Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 46 страниц)

7

Один Бог знає, звідки в Генрі Лайдена цей запаморочливий костюм. З магазину карнавальних костюмів? Ні, він надто елегантний; це справді оригінальна річ, а не підробка. Але що це за оригінальна річ? Широкий лацкан закінчується на дюйм нижче від талії, дві довгі фалди фрака тягнуться майже до щиколоток, білосніжний двобортний жилет, широкі штани, випрасувані зі складкою, які, здається, починаються аж біля грудей. Взутий Генрі в білі шкіряні черевики на застібках з високими гетрами. Навколо шиї – високий твердий комірець із піднятими догори кутиками і широка, гладенька, ідеально зав’язана біла атласна краватка. Загалом складається ефект старомодного вбрання дипломата, яке гармонійно переходить у костюм хулігана-стиляги: вульгарність його вбрання переважає над формальністю, але урочистість фрака і жилета роблять свій внесок, доповнюючи його королівською особливістю, що притаманна афроамериканським естрадним артистам і музикантам.

Супроводжує Генрі до кімнати для відпочинку похмурий Піт Векслер, який штовхає перед собою візок коробок із платівками. Ребекка Вілас туманно пам’ятає уривок старого фільму, де в такому ж білому костюмі був чи то Дюк Елінґтон… чи то Кеб Келловей. Вона згадує зведену брову, широку усмішку, звабливе обличчя, струнку фігуру перед оркестром та ще декілька деталей. (Якби сам містер Елінґтон чи містер Келловей були живі, то неодмінно сказали б Ребецці, що одяг Генрі, включаючи його високі штани з драпіровкою і акуратно випрасуваними складками, – це, безсумнівно, робота одного з чотирьох особливих кравців чорного району Нью-Йорка, Вашингтона, Філадельфії чи Лос-Анджелеса, кращих фахівців своєї справи тридцятих-сорокових років, підпільних кравців, чоловіків, які вже, на жаль, померли, як і їхні зіркові клієнти. Генрі Лайден знає точно, хто шив це вбрання, звідки і як воно потрапило до його рук, але в присутності такої особи, як Ребекка Вілас, Генрі не скаже нічого зайвого.) У коридорі, що веде до кімнати відпочинку, білі розрізи, здається, світяться ізсередини. Таке враження тільки посилюється занадто великими сонцезахисними окулярами-ретро в бамбуковій оправі з напрочуд крихітними сапфірами, що мерехтять біля кутиків навушників.

Можливо, є якийсь магазин, де продають стильний одяг великих керівників джаз-оркестрів 1930-х років? Можливо, якийсь музей дістає його в спадок і продає на аукціонах? Ребекка більше ні на мить не може стримувати свою цікавість:

– Містере Лайден, де ви дістали такий розкішний одяг?

Стоячи ззаду й удаючи, що бурмоче сам до себе, Піт Векслер висловлює власну думку, що для того, щоб дістати такий одяг, мабуть, довелось би безкінечно ганятись за особою, котра є представником особливої етнічної групи, назва якої починається на літеру «н».

Генрі ігнорує Піта й посміхається:

– Місця треба знати.

– Думаю, ви навіть ніколи не чули про диски, – каже Піт. – Це велике досягнення в науці.

– Замовчи та вези обережно, хлопче, – каже міс Вілас. – Ми майже на місці.

– Ребекко, моя люба, з вашого дозволу, – каже Генрі. – Містер Векслер має цілковите право на образу. Крім того, звідки йому знати, що в мене понад три тисячі дисків? І якби людину, котрій колись належав цей костюм, називали хоч «негром», то я б пишався, якби і мене так називали. Для мене це було б великою честю. Я б навіть вимагав цього.

Генрі зупиняється. Кожен по-своєму шокований, що він ужив заборонене слово. Ребекка і Піт зупиняються також.

– І, – каже Генрі, – ми маємо ставитись доброзичливо до тих, хто допомагає нам виконувати наші обов’язки. Я попросив містера Векслера струснути мій костюм і повісити, і він досить люб’язно погодився.

– Так, – каже Піт. – До того ж я розвісив ваші вогні, поставив програвач, колонки і решту мотлоху – усе так, як ви й хотіли.

– Дуже дякую, містере Векслер, – каже Генрі. – Я особисто оціню ваші зусилля.

– Та ну, – каже Піт, – я просто виконував свою роботу. Але якщо вам щось знадобиться після того, як ви закінчите, я до ваших послуг.

Виявляється, Піта Векслера можна приручити і без показу трусиків чи оголеного задка. Ребекка в захваті. Генрі Лайден, незалежно від того, зрячий він чи ні, їй подобався. Це без жодного сумніву – найкраща людська істота, з якою їй доводилось коли-небудь зустрічатись за двадцять шість років свого існування на планеті Земля. І не має значення, який у нього одяг, – і де лише беруться такі чоловіки?

– Ви справді думаєте, що маленький хлопчик міг зникнути з тротуару сьогодні вдень перед входом сюди? – запитує Генрі.

– Що? – запитує Ребекка.

– Мені так здається, – каже Піт.

– Що? – Ребекка запитує знову, цього разу Піта Векслера, а не Генрі: – Що ти таке кажеш?

– Ну, він мене запитав, і я сказав йому, – виправдовується Піт, – і це все.

Ребекка закипає та підступає до нього, зробивши великий крок:

– Це сталося на нашому тротуарі? Ще одна дитина якраз перед нашою будівлею? І ти нічого не сказав мені або містерові Макстону?

– Та нічого було казати. – Піт намагається захиститися.

– Можливо, ти скажеш нам, що насправді сталося, – каже Генрі.

– Звичайно. Просто я виходив на вулицю покурити. – Хоча це не зовсім правда. Ставши перед вибором: пройти десять ярдів коридором «Маргаритки» до чоловічої кімнати, щоб викинути недопалок у туалет, чи пройти десять футів до вхідних дверей і кинути його на автостоянку – Піт розсудливо вирішив, що краще вийти надвір: – Тож я вийшов і побачив припаркований поліцейський автомобіль. Підійшов до огорожі, а там коп, молодий такий, здається, його звати Чіта чи якось так, вантажить цей велосипед, схоже, дитячий, у свій багажник. І ще щось, проте я не зміг розібрати, що саме, оскільки то було щось маленьке. Після цього він витяг крейду з бардачка, повернувся і зробив хрестоподібні позначки на тротуарі.

– Ти з ним говорив? – допитується Ребекка. – Ти запитав, що він робить?

– Міс Вілас, я не розмовляю з копами без нагальної на те потреби, розумієте? Чіта мене навіть не побачив. Він би все одно мені нічого не сказав. До того ж з його виду можна було прочитати: «Господи, сподіваюсь, я доберуся до нужника швидше, ніж навалю в штани», – чи щось таке.

– І він поїхав?

– Саме так. А через двадцять хвилин приїхали два інші копи.

Ребекка підводить обидві руки, заплющує очі та стискає лоб кінчиками пальців, надаючи таким чином Піту Векслеру чудову нагоду, яку він аж ніяк не проґавив, помилуватися формами під її блузкою. Порівняно із сідницями, це не таке яскраве видовище, але теж може бути, достоту може бути. Побачене батьком Еббі – «буфери» Ребекки Вілас, які напинали сукню, – це неначе багаття у холодну погоду. Вони більші, ніж він думав, оскільки в неї струнка фігура, і знаєте що? Коли вона підвела руки, її «буфери» також піднялись! Якби він знав, що вона подарує йому таке шоу, він би розповів їй про Чіту і велосипед, щойно побачив.

– Гаразд, добре, – каже вона, досі стискаючи голову кінчиками пальців.

Вона здіймає підборіддя, зосередившись, супиться і на мить стає схожою на постамент.

Алілуя, – думає Піт. – У всьому є свій світлий бік. Я не проти, щоб до ранку було викрадено ще одного шмаркача.

– Добре, добре, добре, – каже Ребекка.

Вона розплющує очі й опускає руки. Піт Векслер втупився в одну точку над її плечем, його обличчя нічого не виражає, проте вона одразу помічає нотки фальшивої безневинності.

– Усе не так погано, як я думала. По-перше, усе, що ти бачив, – це полісмен, котрий забирає велосипед. Можливо, він був викрадений. Можливо, якась дитина взяла його покататись, а тоді кинула й утекла. Можливо, коп саме його шукав. А можливо, дитину, котра їхала на велосипеді, збив автомобіль чи ще щось. І навіть якщо сталося найгірше, я не розумію, як це може стосуватися нас. Притулок не несе відповідальності за те, що відбувається за межами його території.

Вона повертається до Генрі, який, здається, хотів би бути за сотні миль звідси:

– Вибачте, я розумію, що це звучить надто суворо. Я така ж засмучена через дії Рибака, як і всі інші, – двоє цих бідолашних діток і ще зникла дівчинка. Ми всі так засмутилися з цього приводу, навіть важко подумати. Просто я б не хотіла, щоб нас уплутували в усе це, розумієте?

– Я все чудово розумію, – каже Генрі. – Будучи тим сліпим, про якого постійно галасує Джордж Ретбун.

– Ха! – різко видає Піт Векслер.

– Ви згодні зі мною?

– Я джентльмен, тож зазвичай погоджуюсь зі всіма, – каже Генрі. – Я згоден із Пітом, адже цілком можливо, що тутешній монстр викрав ще одну дитину. Офіцер Чіта чи як там його був надто стурбованим як для поліцейського, котрий просто забирає вкрадений велосипед. Але я також згодний з вами, що притулок тут ні до чого.

– Добре, – каже Ребекка.

– Якщо, звичайно, ніхто з тутешніх не замішаний у вбивствах дітей.

– Але це неможливо! – каже Ребекка. – Більшість наших мешканців чоловічої статі навіть не можуть пригадати свого власного імені.

– Десятирічна дівчинка з легкістю впоралась би з більшістю цих ідіотів, – каже Піт. – А інші просто ходять у своєму власному… ну, ви розумієте.

– Ви забуваєте про персонал, – каже Генрі.

– Ще чого, – каже Ребекка, на мить розгубивши всі слова. – Агов. Це… це вже в жодні рамки не лізе.

– Так, ви маєте рацію. Але якщо так буде тривати й далі, то ніхто не залишиться поза підозрами. Це моя точка зору.

Піт Векслер відчуває легкий холодок: якщо міські клоуни почнуть допитувати мешканців Макстона, це може призвести до того, що всім стане відомо про його власні забавки, а Венделл Ґрін неодмінно це все прикрасить. Йому на думку спадає чудова ідея, і він її озвучує, сподіваючись вразити міс Вілас.

– Знаєте що? Копам треба поговорити з типом із Каліфорнії, видатним детективом, котрий заарештував мерзотника Кіндерлінґа два-три роки тому. Він живе десь неподалік. Думаю, нам потрібен саме такий тип. Бо наші місцеві копи – темний ліс. Той чувак – те що треба, це наш єдиний шанс.

– Дивно, що ви це говорите, – каже Генрі. – Я не міг би бути згоден з вами ще більше. Дайте Джеку Сойєру час, і він виконає свою справу. Я зроблю все можливе для того.

– Ви його знаєте? – запитує Ребекка.

– О так, – каже Генрі. – Ще й як. Але мені здається, вже час виконувати свою власну роботу.

– Трохи пізніше. Вони всі досі надворі.

Ребекка далі веде його коридором до кімнати відпочинку, а тоді всі троє прямують до платформи. Мікрофон Генрі стоїть поруч зі столом, що заставлений колонками і програвачем.

– Тут досить просторо, – каже Генрі з вражаючою переконливістю.

– Звідки ви знаєте? – запитує вона.

– Дрібниці, – каже Генрі. – Здається, ми вже близько.

– Все саме перед вами. Вам допомогти?

Генрі простягає ногу і наштовхується на бік платформи. Він проводить рукою по краю стола, відшукує там мікрофон і говорить:

– Поки що ні, люба.

Він ступає на платформу, намацує програвач на іншому кінці стола.

– Усе в порядку, – каже він, – Піте, ви не могли б покласти короби з платівками на стіл? Верхню он сюди, а іншу – ось тут, поруч, праворуч.

– Який він, ваш друг Джек? – запитує Ребекка.

– «Сирітка бурі». Кошеня, але надзвичайно вперте кошеня. Проте варто зауважити, що іноді він завдає мені головного болю.

До кімнати з вікон долинає шум натовпу, гамір від розмов, який сплітається з дитячими голосами і піснями в музичному супроводі старого піаніно. Піт кладе коробки з платівками на стіл і каже:

– Мені вже час іти, Живчик, мабуть, уже шукає мене. Роботи буде непочатий край, коли вони зайдуть усередину.

Піт, шаркаючи ногами, виходить і штовхає перед собою візок. Ребекка запитує, чи потрібна Генрі ще її допомога.

– Вогні нагорі увімкнено, так? Будь ласка, вимкніть їх. Коли зайде перша хвиля, увімкніть рожевий прожектор і приготуйтесь до того, що ваше серце шалено витанцьовуватиме джитербаґ.

– Ви хочете, щоби я вимкнула вогні?

– Побачите.

Ребекка прямує до дверей, вимикає вогні та бачить, що все справді так, як і обіцяв Генрі. Кімнату огорнуло м’яке приглушене світло, що надходило з вікон, замінивши колишню яскравість і різкість на невиразний м’який серпанок, приміщення опинилося неначе за маскувальною сіткою. З рожевим прожектором тут, мабуть, буде дуже гарно, думає Ребекка.

Надворі на газоні закінчується передтанцювальна програма. За столиками для пікніка більшість літніх чоловіків і жінок нашвидкуруч доїдають свої тістечка з полуничною начинкою і допивають газовану воду із сиропом. Джентльмен у канотьє з червоними підв’язками на рукавах закінчує грати «Серце і душа» – ба-бумп, ба-бумп, ба-ба, бумп-бумп-бумп – без особливої витонченості, проте досить гучно захряскує кришку фортепіано й підводиться під скупі оплески. Внуки, котрі спершу не хотіли йти на велике свято, тепер мали чудову забавку – прокрадатись повз столи й інвалідні візки, сподіваючись уникнути поглядів батьків, щоб випросити останню кульку в леді, що зодягнена в костюм клоуна й кучеряву червону перуку.

Еліс Везер аплодує піаністу і не просто так: сорок років тому він неохоче засвоїв гру на фортепіано під її керівництвом і здобув досить знань, щоб заробити кілька баксів у таких випадках, як цей, у вільний від роботи час, оскільки основним заробітком для нього є торгівля футболками і бейсбольними кепками на Чейз-стрит. Чарльз Бернсайд, котрого дочиста вимив добросердечний Буч Єркса, вирядився в стару білу сорочку та мішкуваті штани і стоїть осторонь від натовпу, у затінку великого дуба, не аплодуючи, а глузуючи. Розстібнутий комір сорочки повис навколо його жилавої шиї. Час від часу він витирає рот або колупається в зубах покоцаним нігтем великого пальця, але в основному він узагалі не рухається. До того ж має вигляд, неначе з-за рогу мішком прибитий. Кожного разу жваві онуки, пробігаючи мимо, оминають Берні, неначе їх відштовхують невідомі сили.

Між Еліс і Берні – три четверті жителів притулку Макстона, одні проштовхуються до столів, інші ходять, обпираючись на ходунки, сидять під деревами у своїх інвалідних візках, кульгають туди-сюди, базікають, дрімають, хихотять, пукають, кидають камінці, розтирають на одязі свіжі плями від полуниці, дивляться на родичів, споглядають свої тремтячі руки, дивляться в нікуди. Не більше десяти з них одягнені в картонні конусні святкові ковпаки червоного і синього кольорів – відтінків награних веселощів. Жінки з кухні почали крутитися біля стола з великими чорними пакетами для сміття. Оскільки вони мають якомога швидше прибрати стіл і підготувати його до святкової вечері з картопляного салату, картопляного пюре, картоплі під соусом, тушкованої квасолі, желейного фруктово-овочевого салату, зефірного салату і салату зі збитими вершками, а також, звичайно ж, із полуничними тістечками.

Безперечний спадковий правитель цього царства – Живчик Макстон, який узагалі нагадує скунса в пастці у брудній дірі, провів попередні дев’яносто хвилин, посміхаючись і потискаючи руки – з нього досить.

– Піте, – бурчить він, – де ти, в біса, був так довго? Починай збирати розкладні стільці, гаразд? І допомагай перемістити всіх цих людей до кімнати відпочинку. Давай, чорт забирай, рухатись далі. Уже час.

Піт починає метушитися, Живчик двічі голосно плескає в долоні, а тоді підводить простягнені руки.

– Агов, усі, – кричить він, – важко повірити, яку чудову днину Господь подарував нам для цієї прекрасної події! Хіба це не диво?

Його підтримують кілька немічних голосів.

– Агов, народе, давайте гучніше! Це прекрасний день, це прекрасний час, який ми проводимо разом завдяки допомозі й підтримці волонтерів і персоналу!

Уже трохи жвавіший шум винагороджує його намагання.

– Ось так! Агов, знаєте? Як сказав би Джордж Ретбун, навіть сліпому очевидно, що ми чудово провели час, але це ще не все! До нас завітав найкращий діджей, якого вам доводилось коли-небудь чути, – це Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, котрий чекає, щоб улаштувати грандіозне шоу в кімнаті для відпочинку: музика, танці аж до великого бенкету на Святі полуниці, до того ж він обійшовся нам теж недорого – але не кажіть йому, що я вам це розповів! Отже, друзі й родичі, час прощатися, і дозвольте тим, кого любите, піти потанцювати під старомодні шлягери, такі ж старі, як вони самі, ха-ха! Старомодні шлягери всі як один, як і всі ми, тут, у притулку. Навіть я вже не такий молодий, як мені того б хотілося, ха-ха, тож я, мабуть, теж закружляю в танці з якоюсь милою леді. Серйозно, друзі, нам час до танцю. Будь ласка, цілуйте на прощання своїх татусів і матусь, дідусів і бабусь. Дорогою до виходу на фортепіано «Реґтайм Віллі» стоїть кошик для пожертвування коштів: десять доларів, п’ять доларів, скільки можете, щоб допомогти нам перекрити витрати на організацію цього яскравого, світлого свята для ваших рідних. Ми робимо це з любові до них, але наша любов – це лише половина вашої.

Будь-кому з нас здалось би, що вони провели надто мало часу разом, але Живчик Макстон так не думає. Він розуміє, що дуже мало людей хотіли б затриматися довше в цьому закладі для літніх. Родичі обмінюються прощальними обіймами і поцілунками, забирають виснажених дітей, ідуть стежками і травою до автостоянки, дорогою роблячи чималі внески в кошик, що стоїть на фортепіано «Реґтайм Віллі».

Масовий від’їзд починається не раніше, ніж Піт Векслер і Чіп Макстон, докладаючи всіх своїх зусиль, повертають літніх мешканців назад у будівлю. Живчик говорить щось на кшталт:

– Хіба ви не знаєте, місіс Сіверсон, що нам хочеться бачити, як ви йдете з фантастичною легкістю? – Піт же береться до більш дієвого підходу.

– Рухайтесь, друзі, час згадати молодість.

Обидва чоловіки використовують усі можливі прийоми: трохи підштовхують ліктем, штовхають, хапають за лікоть, везуть візки, щоб допомогти їм проїхати крізь двері.

Перебуваючи на своєму посту, Ребекка Вілас спостерігає за мешканцями, котрі починають заходити до оповитої серпанком кімнати для відпочинку. Деякі з них рухаються доволі швидко без допомоги. Генрі Лайден стоїть нерухомо за коробками з платівками. Його костюм виблискує; голова – лише темний силует на фоні вікна. Піт Векслер цього разу надто заклопотаний, щоб витріщатися на груди Ребекки, тож просто проходить повз неї, тримаючи одну руку на лікті Елмера Джесперсона і ведучи його на вісім футів до середини кімнати, повертається, щоб допомогти головному ворогу Елмера, мешканцю М12. Еліс Везер швидко заходить без чийого-небудь супроводу, тримаючи руки під підборіддям, очікуючи, що от-от зазвучить музика. Високий, худорлявий, із запалими щоками зовсім самотній Чарльз Бернсайд проходить крізь двері й одразу ж стає осторонь. Коли його мертві очі зустрічаються з поглядом Ребекки, вона здригається. Ще одна пара очей, з якими їй доводиться зустрітись, – очі Живчика, котрий штовхає візок Флори Флостед, неначе везе ящики з апельсинами. Він нетерпляче дивиться на неї із зовсім недоречною легкою посмішкою на обличчі. Час – це гроші, а гроші – це гроші. Чому б нам уже не розпочинати? Перша хвиля, як казав Генрі, це і є вона – перша хвиля. Вона дивиться в інший кінець кімнати і думає, як же їй запитати, але бачить, що на запитання є відповідь: щойно вона підводить погляд, Генрі показує їй знак «окей».

Коли Ребекка легко б’є по перемикачу рожевого прожектора, у кожного в кімнаті, ураховуючи тих стареньких людей, які вже давно ні на що не реагують, вихоплюється єдине а-а-ах. Його костюм, сорочка, навіть гетри яскраво сяють на світлі. Перевтілений Генрі Лайден виринає, він з’являється біля мікрофона і крутить на долоні правої руки 12-дюймову платівку, яка, здається, виникає з повітря. Його зуби блищать, прилизане волосся теж відбиває світло, дужки його чарівних сонцезахисних окулярів підморгують темно-синім сапфіровим кольором. Генрі, здається, і сам би не проти трохи потанцювати, зробити кілька вправних плавних кроків з боку в бік… проте він уже не Генрі Лайден; аж ніяк, як полюбляє волати Джордж Ретбун. Костюм, гетри, зализане назад волосся, напівморок, навіть неймовірно ефектний рожевий прожектор – це все разом створює єдиний сценічний образ. Єдине диво тут – Генрі, який перевтілився в дивовижне поступливе створіння. Коли він перетворюється на Джорджа Ретбуна, він цілком Джордж. Так само Вісконсинський Щур; так само Генрі Шейк. Минуло вісімнадцять місяців відтоді, як він востаннє діставав Симфонічного Стена з шафи, щоб вирізнитися серед натовпу на святі в Медісоні, присвяченому дню ветеранів. Він був йому тоді якраз впору, він і зараз йому в самий раз, о так, в самий раз. Костюм пасує йому, а він пасує костюму. Хіпстер повністю відповідає образу минулого, якого ніколи не бачив на власні очі.

На простягненій долоні він розкручує платівку так, що та стає схожою на суцільний нерухомий чорний пляжний м’яч.

Свій хоп Симфонічний Стен завжди розпочинає з «У гуморі». Він не зненавидів Ґлена Міллера, як більшість шанувальників джазу, проте з роками теж утомився від його пісень. Але вони чудово виконували свою роль. Навіть ті, хто вже однією ногою в могилі, стали схожими на бананову шкірку, все одно танцюють. Крім того, він знає, що після мобілізації Міллер розповідав аранжувальнику про свої плани: «Я маю вийти з цієї війни як герой», – і, чорт забирай, його слова виявилися пророчими, чи не так?

Генрі тягнеться до мікрофона, недбалим жестом правої руки кладе платівку. Натовп аплодує йому і вигукує о-о-ох.

– Ласкаво, ласкаво просимо, прихильники і прихильниці джазу, – каже Генрі. Слова, що лунають із колонок, трохи нагадують справжній солодкий голос одного з дикторів 1938 чи 1939 року, одного з тих людей, які крутили наживо в танцювальних залах і нічних клубах від Бостона до Каталіни. Натхненні покровом ночі, вони ніколи не збивалися з ритму. – Мої любі шанувальники джазу, не можна вигадати нічого кращого для початку вечора, ніж Ґлен Міллер, чи не так? Брати і сестри, давайте разом: «Та-а-ак».

Деякі мешканці притулку Макстона вже вийшли на середину кімнати, інші сидять у своїх інвалідних візках, виявляючи хвилювання або порожнечу, надходить тиха відповідь, тихіша за шелест осіннього вітру поміж гілля оголених дерев. Симфонічний Стен посміхається з вишкіром, як акула, і підводить руки, намагаючись завести натовп, крутиться, як танцівник клубу «Савой», під музичний супровід Чіка Веба. Його фрак здіймається, неначе крила, блискучі черевики злітають, приземляються і знову злітають. Минає мить, і в діджея на долонях два пляжні м’ячі, один повертається у свій конверт… Другий він опускає і кладе на програвач із голкою.

– Пара-рам, пара-рум, пара-руті, жваві курочки і запальні кролики, дозвольте відрекомендувати вашій увазі Сентиментального Джентльмена, містера Томмі Дорсі, відірвемося на повну у відповідь на музичне питання вокаліста Діка Хеймса, котрий є гордістю Буенос-Айреса, Аргентини, «Звідки мені знати?». Хоча поруч із нами і немає Френка Сінатри, любі мої, життя все ж прекрасне, як, м-м-м-м-м-м, вино першокласне.

Ребекка Вілас не вірить своїм очам. Цей тип затягує до танцю всіх; навіть ті, хто приїхав сюди на інвалідному візку, вигинаються, крутяться, танцюють у міру своїх можливостей. Ошатно, екстравагантно одягнений Симфонічний Стен – Генрі Лайден, нагадує вона сама собі, – старомодний і вражаючий, абсурдний і переконливий водночас. Він неначе… капсула часу, що приховувалася під іншими його ролями, дарує можливість цим старим людям чути те, що вони хочуть чути. Він повертає їм жагу до життя, повертає їм молодість, наскільки це можливо. Неймовірно! Інакше не скажеш. Люди, які ходили, човгаючи ногами, і яких вона вже, можна сказати, списала, розцвітали на очах. А сам Симфонічний Стен, схожий на елегантного дервіша, навіював їй такі слова, як ввічливий, вишуканий, неврівноважений, сексуальний, люб’язний, слова, які не мають між собою нічого спільного, окрім нього. А те, що він виробляє з платівками! Як це взагалі можливо?

Сама не помічає, що вистукує ногою і похитується в ритм музики, аж доки Генрі ставить «Розпочнімо бегуен», і вона буквально його розпочинає, а тоді несподівано усвідомлює, що танцює, до того ж сама. Посивілі, облисілі прихильники джайву човгають ногами по підлозі, Еліс Везер сяє від радості, тримаючись за руки з похмурим Торвальдом Торвальдсоном, Ад Мейєргоф і Том Том Бучер кружляють у своїх візках, один навколо одного. Кларнет Арті Шоу задає музиці шаленого ритму – все це раптом якось об’єднується і спричиняє появу дивовижного розуміння земної краси, а їй на очі навертаються сльози. Посміхаючись, вона зводить вгору руки, похитується та відчуває, як її бере під руку брат-близнюк Тома Тома, вісімдесятишестирічний Гермі Бучер з палати Н17, колишній учитель географії, який раніше був мов бовван, а тепер без зайвих слів виводить її на середину кімнати, танцюючи фокстрот.

– Аж соромно, що така гарна дівчина танцює зовсім сама, – каже Гермі.

– Гермі, з тобою хоч на край світу, – говорить вона йому.

– Давайте ближче до сцени, – каже він. – Хочеться краще розгледіти цього фраєра у вишуканому костюмі. Кажуть, він сліпий, але я не вірю.

Міцно тримаючи її за спину, в такт музиці Арті Шоу, вони разом із Гермі опиняються за крок від платформи, на якій Симфонічний Стен виконує ще один трюк з новими платівками в очікуванні останнього такту тієї, що грає. Ребекка може заприсягтися, що Стен/Генрі не лише відчуває її присутність поруч, він навіть підморгує їй! Але насправді це неможливо… чи не так?

Симфонічний Стен крутить Шоу і ховає його в конверт, кладе іншу платівку на програвач і вигукує:

– Нумо, всі разом: «Вав!» Нумо, всі разом: «Так!» Тепер після легкої розминки давайте потанцюймо під музику Вуді Германа і «Дикого коріння». Ця мелодія присвячується всім вам, любі дами, зокрема леді, від якої пахне парфумами «Калікс».

Ребекка сміється й каже:

– О Боже! – Він упізнав її парфуми.

Темп змінюється, лунає повільна пісня «Вілд Рут», Хермі Ботчвін ступає крок назад, простягає руку і обкручує Ребекку. З перших же акордів танцю він підхоплює її і, змінивши напрямок, вони кружляють, все далі віддаляючись від платформи, де поруч із містером Торвальдсоном стоїть Еліс Везер, яка пильно розглядає Симфонічного Стена.

– Особлива леді – це мабуть ви, – каже Хермі, – ваші парфуми божественні.

– Де ви навчилися так танцювати? – запитує Ребекка.

– Ми з братом виросли в місті. Ми вчились танцювати під музичний автомат у «Alouette’s» в Ардені. – Ребекка знає «Alouette’s» – на головній вулиці Ардена; але на тому місці, де колись був кіоск із газованою водою, тепер буфет, а музичний автомат зник приблизно в той час, коли Джоні Матіс втратив свою популярність. – Хорошого танцюриста слід шукати серед тих, хто виріс у місті. Том Том завжди був найкращим танцівником у всій окрузі, і навіть зараз, перебуваючи в інвалідному візку, він чудово відчуває ритм.

– Містере Стен, йоу-хоу, містере Стен? – Еліс Везер здіймає голову, підносить долоні до рота й вигукує:

– Ви приймаєте замовлення?

Приглушений, грубий голос, схожий на звук тертя двох каменів, говорить:

– Я перший, стара.

Таке зухвале хамство змушує Ребекку зупинитись. Хермі наступає правою ногою на її ліву і швидко забирає, тож Ребекка не зазнала жодної шкоди. Чарльз Бернсайд стоїть над Еліс, втупивши свій погляд у Торвальда Торвальдсона. Торвальдсон поступається назад і смикає за руку Еліс.

– Безумовно, моя люба, – нахиляючись говорить Стен. – Скажіть мені своє ім’я і назву пісні, яку б ви хотіли почути

– Я Еліс Везер, і…

– Я перший, – голосно повторює Берні.

Ребекка бачить, що Гермі, насупившись, похитує головою. Можливо, він і виріс у місті, проте він такий же боягуз, як містер Торвальдсон.

– «Місячне сяйво», будь ласка, Бенні Ґудмана.

– Ти тупа? Зараз моя черга. Я хочу «Кошмар леді Маґовен» Вуді Германа. Чудова пісня.

Гермі нахиляється до вуха Ребекки Вілас:

– Ніхто не любить цього типа, він завжди домагається свого.

– Не цього разу, – каже Ребекка. – Містере Бернсайд, я хочу, щоб ви…

Симфонічний Стен змушує її замовчати помахом руки. Він повертається до того, кому належить цей надто неприємний голос.

– Не можу, містере. Пісня називається «Сон леді Маґовен», вибачте, але цієї енергійної пісні, на жаль, я сьогодні з собою не взяв.

– Гаразд, а як щодо «Не можу почати», але щоб у виконанні Бенні Беріґана?

– О, мені вона теж подобається, – говорить Еліс. – Так, вмикайте «Не можу почати».

– З радістю, – каже Стен голосом Генрі Лайдена.

Не виконуючи жодних трюків із платівкою, він просто змінює її на одну з тих, що лежать у першому ящику. В нього, здається, на диво, погіршився настрій, проте він підходить до мікрофона і каже:

– Я облітав літаком увесь світ, брав участь у революціях в Іспанії. «Не можу почати». Присвячується Еліс у блакитній сукні й любителю нічних фантазій.

– Ти як мавпа на жезлі, – каже Берні.

Починається музика. Ребекка поплескує Гермі по передпліччю і прямує до Чарльза, котрий ніколи не викликав у неї жодних емоцій, крім легкої огиди. Зараз це відчуття стало ще сильнішим, образа і роздратування змушують її сказати:

– Містере Бернсайд, ви маєте вибачитись перед Еліс і нашим гостем, оскільки ви поводитесь грубо, як нестерпний хуліган, а тоді я хочу, щоб ви повернулися до своєї кімнати, де вам і місце.

Її слова не дають ніякого ефекту. Плечі Бернсайда раптом опускаються, на обличчі – широкий оскал, він дивиться порожніми очима в нікуди. Здається, він десь так далеко, що не зміг би пригадати навіть власного імені, не те щоб Бенні Беріґана. У будь-якому разі, Еліс Везер танцює вже десь далеко, а Симфонічний Стен повертається на задню частину платформи і при світлі прожектора, здавалось, глибоко замислюється.

Немолоді пари танцюють, похитуючись вперед-назад. Збоку Гермі Бучер удає, що танцює, а сам глузливо спостерігає.

– Вибачте за все це, – каже вона Стену/Генрі.

– Вам немає за що вибачатись. «Не можу почати» – це була улюблена пісня моєї покійної дружини. Я багато думаю про неї останніми днями. Тож просто трохи зніяковів. – Він проводить долонею по своєму гладенькому волоссі, а тоді струшує руки, явно повертаючись до ролі.

Ребекка вирішує залишити його наодинці. Вона фактично хоче залишити наодинці всіх на деякий час. Посилаючись на обов’язки, вона просить вибачення у Гермі, проходить крізь натовп і зачиняє за собою двері кімнати для відпочинку. Якимсь чином старий Берні наздоганяє її в коридорі. Він ледве човгає до відділення «Маргаритка», похнюпив голову і волочить ноги, не відриваючи їх від підлоги.

– Містере Бернсайд, – каже вона, – ви можете дурити будь-кого іншого, але знайте, мене не надурите.

Старий збільшує кроки і обертається. Спершу повертає ступню, тоді коліно, тоді покручену кістляву талію, другу ступню, а тоді нарешті, неначе трупний, тулуб. Голова Берні звисає, немов тримається на тонкій стеблині, пропонуючи для розгляду плямисту шкіру. Довгий ніс стирчить, як криве кермо велосипеда. З тією ж жахливою повільністю його голова підводиться, щоб продемонструвати каламутні очі й натягнутий рот. Спалах справжньої мстивості спалахує в його тьмяних очах, неживі губи перекручуються. Налякана Ребекка інстинктивно відступає крок назад. Рот Берні безупинно розтягується, утворюючи жахаючий вишкір. Ребекка хоче втекти, проте злість на образи цього нікчеми змушує її вистояти.