Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 46 страниц)

22

Цього разу переліт супроводжує не зовсім тиша: милий приємний шелест, який він уже колись чув. Улітку 1997 року Джек піднявся разом із членами повітроплавального клубу УПЛА під назвою «Літуни» в північному напрямку до Вокавілю. Це було парі – одна з тих дурниць, на яку зазвичай підписуєшся пізно вночі, перебравши пива, а потім уже не можеш відкараскатися. Йому того зовсім не хотілося. Так би мовити, щоб не видатися боягузом. Він очікував, що буде страшно, але було захопливо. Більше він ніколи цього не робив і тепер знає чому: він наблизився впритул, він ледь не згадав, і, очевидно, якась налякана часточка його знала це. Цей звук супроводжує, аж доки не смикнеш за кільце, – лише приємний шелест вітру. Більше нічого не чуєш, лише тихе, швидке серцебиття і, можливо, цмокання у вухах, коли ковтаєш слину під час вільного падіння.

«Смикни за кільце, Джеку, – думає він. – Час смикнути за кільце, або посадка буде важкою, чорт забирай».

Тепер з’являється новий звук, спершу низький, який швидко посилюється, звук пронизливого ревіння. «Пожежна тривога, – думає він, а тоді: – Ні, — це симфонія, пожежної сирени». У цей самий момент Венделл Ґрін висмикує руку. Він чує слабкий пронизливий крик, коли його друг-парашутист зникає, з’являється запах…

Жимолость…

Ні, це її волосся…

…і Джек зітхає від ваги на його грудях, а діафрагма досі відчуває тиск. Він відчуває руки, одна на його плечі, друга торкається спини. Волосся лоскоче його щоку. Звук сирен. Звук людей, котрі без ладу кричать. Звуки біганини і відлуння.

– Джеку, Джеку, Джеку, з тобою все гаразд?

– Попроси Королеву про побачення, я завітаю десь на наступному тижні, – бурмоче він. Чому так темно? Він осліп? Він готовий до інтелектуально-корисної та фінансово-вигідної роботи суддею в Міллер-парку?

– Джеку! – Долоня ляскає його по щоці. Сильно.

Ні, не осліп. У нього просто заплющені очі. Він широко розплющує їх, і Джуді нахиляється над ним. Її обличчя за декілька дюймів від нього. Не задумуючись, він лівою рукою хапає її за потилицю, притягує до себе й цілує. Вона видихає йому в рот – зітхаючи від подиву, наповнює його легені своєю енергією, – а тоді цілує його у відповідь. Його ще в житті не цілували так енергійно. Він проводить рукою по грудях під нічною сорочкою і відчуває, як її серце шалено стукає. «Якщо вона бігтиме швидко, то просто звалиться з ніг», – думає Джек. У цей самий момент її рука прослизає під його сорочку, яка чомусь розстебнута, і пощипує його за сосок. І робить це з такою ж силою і запалом, як ляпас. Коли вона це робить, її язик швидким ривком уперед просовується у його рот, як бджола у квітку. Він посилює хватку на потилиці, і бозна що могло статись далі, але в цей момент щось падає в коридорі, чується звук розбитого скла і чийсь крик. Голос високий, безстатевий, панічний, але Джек вважає, що це Ітан Еванс, похмурий молодик із передпокою.

– Поверніться! Не біжіть, Боже ти милосердний!

Звичайно це Ітан; тільки випускник лютеранської школи на горі Хеврон сказав би «Боже, ти милосердний» у критичній ситуації.

Джек відштовхує Джуді. Вона відштовхує його. Вони на підлозі. Нічна сорочка Джуді задерта геть до пояса, чітко виставляючи напоказ білу нейлонову білизну. Сорочка Джека розстебнена, як і штани. Він досі в черевиках, але не на ту ногу. Поруч перевернений журнальний столик зі скляною поверхнею і розкидані журнали, що були на ньому. Деякі буквально повилітали зі своїх обгорток.

У коридорі чується ще більше криків, а також регіт і божевільні завивання. Ітан Еванс і надалі кричить на переляканих психічно хворих, а тепер також кричить жінка – мабуть, старша медсестра Рек. Сигналізація реве й реве.

У цю ж мить раптом відчиняються двері і завалює в кімнату Венделл Ґрін. Позаду нього – шафа з одягом, повсюди розкидані запасні предмети гардеробу лікаря Шпіґельмана. В одній руці Венделл тримає диктофон «Панасонік», у другій – блискучі трубчасті предмети. Джек готовий заприсягтись, що це батарейки «Дюрасел АА». На сорочці Джека розстебнені ґудзики (або повідривані), але справи Венделла набагато гірші. Його сорочка порвана на шматки, його живіт звисає над білими трусами з кількома плямами від сечі спереду. Він тягне за собою коричневі шерстяні штани, натягнені на одну ногу. Вони ковзають по килиму, як загублена зміїна шкура, і хоча він у шкарпетках, ліва одягнена навиворіт.

– Що ти зробив? – волає Венделл. – О ти, сучий сину, Голлівуде, ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЇМ Д…

Він зупиняється. Його рот роззявляється. Очі розплющуються. Джек помічає, що волосся репортера піднімається, як голки дикобраза. Венделл помічає, що Джек Сойєр і Джуді Маршалл обіймаються на встеленій склом і журналами підлозі, їхній одяг не в порядку. Не те щоб він упіймав їх на гарячому, але якщо Венделлу і доводилось бачити двох людей на такій грані, – це вони. Його розум викручується, наповнюється неможливими спогадами, він ледь стримує рівновагу, шлунок бурчить, як пральна машина, перевантажена одягом і миючими засобами. Йому конче потрібно за щось ухопитись. Йому потрібна новина. Більше того, йому потрібен скандал. І ось перед ним на підлозі лежить і те, і інше.

– ЗҐВАЛТУВАННЯ! – реве Венделл щодуху. На кутиках рота з’являється посмішка з проявом божевілля і полегшення: – СОЙЄР ПОБИВ МЕНЕ, А ТЕПЕР ВІН ҐВАЛТУЄ ПСИХІЧНОХВОРУ! – Насправді, це не дуже нагадує Венделлу зґвалтування, але хто словами «ДОБРОВІЛЬНИЙ СЕКС!», навіть якщо кричати на все горло, зможе привернути увагу?

– Заткни цього ідіота, – каже Джуді.

Вона смикає вниз поділ своєї сорочки і готується підвестися.

– Обережно, – каже Джек. – Скрізь розбите скло.

– Усе гаразд. – Вона схоплюється. Повертається до Венделла з тією ж неперевершеною безстрашністю, яку Фред Маршалл добре знає. – Заткнись! Я не знаю, хто ти, але перестань ревіти! Ніхто нікого…

Венделл відступає від Голлівуда Сойєра, тягнучи штани за собою. «Чому б кому-небудь не зайти, – думає він, — перш ніж він пристрелить мене чи ще щось?» У своєму безумстві і ледь не в істериці Венделл або не помічає сирен і вигуків, або вірить, що все це відбувається лише в його голові, – це лишень невеличка частина інформації, пов’язана з його абсурдними «спогадами» про чорношкірого стрільця, красиву жінку в халаті й самого себе, Венделла Ґріна, котрий сидів навпочіпки і їв напівсирого птаха, як печерна людина.

– Тримайся від мене подалі, Сойєре, – каже він, відходячи назад, тримаючи руки перед себе. – У мене є неймовірно жадібний адвокат. Тримай себе в руках, ти, йолопе, торкнешся мене бодай пальцем – він пустить тебе по світу з торбами. – ОЙ! ОЙ!

Венделл наступив на шматок розбитого скла, яке, як розуміє Джек, колись було частинкою однієї з картин, що раніше оздоблювали стіни, а тепер прикрашають підлогу. Він, ледь тримаючи рівновагу, ступає ще на крок, цього разу наступає на штани, що тягнуться, як хвіст, і валиться в шкіряне крісло з відкидною спинкою, у якому зазвичай сидить лікар Шпіґельман і, ймовірно, розпитує пацієнтів про їхнє важке дитинство.

Головний любитель сенсаційних відкриттів у Ла-Рів’єр дивиться на неандертальця, який саме наближається до нього широкими, сповненими жаху очима і кидає в нього диктофоном. Джек бачить, що той весь подряпаний. Він відбиває диктофон.

– ҐВАЛТУЮТЬ! – верещить Венделл. – ВІН ҐВАЛТУЄ ОДНУ З ПСИХОПАТОК…

Джек завдає йому різкого удару по підборіддю – зменшивши силу удару в останній момент, б’є не так сильно. Венделл знову відкидається на спинку крісла лікаря Шпіґельмана, закочує очі, ноги сіпаються, неначе в конвульсіях, що насправді можна оцінити як вияв напівнепритомного стану.

– Навіжений Угорець не впорався б краще, – бурмоче Джек.

Йому спадає на думку, що Венделлу доведеться пройти кілька неврологічних клінічних обстежень у найближчому майбутньому. Його голові добряче дісталось останніми днями.

Раптом двері в коридор різко відчиняються. Джек стоїть перед кріслом, щоб заховати Венделла, всовуючи сорочку в штани (у якийсь момент він застібнув ширінку, дякувати Богу). Медсестра-волонтер просуває пухнасту голову до кабінету лікаря Шпіґельмана. Хоча їй, мабуть, вісімнадцять, у паніці вона схожа на дванадцятирічну.

– Хто тут кричить? – запитує вона. – Кого ображають?

Джек уявлення не має, що сказати, але Джуді порається з цим, як професіонал.

– Це був пацієнт, – каже вона. – Думаю, містер Леклі. Він зайшов, крикнув, що нас всіх буде зґвалтовано, і вибіг знову.

– Вам треба бігти негайно, – каже їм медсестра-волонтер. Не слухайте ідіота Ітана, не користуйтесь ліфтом. Ми думаємо, це був землетрус.

– Негайно, – рішуче говорить Джек і, хоча він навіть не поворухнувся з місця, на медсестру-волонтера це діє безвідмовно; її голова зникає за дверима.

Джуді швидко підходить до дверей. Вони причинені, але не зачинені. Лутка злегка вивернена. На стіні був годинник. Джек дивиться на нього, але той упав циферблатом на підлогу. Він підходить до Джуді і бере її за плечі.

– Як довго мене не було?

– Недовго, – каже вона. – Але який це був вихід! Ба-бах! Ти щось дізнався? – Вона дивиться на нього благальним поглядом.

– Досить, щоб зрозуміти, що мені варто повернутися до Френч Лендінґа негайно, – каже він їй.

«Досить, щоб зрозуміти, що я кохаю тебе, що я завжди кохатиму тебе — у цьому світі чи в будь-якому іншому».

– Тайлер… він живий? – запитує вона. Джек пам’ятає, як Софі так само робила в Потойбіччі. – Мій син живий?

– Так. І я збираюся повернути тобі його.

Йому на очі потрапляє письмовий стіл Шпіґельмана, який, стрибаючи підлогою, зсунувся з місця і тепер стоїть з усіма висуненими шухлядами. Він помічає щось цікаве у одній із цих шухляд, іде килимом по битому склу й відштовхує одну з копій картини.

У горішній шухляді ліворуч – програвач, значно більший, ніж надійний «Панасонік» Венделла Ґріна, і шматочки розірваного коричневого обгорткового паперу. Джек хапає спочатку папір. Нерозбірливим почерком, який він уже бачив на брудних написах, як у «Смачно в Еда», так і на власному ґанку, написано:

Передати особисто ДЖУДІ МАРШАЛЛ,

відомій також як СОФІ.

Згори, у куточку розірваного аркуша паперу, здається, були марки. Джеку не потрібно розглядати їх зблизька, щоб зрозуміти: вони вирізані з пакетиків з-під цукру і приклеїв їх старий небезпечний дідуган на ім’я Чарльз Бернсайд. Але постать Рибака – це вже не так і важливо, Спіді знав це. Так само, як його місцезнаходження, оскільки, як Джек уже зрозумів, Чаммі Бернсайд за бажанням може перенестись будь-куди.

«Але він не може взяти з собою вхід. Вхід до Палаючих земель, містера Маншана, до Тая. Якщо Шнобель із друзями знайшли…»

Джек кидає обгортковий папір назад у шухляду, натискає кнопку і витягує касету з програвача. Він засовує її в кишеню й прямує до дверей.

– Джеку.

Він повертається до неї. За ними сигнал пожежної сирени, базікання, крики і сміх психічнохворих, біганина персоналу туди-сюди. Їхні очі зустрічаються. Погляд Джуді світиться ясною блакиттю. Джеку здається, що він торкається іншого світу з його солодкими запахами і дивними емоціями.

– Там дивовижно? Так само дивовижно, як у моїх снах?

– Там дивовижно, – каже він їй. – І ти дивовижна теж. Тримайся, гаразд?

Пройшовши половину шляху коридором, Джек стає свідком неприємного видовища: Ітан Еванс, молодик, якого Ванда Кіндерлінґ колись навчала в недільній школі, схопив спантеличену жінку за гладке передпліччя і трясе нею туди-сюди. Кучеряве волосся літньої жінки розлітається навколо голови.

– Заткнись! – кричить на неї молодий містер Еванс. – Закрийся! Ти, стара корово! Ти нікуди не підеш, окрім як назад до своєї проклятої палати!

Щось у його знущанні є очевидним, світ перевертається з ніг на голову, а молодий містер Еванс насолоджується своєю можливістю керувати і жорстоко поводитися, незважаючи на християнський обов’язок. Джек злиться не лише через це, а й через сповнене жаху нерозуміння на обличчі старої жінки. Він пригадує хлопців, з якими жив колись давно в місці під назвою «Дім Сонця».

Він згадує Вовка.

Не вагаючись, Джек іде великими кроками (неначе виходить на фінішну пряму – саме така думка зараз прокручується в його голові) і заїжджає кулаком у скроню молодого містера Евана. Той, у свою чергу, відпускає гладку жертву, що репетує, б’ється об стіну і сповзає нею. Його очі широко розплющені і приголомшені.

– Ти або не слухав, що говорила дружина Кіндерлінґа в недільній школі, або вона давала тобі неправильні уроки, – каже Джек.

– Ти… вдарив… мене… – шепоче молодий Еванс.

Він закінчує своє повільне падання, підігнувши ноги на підлозі в коридорі, що знаходиться між архівом і відділенням офтальмології.

– Образиш іще бодай одну пацієнтку – цю, чи ту, з якою я щойно говорив, будь-яку, – буде болючіше, набагато болючіше, – обіцяє Джек молодому містерові Евансу.

Тоді спускається сходами, перестрибуючи через дві сходинки, не помічаючи кілька пацієнтів у лікарняних сорочках, які витріщаються на нього, показуючи спантеличений, напівпереляканий погляд. Вони дивляться на нього, неначе він випромінює світло чи якесь диво, таке ж яскраве, як і містичне.

Через десять хвилин (уже після того, як Джуді Маршалл спокійно повернулась до своєї палати без будь-якої допомоги персоналу) сигналізацію вимкнули. Підсилений гучномовцями голос – мабуть, навіть рідна мати лікаря Шпіґельмана не впізнала б, що це голос її рідного хлопчика – починає ревіти з динаміків на стелі. Від цього несподіваного ревіння пацієнти, які до цього часу вже більш-менш заспокоїлися, знову починають верещати й плакати. Літня жінка, погане ставлення до якої так обурило Джека Сойєра, присідає під лічильником, береться руками за голову, бурмоче щось про росіян і цивільну оборону.

– НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! – запевняє Шпіґельман персонал і пацієнтів. – ПОЖЕЖІ НЕМАЄ! БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО СВОЇХ ПАЛАТ! ЦЕ ЛІКАР ШПІҐЕЛЬМАН, І Я ПОВТОРЮЮ: НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА!

З’являється Венделл Ґрін, котрий повільно плететься до сходів, однією рукою злегка потираючи підборіддя. Він бачить молодого містера Еванса і пропонує йому руку допомоги. На мить здається, що Венделл і сам перекинеться, але молодий містер Еванс притискається сідницями до стіни і підводиться на ноги.

– НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! МЕДСЕСТРИ, САНІТАРИ й ЛІКАРІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРОВЕДІТЬ СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ ДО ЇХНІХ ПАЛАТ.

Молодий містер Еванс бачить, що на підборідді Венделла з’являється пурпурний синець. Венделл бачить пурпурний синець на скроні молодого містера Еванса.

– Сойєр? – запитує молодий містер Еванс.

– Сойєр, – підтверджує Венделл.

– Клятий виродок ударив мене, – жаліється молодий містер Еванс.

– Сучий син підійшов до мене ззаду, – каже Венделл. – Дружина Маршалла. Він кинув її на землю, – понизивши голос, провадить далі: – Він ледь її не зґвалтував.

Одного лише погляду достатньо, щоб зрозуміти, що містер Еванс засмучений, але не здивований.

– Треба щось робити, – каже Венделл.

– Так, ваша правда.

– Ми маємо розповісти про це людям, – поступово колишній вогонь повертається до очей Венделла.

Треба розповісти людям. Він і розповість! Господи, та це ж і є його робота! Він розповідає людям.

– Так, – каже молодий містер Еванс, він не захопився цією ідеєю настільки, як Венделл – йому бракує Венделлової запальної цілеспрямованості, – але є одна особа, якій він скаже обов’язково. Одна особа, яка заслуговує на розраду в години своєї самотності, оскільки вона залишилась сама на її власній Оливковій горі. Одній особі, котра впиватиметься інформацією про злого Сойєра, як «живою водою».

– Таку манеру поведінки не можна замовчувати.

– Аж ніяк, – погоджується молодий містер Еванс, – нізащо.

Щойно Джек устиг від’їхати від воріт лютеранської лікарні Френч Лендінґа, як почув щебетання свого мобільного. Він думає зупинитись і відповісти на дзвінок, але чує звук моторів пожежних машин, що наближаються, тож вирішує ризикнути і один раз поговорити, їдучи за кермом. Він хоче виїхати звідси, доки не з’явилася місцева пожежна бригада, яка може значно сповільнити рух.

Він розтуляє маленький «Нокіа»:

– Сойєр.

– Де ти, в біса, є? – волає Шнобель Сент-Пір. – Господи, я вже ледь не видавив кнопку повторного набору номера!

– Я був… – Але він аж ніяк не може закінчити, щоб не відійти далеко від правди. Чи може. – Думаю, я був у одній з мертвих зон, де немає покриття.

– Чуваче, давай, без цих мудрих слів. Підводь свій зад і мерщій сюди. Адреса: Нейлгауз-роу, 1, це окружна дорога Оо, на південь від Чейз-стрит. Коричневий двоповерховий будинок жовто-зеленого відтінку.

– Я знайду, – каже Джек, і ще сильніше тисне на педаль газу. – Я вже в дорозі.

– Де ти саме?

– Досі в Ардені, але скоро буду. Я приїду десь за півгодини.

– Дідько! – Джек чує тривожний стукіт від удару, від того, що десь на Нейлгауз-роу Шнобель гримнув кулаком по чомусь, імовірно, по найближчій стіні. – Та що з тобою, чорт забирай? Мишеня згасає і дуже швидко. Ми робимо все, що можемо, – ті з нас, хто досі тут, – але він згасає. – Шнобель важко дихає, і Джеку здається, він мало не плаче. Непокоїть лишень думка, що Арманд Сент-Пір у такому стані. Джек дивиться на спідометр: стрілка сягає поділки сімдесят, – і трохи відпускає педаль. Він не допоможе нікому, якщо розіб’ється в автокатастрофі дорогою між Арденом і Централією.

– Що означає: «Ті з нас, хто досі тут»?

– Не зважай, просто негайно тягни свою дупу сюди, якщо хочеш поговорити з Мишеням. Він-бо точно хоче поговорити з тобою, оскільки постійно повторює твоє ім’я, – Шнобель стишує голос, – у проміжках між сильним ревінням. Док робить усе, що може, Ведмедиця і я теж, але ми тут безпорадні.

– Кажи йому, нехай тримається, – каже Джек.

– До біса все це. Сам кажи.

Джек чує гуркіт, слабкий, приглушений шум голосів. Тоді зовсім інший голос, який навіть важко назвати людським, говорить йому в вухо.

– Поспішай… поспішай сюди. Воно… вкусило мене. Я відчуваю його там. Схоже на кислоту.

– Тримайся, Мишеня, – каже Джек. Він тримає слухавку блідими як смерть пальцями. Він дивується, що від такого сильного стискання не тріснув корпус. – Я їду так швидко, як тільки можу.

– Краще приїдь. Інші… вже забули. Але не я. – Мишеня хихоче – це незбагненно жахливий звук, неначе подих з розритої могили. – У мене є сироватка пам’яті. Воно їсть мене… з’їдає живцем… але я все пам’ятаю.

Чується шарудіння, очевидно, телефон знову переходить в інші руки, а тоді новий голос говорить. Жіночий. Джек припускає, це Ведмедиця.

– Ви сказали їм туди поїхати, – каже вона. – Ви довели до цього. Тож тепер не можете це так залишити.

Він чує клацання в слухавці. Джек кидає мобільний на сидіння, і думає, що, можливо, сімдесят – це не так уже й багато.

Через кілька хвилин (Джеку вони здаються вічністю) він щулиться через відблиски сонця від річки Тамарак. Звідси він майже бачить свій будинок і будинок Генрі.

Генрі.

Він злегка постукує великим пальцем по нагрудній кишені і чує деренчання касети, яку взяв із програвача в кабінеті Шпіґельмана. На те немає вагомих причин, щоб заїжджати зараз до Генрі; враховуючи те, що йому сказав вчора Поттер, і те, що говорить Мишеня сьогодні, цей запис і запис дзвінка з «911» лишень запасні елементи. Крім того, він має поспішати на Нейлгауз-роу. Поїзд відправляється, і, здається, Мишеня один із його пасажирів.

Та все ж…

– Я хвилююсь за нього, – м’яко каже Джек. – Навіть сліпому очевидно, що я хвилююсь за Генрі.

Яскраве літнє сонце пливе по передвечірній половині неба, відбивається в річці й поширює мерехтливе світло, яке танцює на його обличчі. Щораз, як світло зустрічається з його очима, вони, здається, горять.

Але Джек має зараз хвилюватися не за Генрі. У нього погане передчуття щодо всіх його нових друзів і знайомих у Френч Лендінґу – від Дейла Ґілбертсона і Фреда Маршалла до таких епізодичних у його житті постатей, як старий Сімі Маккей, літній джентльмен, котрий заробляє чищенням взуття біля публічної бібліотеки, і Ардіс Уолкер, який має старий магазинчик з продажу наживки. В його уяві всі ці люди створені зі скла. Якщо Рибак зачепить їх, вони розіб’ються на порох. Проте його зараз непокоїть не Рибак.

«Це лишень розслідування, – нагадує він собі. — Незважаючи на те, що в справі постають Території, це все одно тільки розслідування, до того ж не перше, коли все починає здаватись занадто великим, а тіні — надто довгими».

Воно ж бо так, але зазвичай це викривлене бачення припиняється, щойно він знаходить ключ до розв’язки. Цього разу все гірше, набагато гірше. І він також знає чому. Довга тінь Рибака називається Маншан, одвічний шукач талантів з якоїсь іншої площини існування. Але і це ще не все, тому що містер Маншан також відкидає тінь. Червону.

– Аббала, – бурмоче Джек, – Аббала-дун, містер Маншан і ворон Ґорґ – три давніх друга, які прогулюються разом нічним берегом Плутона. Чомусь це нагадує йому Моржа і Теслю з «Аліси». Кого вони взяли із собою на прогулянку під місячним сяйвом? Молюска? Мідій? Прокляття, Джек ніяк не може згадати, хоча один рядок виринає і говорить в пам’яті голосом матері: «Валрус каже: “Настав час поговорити нам про вас”».

Аббала, імовірно, перебуває у своєму дворі (та частина його, яка не ув’язнена в Темній Вежі, про яку говорив Спіді), проте Рибак і Маншан можуть бути будь-де. Вони знають, що Джек Сойєр втрутився? Звичайно, що так. На сьогоднішній день це загальновідомий факт. Можуть вони спробувати затримати його, заподіявши щось мерзенне одному з його друзів? Наприклад, сліпому коментатору спортивних новин, металісту і джазмену?

Так, справді. І тепер, мабуть, через те, що він зосередився на цьому, знову відчуває неприємні імпульси, що надходять від південно-західного ландшафту. Щось схоже він відчував, перестрибуючи вперше в дорослому житті. Коли дорога звертає на південний схід, він ледь не пропускає поворот. Тоді, коли його «Рем» знову звертає на південний захід, отруйна пульсація набуває попередньої сили, б’є в голову, неначе напад мігрені.

«Це ти відчуваєш Чорний Дім, але це не зовсім дім, не справжній дім. Це діра, проточена черв’яком у яблуці існування, яка веде вниз, до Палаючих земель. Це двері. Можливо, вони були лише трохи прочинені до сьогоднішнього дня, до того, як Шнобель зі своїми друзями приїхали туди, але тепер вони розчахнуті, і вогонь у печі розгорівся. Тая потрібно врятувати, так… але також потрібно зачинити двері. Невідомо, яке злобне створіння може вийти з них».

Джек різко звертає свій «Рем» на Тамарак-роуд. Шини вищать. Його ремінь безпеки блокується, на мить йому здається, що пікап може перевернутися. Проте він далі мчить до Норвей Веллі-роуд. Мишеня має ще трохи потерпіти; він не збирається залишати Генрі самого. Його друг ще не знає, але на нього чекає невеличка подорож на Нейлгауз-роу. Аж доки ця ситуація не стабілізується, Джеку здається, що було б зараз досить доречно працювати в парі.

Як було б добре, якби Генрі був удома, але його немає. У відповідь на його неодноразове натискання на дзвінок на дверях з’являється Елвена Мортон зі шваброю в руці.

– Він на KDCU, записує рекламні ролики, – каже Елвена. – Мені довелось його підкинути. Я не знаю, чому він не записав їх тут, у студії, здається, казав, що це якось пов’язано зі звуковими ефектами. Я здивована, що він вам не казав цього.

Найгірше те, що Генрі казав. «Ріб Кріб кузена Бадді». Прекрасний центр Ла-Рів’єр. Усе це. Він навіть казав Джеку, що збирається попросити Елвену Мортон, щоб підкинула його. У житті Джека багато чого сталося з моменту тієї розмови: він знову зустрів давнього друга дитинства, він закохався у Двійника Джуді Маршалл, дізнався «Секрет Усього Сущого», але, незважаючи на все це, він складає ліву руку в кулак і заціджує собі ним прямісінько між брів. Зважаючи на швидкоплинність подій, він розцінює це як помилку, що не має виправдань.

Місіс Мортон дивиться на нього переляканими широко розплющеними очима.

– Ви маєте їхати за ним, місіс Мортон?

– Ні, він збирався піти у бар із кимось з ESPN. Генрі казав, що той хлопець його привезе. – Вона стишує голос до тембру конфіденційності, яким зазвичай розповідають секрети. – Не те щоб Генрі це казав, але, мені здається, на Джорджа Ретбуна чекає щось грандіозне. Ду-у-уже грандіозне.

«Борсучий вал» стане національною радіопередачею? Це не здивувало б Джека, але в нього зараз немає часу, щоб радіти за Генрі. Він передає місіс Мортон касету, в основному щоб не відчувати, що це абсолютно марна поїздка.

– Залиште це йому там, де…

Він замовкає. Місіс Мортон дивиться на нього зі звичним здивуванням. Джек ледь не сказав: «Де він точно побачить». Ще один промах. Неперевершений детективе, та що це з тобою!

– Я залишу її на програвачі в студії, – каже вона. – Він точно знайде її там. – Джеку, можливо це не моє діло, але ви маєте не зовсім добрий вигляд. Ви дуже бліді і скинули не менше десяти фунтів за останній тиждень. Також… – Вона здається трохи збентеженою. – Ви взуті не на ту ногу.

Так і є. Він вносить необхідні зміни, стоячи спершу на одній нозі, а тоді на другій.

– Останні сорок вісім годин були важкими, але я тримаюся, місіс М.

– Це все через справу Рибака, так?

Він киває.

– Я маю поспішати, а інакше, як то кажуть, бути біді. – Він повертається, але про всяк випадок іде назад. – Можу я вас попросити, щоб ви залишили йому повідомлення на диктофоні в кухні? Скажіть, щоб зателефонував мені на мобільний, щойно прийде. – Тоді одна думка породжує іншу, він показує на непідписану касету в її руці. – Не слухайте це, гаразд?

Місіс Мортон шокована.

– Я б ніколи так не вчинила! Це те ж саме, що розпечатати чужий лист!

Джек киває і скупо всміхається.

– Добре.

– Це… його запис? Запис Рибака?

– Так, – каже Джек. – Його. – «І декого страшнішого, набагато страшнішого», – думає Джек, але не каже.

Він поспішає до пікапа, ледь не біжить.

За двадцять хвилин Джек припарковується перед коричневим з жовто-зеленим відтінком двоповерховим будинком на Нейлгауз-роу. Його вражає тиша під гарячим літнім сонцем на Нейлгауз-роу і прилеглих вулицях. Дворняга (той самий старий собака, якого ми бачили минулої ночі перед входом до готелю «Нельсон»), кульгаючи, переходить перехрестя між Еймс і окружною дорогою Оо, але немає ніде жодного транспорту. Джек уявляє неприємну картинку, як Морж і Тесля повільно йдуть уздовж східного узбережжя Міссісіпі із загіпнотизованими жителями Нейлгауз-роу, які плетуться за ними. Повільно йдуть аж до вогню. І до казана.

Він робить кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися. Недалеко від міста, біля до дороги, що веде до «Смачно в Еда», жахливий шум у голові досяг вищої точки і став схожим на важке гудіння. За якусь мить він посилився настільки, що Джек думав, що взагалі з’їде з дороги, тому сповільнив «Рем» до сорока миль. Потім, слава Богу, біль посунувся до потилиці і зник.

Він не бачив знака «ВЇЗД ЗАБОРОНЕНО» біля зарослої дороги, що веде до Чорного Дому. Він його навіть не шукав, але все одно знає, що він там. Питання в тому, чи зможе він наблизитися до нього, коли настане час, чи його голова просто вибухне.

– Припини, – каже він сам собі. – На це лайно немає часу.

Він виходить із пікапа і починає підніматись потрісканою цементованою доріжкою. На ній стерта схема гри в класики, і Джек обходить її, підсвідомо розуміючи, що це один з небагатьох артефактів, який свідчить, що колись маленька особа на ім’я Емі Сент-Пір ступала цими досі нестертими квадратиками. Східці ґанку старі й пересохлі. Він відчуває страшенну спрагу і думає: «Господи, я б убив за склянку води, або склянку смачного…»

Раптом розчахуються двері, грюкаючи об стіну будинку. В сонячній тиші цей звук схожий на постріл пістолета. Вибігає Шнобель.

– Господи всемогутній, я думав, ти ніколи не доїдеш!

Дивлячись на стривожені й сповнені болю очі, Джек усвідомлює, що він ніколи не зможе сказати цьому типу, що зміг би знайти Чорний Дім без допомоги Мишеняти, що завдяки часу, проведеному на Територіях, у нього в голові з’явився свого роду далекомір. Нізащо, навіть якби вони прожили решту свого життя як близькі друзі, які зазвичай усе розповідають одне одному. Шнобель страждає, як Іов, і йому краще не знати, що страждання його друга марні.

– Він іще живий, Шнобелю?

– Усього на дюйм. Можливо, на дюйм із четвертинкою. Залишились лише Док, Ведмедиця і я. Сонні й Диктатор Білл злякались, утекли, як пара вишмаганих собак. Давай швидше заходь. – Шнобель не залишає йому іншого вибору, хапає його за плечі і заштовхує всередину маленького двоповерхового будинку на Нейлгауз-роу, як вантаж.