Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 46 страниц)

16

18 : 45. Френч Лендінґ – у тумані, в омані. Його охоплює тривога і спокій одночасно. Проте спокій довго не триватиме. Якщо невезіння починається, то надовго воно не зупиняється.

Живчик допізна затримався в притулку, і якщо врахувати неспішний (справді, разючий) мінет, який йому робить Ребекка Вілас у той час, як він сидить, розвалившись на офісному стільці, то його рішення попрацювати трохи понаднормово не надто й дивує.

У кімнаті для відпочинку старі сидять, прикуті до Джулі Ендрюс і «Звуків музики». Еліс Везер ледь не плаче від щастя – цей фільм завжди був її улюбленим. Майже так само їй подобається «Співаючи під дощем», але майже не означає так само. Серед тих мешканців притулку, які ходять, немає лише Берні… хоча тут узагалі за ним ніхто не сумує. Берні глибоко спить. Дух, який зараз його контролює, – демон, можна сказати, – впроваджує свої порядки у Френч Лендінґу, брутально використовуючи Берні протягом останніх тижнів (не те щоб Берні скаржився, він досить добровільний співучасник).

На Норвей Веллі-роуд Джек Сойєр їде на своєму «Додж Ремі» до під’їзної дороги Генрі Лайдена. Туман тут не такий густий, але все ж таки перетворює фари вантажівок на ніжні корони. Сьогодні він продовжить читати «Похмурий дім» із 7-го розділу («Прогулянка привида») і сподівається, що дійде до кінця розділу 8 («Покривання великої кількості гріхів»). Але ще до Діккенса він пообіцяв послухати пісню у виконанні Слопбербоун під назвою «Поверни мого собаку», яку Вісконсинський Щур збирається поставити на перше місце.

– Приблизно кожні п’ять років рок-н-рольна пісня з’являється невідомо звідки, – говорить Генрі йому по телефону, і Джек більше ніж переконаний, що відчуває в голосі свого друга нотки Щура. – Це чудова рок-н-рольна пісня.

– Якщо ти так кажеш… – Джек відповідає із сумнівом у голосі. Для нього найкраща рок-н-рольна пісня – «Крутихвістка Сью» Діон.

У будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн (невеличкому, затишному, як Кейп-Код), Фред Маршалл стає навкарачки і, зодягнувши пару зелених гумових рукавиць, миє підлогу. Бейсбольна кепка Тая досі в нього на голові, і він плаче.

У трейлерному парку «Холідей» ворон Ґорґ крапає отруту у вуха Тенсі Френо.

У міцному цегляному будинку на Герман-стрит, у якому живе Дейл Ґілбертсон із красунею дружиною і не менш красивим Девідом, господар готується повернутися в офіс. Його рухи трохи сповільнені: дві порції пирога з куркою і хлібний пудинг таки даються взнаки. Коли дзвонить телефон, він не лякається. Врешті-решт, у нього ж було те передчуття. Телефонує Деббі Андерсон; досить одного її слова, і він розуміє, що щось сталося.

Він слухає, киває, ставить відповідні запитання. Його дружина стоїть у дверях кухні, дивиться на нього занепокоєними очима. Дейл нахиляється і щось записує в блокнот, що лежить поруч із телефоном. Сара підходить і читає два імені: Енді Рейлсбек і М. Файн.

– Рейлсбек досі на лінії? – запитує він.

– Так, у режимі очікування…

– Зв’яжи мене.

– Дейле, я не впевнена, чи я вмію це робити. – Деббі схвильована, що зовсім їй не притаманно.

Дейл на мить заплющує очі та згадує, що це не її звичайна робота.

– Ерні ще немає?

– Ні.

– Хто є?

– Боббі Дюлак… і Діт, мабуть, у душі…

– З’єднай з Боббі, – каже Дейл і зітхає з полегшенням, коли Боббі швидко і безперешкодно з’єднує його з Енді Рейлсбеком в офісі Морті Файна.

Ці чоловіки обоє побували вже нагорі, у 314-му номері. Морті було достатньо одного погляду на фото, розкидані на дні шафи Джорджа Поттера. Тепер він і сам сидить такий же блідий, як і Енді, а можливо, ще блідіший. Біля поліційної дільниці на автостоянці зустрілися Ерні Теріолт і Реджинальд Док Амберсон. Док щойно приїхав на своєму старенькому (але в прекрасному стані) «Гарлеї Фет Бою». Вони щиро вітаються в тумані. Ерні Теріолт – можна сказати, ще один коп, але розслабтеся – це вже останній, з ким нам доведеться познайомитися (ну, ще буде агент ФБР, але ще рано тим перейматись; він зараз у Медісоні, і він дурник.)

Ерні – порядний шістдесятип’ятирічний чоловік, який уже майже дванадцять років як перейшов на півставки служби в поліції та який, до речі, разів у чотири кращий коп, ніж Арнольду Грабовському судилося коли-небудь стати. Він доповнює свою пенсію нічними чергуваннями у відділку поліції Френч Лендінґа (він усе одно не може добре спати через болі в простаті) і підробляє приватним охоронцем в Першому Вісконсинському Банку по п’ятницях – тоді, коли туди приходять люди з «Веллс Фарґо» о чотирнадцятій, а люди з «Брінкс» о шістнадцятій.

Док кожним своїм дюймом нагадує «Янгола пекла», з його довгою чорно-сивою бородою (в яку він іноді вплітає стрічки, як пірат Едвард Тіч), він усе своє життя варить пиво, але обоє чоловіків чудово ладнають. Перш за все вони цінують інтелект один одного. Ерні не знає, чи Док справді лікар, але він міг би ним бути. Можливо, він колись ним і був.

– Є якісь зміни? – запитує Док.

– Наскільки мені відомо, то ні, мій друже, – каже Ерні. – Щовечора хтось один із П’ятірки приїжджає, щоб перевірити ситуацію. Сьогодні черга Дока.

– Не заперечуєш, якщо я зайду з тобою всередину?

– Ні, – каже Ерні. – Але якщо ти дотримуватимешся правил.

Док киває. Можливо, хтось інший із П’ятірки і начхав би на правила (особливо Сонні, якому багато на що начхати), але Док дотримується їх: чашка кави або п’ять хвилин, залежно від того, що першим закінчиться, – і йди своєю дорогою. Ерні, що бачив багато справжніх «Янголів пекла», ще коли в далекі 70-ті був копом у Фінікс, добре розуміє, якими глибоко терплячими є Шнобель Сент-Пір і його команда. Звичайно, вони не «Янголи пекла», не Паганісти, не монстри на мотоциклах чи ще щось у цьому роді. Ерні точно не знає, що вони таке, але він знає, що вони слухають Шнобеля. Він підозрює, що терпіння Шнобеля слабшає, хоча поки що він тримає себе в руках.

– Ну, тоді заходь, – каже Ерні, поплескує здорованя по плечу. – Давай подивимося, що нового.

А новин, як виявляється, досить багато.

Дейл усвідомлює, що може мислити швидко і ясно, колишній страх залишив його. Частково через те, що ганебний провал уже відбувся і справу, офіційну справу, у будь-якому разі від нього забрали, але в основному через те, що він знає, що може зателефонувати Джеку за необхідності і той йому відповість. Джек – це його підстрахування.

Він слухає, як Рейлсбек описує «полароїди», дозволяючи старому трохи виговоритись, а тоді ставить єдине запитання з приводу обох фотографій хлопчика.

– Жовта, – відповідає Рейлсбек без вагань. – Сорочка була жовта. Я зміг прочитати слово «Ківаніс» на ній. Більше нічого, лише… лише кров.

Дейл каже, що зрозумів, і говорить Рейлсбеку, що хтось із полісменів невдовзі приєднається до них.

Чується звук, що телефон передається комусь іншому в руки, слухавку бере Файн, тип, якого Дейл знає і який його хвилює менше за все.

– А якщо він повернеться, шефе? Якщо Поттер повернеться сюди, в готель?

– Вам видно фойє звідти, де ви зараз?

– Ні, – вчувається дратівливість у голосі. – Ми в офісі. Я казав вам.

– То вийдіть. Удайте, що щось робите, якщо він зайде…

– Я не хочу робити цього. Якби ви бачили ті фотографії, ви б теж не хотіли.

– Ви не маєте з ним говорити, – каже Дейл. – Просто подзвоніть, коли він прийде.

– Але…

– Сер, повісьте слухавку, у мене багато справ.

Сара кладе руку на плече своєму чоловіку. Дейл обіймає її вільною рукою. Чується гучне дратівливе клацання.

– Боббі, ти ще тут?

– Так, тут, шефе. І Деббі, і Діт також. О, і Ерні щойно зайшов. – Він стишує голос. – Він привів із собою одного з тих мотоциклістів, того, що називає себе Доком.

Дейл швидко прокручує в голові: Ерні, Деббі, Діт і Боббі – усі у формі. Не зовсім те, чого б він хотів. Йому спадає на думку несподіване рішення, він каже:

– Дай йому слухавку.

– Що?

– Ти почув мене?

За мить він уже розмовляє з Доком Амберсоном.

– Хочеш допомогти заарештувати негідника, який убив маленьку дівчинку Арманда Сент-Піра?

– Так, чорт забирай. – У голосі жодних вагань.

– Добре: не став запитань і не змушуй мене повторювати.

– Я слухаю, – рішуче каже Док.

– Скажи офіцеру Дюлаку, щоб дав тобі синій мобільний телефон, що зберігається серед речових доказів, який ми забрали в наркомана, котрий втік. Він зрозуміє, про що я. – Дейл знає, що дзвінок із цього телефону ніхто не зможе відстежити, і це дуже добре. Крім того, він відсторонений від справи.

– Синій мобільний телефон.

– Тоді піди в таверну «Лаккі», що поруч із готелем «Нельсон».

– Я на байку…

– Ні. Йди пішки. Зайди всередину, купи лотерейний квиток. Тобі треба там знайти сивуватого високого, худорлявого, приблизно сімдесятирічного чоловіка в штанах кольору хакі та, можливо, у такій же сорочці. Швидше за все, самого. Його улюблене місце – між музичним автоматом і коридором, який веде до туалетів. Якщо він там, подзвони у відділок. Просто набери «911». Усе зрозумів?

– Так.

– Рухай булками, Доку.

Док навіть не встигає попрощатись. Біля слухавки знову Боббі.

– Що нам робити, Дейле?

– Якщо він там, ми маємо схопити сучого сина, – каже Дейл.

Він досі контролює себе, але відчуває, як серцебиття прискорюється. Світ постає перед ним у світлі, що не з’являлося з першого вбивства. Він відчуває кожен пальчик дружини на своєму плечі, запах її макіяжу і лаку для волосся.

– Візьми Тома Лунда і дістаньте три кевларові бронежилети. – Він замислюється, а тоді каже: – Візьміть чотири.

– Ви збираєтесь подзвонити Голлівуду?

– Так, – каже він, – але ми не будемо чекати на нього. – Після цього він кладе слухавку.

Оскільки хоче прокрутити все в голові, якусь мить стоїть непорушно. Глибоко вдихає. Видихає, тоді знову вдихає. Сара бере його за руки.

– Будь обережним.

– О так, – каже Дейл. – Не хвилюйся, у цьому можеш бути впевнена. – Він прямує до дверей.

– А як щодо Джека? – запитує вона.

– Я наберу його з авто, – каже він, не уповільнюючи ходи, – якщо Бог на нашому боці, цей тип буде у в’язниці, ще до того, як він перебуватиме на півдорозі до поліційної дільниці.

За п’ять хвилин Док стоїть за барною стійкою «Лаккі», слухаючи «Я залишив щось увімкнене вдома» Трейса Адкінса. Витирає захисне покриття на миттєво виграшному вісконсинському білеті. Білет справді виявився виграшним: десять баксів, – але основна увага зосереджена на музичному автоматі. Він похитує головою, неначе справді в захваті від цього супер-хіта.

За столиком у кутку, поставивши тарілку зі спагеті перед собою (із соусом, червоним, як кров із носа), із кухлем пива під рукою сидить чоловік, котрого він шукає: високий (це помітно, попри те, що той сидить), худий, лінія його западистого засмаглого обличчя нагадує собачу морду, сивувате волосся акуратно зачесане. Доку не видно сорочки, тому що в типа серветка заправлена за комір, але довгі ноги, що виглядають з-під столу, зодягнені в хакі. Якби Док був абсолютно впевнений, що це той покидьок-дітовбивця, який убив Емі, то він негайно заарештував би його без жодного ордера і зробив би це не дуже делікатно. До біса копів і до біса їхні права Міранди. Але, можливо, цей тип лишень свідок, чи співучасник, чи ще щось таке.

Він бере десятидоларову купюру від бармена, відкидає пропозицію залишитись на пиво і знову повертається в туман. Десять кроків угору схилом, бере синій мобільний із кишені й набирає «911». Цього разу відповідає Деббі.

– Він там, – каже Док, – що далі?

– Принеси назад телефон, – каже вона та вішає слухавку.

– Та пішла ти, – м’яко каже Док.

Він буде хорошим хлопчиком, гратиме за їхніми правилами, але спершу… Він набирає ще один номер на синьому телефоні (який, виконавши свою останню роль, назавжди зникне з нашої розповіді).

– Дай йому, люба, – каже він, сподіваючись, що вона не скаже, що Шнобель поїхав у «Сенд Бар».

Якщо Шноб коли-небудь їхав туди сам, то тільки з однієї причини. Поганої причини. Але вже за мить він чує голос Шнобеля, грубий, наче після плачу.

– Так? Що?

– Підведи свій важкий задок, збирай усіх і негайно до автостоянки перед поліційною дільницею, – каже йому Док. – Я не впевнений на сто відсотків, але, здається, вони збираються схопити цього покидька. Я, мабуть, навіть бачив…

Шнобеля вже не було біля телефону – швидше, ніж Док забрав рурку від вуха і натиснув кнопку «ВИМКНЕНО». Він стоїть у тумані, підводить погляд, дивиться на розпливчасті вогні поліційного відділку Френч Лендінґа і думає, чому він не сказав, щоб Шнобель із хлопцями чекали на нього біля «Лаккі». Він, мабуть, знає відповідь: якщо Шнобель дістанеться до цього старигана швидше за копів, то спагеті стане останньою їжею в його житті.

Мабуть, краще зачекати.

Зачекати й подивитись.

На вулиці Герман-стрит легкий туман, але він починає згущатися, щойно Дейл звертає до центру міста. Він вмикає габаритні вогні, але цього недостатньо. Дейл вмикає ближнє світло, тоді дзвонить Джеку. Він чує початок запису автовідповідача, відбиває та набирає дядька Генрі. Дядько Генрі відповідає на фоні фуз-гітари і чийогось ричання «Поверни мого собаку!».

– Так, він щойно приїхав, – підтверджує Генрі. – Зараз саме фаза нашого вечора «Музичне Сприйняття». Наступна – «Література». Ми досягли критичної точки в «Похмурому домі» – Чесні Волд, «Прогулянка привида», місіс Раунсвелл і так далі, – але якщо в тебе щось важливе…

– Так, дай йому слухавку, Дядечко.

Генрі зітхає.

– Oui, mon capitaine.

За мить Дейл говорить із Джеком, котрий, звичайно, одразу ж погоджується приїхати. Це добре. Але шеф поліції Френч Лендінґа дещо спантеличений реакцією свого друга. Ні, Джек не хоче, щоб Дейл зачекав з арештом до його прибуття. Він висловлює вдячність за цю пропозицію, а особливо за кевларовий бронежилет (цінне надбання правоохоронних органів, яке посипалось на поліцію Френч Лендінґа і тисячу інших маленьких відділків поліції за часів Рейґана) і за те, що Джек вірить, що Дейл і його люди зможуть схопити Джорджа Поттера без жодних проблем.

Правду кажучи, Джек Сойєр не сильно зацікавився Джорджем Поттером. Так само жахливими фотографіями, хоча вони, очевидно, справжні; Рейлсбек упізнав жовту сорочку Джоні Іркенхема з написом «Ківаніс» – це деталь, яка ніколи не висвітлювалася у пресі, навіть мерзенний Венделл Ґрін не вивідав цей конкретний факт.

Джек запитує – неодноразово – про типа, якого Рейлсбек бачив у коридорі.

– Синій халат, один капець – це все, що я знаю! – Дейл нарешті змушений запитати: – Господи, Джеку, яка різниця? Слухай, я маю закінчувати розмову.

– Дінь-дон, – відповідає Джек досить спокійно і перериває дзвінок.

Дейл завертає до оповитої туманом автостоянки. Він бачить Ерні Теріолта і байкера-пивовара на ім’я Док. Вони стоять біля запасного входу, розмовляють. Неначе дві хмаринки туману.

Після розмови з Джеком Дейлу було якось не по собі, неначе він (справжній йолоп) пропустив величезні підказки і безсумнівні свідчення. Але які підказки? Заради Христа, які свідчення? Тоді легке обурення переходить у занепокоєння. Можливо, могутній Джек Сойєр, так само, як Лукас Девенпорт, не вірить в очевидне. Мабуть, таких типів, як він, більше насторожує собака, який не гавкає.

Звук дуже добре поширюється в тумані, і на півдорозі до запасного входу Дейл чує, як заводяться двигуни мотоциклів внизу біля річки. Внизу, вздовж Нейлгауз-роу.

– Дейле, – каже Ерні.

Він киває, вітаючись, неначе це найзвичайніший вечір.

– Вітаю, шефе, – приєднується Док.

Він курить сигарети без фільтру, як здалось Дейлу, «Пел-Мел» або «Честерфілд». А ще Док називається, – думає Дейл.

– Перекрутивши цитату Містера Роджера, – веде далі Док, – можна сказати, це чудова ніч у районі, правда?

– Ви подзвонили їм, – каже Дейл, повертаючи голову в бік ревіння мотоциклів.

Дві пари фар, похитуючись, завертають до автостоянки. За кермом першого авто Дейл бачить Тома Лунда. Другий транспортний засіб, очевидно, особистий Денні Чеди. Війська знову зібралися. Нам залишається лише сподіватися, що цього разу пощастить уникнути якихось катастрофічних сюрпризів. Вони вже краще підготовлені. Цього разу карти в їхніх руках.

– Прямо не скажу, але спитаю, – каже Док, – якби вони були вашими друзями, то що б ви зробили?

– Те ж саме, чорт забирай, – каже Дейл і заходить досередини.

Генрі Лайден знову зручно вмощується на пасажирське сидіння пікапа «Рем». Сьогодні він одягнений в білу сорочку з відкритим коміром і сині хакі. Стрункий, неначе модель, сивіюче волосся зачесане назад. Хіба Сідні Картон міг мати кращий вигляд, коли йшов на гільйотину? Навіть в уяві Чарльза Діккенса.

– Генрі…

– Я знаю, – каже Генрі. – Сидіти в пікапі, як хороший, слухняний хлопчик, поки ти не покличеш.

– Із замкненими дверима. І не кажи «Oui, mon capitaine». Це дратує.

– Так точно.

– Чудово.

Туман згущується, коли вони наближаються до міста, і Джек перемикає на ближнє світло, з далеким неможливо їхати в цьому тумані. Він дивиться на годинник на панелі: 19 : 03. Час біжить дедалі швидше. Він тому і радий. Робити більше, думати менше – це рецепт Джека Сойєра, як доглядати за своїм здоровим глуздом.

– Я закличу тебе всередину, щойно вони заарештують Поттера.

– Ти переконаний, що в них не буде із цим ніяких проблем, чи не так?

– Так, – каже Джек, тоді змінює тему: – Знаєш, ти здивував мене із цим записом «Слоббербоун». – Він узагалі не може назвати це піснею, коли головний вокаліст більшість тексту просто верещить, що є сили. – Непоганий.

– Здебільшого там звучить гітара, – каже Генрі, – почувши скупу оцінку Джека. – На диво, витончено. Зазвичай, найкраще, на що можна сподіватися, – що вона налаштована. – Він опускає вікно, висовує голову, як собака, а тоді ховає її назад. Не змінюючи тону, промовляє: – Місто огорнув сморід.

– Це туман. Він тягнеться і тягне за собою найсмердючіший запах річки.

– Ні, – прозаїчно відповідає Генрі, – це смерть, я відчуваю її запах. Ти, мабуть, також відчуваєш, але не носом.

– Я відчуваю її, – зізнається Джек.

– Поттер – не та людина.

– Думаю, ні.

– Той, кого бачив Рейлсбек, – Іудів козел.

– Я більше ніж упевнений, що той, кого бачив Рейлсбек, – Рибак.

Якийсь час вони їдуть мовчки.

– Генрі?

– Так точно.

– Що таке найкращий запис? Найкращий запис і найкраща пісня? – Генрі задумується щодо цього. – Ти розумієш, яке це неймовірне питання само по собі?

– Так.

Генрі ще трохи думає, а тоді каже:

– «Зірковий пил», мабуть, Хоуґі Кармайкла. А для тебе?

Чоловік за кермом подумки повертається до свого минулого, увесь шлях він повертається аж до шестирічного Джекі. Його батько і дядько Морґан були монстрами джазу; у його матері були набагато простіші смаки. Він пам’ятає, як вона безкінечно прокручувала одну й ту саму пісню влітку в Лос-Анджелесі. Вона сиділа, дивилась у вікно і курила. Хто ця леді, мам? – запитує Джекі, і його мати відповідає: Петсі Клайн. Вона загинула в авіакатастрофі.

– «Божевільні руки», – каже Джек, – у виконанні Петсі Клайн. Написана Ральфом Муні та Чаком Сілсом. Це найкращий запис. Це найкраща пісня.

Решту дороги Генрі не говорить жодного слова. Джек плаче. Генрі чує запах його сліз.

А тепер давайте глянемо на ситуацію ширше, як полюбляють казати політики. Ми просто вимушені, тому що події починають розвиватися. Шнобель і решта Грізної П’ятірки заїжджають на автостоянку поліційного відділку Френч Лендінґа із Самне-стрит. Дейл, Том Лунд і Боббі Дюлак, що зодягнені в кевларові бронежилети, припарковуються на дорозі перед «Лаккі», оскільки Дейлу треба багато вільного місця, щоб якомога ширше відчинити задні двері і якомога швидше посадити Поттера в автомобіль. Діт Джесперсон і Денні Чеда відгороджують жовтою поліційною стрічкою № 314 у готелі «Нельсон». Щойно вони це зроблять, то мають привезти Енді Рейлсбека і Морті Файна до поліційного відділку. У поліційному відділку Ерні Теріолт телефонує працівникам поліції штату Брауну і Блеку, які приїдуть уже після всього… і навіть якщо вони образяться за це, то нічого страшного. У «Сенд Бар» Тенсі Френо з мертвими очима перебиває «Волфлаверс», витягши музичний автомат із розетки.

– Усі, слухайте мене! – кричить вона не своїм голосом. – Вони впіймали його! Вони впіймали дітовбивцю, цього сучого сина! Його звати Поттер! Вони повезуть його до Медісона сьогодні ж, іще до півночі. Якщо ми нічого не зробимо, то якийсь розумний адвокат змусить випустити його ще до наступного понеділка. ХТО ХОЧЕ МЕНІ ДОПОМОГТИ ЦЬОМУ ЗАВАДИТИ?

Якусь мить – тиша… а тоді – ревіння. Половина обкурених, половина п’яних постійних відвідувачів «Сенд Бар» знають точно, як цьому завадити. Тим часом Джек і Генрі, не зменшуючи швидкості та ігноруючи густий туман, звертають до автостоянки перед поліційним відділком і зупиняються позаду мотоциклів Грізної П’ятірки, які вишикувалися в рядок з обох боків «Фет Боя» Дока. Стоянка швидко заповнюється, здебільшого приватним транспортом полісменів. Поголос про підготовку арешту поширився, як вогонь сухою травою. Усередині один із членів команди Дейла – нам не потрібно перейматись, хто саме, – кладе на місце синій мобільний телефон, з якого Док телефонував, коли вийшов із «Лаккі». Цей коп схопив його і пірнув у комірчину, на дверях якої напис «ЗБЕРІГАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ».

У готелі «Оак Трі», де він поселився від початку справи Рибака, Венделл Ґрін, сердитий і п’яний. Незважаючи на три подвійні віскі, його шия досі болить від того, що йолоп байкер зірвав з неї камеру, а нутрощі болять від удару йолопа Голлівуда. Але найбільше постраждали його гордість і гаманець. Сойєр приховав докази, це такий же безперечний факт, як те, що лайно липне до ковдри. Венделл на півдорозі до того, щоб повірити, що Сойєр – це і є Рибак… але як він зможе це довести, якщо в нього тепер немає знімків? Коли бармен каже, що до нього телефонують, Венделл ледь стримується, щоб не сказати, щоб той запхав собі цей дзвінок у задок. Але він професіонал, чорт забирай, професійний яструб новин, тож іде до бару і бере слухавку.

– Ґрін, – бурчить він.

– Привіт, йолопе, – говорить коп по синьому мобільному телефону.

Венделл ще не знає, що розмовляє з копом. Для нього це лишень якийсь упир, що краде його дорогоцінний час.

– Хочеш надрукувати хороші новини для різноманітності?

– Хороші новини не сприяють продажу газет, мій друже.

– Ця буде. Ми впіймали вбивцю.

– Що? – незважаючи на три подвійних, Венделл раптом стає найтверезішою людиною на планеті.

– Я незрозуміло сказав? – абонент позитивно зловтішається, але для Венделла Ґріна це вже не має значення. – Ми впіймали Рибака. Не кретини з ФБР – ми. Його звати Джордж Поттер. Йому ледь за сімдесят, колишній будівельник, пенсіонер. У нього були «полароїди» всіх трьох мертвих дітей. Якщо поквапишся, то, можливо, будеш тут, щоб зробити фотографії, коли Дейл заводитиме його всередину.

Ця думка – ця блискуча можливість – вибухає в голові Венделла Ґріна, неначе феєрверк. Таке фото може коштувати в п’ять разів більше, ніж фото тіла маленької Ірми, оскільки воно може зацікавити серйозні журнали. І телебачення! А якщо хтось застрелить виродка, коли «Маршалл Ділан» буде заводити його всередину. Враховуючи настрої в місті, таке цілком можливо. У пам’яті Венделла спливає яскравий епізод, як Лі Харві Освальд хапається за живіт і передсмертно розтуляє рот.

– Хто це? – не задумуючись питає він.

– Триклятий дружній полісмен, – каже голос на іншому кінці й вибиває.

У таверні «Лаккі» Петті Лавлесс розповідає всім присутнім (старшим, ніж натовп у «Сенд Бар» і не таким зацикленим на речовинах, що сильніші за алкоголь), що вона не може отримати задоволення сповна, а її трактор більше не оре. Джордж Поттер закінчив своє спагеті, акуратно складає серветку (яка знадобилась, щоб витерти лише одну краплю червоного соусу) і з серйозним виразом обличчя береться за пиво. Він сидить поруч із музичним автоматом і не помічає, що до кімнати зайшли три чоловіки, лише один із них у формі, але всі троє озброєні й одягнені не інакше, як у куленепробивні жилети.

– Джордж Поттер? – каже хтось, і Джордж підводить погляд.

Зі склянкою в одній руці і кухлем пива в другій він легка здобич.

– Так, а що? – запитує він, але його тут же хапають за руки та плечі й заарештовують на місці.

Зачепивши коліньми кришку стола, він перевертає його. Тарілка з-під спагеті та кухоль б’ються об підлогу, тарілка розбивається на друзки. Оскільки кухоль виготовлений з міцнішого матеріалу, то залишається цілим. Жінка кричить. Чоловік каже:

– Опа! – низьким шанобливим голосом.

Поттер досі тримає напівпорожню склянку, і Том Лунд вириває її в нього з рук як потенційну зброю. За мить Дейл Ґілбертсон бряжчить наручниками і замислюється, що жоден звук за все його життя не давав йому такого задоволення. З Божою допомогою, у його тракторі знову з’являється зчеплення.

Те, як вони впоралися тут, на сотні світлових років відрізнялось від плутанини «…В Еда». Тут усе відбулося чисто і гладко. Менше ніж за десять секунд після того, як Дейл поставив єдине запитання: «Джордж Поттер?» – підозрюваного вивели за двері в туман. Том узяв його під один лікоть, Боббі під другий. Дейл усе ще сипле «попередження Міранди», звучить, як аукціоніст під дією амфітамінів, ступні Джорджа Поттера навіть не торкаються тротуару.

Джек Сойєр востаннє відчував таке піднесення, коли у дванадцятирічному віці повертався з Каліфорнії в «Кадиллаку Ельдорадо», за кермом якого був перевертень. Він розуміє, що пізніше йому доведеться сплатити високу ціну за повернення цієї енергійності, але сподівається, що просто закусить губу і впорається, коли надійде той час. Усе його доросле життя зараз здається таким сірим!

Він стоїть біля пікапа, дивлячись на Генрі через вікно. Повітря вологе і вже наповнилося хвилюванням. Від синьо-білих ліхтарів на автостоянці лунає шиплячий звук, неначе щось смажиться.

– Генрі.

– Так точно.

– Ти знаєш гімн «О, благодать!»?

– Звичайно, що так. Усі знають «О, благодать!».

Джек каже:

– «Я був сліпий, тепер прозрів». Тепер я це зрозумів.

Генрі повертає сліпе, неймовірно розумне обличчя до Джека. Він усміхається. Це одна із наймиліших усмішок у житті Джека, яка у своїй номінації посідає друге місце. Перше досі залишається за Вовком, його любим другом, з яким вони, коли були дванадцятирічними хлопчиками, блукали разом. Добрий старий Вовк, якому подобалося все, що відбувалося тут і зараз.

– Ти повернувся, чи не так?

Стоячи на автостоянці, наш давній друг усміхається.

– Джек повернувся, так точно.

– Тоді йди і роби те, заради чого повернувся, – каже Генрі.

– Я хочу, щоб ти підняв вікно.

– Щоб нічого не чути? О, це вже ні, – досить мило каже йому Генрі.

Приїжджає ще більше копів, і цього разу на верхівці першого авто виблискують сині вогні та вищить сирена. Джек звертає увагу на ці звуки й усвідомлює, що в нього немає часу на те, щоб стояти тут і сперечатись із Генрі про вікно. Він прямує до тильного входу поліційного відділку, світло синьо-білих ліхтарів створює в тумані його подвійну тінь – одна на північ, одна на південь.

Полісмени, що працюють на півставки, Голц і Нестлер, тягнуться за авто, у якому їдуть Ґілбертсон, Лунд, Дюлак і Поттер. Голц і Нестлер нас мало цікавлять. Наступними їдуть Джесперсон і Чеда разом із Рейлсбеком і Мортоном Файном на задньому сидінні (Морті невдоволений, що немає де подіти коліна). Рейлсбек нас цікавить, але він може зачекати. Далі їде – о, це цікаво, якщо не сказати несподівано – червона побита «Тойота» Венделла Ґріна з його власною персоною за кермом. На шиї в нього – його запасна камера «Мінолта», яка робитиме фотографії, доки Венделл не відпустить кнопки. Немає нікого із «Сенд Бар» – поки що, – але є ще одне авто, яке чекає, щоб завернути на вже переповнену стоянку. Це «Сааб» неяскравого зеленого кольору, з лівого боку бампера – наліпка з написом: «ОХОРОНА ДЕРЖАВНОГО ПРАВОПОРЯДКУ», а з правого – «СКАЖИ НІ НАРКОТИКАМ». За кермом «Сааба» спантеличений, проте переконаний, що робить усе правильно (хай би що він робив), Арнольд «Навіжений Угорець» Грабовський.

Навпроти цегляної стіни вишикувалася в рядок Грізна П’ятірка. Вони одягнені в одинакові джинсові жилети із золотою п’ятіркою з лівого боку. П’ять пар м’ясистих рук схрещені на п’яти широких грудях. У Дока, Диктатора Білла і Сонні волосся закладено в товсті хвости. Мишеня заплів сьогодні кілька кісок. У Шнобеля волосся спадає на плечі, тож він, як на Джека, скидається на Боба Сеґера в молоді роки. Сережки мерехтять. На великих біцепсах красуються тату.

– Арманд Сент-Пір, – каже Джек до того, хто найближче до дверей. – Джек Сойєр. Зустрічались біля «Смачно в Еда». – Він простягає руку і не надто дивується, що Шнобель лише дивиться на неї. Джек мило всміхається. – Ви нам сильно допомогли там. Дякую.

Шнобель не реагує.

– Як думаєте, у них виникнуть проблеми із затриманням? – Джек неначе запитує в Шнобеля, чи буде дощ після опівночі.

Шнобель дивиться через плече Джека, як Дейл, Боббі і Том допомагають Джорджу Поттеру вийти з патрульного авто і швидким кроком ведуть його до запасного входу. Венделл Ґрін здіймає фотоапарат, але його мало не збиває з ніг Денні Чеда, котрий навіть і не зрозумів, на якого йолопа він натрапив.

– Дивись куди йдеш, клята шкапо, – волає Венделл.

Шнобель тим часом люб’язно глянув на Джека, якщо це можна так назвати, коротким холодним поглядом.

– Що ж, – каже він. – Подивимось, що з цього вийде.

– Так, безумовно, – погоджується Джек.

У голосі вчувається радість. Він протискується і стає між Мишеням і Диктатором Біллом: Грізна П’ятірка плюс один. Мабуть, зрозумівши, що він їх не боїться, двоє широкоплечих хлопців дають йому місце. Джек схрещує руки на грудях. Якби в нього був жилет, сережка і тату, він точно був би як свій серед них.

Арештований і охоронці швидко долають дистанцію між авто і будівлею. У той момент, коли вони вже майже доходять до відділку, Шнобель Сент-Пір, духовний лідер Грізної П’ятірки, батько Емі, язик і печінку якої було з’їдено, стає перед дверима. Його руки, як і раніше, сплетені на грудях. В бездушному сяйві ліхтарів стоянки його масивні біцепси – сині.

Боббі і Том раптом стають схожими на переляканих цуциків. Дейл дивиться на нього широко відкритими очима. Джек ледь посміхається, руки схрещені, погляд спрямований на все і в нікуди водночас.

– Зійдіть з дороги, Шнобеле, – каже Дейл, – я хочу ув’язнити цього чоловіка.

А що Джордж Поттер? Він приголомшений? Він змирився? Чи, можливо, і те й інше? Але коли сині, налиті кров’ю, очі Шнобеля зустрічаються з карими очима Поттера, Поттер не опускає погляду. Позаду нього цікаві на стоянці змовкають. Енді Рейлсбек і Морті Файн, що знаходяться між Денні Чедою і Дітом Джесперсоном, витріщились, роззявивши рота. Венделл Ґрін здіймає фотоапарат, затамовує дихання, мов снайпер, якому випала честь зробити постріл – єдиний постріл, варто зауважити – під командуванням генерала.