Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 46 страниц)

Ну, ну то й що? Ти проходив повз Поттера в коридорі, ввічливо казав йому «доброго ранку» або «доброго дня», а у відповідь отримував неввічливе бурчання. Нуль, іншими словами. Ти бачив його в «Лаккі», він сидів сам, пив пиво подалі від музичного автомата. Енді думав, що можна було б сісти поруч і взяти по келиху пива, випити разом – Ірві вже одного разу спробував, з короткої розмови têt-à-têt мало що вийшло, – але який толк з того, якщо при цьому не поточити ляси. Чому заради старого буркотуна, котрий цього навіть не оцінить, Ендрю Рейлсбек має наражати себе на ризик, адже на нього може впасти гнів отруйної жаби в халаті?

Ну…

Тому що це його дім, хоча і не найкращий, ось чому. Тому що коли бачиш, як якийсь клятий божевільний старий в одному капці шукає готівку або невеличке «рах-діо», то не можеш просто відвернутись і втекти. Тому що погане передчуття, яке в нього з’явилося, коли він побачив метушливого старого ельфа (погане вібро, як сказали б його онуки), було просто виявом страху. Тому що…

Те, що Енді Рейлсбек раптом інтуїтивно відчув, – якщо не пряме влучання, то наближене до правди. Можливо, цей тип зайшов з вулиці? Можливо, це один з типів із притулку Макстона? Притулок не надто далеко, і він знає, що час від часу старим його мешканцям перемішується все в голові й вони, блукаючи, гуляють за межами резервації. За звичайних обставин цю особу було б помічено і повернено назад ще до того, як вона дісталась би центру міста – важко не помітити на вулиці лікарняний халат і один капець, – але сьогодні ввечері впав туман і всі вулиці практично спорожніли.

Подивись на себе, – Енді лає сам себе. – Ледь не до смерті перелякався типа, котрий, мабуть, років на десять від тебе старший і в котрого арахісове масло замість мізків. Забрів сюди повз порожню стійку — у тому, що Файн за нею не стоїть, немає жодного сумніву: він явно відпочиває, читаючи журнал або книжку, — а зараз цей шукає свою кімнату в Макстона, смикаючи за кожну ручку дверей проклятого коридору, навіть не уявляючи, де знаходиться, як білка на автомагістралі. Поттер, мабуть, п’є пиво в таверні (це принаймні схоже на правду) і залишив двері незамкненими (такого, звичайно ж, не може бути).

І хоча Енді досі наляканий, він обходить ріг і повільно йде до відчинених дверей. Його серце б’ється з шаленою швидкістю, тому що якусь частину його розуму затьмарює думка, що старий чоловік може бути небезпечним, до того ж у нього з’явилось погане передчуття, щойно він побачив спину незнайомця…

Але він іде. Господи, допоможи йому, він іде.

– Містере? – кличе він, коли доходить до дверей. – Агов, містере, я думаю ви помилилися номером. Це номер містера Поттера. Ви не…

Він зупиняється. Немає сенсу говорити, кімната порожня. Як таке може бути?

Енді робить кілька кроків назад і смикає за ручки № 312 і № 313. Двоє дверей міцно замкнені, як він і думав. З цією переконаністю він заходить у номер Джорджа Поттера, щоб добре там усе роздивитися – цікавість убила кота, але, задовольнивши її, кіт ожив. Барлога Поттера трішки більша за його, але в цілому майже не відрізняється: високі стелі (колись будували достатньо високі приміщення, щоб людина могла випростатися, за це їм можна лише подякувати). Одне ліжко, прогнуте посередині, але охайно застелене. На столику біля ліжка – пляшечка з пігулками. Виявляється, що це – «Золофт» – антидепресант). І одне жіноче фото в рамочці. Для Енді вона схожа на жінку, якій не пощастило із зовнішністю, але, очевидно, Поттер бачить її інакшою. Він поклав фото на таке місце, щоб це було перше, що він бачить зранку, і останнє, що ввечері.

– Поттере? – каже Енді. – Тут є хтось? Агов?

Раптом його охоплює почуття, що хтось стоїть у нього за спиною, тож він повертається. Його губи розтягуються, утворюючи звірячий вишкір і виставляючи напоказ зубні протези. Підводить одну руку вгору, щоб захистити обличчя від удару, якого він очікує… але там нікого немає. Енді був упевнений, що незнайомець заховався за цим рогом. Ні, Енді бачив, що незнайомець поспішав сюди, за цей ріг. Він аж ніяк не міг опинитися позаду нього… хіба що вміє повзати стелею, як муха…

Енді позирає вгору, усвідомлюючи, що абсурдно піддаватись таким фантазіям, але тут немає нікого, щоб його побачити, то чом би й ні? Та над головою він так само нічого не бачить. Лише звичайну сіру стелю, що пожовкла від сигарного й сигаретного диму.

Радіо – ох, чорт, вибачте, «рах-діо» – на підвіконні в цілковитій безпеці. Чорт, до того ж, доволі непогане, фірми «Боуз», Пол Харві зазвичай говорить про таке у своєму обідньому шоу. За ним, з іншого боку брудного скла, – пожежний вихід.

Ага! Думає Енді й поспішає до вікна. Глянувши, що воно зачинене, його тріумфальний вираз зникає. Він дивиться у вікно й бачить невеличкий шматок мокрого чорного металу, що опускається в туман. Ані синього халата, ані лискучої лисини, звичайно ж, немає. Чоловік, котрого він заскочив, коли той смикав за клямки, не вийшов через вікно, хіба що за допомогою якогось магічного трюка він зачинив його, коли був на пожежній драбині.

Енді повертається, якусь мить стоїть непорушно, міркуючи, а тоді опускається на коліна і заглядає під ліжко. Там він бачить сіру стару попільничку, у якій лежить нерозпечатана пачка «Пел-Мел», одноразова запальничка з написом «Кінґслендське світле пиво “Олд-Тайм”». Більше нічого, окрім клубків пилу. Він опирається рукою об покривало і готується підводиться, але переводить очі на двері стінної шафи. Вони прочинені.

– Там. – Енді дихає настільки тихо, що здається, сам не чує свого дихання.

Він підводиться і прямує до шафи. Чи підкрадався туман на котячих лапках, як стверджував Карл Сандберґ, чи ні, але Енді Рейлсбек перетинає кімнату Джорджа Поттера саме так. Його серце знову сильно б’ється, настільки сильно, що вип’ячена вена посеред його лоба починає пульсувати. Чоловік, котрого він бачив, – у шафі. Цього вимагає логіка. Інтуїція верещить. Якщо той, хто смикав за клямки, – просто старий збентежений чоловік, що потрапив до «Нельсона», заблукавши в тумані, чому він не поговорив з Енді? Чому він заховався? Тому що він, може, і старий, проте не переляканий, ось чому. Не більше збентежений, ніж сам Енді. Той, хто смикав за клямки, – клятий злодій, і він у шафі. Можливо, тримає ніж, який він дістав із кишені свого жалюгідного старого халата. Можливо, вішак, який він перетворив на зброю. Можливо, просто стоїть там у темряві з широко відкритими очима, вигнувши пальці, як гострі кігті. Енді це більше не хвилює. Його можна налякати, ще б пак – він лишень продавець-пенсіонер, а не Супермен, – але коли напруга сягає найвищої точки страху, то вона перетворюється на злість, це те ж саме, що за достатнього тиску вугілля перетворюється на діаманти. От і зараз Енді радше розлючений, ніж наляканий. Він береться пальцями за скляну клямку шафи. Натискає. Вдихає… тоді ще раз… набирається хоробрості, готується… психологічно налаштовується, його онуки сказали б… ще один вдих, на удачу, і…

Низький, лякаючий звук – чи то гарчання, чи то виття – Енді смикає двері шафи так різко, що бряжчать вішаки. Він присідає, підводить кулаки, очікуючи нападу.

– Виходь звідти, ти, клятий…

Нікого немає. Чотири сорочки, один піджак, дві краватки і три пари штанів висять, як мертва шкіра. Пошарпана стара валіза, що має такий вигляд, неначе вона подорожувала у всіх автобусах «Ґрейхаунд» Північної Америки. Більше нічого. Ні, чорт забирай, ц…

Але там щось є. Там є щось на дні, під сорочками. Кілька штук. Близько півдюжини. Спершу Енді Рейлс відходить назад. Він або не розуміє, що бачить, або не хоче розуміти. Тоді до нього доходить, залишаючи слід у його голові, у його пам’яті, схожий на слід від підкови. Він намагається крикнути. Не може. Він пробує знову, але ні, виходить лише хрипле важке дихання з легень, які, здається, стали схожими на задавнений засохлий чорнослив. Він хоче повернутись, але також не може. Він упевнений, іде Джордж Поттер, і якщо він заскочить його тут, Енді кінець. Він побачив те, про що Джордж Поттер ніколи не дозволить, щоб хтось дізнався. Але він не може повернутись. Не може крикнути. Не може відвести очей від таємниці в шафі Джорджа Поттера.

Не може рухатися.

Через туман темніти у Френч Лендінґу почало дуже рано. Зараз приблизно пів на дев’ятнадцяту. Розмиті жовті вогні «Притулку для старих Макстона» схожі на вогні круїзного лайнера під час штилю на морі. Відділення «Маргаритка» – рідний дім для чудової Еліс Везер і для зовсім не чудового Чарльза Бернсайда. У Піта Векслера і Буча Єркси закінчилася їхня денна зміна, тож вони обоє пішли додому. Зараз за столом сидить Віра Хатчінсон, широкоплеча блондинка, волосся якої знебарвлене пергідролем. Перед нею книжка з кросвордами. Наразі вона ламає голову над «№ 6» по горизонталі: рудий домашній кіт, наприклад. Сім букв, перша «Ґ», третя «Р», шоста «Л». Вона ненавидить такі позарозумові слова.

Двері санітарної кімнати відчиняються зі звуком, схожим на свистіння. Віра підводить погляд і бачить, що звідти виходить Чарльз Бернсайд, човгаючи ногами, у синьому халаті й капцях у жовто-чорну смужку, схожих на великих пухнастих джмелів. Вона одразу ж їх упізнає.

– Чарлі? – запитує вона, поклавши олівець у книжку кросвордів і згорнувши її.

Чарлі саме човгає повз неї, щелепа відвисла, довгі патьоки слини теж звисають. Але в нього ще є неприємний вишкір, на який Віра не звернула уваги. Ця людина, можливо, і втратила розум, але кілька звивин там таки ще функціонують. Вона знає, що іноді Чарлі Бернсайд справді не чує її (або не розуміє), але цілком переконана, що іноді він просто вдає, що не розуміє. Їй здається, що так є й цього разу.

– Чарлі, чому ти взув капці Елмера? Ти ж знаєш, що це подарунок від його правнучки.

Літній чоловік – Берні для нас, Чарлі для Віри – човгає далі, у напрямку до «Р18». Він переконаний, що обрав правильний шлях.

– Чарлі, зупинись.

Чарлі зупиняється. Він стоїть на початку коридору відділення «Маргаритка», неначе машина, яку вимкнули. Щелепа відвисла. Потік слини звисає, на ленолеумі одразу ж утворюється мокра пляма поруч із цими абсурдними, але кумедними капцями.

Віра підводиться, прямує до нього, опускається перед ним на коліна. Якби вона знала те, що знаємо ми, то, мабуть, була б не такою запопадливою, щоб підкладати свою білу беззахисну шию під його звислі руки, покручені від артриту, але все ще сильні. Але вона, звичайно ж, не знає.

Вона хапає лівий капець:

– Піднімай, – каже вона.

Чарльз Бернсайд підводить праву ногу.

– О, перестань бути таким йолопом, – каже вона. – Другу.

Берні трохи підводить ліву ногу, саме настільки, щоб вона могла зняти капець.

– Тепер праву.

Віра дивиться на його ступні й не бачить, що він витягнув член із ширінки своїх просторих піжамних штанів і удає, що мочиться на схилену голову Віри. Його оскал стає ще ширшим. Водночас він підводить праву ногу, і вона знімає другий капець. Коли жінка знову здіймає голову, старий зморшкуватий інструмент Берні вже там, де й має бути. Він хотів охрестити її, справді хотів, але для сьогоднішнього вечора, мабуть, уже достатньо пустощів. Ще одна маленька справа – і він вирядиться у світ мрійливих снів. Тепер він уже старий монстр. Йому треба відпочити.

– Ось так, – каже Віра. – Не хочеш сказати, чому один із них брудніший за другий? – Відповіді немає. Вона й не очікувала. – Гаразд, чудово. Повертайся до своєї кімнати або до кімнати для відпочинку, якщо хочеш. Здається, сьогодні дають попкорн і желе. Усі дивляться «Звуки музики». Я поверну капці на місце, і те, що ти їх брав, буде нашим маленьким секретом. Але якщо ти візьмеш їх ще хоча б раз, я буду змушена тебе виказати. Capisce?

Берні просто стоїть з байдужим… але огидним незначним вишкіром, що здіймає старі зморшкуваті щоки. А в очах виблискує іскорка. Так, він capisce.

– Йди далі, – каже Віра. – І сподіваюсь, ти не випорожнився там на підлогу, старий шкарабуне.

Вона знову не очікує відповіді, але цього разу отримує. Голос Берні низький, але досить чіткий.

– Притримай язика, жирна сучко, а інакше я просто з’їм його з твого рота.

Вона відхиляється, мов від удару. Берні стоїть, опустивши руки і глузливо посміхаючись.

– Забирайся звідси, – каже вона. – Або я точно тебе закладу.

Але це нічого не дасть. Чарлі – одна з дійних корів Макстона, і Віра про це знає.

Чарлі повільно повертається до своєї вільної ходи (Піт Векслер назвав цю ходу Старе Кляте Човгання), але зараз він іде босоніж. Тоді повертається, розглядає Віру затуманеним поглядом:

– Слово, яке ти шукаєш, – Ґарфілд. Рудий домашній кіт – Ґарфілд. Зрозуміла? Тупа корово.

Він прямує далі коридором. Дивлячись на нього, Віра заклякла на місці, у неї самої щелепа відвисла. Вона взагалі забула про кросворд.

У своїй кімнаті Берні лягає в ліжко, підсовує руки під спину, у попереку він відчуває страшенний біль. Трохи пізніше він викличе товсту стару сучку, щоб принесла йому ібупрофен. А поки що він змушений стерпіти різкий біль.

– Я знайшов тебе, Поттере, – бурмоче він. – Хороший… старий… Потсі.

Взагалі-то Берні не смикав за клямки (але Енді Рейлсбек про це ніколи не дізнається). Він розшукував того, хто в останні роки 70-х витурив його з невеличкого бізнесу будівельної сфери в Чикаґо. Сауз Сайд Чикаґо – дім «Вайт Сокс». Іншими словами, Чорний район. Район, у якому крутились чималі суми федеральних грошей, крім того, чимало перепадало від штату Іллінойс.

Там було де розігнатись, більше ніж на бейсбольному полі. Це міг бути прибуток, який, не сплачуючи податків, можна було приховувати роками, але Джордж «Трясця його матері» Поттер дав хабара кому треба і таким чином випередив Бернсайда (чи, можливо, тоді він ще був Карлом Бірстоуном, важко пригадати), залишивши його з бобами.

Берні вистежував цього негідника роками. (Ну фактично не сам Берні, як уже ми мали б зрозуміти, ця людина має впливових друзів.) Старий Потсі, як його тоді називали друзі, у 90-х роках заявив про своє банкрутство в Ла-Рів’єр, а те, що в нього залишилося, вклав у компанію «Дабл От», яка завалилася, як і «Дот-Ком». Але Берні цього виявилося замало. Потсі має бути покараний, і нагоду, що цього мудака занесло до Френч Лендінґа, не можна пропустити. Основна мета Берні – дурнувате бажання збурювати місто і змінювати все на гірше – залишилася тою ж, і помста тільки підкладе дров до багаття.

Тож він вирядився в «Нельсон». Джек зрозумів би, як саме він це зробив, та й Джуді Маршалл здогадалася б. Берні, мов старий кажан, з’ясував, де номер Потсі. Коли він відчув Енді Рейлсбека у себе за спиною, то був тому тільки радий. Принаймні не буде потреби в іще одному анонімному дзвінку – уже, правду кажучи, набридло виконувати за них усю роботу.

Тепер, повернувшись до своєї кімнати, йому зручно й затишно (якби лише не артрит), він відкидає думки про Джорджа Поттера і посилає виклик. Вдивляючись у темряву, очі Чарльза Бернсайда починають тривожно світитися.

– Ґорґ, – каже він, – Ґорґ, теелее. Дініт аббала. Самман Тенсі. Саман манта Ірма. Дініт аббала, Ґорґ. Дініт Рам Аббала. Ґорґ. Ґорґ, прийди. Служи, аббала. Знайди Тенсі. Знайди матір Ірми. Служи аббала, Ґорґ. Служи Багряному Королю.

Очі Берні заплющуються. Він засинає з посмішкою на обличчі. А під зморшкуватими повіками його очі й далі світяться, як затулені лампочки.

Нічний менеджер готелю «Нельсон» Морті Файн уже дрімав над журналом, коли Енді Рейлсбек увірвався і налякав його настільки сильно, що чоловік мало не гепнувся зі стільця. Його журнал із ляскотом упав на підлогу.

– Господи-Боже, Енді, мене ледь інфаркт не вхопив! – кричить Морті. – Ти хоча б постукав або прокашлявся, чорт забирай.

Енді не звертає уваги на це, і Морті бачить, що стариган білий як стіна. Можливо, це в нього стався інфаркт. Це буде не перший випадок у «Нельсоні».

– Ти маєш зателефонувати в поліцію, – каже Енді. – Вони жахливі. Святий Боже, Морті, найжахливіші фотографії, які я коли-небудь бачив… «полароїд»… і, о Боже, я думав, що він зараз повернеться… повернеться в будь-яку хвилину… але спершу я закляк, і я… я…

– Заспокойся, – каже схвильований Морті, – про що ти говориш?

Енді глибоко вдихає і помітно робить спробу опанувати себе.

– Ти бачив Поттера? – запитує він. – Типа з 314-го?

– Ні, – каже Морті, – він сьогодні увесь вечір провів у «Лаккі», мабуть, і досі там, п’є пиво, а можливо, ще й замовив гамбургер. Хоча як люди можуть там їсти, я не знаю. – Це очевидно нагадало йому про інший палац трупної отрути. – Ей, ти чув, що копи знайшли у «Смачно в Еда»? Тревон Ґордон був там неподалік і казав…

– Яка різниця. – Енді сідає на стілець з іншого боку стійки і дивиться на Морті вологими переляканими очима. – Подзвони в поліцію. Негайно. Скажи їм, що Рибак – це чоловік на ім’я Джордж Поттер, і він живе на четвертому поверсі готелю «Нельсон». – На обличчі Енді з’являється сувора гримаса, а тоді вона знову зникає: – Прямо по коридору від вашого покірного слуги.

– Поттер? Ти мариш, Енді? Цей тип усього лише будівельник на пенсії. Він і мухи б не образив.

– Не знаю, як щодо мух, але він по-диявольськи образив маленьких дітей. Я бачив фотографії «полароїд», які він робив із них. Вони в шафі. Це найгірше, що мені коли-небудь доводилося бачити.

Тоді Енді робить те, що вражає Морті, і переконує його, що це не жарт і не помилка: Енді Рейлсбек починає плакати.

Тенсі Френо, відома як убита горем мати Ірми Френо, насправді, ще не вбита горем. Вона знає, що мала б, але горе ще десь далеко. Зараз їй здається, що вона пливе у хмарах з теплої яскравої вовни. Лікар (асистентка Пета Скарди, Норма Вайтстон) дала їй п’ять міліграмів лоразепаму чотири чи п’ять годин тому, але ліки лише починають діяти. Тенсі й Ірма жили в Трейлерському парку «Холідей» відтоді, як Каббі Френо залишив їх і переїхав до Ґрін Бей дев’яносто восьмого. Неподалік, у «Сенд Бар», працює барменом Лестер Мун, котрий крутить шури-мури з Тенсі Френо. Грізна П’ятірка з якихось причин дали йому прізвисько Смердючий Сир, але Тенсі все одно називає його Лестер, що він цінує майже так само, як випадкові п’яні пестощі у спальні Тенсі або в комірчині в тильній частині бару, де є матрац (але немає світла). Близько п’ятої вечора Лестер прибіг із літрою кавового бренді і чотирмастами міліграмами оксиконтину, уже подрібненого й готового для нюхання. Тенсі вже прийняла з півдюжини доріжок, тепер вона здійснює круїз. Переглядає старі фотографії Ірми і просто… розумієте… перебуває в круїзі.

Якою красунею вона була, – думає Тенсі, не підозрюючи, що неподалік, у жахливому готелі, адміністратор дивиться на зовсім іншу фотографію її красуні, це нічний кошмар «полароїд», який він ніколи не зможе забути. Це фотографія, яку Тенсі ніколи не доведеться побачити, що вселяє надію, що, мабуть, є Бог на небі.

Вона перегортає сторінку (на обкладинці альбому вибито напис «ЗОЛОТІ СПОГАДИ»), тут фото, на якій Тенсі й чотирирічна Ірма відпочивають на Міссісіпі разом зі співробітниками «Електрікс» за рік до банкротства цієї компанії, коли все ще було більш-менш нормально. На фото Ірма в компанії інших малюків, з радісним обличчям, вимазаним шоколадним морозивом.

Пильно вдивляючись у цей знімок, жінка тягнеться за склянкою з кавовим бренді і робить невеличкий ковток. Раптом нізвідки (чи то з місця, з якого спливають зловісні і незв’язні думки) вона згадує дурнуватий вірш Едґара Аллана По, який їй довелося вивчити у дев’ятому класі. Вона не згадувала його всі ці роки, та й зараз на те немає ніяких підстав, але слова першої строфи ідеально відновлюються в пам’яті без жодного зусилля. Вона дивиться на Ірму і монотонно, без пауз читає їх голосом, почувши який місіс Норманді, поза сумнівами, схопилася б за голову із сивим прямим волоссям і застогнала б. На нас читання Тенсі не справляє такого враження, натомість від нього в нас по спині пробігає глибокий сильний холодок. Це неначе слухати, як читають поминальні вірші.

– «Якось пізно серед ночі я не міг зімкнути очі, сил не маючи від втоми, розмірковував при тому про знань забутих цілі томи, тільки я почав дрімати, носом над столом клювати, в сон став стукіт долинати, хтось тихо стукав у двері хати…»

Саме цієї миті хтось тихо постукав у дешеві ДВП-двері трейлера «Ейрстрім» Тенсі Френо. Вона здіймає погляд, її очі сп’янілі, губи стиснені та блищать від кавового бренді.

– Лес’сер? Мабуть, що він? – припускає вона.

Це не з телебачення, принаймні вона на це сподівається. Вона не розмовлятиме з людьми з телебачення, вона їх відфутболить. Вона усвідомлює глибокою, незатьмареною частинкою свого розуму, що вони заспокоять її на деякий час і розрадять, щоб вона мала дурнуватий вигляд в їхньому світлі, як зазвичай люди мають дурнуватий вигляд у Шоу Джері Спрінґера.

Ніхто не відповідає… а тоді вона чує знову: тук, тук-тук.

– Якийсь гість, – каже вона, неначе крізь сон. – Якийсь гість, собі бурмочу, стукає у двері серед ночі.

Тук. Тук-тук.

Не схоже, щоб стукали кісточками пальців. Цей звук витонченіший. Звук такий, наче стукають одним нігтем.

Або дзьобом.

Мов у тумані, вона перетинає кімнату, сп’яніла від бренді та препаратів. Босі ноги шарудять килимом, який колись мав вузлики, а тепер облисів. Вона відчиняє двері й нічого не бачить, вдивляючись у порожнечу туманного літнього вечора, тому що дивиться надто високо, але на килимку перед дверима помічає якусь істоту. Щось, щось чорне дивиться на неї сяючими допитливими очима. Це ворон, о Боже. Це ворон з поеми По.

– Господи, у мене галюцинації, – каже Тенсі та проводить руками по рідкому волоссю.

– Господи! – повторює ворон на килимку перед дверима, а тоді щебече, як синиця: – Ґорґ!

Якби хтось запитав, Тенсі сказала б, що була занадто п’яною, щоб злякатись, але це, мабуть, не так, тому що від збентеження вона скрикує і ступає крок назад.

Ворон жваво перескакує через поріг на вицвілий фіолетовий килим, усе ще дивлячись на неї яскравими очима. У його пір’ї блищать краплі густого туману. Похитуючись, він іде повз неї, зупиняється, озирається, розпушує пір’я, ніби запитує: Як я тобі, люба?

– Іди геть, – каже Тенсі. – Я не знаю, що ти, в біса, таке і чи насправді ти тут є, але…

– Ґорґ! – наполягає ворон, а тоді розправляє крила й летить вітальнею трейлера, мов вуглинка ночі.

Тенсі кричить і зіщулюється, інстинктивно затуляє обличчя, але Ґорґ не наближається до неї. Він сідає на стіл поруч із пляшкою, під рукою немає бюста Паллади.

Тенсі думає: Він просто заблукав у тумані, та й по всьому. У нього може бути сказ, або хвороба Лайма, або ще щось. Треба піти на кухню, взяти швабру. Прогнати його, поки він тут не напаскудив…

Але кухня надто далеко. Для її сьогоднішнього стану кухня їй здається за сотні кілометрів звідси, десь у районі Колорадо Спрінґс. Тут, швидше за все, взагалі немає ніякого ворона. Згадала про ту дідькову поему – вона викликала галюцинації, та й по всьому… це через втрату доньки.

Уперше біль пробивається крізь затуманену свідомість, і Тенсі морщиться від болісного сконцентрованого тиску. Вона згадує маленькі ручки, які часом так ніжно обіймали її за шию. Нічний плач, який пробуджував її від сну. Свіжий запах, коли вона виходила з ванної.

– Її звали Ірма! – кричить вона на плід своєї уяви, який так сміливо стоїть поруч із пляшкою бренді. – Ірма, а не клята Ленор! Яке дурнувате ім’я – Ленор! Давай, скажи Ірма!

– Ірма! – гість покірно кряче. Приголомшивши, змушує її замовкнути. Його сяйливі очі втягують її, як очі старого моряка з іншого вірша, який їй треба було вивчити, але вона не вивчила. – Ірма-Ірма-Ірма-Ірма…

– Припини!

Вона не хоче цього чути. Ім’я доньки з горла цього чужоземця звучить мерзенно і нестерпно. Вона хоче затулити вуха руками, але не може. Вони надто важкі. Її руки прилипли до плити й холодильника (страшних та напівзламаних) у Колорадо Спрінґс. Усе, що вона може, це дивитись у його блискучі чорні очі.

Він чепуриться перед нею, струшує своє сатинове пір’я, шарудить так, що здіймає жахливий моторошний шум, і вона думає:

– Пророк! – я мовив, – Це ж янгол зла! Та все ж пророк, птах це, чи диявол!

Серце, неначе занурили в холодну воду.

– Що ти знаєш? – вона запитує. – Чому ти прийшов?

– Знаю! – кряче Ворон Ґорґ, жваво киваючи дзьобом вгору-вниз. – Іди!

Він моргнув? Святі небеса, невже він моргнув?

– Хто вбив її? – шепоче Тенсі Френо. – Хто вбив мою красуню?

Очі ворона не відриваються від неї, вони перетворили її на жука чи шпильку. Із сильнішим, ніж будь-коли, відчуттям, що це сон (хоча відбувається все на рівні ясної свідомості), вона підходить до столу. Ворон досі дивиться на неї, ворон досі притягує її. Берег нічного Плутона, думає вона, клятий берег нічного Плутона.

– Хто? Скажи мені, що ти знаєш!

Ворон дивиться на неї сяйливими чорними очима. Під час пищання дзьоб розтуляється і затуляється, виставляючи напоказ своє мокре червоне внутрішнє нутро.

– Тенсі! – кряче він. – Ходи!

Вона більше не має сили в ногах, падає на коліна і кусає язик до крові. Багряні краплі бризкають на сорочку з буквами «У» і «В». Тепер її обличчя на рівні обличчя птаха. Вона бачить, як він своїм крилом, неначе щіткою, проводить вгору-вниз по пляшці кавового бренді. Від Ґорґа віє запахом пилу і мертвих мух. Запахом давніх похованих урн. Його очі – сяйливі чорні отвори – дивляться в якийсь інший світ. Пекло, мабуть. Або Шеол.

– Хто? – шепоче вона.

Ґорґ шарудить, витягуючи чорну шию, аж доки дзьобом не дотягується до її вуха. Він починає шепотіти, і зрештою Тенсі Френо починає кивати. Світло здорового глузду йде з її очей. Коли воно повернеться? О, я думаю, ми всі знаємо відповідь.

«Ти можеш сказати “Ніколи”?»