Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 46 страниц)

Ну, розумієте, це неначе хтось смикав мене за мотузочки, неначе хтось інший їхав за кермом…

Перші слова, що вирвалися з пельки Анджело Леоне, урятували Джека від катастрофи.

– Тільки не кажи, що ти, амбіційне паршиве чмо, тут просто так.

Кар’єра, створена таким піратським способом, який застосовував Леоне, неминуче підпадає під небезпеку офіційного розслідування. Те, що він перейшов до іншого відділку поліції, не дало би бажаного результату, якби преса зацікавилася цими незаконними операціями. Кожні десять-двадцять років підлабузники, інформатори, скиглії, донощики, обурені громадяни й надто тупі копи, які не дотримуються одвічної традиції держалися разом, вставляли в колективний анус преси вибухівку, що зумовлювала хвилю кровопролиття. Параноя Леоне, породжена усвідомленням провини, миттєво наштовхнула його на думку, що першокласний поліцейський із відділу розслідування вбивств Лос-Анджелеса прибув задля збору інформації про нього.

Як Джек і передбачав, твердження про те, що його притягувало це місце, як полум’я вабить вогняного коня, лише збільшило підозру Леоне.

– Отже, ти випадково опинився на місці розслідування. Гаразд. Тепер слухай мене. Якщо я бодай краєм вуха почую твоє ім’я, принаймні протягом наступних півроку, ти мочитимешся через трубочку до кінця життя. А тепер вали звідси і не заважай мені працювати.

– Анджело, я вже йду.

Напарник Леоне вже підходив до них, прямуючи добре освітленим пірсом. Леоне підморгнув і махнув, щоб той повертався.

Не маючи наміру цього робити, навіть не думаючи про це, очі Джека поглянули повз детектива на труп перед каруселлю. З набагато більшою силою, ніж першого разу, дике створіння, що сиділо в його грудях, вигиналося, розгорталося, простягало крила, руки, лапи, хай би що то було, за допомогою потужної хвилі намагалося звільнитися.

Крила, руки, лапи розривали Джекові легені. Жахливі пазурі вивертали його шлунок.

Він як детектив з розслідування вбивств, як лейтенант, у жодному разі не міг собі дозволити виблювати, щоб не подумали, що це через те, що він побачив труп. Джек щосили намагався стримувати те, що йому було «заборонено». Жовч обпалювала горлянку, він заплющив очі. Сузір’я сяйливих цяток замайоріло з того боку повік. Огидне, смердюче створіння рвало і метало, намагаючись звільнитися.

…Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвим на пірсі Санта-Моніки…

Ні. Нізащо. Стукай скільки захочеш – я все одно не впущу.

Крила, руки, лапи заспокоїлись; створіння зменшилось і стало не більшим за цятку, що дрімає. З успіхом уникнувши «забороненого», Джек зрозумів, що може розплющити очі. Він навіть не уявляв скільки минуло часу. Зморшкувате чоло, похмурі очі й видовжений рот Анджело Леоне на відстані шість дюймів займав увесь вільний простір перед Джеком.

– Що ми тут робимо? Розглядаємо нашу ситуацію?

– Я хочу, щоб той ідіот заховав свою гітару.

Це був найдивніший поворот того вечора.

– Гітара? Я не чую ніякої гітари.

Джек зрозумів, що він теж не чує.

Хіба не намагалася б будь-яка розсудлива людина викреслити такий епізод із пам’яті? Викинути це сміття за борт своєї свідомості? Із цим нічого не вдієш, жодним чином не застосуєш, то навіщо його тримати? Інцидент на пірсі нічого не означав. Ні з чим не пов’язаний, несуттєвий. Після того як подружка його відшила, у нього відбулося короткочасне затьмарення розуму, тому він опинився на місці розслідування злочину. Це лишень прикра помилка.

Через п’ятдесят шість днів і одинадцять годин першокласний поліцейський проник до кабінету капітана, поклав значок поліцейського і зброю, повідомивши, на превеликий подив капітана, про свою термінову відставку. Нічого не знаючи про його сутичку з детективом Леоне на пірсі Санта-Моніки, капітан не запитував, чи приводом такого рішення лейтенанта стала карусель і мертвий чорношкірий; навіть якби він і запитав, то Джек сказав би йому, що це смішно.

Не йди туди, радить він сам собі, і таки не йде. У пам’яті виринають кілька мимовільних кадрів, схожих на моментальні спалахи, у яких він бачить дерев’яну голову поні, роздратовану пику Анджело Леоне, а також мертвий об’єкт у центрі картини, свідком якої аж ніяк не мав би бути, – спалахи блискавки, від яких він намагається відсахнутися, щойно вони з’являються. Це схоже на магічне дійство. Це магія, хороша магія. Він чудово знає, що ці образи вигнання являють собою одну з форм самозахисту. Потреба в такій захисній магії залишається незрозумілою, але вона є, і до того ж достатньо мотивована. Якщо хочеш приготувати омлет, то маєш збити яйця, – цитуючи бездоганного авторитетного Дюка Вейна.

Крім того, Джек Сойєр чує безглузді дитячі голоси, які промовляють слово «полісмен». Від них він теж намагається відсахнутись, виконавши магічний трюк, проте вони залишаються і дзижчать, як осиний рій.

Зрештою, не так уже ідеально в нього все виходить. Він топчеться на місці й дивиться на яйця, з якими явно щось не так, хоча він не розуміє, що саме. Яйця ухиляються від сприйняття. І яйця це тільки найменше з усього. У полі зору заголовок на всю ширину першої сторінки «Вісника Ла-Рів’єр», здається, підіймається зі сторінки газети і пливе до нього. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» Ні, досить, він відвертається, із жахом розуміючи, що сам викликає справу Рибака. Як вам «…ПО СТЕЙТЕН-АЙЛЕНДУ» або «…ПО БРУКЛІНУ», де справжній Альберт Фіш, якщо такий насправді був, чинив страшні діяння і вбив дві свої жертви?

Усе це доводить його до божевілля. Двоє мертвих дітей, дівчинка Френо зникла і, мабуть, уже мертва, з’їдені частини тіла, ненормальний, який копіює Альберта Фіша… Дейл наполягає, щоб він допоміг йому розібратися із цією справою. Деталі проникають у голову, неначе забруднювальна речовина. Чим більше він дізнається – як для людини, котра щиро хоче залишатись необізнаною, Джек знає надто багато, – тим більше отрути проникає в його кров, викривляючи здатність логічно сприймати дійсність. Він приїхав сюди, до Норвей Веллі, тікаючи від світу, який раптом став ненадійним і еластичним, неначе перетворився на рідину під тиском гарячої пари. Протягом останнього місяця в Лос-Анджелесі цей гарячий тиск став нестерпним. Абсурдність визирала із темних вікон і щілин між будівлями, погрожуючи, що оживе, набуде форми. На вихідних у нього з’являлось відчуття, що його легені змащені помиями, починав задихатись і вимушений був боротися з нудотою, тож почав працювати безупину, намагаючись розслідувати якомога більше справ. (Він надто багато працював, і це стало його діагнозом, тож ми навряд чи маємо право засуджувати капітана за те, що заява першокласного поліцейського про відставку його так здивувала.)

Він вирішив заховатись у цьому маловідомому куточку сільської місцевості, у цьому укритті, край жовтої квітучої галявини, віддаленої від світу небезпек і божевілля, відлеглий щонайменше на двадцять миль від Френч Лендінґа і навіть на чималу відстань від дороги до Норвей Веллі. Проте схованка не виконала своєї ролі. Те, від чого він так намагався втекти, знову вирувало, навіть тут, у його цитаделі. Якби він піддався своїй багатій фантазії, то вирішив би, що те, від чого він утікав протягом трьох останніх років, винюхувало сліди і зрештою таки вистежило його.

У Каліфорнії корчило його саме через роботу, тож тепер, у західному Вісконсині, він має триматись якомога далі від цього божевілля. Іноді серед ночі він прокидається через відлуння незначного плаксивого розбещеного голосу, що промовляє: «Немає більше полісмена, я не буду, надто близько, надто близько». Джек Сойєр не хотів навіть замислюватися над тим, що саме було надто близько; відлуння лише зайвий раз доводить, що він має уникати ще більшого затьмарення.

У Дейла кепські справи, він це знає і переймається через те, що не може приєднатись до розслідування, а також через те, що не може пояснити причину відмови своєму другові. Дейл однозначно ризикує своїм задом, але в нього немає іншого вибору. Він хороший начальник поліції, навіть занадто хороший для Френч Лендінґа, але недооцінює внутрішню політику, тому дозволяє поліцейським себе підставляти. Прикриваючись тим, що їх вирядила місцева влада, Браун і Блек, детективи поліції штату, підкладають спини і поступаються тим самим Дейлу Ґілбертсону, котрий думає, що вони роблять йому велику послугу: затягують петлю на шию. Дуже кепсько, Дейл розуміє, що фактично стоїть над прірвою з чорним мішком на голові. Якщо Рибак скоїть ще одне вбивство… Ну, Джек Сойєр висловить свої найщиріші співчуття, зараз він не може чаклувати, вибачте. Джека зараз непокоять терміновіші справи.

Червоне пір’я, наприклад. Маленьке пір’я. За місяць до того, як розпочались убивства, в уяві Джека почало з’являтися червоне пір’я, якого ставало дедалі більше, і жодні магічні трюки тому не могли завадити. Одного ранку, коли він вийшов зі спальні і почав спускатися, щоб приготувати сніданок, одна червона пір’їна, пір’їнка, менша за дитячий пальчик, здавалось, спустилася з похилої стелі на горішню сходинку. Тієї ж миті над ним плавно спустились ще дві чи три пір’їни. Овальна ділянка штукатурки діаметром у два дюйми, здалося, підморгнула, а тоді розтулилася, неначе око, око з якого посипався товстий стовп пір’я, що летів зі стелі, неначе виходив з труби. Вибух пір’я, ураган пір’я бив його по грудях, зведених руках і голові.

Але цього…

Цього ніколи не було.

Проте це ще не все, сталось іще дещо, але йому знадобились одна-дві хвилини, щоб зрозуміти. Нервові клітини мозку дали осічку. Психорецептори поглинули не той хімічний елемент, або той, що потрібно, проте із великим передозуванням. Перемикач, який щоночі вмикав образи, за фальшивим сигналом увімкнув сон наяву. Сон наяву був схожим на галюцинацію, але галюцинації виникають у запухлих алкоголіків, наркоманів, божевільних, особливо параноїдальних шизофреників, з якими Джеку не раз доводилося мати справу, коли був полісменом. Джек не підпадає під жодну із цих категорій, враховуючи останню. Він знає, що не є параноїдальним шизофреником чи божевільним. Якщо ви гадаєте, що Джек Сойєр – псих, то ви самі такі. Він абсолютно, принаймні на дев’яносто дев’ять відсотків, переконаний у своїй розсудливості.

Якщо це не галюцинації, то летюче пір’я – це сон наяву. Ще можна було б припустити, що все це відбувається насправді, але це пір’я не має нічого спільного з реальністю. Яким був би наш світ, якби такі речі могли траплятися з нами насправді?

Раптом Джордж Ретбун заволав:

– Мені боляче говорити про це, справді боляче, тому що я люблю нашу стару «Брю Крю», і ви це чудово знаєте, але інколи наша любов змушена скреготати зубами і зустрічатися віч-на-віч із жахливою реальністю – візьмемо, наприклад, жалюгідний стан особового складу бетерів. Бат Селік, «о, БА-АТ», – це Г’юстон викликає. Повертайся негайно, будь ласка. Навіть сліпий, і той відбив би більше, ніж це збіговисько ПУСТОГОЛОВИХ СЛАБАКІВ І НЕВДАХ!

Старий, добрий Генрі. Він так добре вдає Джорджа Ретбуна, що, здається, ми можемо побачити плями поту під його пахвами. Але найкращий винахід Генрі, на думку Джека, – це його перевтілення у зухвалого, стриманого, авторитетного гіпстера Генрі Шейка (Шейх, Шейк, Арабський Шейх), який може, якщо це спаде йому на думку, розповідати, у яких шкарпетках Лестер Янґ був одягнений того дня, коли записував «Хлопчина, що чистить взуття» чи «Леді, будьте милостиві», й описувати інтер’єри двадцяти відомих, але давно забутих джаз-клубів.

…Перш ніж ми послухаємо дуже класну, дуже гарну, дуже simpatico музику, яку якось у неділю нашіптували тріо Білла Еванса у «Вілладж Венґард», варто згадати про наше третє, внутрішнє око. Давайте віддамо честь і шану внутрішньому оку, оку фантазії. Це спекотний липневий вечір у Ґринвіч Вілладж, у Нью-Йорку. На сонцем осяяному Південному Сьомому Авеню ми прогулюємось до тіні намету «Венґард», відчиняємо білі двері та йдемо далі вузькими сходами до просторої підземної кімнати. Музиканти виходять на сцену, Білл Еванс сідає на банкетку, Скотт Ла Форо обіймає свій бас. Поль Матіан бере до рук палички. Еванс опускає голову дедалі нижче і нижче, а також кладе руки на клавішний інструмент. Той, хто має честь бути там, ніколи в житті не бачитиме нічого схожого.

«Моє навіжене серце» у виконанні тріо Білла Еванса у «Вілладж Венґард» 25 червня 1961 року. Я, ваш ведучий, Генрі Шейк — Шейх, Шейк, Арабський Шейх.

Посміхнувшись, Джек виливає збиті яйця на сковорідку, перемішує їх виделкою, скручує газ до мінімального полум’я. Він згадує, що забув зварити каву. До біса каву. Він може обійтися і без неї, питиме апельсиновий сік. Глянувши на тостер, він згадує, що забув приготувати вранішній тост. А без тоста він може обійтися, чи тост – це обов’язково? Думає про масло і холестеринові бляшки, які з нетерпінням чекають, щоб пошкодити його артерії. Омлет – це також досить ризиковано, здається, він набив забагато яєць. Джек не може згадати, чому взагалі хотів зробити омлет. Він рідко їсть омлети. По суті, він купує яйця з почуття обов’язку, бо вгорі на дверях холодильника є два ряди западин для яєць. Якби люди не купували яйця, то навіщо була б підставка для яєць у холодильнику?

Він злегка лопаткою підвертає присмажені з країв, але досі рідкі всередині яйця, нахиляє сковорідку по колу, щоб розлити їх, додає гриби, цибулю-шалот і згортає це все навпіл. Чудово. Дуже добре. Виглядає апетитно. У нього попереду сорок розкішних хвилин свободи, які він використає досить вдало, незважаючи ні на що, здається, в нього все добре. Усе під контролем.

Розгорнений на кухонному столі «Вісник Ла-Рів’єр» привертає увагу Джека. Він забув про газету. Проте газета не забула про нього і вимагає свою частку уваги. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» і таке інше. Було б чудово «…ПО ПОЛЯРНОМУ КОЛУ», проте він наближається до столу й бачить, що Рибак залишається суто локальною проблемою. З-під заголовка ім’я Венделла Ґріна схоплюється з місця і впадає в око Джеку, немов камінчик. Венделл Ґрін всюдисущий, всеосяжний шкідник, безперервний подразник. Прочитавши два абзаци статті Венделла Ґріна, Джек важко зітхає і затуляє очі рукою.

Я сліпий, поставте мене суддею!

Венделл Ґрін самовпевнений, як герой-атлет у рідному маленькому місті, який ніколи з нього не виїжджав. Високий, широкоплечий, із хвилястим рудовато-світлим волоссям і сенаторською талією, Ґрін, пихато розгулюючи в приміщеннях судів, громадських місцях Ла-Рів’єр і навколишніх населених пунктів, демонстративно хизується своїм шармом. Ведел Ґрін – це репортер, який давно знає свою роботу і є неабиякою окрасою «Вісника».

Коли вони вперше зустрілись, ця окраса неприємно вразила Джека, виявившись третьосортним пустобрехом, і відтоді не було жодної причини, щоб змінити таку думку. Він не довіряв Венделлу Ґріну. На думку Джека, товариська зовнішність репортера приховує в собі безмежний потенціал для зради. Ґрін – хвалько, що хизується перед дзеркалом, але хитрий хвалько і такі тварюки зроблять усе, щоби досягти власної мети.

Після арешту Торнберґа Кіндерлінґа Ґрін попросив інтерв’ю. Джек відшив його, так само проігнорувавши три його запрошення після того, як переїхав до Норвей Веллі-роуд. Ці відмови не стримували його, і він далі влаштовував випадкові «несподівані» зустрічі.

Наступного дня після того, як знайшли тіло Емі Сент-Пір, вийшовши з хімчистки на Чейз-стрит і попрямувавши до машини, тримаючи під пахвою коробку з чистою випраною сорочкою, Джек відчув, як хтось торкнувся його ліктя. Він озирнувся і побачив перекошене обличчя, яке випромінювало фальшивий захват, – пихату публічну маску Венделла Ґріна.

– Гей, гей, Голі, – самовдоволено посміхається паршивець. – Я маю на увазі, лейтенанте Сойєр. Вітаю, я радий, що зустрів вас. Ви тут перете сорочки? І як вам?

– Непогано, якщо не звертати увагу на ґудзики.

– Ну, ви даєте, лейтенанте, ви такий смішний. Хочете, дам вам пораду? На Сет-стрит є хімчистка «Не порвемо і не помнемо», вони виправдовують свою назву. Якщо хочете, щоб ваші сорочки були в чудовому стані, лейтенанте, то довірте це китайцю по імені Сем Лі.

– Я більше не лейтенант, Венделле, називай мене Джек чи містер Сойєр. Називай мене Голлівуд, мені все одно, а зараз…

Він прямує до автомобіля, а Венделл Ґрін іде слідом.

– Дозвольте, ще кілька слів, лейтенанте? Вибачте, Джеку? Я знаю, що начальник Ґілбертсон – ваш близький друг, і цей трагічний випадок із маленькою дівчинкою, імовірно, понівеченою, це просто жахливо. Може, ви поділитеся своїми висновками й думками з цього приводу?

– Ви хочете знати, що я думаю?

– Так, хай би що то було, друзяко.

Джека надихнула цілковита безпідставна злоба. Він простягнув руку, поклав її на плече Ґріна і сказав:

– Венделле, друже, запитай у типа на ім’я Альберт Фіш. Це було ще у двадцятих роках.

– Фіш?

– Ф-і-ш. Він виріс у Нью-Йорку, у сім’ї білих англо-саксонських протестантів. Дивовижний випадок. Розглянь його.

До того моменту Джек ледь розумів, що пам’ятає про насильство, якому присвятив себе дивний містер Альберт Фіш. Сучасніші безжалісні вбивці – Тед Банді, Джон Вейн Ґейсі і Джеффрі Дамер – затьмарювали Альберта Фіша, якщо не згадувати іноземних, таких як Едмунд Еміль Кемпер ІІІ, котрий, скоївши вісім убивств, відтяв голову власній матері, заклав її на полиці біля каміна й використовував як мішень для гри в дротики. (Едмунд ІІІ пояснив це так: «Вона чудово підходила для цього».) Уже застаріле, маловідоме ім’я Альберта Фіша раптом виринуло в пам’яті Джека, він висловився, а нашорошені вуха Венделла Ґріна почули.

Що на нього найшло? Ось у чому питання?

Упс, омлет. Джек хапає тарілку з шафки, столові прибори із шухляди, підстрибує до плити, вимикає конфорку й перекладає страву зі сковорідки на тарілку. Сівши за стіл, розгортає «Вісник» на п’ятій сторінці, на якій читає про Міллі Кабі, котра могла виграти третє місце в конкурсі з правопису, що проводився на рівні штату, якби не замінила літеру і на а в слові опопанакс – саме так було написано в місцевій газеті. То як, врешті-решт, дитина мала написати слово опопанакс?

Джек куштує два-три шматочки омлету, перш ніж відчуває специфічний смак у роті, який відвертає його від жахливої несправедливості стосовно Міллі Кабі. Дивний смак нагадує напівспалене сміття. Він випльовує їжу з рота й бачить грудку кашоподібних сирих пожованих овочів. Решта його сніданку вже не здається такою апетитною. Він не приготував омлет – він зруйнував його.

Похнюпивши голову, зітхає. Його трясе, неначе все тіло пронизане електричними дротами, які, розсипаючи іскри, підпалюють горло, легені, усі органи, що несподівано починають пульсувати. Він думає: «Опопанакс. Я втрачаю розум. Тут і зараз. Забудьте, що я це сказав. Лютий опопанакс упіймав мене своїми лапами, страшенний опопанакс тряс мене опопанакськими руками і хотів вкинути мене в турбулентну річку Опопанакс, у якій я мав би зустрітися зі своїм опопанаксом».

– Що зі мною? – каже він уголос. Різкість у голосі лякає його.

Опопанакські сльози течуть із його опопанакських очей; позіхаючи, він підводиться зі свого опопанаксу, викидає зіпсовану їжу в сміттник, миє тарілку й вирішує, що настав час, чорт забирай, усе тут прояснити. Опопанакс, не опопанаксь мене. Усі припускаються помилок. Джек дивиться на двері холодильника, намагаючись пригадати, чи там іще залишились одне-два яйця. Звичайно, що так: повний лоток яєць, десь дев’ять чи десять, – закладений майже весь ряд западин для яєць згори на дверях холодильника. Він не міг їх усі застосувати, це не в його правилах.

Джек береться пальцями за край дверей холодильника. Абсолютно несподівано бачить світло, що відбивається від лисої голови чорношкірого чоловіка.

Не ти.

Особи, до якої це адресовано, немає; та й узагалі, чи можна назвати особою того, кому це адресується.

Ні, ні, не ти.

Двері відчиняються під натиском його пальців; світло холодильника освітлює заповнені полиці. Джек Сойєр дивиться на лоток із-під яєць. Виявляється, він порожній. Ближче придивившись, у круглій заглибині скраю першого ряду бачить маленький, схожий на яйце об’єкт, що має ніжно-блідий відтінок блакитного кольору: ностальгічного приємного блакитного. Цілком можливо, що це забарвлення синього літнього неба, за яким він спостерігав, коли, будучи маленьким хлопчиком, лежав рано-вранці на чверті акра трави за красивим житловим будинком на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз, у Каліфорнії. Хай би хто володів цим будинком, з абсолютною точністю можна було сказати лише одне: це був той, хто працював в індустрії розваг.

Джек знає точну назву цього відтінку синього, оскільки не раз розглядав колірні зразки в компанії чарівної докторки медичних наук Клер Евінруд, лікаря-онколога, коли вони планували перефарбувати бунгало в Голлівуд-Гіллс, де на той час мешкали. Клер, доктор Евінруд, цей колір обрала для спальні. Він, щойно повернувшись із важливої поїздки з Квантико, що у Вірджинії, де після закінчення курсів підвищення кваліфікації «ПРЗНЗ» йому присвоїли звання лейтенанта, не підтримав її вибору, назвавши цей колір, м-м, ну, можливо, трохи холодним.

«Джеку, ти коли-небудь бачив справжнє яйце вільшанки? – запитала доктор Евінруд. – Ти хоч уявляєш, яке воно гарне?» Сірі очі доктора Евінруд розширилися, неначе вона в уяві схопилася за скальпель.

Джек устромляє два пальці в заглибину для яєць, витягує звідти маленький яйцеподібний об’єкт, що за кольором нагадує яйце вільшанки. Насправді, це і є яйце вільшанки. «Справжнє», – як казала доктор Клер Евінруд. Його знесла сама вільшанка, яку іноді називають дроздовою вільшанкою. Він кладе яйце в долоню лівої руки.

Воно схоже на блідо-блакитний, сплюснутий біля полюсів горіх пекан. Здається, він утратив можливість логічно думати. Що за чортівня, невже він купив яйця вільшанки? Ні, вибачте, це не варіант. Опопанакс дав збій, у «Ройз Стор» не продають яйця вільшанки. Я пропащий.

Повільно, напружено, незграбно, мов зомбі, рухається підлогою кухні й доходить до раковини. Простягає ліву руку над пащею в центрі раковини, випускає яйце, і воно безповоротно потрапляє в утилізатор відходів. Його права рука вмикає механізм, що спричиняє відповідний шум. Монстр гарчить, подрібнює, бурчить, насолоджується приємною, невеличкою, легкою закускою. Ґр-р-р. Електричний дріт під напругою здригається всередині його тіла, смикаючись, кидає іскри, зазомбовний, він ледь помічає внутрішнє тремтіння. Загалом, ураховуючи всі обставини, найбільше Джеку хочеться в цей момент…

«Коли чер…, червоне…»

Він чомусь давно, дуже давно не телефонував мамі. Він і сам не знає чому, але розуміє, що однозначно давно. Дрозде, не дрозди мене. Голос Лілі Кавано-Сойєр, Королеви Бджіл, який колись був єдиним супутником у заповненому захопленням, неперевершеному, геть забутому номері готелю Нью-Гемпшир, – це саме той голос, який Джек хотів би почути. Лілі Кавано – єдина людина на землі, котрій він міг би розповісти про все те безглуздя, що відбувається з ним. Незважаючи на трохи неприємне усвідомлення того, що пройшов крізь межі чіткої раціональності, він надалі впевнений у своєму здоровому глузді. Він підходить до кухонного столу, бере в руки телефон і, натискаючи щосили кнопки, набирає номер приємного житлового будинку на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз, у Каліфорнії.

Телефон у його колишньому будинку дзвонить п’ять разів, шість, сім. Чоловік піднімає слухавку і злим, ледь сп’янілим сонним голосом каже:

– Кімберлі… хай би що, в біса, це було… для твого ж блага, я сподіваюсь, що це справді дуже важливо.

Джек дає відбій і кладе слухавку. О Боже, прокляття, чорт забирай. Зараз п’ята година ранку – у Беверлі-Гіллз, чи Вествуді, чи Хенкок-Парку, чи деінде, куди він міг подзвонити за цим номером. Він забув, що його мати померла. Прокляття, чорт забирай, о Боже, ти можеш собі це уявити?

Горе Джека, яке причаїлося в глибині його душі, воскресає з новою силою, щоб завдати смертельного удару в саме серце. У той же час виринає думка, що він бозна-чому хоча б на мить міг забути про смерть матері, дуже вражає його як надзвичайно і неймовірно смішна. Як можна дійти до такого безглуздя? Його неначе обухом по голові вдарило, він сам не знає, чи заридає зараз, чи зайдеться сміхом. Джек відчуває різку хвилю млості й повільно притуляється до кухонної стійки.

«Індик тупоголовий», – він згадує слова своєї матері. Лілі так казала про останнього нещодавно померлого партнера покійного чоловіка, коли досвідчені бухгалтери виявили, що той, Морґан Слоут, забирав до своєї кишені три чверті доходів від успішної компанії «Сойєр і Слоут». Кожного року відтоді, як Філ Сойєр загинув через так званий нещасний випадок на полюванні, Слоут украв мільйони доларів, багато мільйонів у сім’ї свого колишнього партнера. Лілі повернула потік у потрібне русло і продала половину компанії новим партнерам, що гарантувало її сину колосальні фінансові золоті гори, не говорячи вже про дохід, який Джек отримував від свого приватного фонду. Лілі називала Слоута й цікавішими словами, ніж «індик тупоголовий», але їх він повторював мовчки.

Джек переконує сам себе, що, можливо, якось, іще в травні, він наштовхнувся на яйце вільшанки, прогулюючись лугом, і поклав його в холодильник на зберігання. Щоб зберегти його. Адже, незважаючи ні на що, воно мало ніжний відтінок блакитного, було дуже гарного блакитного кольору, як казала доктор Евінруд. Він так довго його зберігав, що зовсім про нього забув. І це пояснювало появу червоного пір’я в його сні наяву!

На все є своя причина, нехай навіть прихована. Заспокойся, розслабся, припини поводитися, як тупоголовий індик, і все стане на свої місця.

Джек перехиляється через раковину і, щоб освіжитися, занурює обличчя в жменю холодної води. Умить змиває збентеження від зіпсованого сніданку, безглуздого телефонного дзвінка і в’їдливих мерехтливих образів. Через двадцять п’ять хвилин найкращий друг і довірена особа Джека Сойєра, яка дивує своєю здатністю орієнтуватися в просторі, будучи обмеженою у своїх фізичних можливостях, з’явиться біля вхідних дверей будівлі KDSU-AM, золотою запальничкою підпалить сигарету і піде вниз доріжкою до «Пенінсула-драйв». Завдяки вражаючій здатності особливого бачення, Генрі Лайден підійде до пікапа Джека Сойєра, безпомилково знайде ручку й сяде в автомобіль. Як на сліпого, у нього все настільки чудово виходить, що це видовище неможливо пропустити.

Тож він і не пропустив. Попри ранкові труднощі, які зі зваженої, ретельно обміркованої точки зору після подорожі чудовою сільською місцевістю урешті-решт видаються банальними, о 7 : 55 пікап Джека вже стоїть на Пенінсула-драйв, біля стежини, що веде до KDSU-AM, за добрі п’ять хвилин до того, як його друг вийде на сонячне світло. Присутність Генрі піде йому на користь, просто бачити Генрі – це вже бальзам на душу. Звичайно, Джек – не перший чоловік (чи жінка), який (яка) через стрес на мить втратив (втратила) контроль, і ледь не забув (не забула), що його (її) мати покинула цей тлінний світ і вирушила до вищих сфер. Природно, що всі смертні, які почуваються трохи напружено, звертаються до матерів за розрадою і втіхою. Це закодований імпульс нашого ДНК. Після того як Генрі його вислуховує, він посміхається і радить йому розслабитись і не паритись.

Джек замислюється, чи варто захмарювати небо Генрі такою абсурдною історією? Так само, як і про яйце вільшанки, що вже казати про сон наяву з виверженням пір’я, та йому й не хотілося знову повертатись до цього безглуздя. Треба жити теперішнім, не витягувати минуле з могили, не падати духом і оминати калюжі бруду. Не використовуй своїх друзів лише для душевної терапії.

Він вмикає радіо й налаштовує його на радіостанцію KWLA-FM, UW-Ла-Рів’єр, на якій працюють обоє: і Вісконсинський Щур, і Генрі Шейх, Шейк, Арабський Шейх. Від того, що ллється з прихованих у салоні колонок, волосся на руках стає дибки: Ґлен Ґульд, людина із запальним темпераментом, випалює щось із Баха, проте Джек не може достеменно сказати, що саме. Але те, що це Ґлен Ґульд, немає сумніву. Мабуть, щось із партіти.

В одній руці тримаючи футляр із компакт-диском, Генрі Лайден проходить крізь низькі вхідні двері, виходить на сонячне світло і, не вагаючись, рушає вниз вимощеними плитами широкої доріжки, ступаючи резиновими підошвами шкіряних мокасин фірми «Херші», саме в центр кожної наступної плитки.

Генрі… Генрі – це неймовірне видовище.

Сьогодні, зауважує Джек, Генрі одягнений, як власник малайзійського тикового лісу: гарна сорочка без коміра, блискучі підтяжки та сімейна цінність – неперевершений солом’яний капелюх із довгастою вм’ятиною. Якби Джек так не цікавився життям Генрі, він би не знав, що різноманітністю та доречністю свого бездоганного гардероба він цілком завдячує Роуді Ґілбертсон Лайден, покійній дружині Генрі, яка ще колись давно укомплектувала йому велику гардеробну кімнату: Роуді підпасувала кожну одежину свого чоловіка відповідно до пори року, стилю і кольору. Поступово Генрі запам’ятав усю систему. Будучи сліпим від народження, не відрізняючи навіть відповідності чи невідповідності відтінків, він ніколи не помилявся.

Генрі витягує з кишені сорочки золоту запальничку і жовту пачку «Амерікен Спіріт», підпалює сигарету, видихає хмару диму, яка на фоні сонячного світла має молочний колір, і продовжує чітко йти вниз устеленою плитами доріжкою.

Рожеві, написані з нахилом вліво, великі літери: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН! ТАК!» – напис на рекламному щиті на убогому газоні говорить про те, що: 1) Трой проводить багато часу, слухаючи KDCU-AM, і 2) Меріенн також його любить. Ми раді за Троя, ми раді за Меріенн. Джеку подобається це любовне повідомлення, незважаючи на рожевий колір фарби, і він бажає закоханим щастя і удачі. Він розуміє, що на даному етапі його життя єдина людина, про яку він міг би сказати, що любить, – це був Генрі Лайден. Не в тому сенсі, у якому Трой любить Меріенн чи навпаки, але те, що він його любить, ще не було так явно зрозуміло, як у цей момент.

Генрі проходить викладену плитами доріжку й підходить до бордюру. Ще один крок – і він біля пікапа, його рука наближається до металевої ручки, він відчиняє двері, підводить ногу й сідає всередину, нахиляє голову, щоб правим вухом прислухатись до музики. Лінзи його авіаторських окулярів виблискують.

– Як тобі це вдається? – запитує Джек. – Цього разу тобі допомогла музика, але тобі не треба музики.

– Мені це вдається, бо я взагалі феноменальний, – каже Генрі. – Як висловився наш курець марихуани, інтерн Морріс Розен, на мою адресу. Морріс думає, що я Бог, але він дещо знає, він дізнався, що Джордж Ретбун і Вісконсинський Щур – це одна особа. Сподіваюся, він триматиме язик за зубами.