Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 46 страниц)

– Леді Маґовен наснився страшний, страшний кошмар, – повідомляє їй Берні. Він говорить так, неначе перебуває під впливом наркотиків або дуже сонний. – І леді Софі теж сниться кошмар. Ще страшніший. – Він хихотить. – Король був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких. Саме це і снилось Софі, коли вона заснула. – Його хихикання поступово гучнішає, і він каже щось схоже на «містер Манчин». Його губи ворушаться, виставляючи напоказ жовті криві зуби, а змарніле обличчя змінюється. Виявлення здорового глузду, здається, робить його риси ще різкішими. – Ви знаєте містера Маншан? Містера Маншан і його малетького друга Ґорґа? Ви знаєте, що сталося в Чикаґо?

– Припиніть негайно, містере Бернсайд.

– Ви снаєте Фгідс Хаарман, того, шо бувс такий милий? Фони насивали його, фони насивали його, фони насивали його «Фамп, Фамп, Фамп Хановеру», так, так, так фони Фзім, фзім, фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, ха-ха, хо-хо.

– Перестаньте так говорити! – кричить Ребекка. – Ви мене не надурите!

На мить у тьмяних очах Берні знову з’являється вияв здорового глузду. І в той же час зникає. Він облизує губи і каже:

– Прокидайзя, Берн-Берн.

– Як хочете, – каже Ребекка. – Вечеря буде внизу о сьомій, якщо забажаєте. Ідіть подрімайте, гаразд?

Берні дивиться на неї роздратовано і похмуро, тупає ногою, починає знову свій жахливий процес повертання.

– Ви можете записати. Фрітс Хаарман. У Хановері. – Його рот тривожно викривляється в посмішці. – Коли король прийде сюди, можливо, тоді ми потанцюємо разом.

– Ні, дякую. – По спині Ребекки пробігли мурашки, вона йде коридором, вистукуючи каблуками, проте відчуває дискомфорт від усвідомлення, що він проводжає її поглядом.

Маленька гарненька сумочка Ребекки лежить на столі у передпокої без вікна офісу Живчика. Перш ніж зайти, вона відриває листок із блокнота, щоб записати Фрідс Хаарман(?), Ганновер(?), і кладе папірець у середню кишеньку сумочки. Можливо, це нічого й не означає, швидше за все, саме так і є, але хтозна? Вона розлючена, що Бернсайд налякав її, і якби можна було знайти спосіб, щоб використати його ж зброю проти нього, вона зробила б усе можливе, щоб виштовхати його з притулку Макстона.

– Люба, це ти? – гукає Живчик.

– Ні, це леді Маґовен і її дивний кошмар. – Ступаючи великими кроками, вона заходить до офісу Живчика і бачить, що він за столом щасливо підраховує банкноти, які сьогодні скинули на пожертву сини і дочки його клієнтури.

– Моя маленька Беккі здається такою сердитою, – каже він. – Що сталося, хтось із наших зомбі наступив тобі на ногу?

– Не називай мене «Беккі».

– Агов, агов, вище носа. Ти не повіриш, скільки твій солодкомовний коханий виманив сьогодні в родичів. Сто двадцять шість доларів! Гроші, які ніде не зафіксовані! Гаразд, усе ж таки, що не так?

– Чарльз Бернсайд налякав мене, ось що. Його місце в психіатричній лікарні.

– Ти жартуєш? Цей зомбі на вагу золота. Допоки битиметься його серце, у моєму серці завжди знайдеться місце для нього. – Він скалиться, виставляє напоказ повні жмені купюр. – А той, хто займає часточку в моєму серці, завжди зможе займати місце в притулку.

Думки про слова Бернсайда, що король уже був у своєму будинку для прийому гостей, рахував своїх солоденьких, спричиняють неприємні відчуття. Якби Живчик не шкірився з таким торжеством, так розтягуючи губи, Ребекка подумала б, що тоді він би не нагадував про неприємного їй, проте улюбленого для нього мешканця: фзім знились шахітя, чаз, чаз, чаз, – це було досить доречно, як для Френч Лендінґа, у якому панує Рибак.

Смішно, ви ж не думаєте, що старий Берні, як і Живчик, можуть мати хоча б якийсь стосунок до вбивств. Ребекка ніколи не чула, щоб він згадував про вбивства Рибака, окрім одного випадку, коли він обмовився, що ні з ким не зможе навіть заговорити про риболовлю, аж доки Дейл Ґілбертсон не підніме свій товстий зад і не розбереться.

8

Два телефонні дзвінки та особиста причина, яку він намагається заперечити, об’єдналися, щоб витягти Джека Сойєра з кокона Норвей Веллі й перенести його на дорогу Самне-стрит, що веде до поліцейського відділку у Френч Лендінґу. Перший дзвінок був від Генрі, котрий телефонував із кафе під час Симфонічної перерви. Він наполягав на тому, щоб той прислухався до його думки. Швидше за все, сьогодні зранку з тротуару перед притулком Макстона зникла дитина. Чому Джек раніше не хотів устрявати в цю справу, він нікому не пояснював, та це вже нікого й не цікавило. Причиною цього були четверо дітей, які зникли з ласки Рибака, оскільки не було вже жодних надій, що Ірма Френо повернеться коли-небудь додому, хіба ж ні? Четверо дітей!

– Ні, – каже Генрі, – я чув це не по радіо. Це сталося сьогодні вранці.

– Від прибиральника притулку Макстона, – говорить Генрі, – він бачив схвильованого копа, який забирав велосипед і вантажив його до свого багажника.

– Так, – промовляє Генрі, – можливо, я не знаю напевно, проте я переконаний: сьогодні Дейл знаходить тіло бідної дитини – завтра його ім’я буде в усіх газетах. А тоді вибухне від гніву весь округ. Зрозумів? Усвідомлення того, що ти працюєш, значно заспокоїть людей. Джеку, ти більше не можеш насолоджуватись перебуванням у відставці. Ти мусиш узяти участь у цьому розслідуванні.

Джек сказав, що той робить поспішні висновки і що вони поговорять про це пізніше.

Через сорок п’ять хвилин Дейл Ґілбертсон подзвонив, щоб повідомити, що сьогодні вранці перед притулком Макстона зник хлопчик на ім’я Тайлер Маршалл і що батько Тайлера, Фред Маршалл, зараз у відділку наполягає на зустрічі з Джеком Сойєром. Фред – чудовий хлопець, добропорядний сім’янин, солідний громадянин, можна сказати, друг Дейла, але на даний момент він на межі. Очевидно, Джуді, його дружина, і раніше мала певні проблеми з психікою, ще до появи на те серйозної причини, а зникнення Тая довело її до крайності. Вона говорила маячню, травмувалась, перевернула весь будинок.

– Я трохи знаю Джуді Маршалл, – каже Дейл, – гарна, дуже гарна жінка, тендітна, але з твердим характером, маленька, проте стійка, чудова особистість, надзвичайна людина, яка, здавалося, не втратить своєї мертвої хватки, незважаючи ні на що. Здавалося, вона думала, чи навіть знала, що Тая викрали, ще до того, як знайшли велосипед. Сьогодні ввечері їй стало настільки зле, що Фред був змушений подзвонити лікарю Скарді й відвезти її до лютеранського шпиталю в Ардені округу Френч, у якому, одним оком на неї глянувши, жінку направили в палату психіатричного відділення. Тож можеш собі уявити, як зараз Фреду. Він наполегливо хоче поговорити з тобою. Я у вас не вірю, сказав він мені.

– Ну, – каже Дейл, – якщо ти не приїдеш сюди, Фред Маршалл готовий їхати до тебе додому, ось такі справи. Я ж не прив’яжу чоловіка на ланцюг і не замкну його лише заради того, щоб тримати якомога подалі від тебе. Джеку, ти нам потрібен понад усе.

– Гаразд, – говорить Дейл, – я знаю, що ти нічого не обіцяєш. Сам вирішуй, що робити.

Невже цих слів вистачило, щоб змусити його сісти в пікап і поїхати дорогою Самне-стрит? Схоже, Джек щось собі накрутив, щось загадкове, ледь зрозуміле, беззмістовне, і це стало третім фактором. Воно нічого не означало. Легке збудження нервової системи, зростання тривоги – і це логічно за даних обставин. Таке може статися з кожним. У нього було відчуття, неначе він тікає з дому, – то й що? Його немає кому звинувачувати у втечі. Він їде назустріч, а не тікає від того, від чого йому найбільше хотілося б утекти – таємничого виру злочинів Рибака. До того ж він зовсім не хотів би ускладнювати своє і без того складне становище. Друг Дейла, батько зниклої дитини, Фред Маршалл, наполягав на розмові з ним; гаразд, поговоримо. Якщо півгодини з детективом у відставці можуть допомогти Фреду Маршаллу розібратись зі своїми проблемами, то він готовий пожертвувати своїм часом.

Решта – суто особисте. Сни наяву, яйця вільшанки змішуються в голові, але це суто особисте. Це все можна перечекати, виправдати, розібрати. Жодна людина, що мислить тверезо, не сприйняла б серйозно всі ті дивацтва, які з ним відбуваються і які то з’являються, то зникають, неначе літня гроза. За інерцією пролетівши на зелене світло в Централії, він рефлекторно звертає увагу на «гарлеї», вишикувані на автостоянці біля «Сенд Бар». У нього з’являється відчуття, що він свідомо їде на зустріч із новими труднощами. Має бути вагома причина на те, щоб не могти, а точніше, не хотіти відчиняти двері холодильника. Через неприємні сюрпризи двічі думаєш, перш ніж це зробити. Коли в його вітальні зникло світло, він пішов до шухляди, у якій було близько півдюжини нових галогенних лампочок, але так і не зміг її висунути. Власне кажучи, він не міг висунути жодної шухляди, відчинити жодної шафки чи шафи-купе по всьому будинку, тож тепер у нього виникали проблеми, навіть коли йому просто хотілося зробити собі чашку чаю, переодягнутися чи приготувати обід. Він не може нічого, окрім як без особливого ентузіазму гортати книжки й дивитися телевізор. Поштова скринька теж погрожувала, що в ній заховалася піраміда, викладена з яєць вільшанки, тож він вирішив забрати пресу (фінансові звіти, журнали, а також рекламні брошурки) завтра.

– Не треба перебільшувати, – каже Джек сам до себе. – Я міг відчинити дверцята будь-якої шафки чи висунути будь-яку шухляду, але просто не хотів. Я не боявся, що можуть посипатись яйця вільшанки з холодильника чи комода, просто не хотілося знайти ще одне. Покажіть мені психіатра, який скаже, що це просто нервове, і я покажу вам дебіла, який нічого не розуміє в психології. Службовці з чималим досвідом часто полюбляють казати, що робота у відділі вбивств призводить до каші в голові. Це, чорт забирай, першопричина того, що я пішов у відставку!

А що мені залишалося робити: утримуватися на службі доти, доки я не вистрелив би собі в рот зі свого ж револьвера? Генрі Лайден, ти розумник і ти мені подобаєшся, але є деякі речі, які ти не РОЗУМІЄШ!

Гаразд, він поїде на Самне-стрит. Усі кричать на нього, щоб він зробив бодай щось, тож він і робить. Він привітається з Дейлом, із хлопцями. Сяде поруч із цим Фредом Маршаллом, солідним громадянином, у якого зник син, наговорить йому сім мішків гречаної вовни про те, що немає нічого неможливого, і так далі і тому подібне, ФБР діє рука в руку з нами, а у відділку працюють найкращі детективи у світі. Отаких сім мішків гречаної вовни. Джек розумів так, що його головним обов’язком було погладити Фреда Маршалла за шерстю, щоб заспокоїти, мов пораненого кота; коли Маршалл заспокоїться, Джек сподівався, очікувана від нього співпраця – його обов’язок, як усі вважали, – буде виконана, і він спокійно зможе повернутися до свого особистого життя. Якщо Дейлу це не сподобається, хай стрибає в Міссісіпі; якщо це не сподобається Генрі, Джек відмовиться читати «Похмурий дім» і натомість змусить його слухати Лоуренса Велка, Вон Монро або щось так само жахливе. Паршивий «Диксиленд». Багато років тому хтось дав Джеку диск під назвою «Огрядний Манассас і всі зірки на танцювальній прогулянці з Хохулею». Півхвилини «Огрядного Манассаса» – і Генрі благатиме пощади.

Такі думки дозволяють Джеку не перейматися з приводу вагань, які в нього виникають, коли він хоче відчинити буфет чи шафу, адже це, як йому зараз здається, звичайне небажання, а не фобія. Хоча його думки, як завжди, витають десь далеко, попільничка під панеллю дражнить і дратує його ще відтоді, як він сів у пікап. Так би мовити, зловісна багатозначність, аура прихованої злоби оточує маленьку попільничку.

Чи боїться він, що маленьке синє яйце ховається в маленькій попільничці? Звичайно, що ні. Там немає нічого, крім порожнечі та чорної пластмаси. У такому разі він може її витягти.

Будівлі передмістя Френч Лендінґа пропливають повз вікна пікапа. Джек був приблизно на тому ж піку цікавості, що й Генрі, коли вмикав «Брудну сперму». Безумовно, він може відсунути попільничку. Немає нічого простішого. Просто берешся пальцями й тягнеш. Найпростіша річ у світі. Він простягає руку. Перш ніж його пальці торкаються попільнички, він смикає руку назад. Краплі поту, що стікають лобом, затримуються на бровах.

– Це не так уже й важко, – каже він уголос. – У тебе якісь проблеми, Джекі?

Він знову простягає руку до попільнички. Раптом усвідомивши, що нижній частині панелі приділяє більше уваги, ніж дорозі, він підводить погляд і знижує швидкість наполовину. Він не хоче загальмувати і зупинитись. Заради Бога – це всього лише попільничка. Його пальці торкаються попільнички, потім жолобка за нею. Джек ще раз дивиться на дорогу. Тоді з рішучістю, з якою медсестра зриває лейкопластир з волохатого пуза пацієнта, різко смикає на себе прикурювач. Сьогодні вранці незрозуміло чому він від’єднав його, і тепер той злетів на три дюйми вгору і нагадав чорно-сіре яйце.

Він з’їжджає з траси, летить забур’яненим узбіччям просто до телефонного стовпа. Прикурювач летить назад до попільнички зі звуком, притаманним металевому предмету, а не яйцю. Телефонний стовп дедалі ближче і ближче. Ледь не зіткнувшись із ним, Джек гальмує і різко зупиняє авто. Попільничка страшенно деренчить і брязкотить. Якби він не зменшив швидкість перед тим, як витягнути попільничку, то достоту би в’їхав у стовп, що зараз опинився в чотирьох футах від капота. Джек витирає піт з обличчя й бере до рук прикурювач.

– Лайно собаче. – Він засовує прикурювач назад і відкидається на спинку сидіння. – Не дарма кажуть, що паління вбиває людей, – вимовляє він.

Цей жарт надто легенький, щоб розвеселити його. Наступні кілька секунд він просто сидить, спершись на спинку сидіння, і розглядає транспорт, який час від часу з’являється на Лаял-роуд. Коли пульс, так би мовити, нормалізувався, він нагадує сам собі, що все ж таки відсунув попільничку.

Джек іде повз три велосипеди, які стоять рядком біля дверей, заходить до відділку, а там на нього вже чекає білявий розпелеханий Том Лунд. Молодий офіцер рвучко підводиться з-за стола, підходить і шепоче, що Дейл і Фред Маршалл чекають на нього в кабінеті Дейла, тож він його проведе. Вони, безсумнівно, будуть раді його бачити.

– І я теж радий, лейтенанте Сойєр, – додає Лунд. – Я просто змушений це сказати. Ви нам потрібні.

– Називай мене Джек. Я вже не лейтенант. Я вже навіть не коп.

Джек познайомився з Томом Лундом під час розслідування справи Кіндерлінґа. Йому ще тоді сподобались запал і захват цього молодика, котрий любить свою роботу, свою форму і свій значок, глибоко поважає начальника, а Джека й поготів. Лунд покірно годинами сидів біля телефону, в архівах, у своєму авто, неодноразово перевіряючи деталі, щоб знайти бодай якусь зачіпку в справі страхового агента фермерських господарств із Вісконсину і двох дівчат, що працювали в «Сансет Стріп». Тоді Том Лунд випромінював енергійність, був схожий на капітана шкільної команди, який уперше вийшов на поле.

Він уже не має такого вигляду, зауважує Джек. У нього темні кола під очима, шкіра на обличчі напнулася. Причиною цьому є не просто недосипання і перевтома: у його очах переляк і безпорадність, що, зазвичай, буває в тих, хто зазнав значного морального шоку. Рибак сильно попсував Томові нерви.

– Подивимось, чим я зможу допомогти, – каже Джек, тим самим обіцяючи навіть більше, ніж сам на те розраховує.

– Нам, безперечно, буде корисна будь-яка ваша допомога, – каже Лунд.

Це і так багато, цього більше ніж достатньо. Коли Лунд повертається і веде його до кабінету, Джек думає: «Я тут не для того, щоб бути вашим спасителем». Така думка миттєво спричиняє в нього почуття провини.

Лунд стукає, відчиняє двері, щоб повідомити про прихід Джека, показує, щоб той заходив, а сам зникає, мов привид. Він залишається непоміченим обома чоловіками, оскільки вони, підвівшись зі стільців, зосереджено дивляться на обличчя гостя – один із очевидною вдячністю, а другий з тим самим почуттям, але вкупі з цілковитою безпорадністю, змушуючи Джека відчувати ще більшу незручність.

– Дякую, що погодилися приїхати, – каже Фред Маршалл після того, як Дейл познайомив їх, – я вам дуже вдячний. Це все, що я можу… – Він простягає праву руку, що збоку нагадує рукоятку помпи. Коли Джек подає руку у відповідь, на обличчі Фреда Маршалла з’являється більше нових емоцій. Він ловить руку Джека, здається, ловить так, як тварина хапає свою жертву. Міцно ручкається безліч разів. Його очі наповнені слізьми. – Я не можу… – Маршалл забирає руку й витирає сльози з обличчя. Тепер його мокрі очі виражають чутливість. – Чоловіче добрий, – каже Фред, – ви навіть не уявляєте, який я радий, що ви тут, містере Сойєр. Чи називати вас лейтенант?

– Можна просто Джек. Чому б вам обом не розповісти мені, що сьогодні сталося?

Дейл показує на стілець, усі троє сідають; болюча, проте, по суті, звичайна історія Фреда, Джуді й Тайлера Маршалла починається. Фред говорить першим, розповідає все досить детально. За його версією, відважну жінку із серцем левиці, люблячу дружину і матір зламали незрозумілі негаразди, які спричинили багатогранні зміни в її організмі, що виявлялися в розладах і симптомах дивацтва, які її недолугий егоцентричний чоловік не хотів помічати. Вона белькотала абсурдні слова, писала божевільні нісенітниці на аркушах нотатника, пхала їх до рота й намагалася проковтнути. Вона заздалегідь передбачила трагедію, що і вибило її з колії. Звучить безглуздо, але егоцентричний чоловік думає, що це правда. Так і є, він думає, що це правда, адже міркує над цим відтоді, як уперше розповів Дейлу, і хоча це звучить дико, проте в цьому є певний сенс. Інакше як іще можна пояснити це все? Отже, він думає, що він думає, що його дружина почала втрачати розум, бо знала заздалегідь, що Рибак наближається. Як на нього, то таке досить можливо. Наприклад, хоробра стривожена дружина знала, що її чудовий, гарний син зник, ще до того, як її дурнуватий егоцентричний чоловік, котрий пішов на роботу, неначе це був звичайний день, розповів їй про велосипед. Це було вагомим підґрунтям його слів. Гарний маленький хлопчик пішов із трьома своїми друзями, але повернулись лише троє друзів, а велосипед «Швін» його маленького синочка та одну з його зношених кросівок офіцер Денні Чеда знайшов на тротуарі біля притулку Макстона.

– Денні Чіта? – запитує Джек, який так само, як і Фред Маршалл, починає думати, що він думає про багато тривожних речей.

– Чеда, – каже Дейл і називає прізвище по буквах.

Дейл розповідає власну, значно коротшу версію історії. У розповіді Дейла Ґілбертсона хлопчик поїхав кататися на велосипеді та зник, очевидно, у результаті викрадення з тротуару перед притулком Макстона. Це все, що Дейл знає, проте він переконаний, що Джек Сойєр зможе заповнити більшість прогалин.

Джеку Сойєру, на котрого уважно дивляться обоє чоловіків у кімнаті, потрібен деякий час, щоб упорядкувати три думки, які він зараз обмірковує. Перша – це, власне, не стільки думка, скільки висновок, у якому криється думка з того моменту, як Фред Маршалл потис йому руку та промовив «чоловіче добрий»: Джек ловить себе на думці, що йому подобається цей тип – несподіваний поворот у сюжеті сьогоднішнього вечора. Фред Маршалл справляє на нього таке ж враження, як хлопець із постера на жителів маленького провінційного міста. Розмісти його фото на рекламних щитах із продажу нерухомості – і багато хто купить додатковий будинок у Мілуокі або Чикаґо. Маршалл дружелюбний, має красиве обличчя та струнке тіло бігуна, що свідчить про відповідальність, порядність, вихованість і добросусідство, скромність і щире серце. Чим більше Фред Маршалл звинувачує себе в недолугості й егоїзмі, тим більше він подобається Джеку. А чим більше він йому подобається, тим більше Джек співчуває його жахливій долі, тим більше хоче йому допомогти. Джек приїхав у відділок, очікуючи, що зреагує на Дейлового друга як поліцейський, але його рефлекси копа від бездіяльності значно заіржавіли. Він реагує як пересічний громадянин. Джек чудово знає, що копи рідко ставляться по-товариськи до цивільних осіб, які опиняються в центрі розслідування злочину, а на ранніх стадіях – ніколи. (Підґрунтям до такої реакції стала думка, що Фред Маршалл не буде нічого приховувати від того, з ким він у хороших стосунках.)

Доки Джек розкладає третю думку по поличках, він озвучує другу, яка є одночасно і думкою копа, і думкою пересічного громадянина і яка є виявом заіржавілих рефлексів копа.

– Велосипеди, які я бачив надворі, належать друзям Тайлера? Хтось їх зараз допитує?

– Боббі Дюлак, – каже Дейл. – Я говорив з ними, коли вони щойно прийшли, проте так нічого й не допитався. З їхніх слів, вони були всі разом на Чейз-стрит, а тоді Тайлер поїхав від них сам. Вони стверджують, що нічого не бачили. Можливо, і справді не бачили.

– Але думаєш, вони знають більше?

– Їй-богу, так і є. Але я не знаю, що, в біса, це може бути, до того ж їх треба відправити додому, перш ніж батьки почнуть сердитись.

– Хто вони, як їх звати?

Фред Маршалл складає пальці докупи, неначе тримається за ручку невидимої бейсбольної битки.

– Еббі Векслер, Тіджей Реннікер і Ронні Мецгер. Це діти, з якими Тай тинявся цього літа. – За цими словами криється натяк на незадоволення.

– Звучить так, неначе ви сприймали їх як не найкращу компанію для свого сина.

– Та ні, – каже Фред, упіймавши себе на внутрішньому протиріччі між бажанням сказати правду і вродженим бажанням уникати виявів несправедливості. – Я б не був таким категоричним. Еббі, схоже, – задирака, а інші двоє, можливо, трохи… відсталі в розвитку? Я сподіваюся… точніше, сподівався… Тай зрозуміє, що він кращий за них, і проводитиме свій вільний час із дітьми свого, розумієте…

– Свого рівня.

– Саме так. Проблема в тому, що мій син дещо замалий на зріст для свого віку, а Еббі Векслер… м-м…

– Надто огрядний і високий для свого віку, – каже Джек. – Для задираки – це просто ідеально.

– Ви знаєте Еббі Векслера?

– Ні, але я бачив його сьогодні вранці. Він був із вашим сином і ще двома хлопцями.

Дейл підстрибує у кріслі, а Фред Маршалл випускає невидиму битку.

– Коли це було? – запитує Дейл.

– Де? – одночасно запитує Фред Маршалл.

– На Чейз-стрит, близько десяти хвилин по восьмій. Я приїхав, щоб забрати Генрі Лайдена з роботи й відвезти додому. Коли ми були на виїзді з міста, хлопці виїхали велосипедами на дорогу просто переді мною. Ваш син мені сподобався, містере Маршалл, він видався мені чудовою дитиною.

Широко розплющені очі Фреда Маршалла свідчать про те, що якась надія, свого роду сподівання, з’являються, немов примара; Дейл заспокоюється.

– Усе збігається. Це, мабуть, якраз перед тим, як Тай поїхав від них. Якщо він поїхав.

– Або вони зірвалися й поїхали, залишивши його самого, – каже батько Тая. – Вони завжди їздили на велосипедах швидше за Тая, тож іноді, розумієте… вони дражнили його.

– Гналися вперед, залишаючи його самого, – каже Джек.

Похмурий кивок бідолашного батька, Фреда Маршалла, говорить про принизливе дитинство його сина. Джек пам’ятає лихе вороже обличчя і зведений угору палець Еббі Векслера й те, як його здивував дивний засіб самозахисту хлопчика. Дейл сказав, що помітив частку брехні в історії хлопців, але для чого їм брехати? Хай би якою була на те причина, ініціатором брехні, швидше за все, був Еббі Векслер. А інші двоє його підтримали. На мить відкинувши третю думку, Джек каже:

– Я хочу поговорити з хлопцями, перш ніж ти випровадиш їх додому. Де вони?

– Кімната для допитів угору сходами. – Дейл показує пальцем на стелю. – Том проведе тебе нагору.

Кімната нагорі, здається, призначена для того, щоб здобувати зізнання через нудьгу і розпач: світло-сірі стіни, сірий металевий стіл, одне вузьке вікно, немов щілина в стіні замку. Коли Том Лунд заводить Джека в кімнату для допитів, у нього складається враження, що четверо присутніх там уже підкорилися її свинцевій атмосфері. Боббі Дюлак оглядає їх та перестає барабанити олівцем по столу, а потім каже:

– Так! Ура, Голлівуд. Дейл казав, ви приїдете. – Навіть має не надто впевнений вигляд у цій похмурій кімнаті.

– Ви хочете допитати цих хуліганів, лейтенанте?

– Лишень хвилинку.

Двоє з трьох цих хуліганів сидять за іншим краєм стола і з острахом дивляться на Джека, коли той підходить до Боббі Дюлака, неначе побоюються, що він запроторить їх до тюремної камери. Слова «допитати» і «лейтенант» створили ефект свіжого канадського крижаного вітру. Еббі Векслер скоса дивиться на Джека, намагаючись триматися стійко, Ронні Мецгер сидить поруч із ним і, вирячивши очі, крутиться на стільці. Третій хлопчик, Тіджей Реннікер, схилив голову на схрещені руки і, здається, спить.

– Розбуди його, – каже Джек. – Я маю щось сказати і хочу, щоб ви всі це почули.

Насправді він не знає, що сказати, але хоче, щоб ці хлопці звернули на нього увагу. Тепер він переконався, що Дейл мав рацію. Якщо вони не брешуть, то принаймні щось приховують. Ось чому вони злякалися його несподіваної появи в їхній сонній атмосфері. Якби Джек перебував на службі, то одразу б розділив хлопців і допитав би кожного окремо, але за даних обставин просто змушений був виправляти помилку Боббі Дюлака. Він має обробити їх колективно, перш за все налякавши. Він не хоче тероризувати хлопців, просто пришвидшить у них серцебиття, після цього він зможе їх розділити. Найслабший і найпричетніший серед них уже заявив про себе. У Джека не виникає жодних докорів сумління, що йому доводиться брехати, адже це заради отримання інформації.

Ронні Мецгер штовхає Тіджея в плече й каже:

– Прокидайся дов-буре… бовдуре.

Хлопець спросоння стогне, здіймає голову над столом, починає потягувати руки. Він зосереджує погляд на Джекові, кліпає очима, а тоді сідає рівно на своєму стільці.

– З поверненням, – каже Джек. – Дозвольте відрекомендуватись і пояснити, чому я тут. Мене звати Джек Сойєр, я лейтенант, працюю у відділі вбивств у Департаменті поліції Лос-Анджелеса. У мене чудова репутація, а також повно подяк і медалей. За яким би поганцем я не ганявся, обов’язково маю впіймати. Три роки тому я приїздив сюди з Лос-Анджелеса. Уже через два тижні чоловіка на ім’я Торнберґ Кіндерлінґ повезли в наручниках до Лос-Анджелеса. Оскільки я вже знаю цю місцевість і працював зі співробітниками цих правоохоронних органів, головне управління поліції направило мене сюди, щоб допомогти розслідувати справу Рибака. – Він опускає погляд, щоб подивитися, чи посміхається Боббі Дюлак, слухаючи таку маячню, проте той сидить за столом непорушно. – Ваш друг Тайлер Маршалл був з вами до того, як зник сьогодні вранці. Чи викрав його Рибак? Ненавиджу це казати, але думаю, що так і є. Можливо, ми повернемо Тайлера, можливо, ні, але я вирішив зупинити Рибака, тому ви маєте розповісти мені все, що сталося, до найдрібніших деталей. Ви маєте бути зі мною абсолютно чесними, тому що, якщо ви збрешете або щось приховаєте, вас можуть звинуватити в перешкоджанні здійснення правосуддя, а це справді серйозний злочин. Офіцере Дюлак, який мінімальний строк за скоєння злочину у Вісконсині?

– П’ять років, я впевнений, – каже Боббі Дюлак.

Еббі Векслер покусує внутрішній бік щоки; Ронні Мецгер відводить погляд і похмуро дивиться на стіл; Тіджей Реннікер тупо споглядає у вузьке вікно.

Джек сідає поруч із Боббі Дюлаком:

– До речі, це я сьогодні вранці їхав за кермом пікапа, коли один із вас показав мені палець. Не можу сказати, що дуже радий знову вас бачити.

Дві голови повертаються в бік Еббі, який страшенно мружиться, вигадуючи, як вирішити цю нову проблему.

– Я цього не робив, можливо, вам здалося.

– Ти брешеш, а ми ще навіть не починали говорити про Тайлера Маршалла. Я даю тобі ще один шанс. Кажи мені правду.

Еббі самовдоволено посміхається:

– Я не показую фак незнайомим людям.

– Підведися, – каже Джек.

Еббі дивиться навколо, але його друзі не зустрічаються з ним поглядом. Він відсовує крісло й невпевнено підводиться.

– Офіцере Дюлак, – каже Джек, – виведіть цього хлопця і потримайте його там.

Боббі Дюлак виконує свою роль ідеально. Він підводиться зі стільця, прямує до Еббі, не зводячи з нього очей. Він нагадує пантеру на шляху до розкішної трапези. Еббі Векслер відстрибує назад і намагається зупинити зведену долоню Боббі.

– Ні, не треба, вибачте, гаразд, так, я показував.

– Надто пізно, – каже Джек.

Він спостерігає, як Боббі хапає хлопця за лікті й веде до дверей. Червоний і спітнілий Еббі намагається щосили впиратися ногами, проте його руки стиснені, тому він змушений нахилитися вперед. Він видирається, скавучить і плаче. Боббі Дюлак відчиняє двері й витягує його в похмурий коридор. Двері захряскаються, таким чином відсікаючи крик страху. Двоє хлопців, що залишилися, побіліли, як молоко, вони, здається, завмерли.

– Не хвилюйтеся за нього, – каже Джек. – З ним усе буде гаразд. Через п’ятнадцять-двадцять хвилин ви всі підете додому. Просто я не думаю, що є про що говорити з тим, хто бреше, і це все. Запам’ятайте: навіть найгірший коп знає, коли йому брешуть, а я чудовий коп. Отже, що ми зараз робимо. Ми поговоримо про те, що сталося сьогодні вранці, про те, що робив Тайлер, як ви залишили його, де ви були, що ви робили, потім – чи нікого не бачили і таке інше. – Він відкидається на спинку стільця та кладе руки на стіл. – Продовжуйте, розповідайте, як усе було.

Ронні й Тіджей дивляться один на одного. Тіджей кладе вказівний палець правої руки до рота і передніми зубами починає гризти ніготь.

– Еббі показав вам палець, – каже Ронні.

– Серйозно? Що далі?

– Е-е, Тай сказав, що йому треба кудись поїхати.

– Треба кудись поїхати, – приєднується Тіджей.

– Де ви на той час були?

– Е-е… біля гамазину «Асортимент».

– Магазину, – каже Тіджей. – Не гамазин, недоріко, а ма-га-зин.

– І?

– І Тай сказав… – Ронні дивиться на Тіджея. – Він сказав, що йому треба кудись поїхати.

– Куди він поїхав, на схід чи захід?

Хлопці реагують на це запитання, неначе воно прозвучало іноземною мовою. Вони збентежено мовчать.

– До річки чи від річки?

Вони знову глянули один на одного. Питання звучало англійською, але відповісти вони не можуть. Нарешті Ронні каже:

– Я не знаю.

– А як щодо тебе, Тіджею? Ти знаєш?

Тіджей хитає головою.

– Добре. Це чесно. Ви не знаєте, тому що він вас не покидав, чи не так? І насправді, він не казав, що йому треба кудись поїхати, правда? Можу заприсягтися, це вигадав Еббі.

Тіджей крутится, а Ронні з трепетом і подивом пильно дивиться на Джека як на Шерлока Холмса.

– Пам’ятаєте, я проїхав повз вас своїм пікапом? – Вони кивають в унісон. – Тайлер був із вами. – Вони знову кивають. – Ви вже з’їхали з тротуару, що йде повз магазин «Асортимент», ви поїхали на схід по Чейз-стрит – у протилежний від річки бік. Мені було видно вас у дзеркалі заднього огляду. Еббі крутив педалі дуже швидко. Ви обоє майже наздогнали його. Тайлер був менший за вас, тому залишився позаду. Тож я знаю, що він не поїхав сам. Просто він не міг вас наздогнати.