.

Піч – ні, думає Джек, не може бути – надворі липень, можливо, невеличкий завод. І…

Він чує свист, три довгих слабких гудки, що линуть здалеку. Здається, серце вистрибує з грудей, рот розтягується в безпорадній усмішці.

– Там Міссісіпі, їй-богу, – каже він, і немов на підтвердження цього навколо нього польові метелики витанцьовують свій вранішній мереживний танок. Це Міссісіпі, чи як тут її називають. А свист, мої друзі й сусіди…

Ще два розкотистих гудки зустрічають новий літній день. Вони тихі, бо линуть здалеку, так, але зблизька вони були б гучними. Джек у цьому переконаний.

– Це корабель на річці. Величезний, чорт забирай. Можливо, пароплав.

Джек прямує до дороги, переконуючи себе, що це сон, проте анітрохи в це не вірить, хоча й тримається за цю версію, як акробат за балансуючу жердину. Пройшовши приблизно сотню ярдів, він озирається й дивиться назад. Темна лінія зім’ятої тимофіївки, починаючись від того місця, у якому він приземлився, веде аж до нього. Це його слід. Єдиний слід. Далі ліворуч (фактично якраз позаду нього) – житниця й вітряк. «Це мої будинок і гараж, – думає Джек, – принаймні у світі “Шевроле”, війни на Близькому Сході та шоу Опри Вінфрі».