Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 46 страниц)

25

О, забудьте про це. Ми знаємо, де опиняється Джек Сойєр, коли він скраю кукурудзяного поля, і ми знаємо, кого він, швидше за все, зустріне, коли опиниться там. Досить про це. Ми хочемо розваг, ми бажаємо вражень! На щастя, милий старий Чарльз Бернсайд, який завжди готовий підсунути подушку-пердушку на губернаторське крісло під час бенкету, налити трохи гострого соусу в рагу, пукнути на молитовному зібранні, в цей момент з’являється з унітазу в кабінці чоловічого туалету у відділенні «Маргаритка». Ми помічаємо, що старий Берні, наш старий Берн-Берн, міцно обіймає ножиці для живоплоту Генрі Лайдена і притискає їх до грудей обома руками, фактично заколисуючи їх, ніби тримаючи на руках дитину. Кров з огидної рани на кістлявій правій руці тече до ліктя. Він дістає одну ногу, одягнену в бджолоподібний капець, що належить іншому мешканцю, опирається нею на дужку унітаза, і, відштовхнувшись і трохи похитуючись, витягує другу ногу. Його рот скривився в гримасі, а очі схожі на діри від куль, але ми не бачимо в його погляді й крихти печалі. Кров на його штанах та сорочці потемніла від ножової рани в живіт.

Скривившись, Берні відчиняє двері кабінки і виходить в порожню кімнату чоловічого туалету. Лампа денного світла на стелі відбивається в довгому дзеркалі над рядом умивальників. Біла кахлева підлога блищить, дякуючи Бутчу Єрсу, який відпрацьовує вже другу зміну, тому що його напарник напився і тепер у відключці. Серед цієї блискучої білизни кров на одязі та тілі Чарльза Бернсайда виглядає яскраво-червоною. Він знімає сорочку і кидає її в раковину, перш ніж дійти до дальнього кінця санітарної кімнати та до шафки з написом «ПОВ’ЯЗКИ». Літні люди часто падають у туалетах, і батько Живчика завбачливо поставив шафку, вважаючи, що це досить доречно. Краплі крові крапають на білий кахель.

Берні відриває жменю паперових рушників з дозатора, зволожує їх холодною водою і відкладає вбік на найближчу раковину, тоді відчиняє шафку з пов’язками, витягує широкий рулон пластиру і пачку марлевих бинтів, відриває смужку пластиру завдовжки в шість дюймів. Він витирає кров зі шкіри навколо рани на животі і притискає вологі паперові рушники до рани, а тоді забирає їх і притискає до ураженого місця марлеву подушечку. Зверху марлі Берні незграбно розгладжує пластирну стрічку. Він перев’язує колоту рану на руці таким же чином. Тепер витирає кров на білому кахлі.

Він підходить до ряду умивальників і відкручує холодну воду над сорочкою. Вода в раковині одразу ж червоніє. Берні тре стару сорочку під холодною водою, аж доки вона не стає блідо-рожевою, лише на кілька тонів світлішою, ніж його шкіра. Це його задовольняє, і він віджимає сорочку в руках, стріпує один чи два рази і знову вдягає. Тим, що вона прилипає до нього, Берні не переймається. Його основна мета – прийнятний вигляд, а не елегантність: він хоче пройти непоміченим, наскільки це можливо, його манжети закривавлені, а капці Елмера Джесперсона чорно-червоні й мокрі, але він думає, що ніхто не дивитиметься на його ноги.

Грубий голос всередині Берні безкінечно повторює:

«Жвиджже, Берн-Берн, жвиджже!»

Єдиною помилкою Берні було те, що, застібуючи ґудзики на мокрій сорочці, він поглянув на себе у дзеркало. Те, що він побачив, викликало у нього шок. Незважаючи на свою потворність, Чарльз Бернсайд завжди схвалював образ, який він бачив у дзеркалі. На його думку, він виглядав як тип, котрий знає, де шукати закутки – підступний, непередбачуваний і хитрий. Чоловік, який дивиться на нього з дзеркала, аж ніяк не нагадує підступного, старого спритника, якого Берні пам’ятає. Чоловік перед ним має тупий вигляд, він виснажений і серйозно хворий. Запалі червоні очі, щоки, вени, що кратерами розповзлись по лисині, череп, як корона, навіть ніс виглядає викривленішим, ніж раніше. Він схожий на старигана, яким лякають дітей.

«Ти мошеш ляхати тітей, Берн-Берн. Шорт, тавай гухайся».

Насправді, він не міг так виглядати, правда? Інакше він би помітив це набагато раніше. Ні, Чарльз Бернсайд має не такий вигляд. Просто туалет надто білий і все. Білизна, яка знебарвлює все на своєму фоні, робить тебе худорлявим, як кролика. Жахливий старий при смерті наближається на крок до дзеркала і здається, його бліді плями на шкірі стали темнішими. Огляд зубів змушує його затулити рот.

Але його хазяїн не дає спокою, немов тягне рибальським гачком до дверей і бурмоче: «Шас, шас».

Берні знає, чому лунає «шас», містер Маншан хоче повернутися в Чорний Дім. Містер Маншан прийшов із якогось надто далекого місця від Френч Лендінґа, і певні частини Чорного Дому, який вони будували разом, нагадують йому рідний світ – найглибші поверхи будівлі, де Чарльз Бернсайд буває рідко, почувається там загіпнотизованим та безсилим. Від будь-якого руху відчуває біль у шлунку. Коли Берні намагається уявити світ, який породив містера Маншана, то бачить перед собою скелястий ландшафт, укритий черепами. На голих схилах і вершинах стоять будиночки, схожі на замки, які змінюють розміри або взагалі зникають, варто лише кліпнути. З ущелини надходить гуркіт машин, перемішаний з криками катованих дітей.

Бернсайд теж хоче повернутися в Чорний Дім, але до наземних поверхів, де він може відпочити, поїсти консерви і почитати альбоми з вирізками з газет. Він дістає задоволення від особливого запаху цих кімнат, у яких пахне тухлятиною, потом, засохлою кров’ю і нечистотами. Якби він міг, то зібрав би цей аромат і застосовував би як одеколон. Також солоденька, невеличка закуска, на ім’я Тайлер Маршалл, сидить, замкнена в кімнаті, розташованій на іншому рівні Чорного Дому – у іншому світі – і Берні не може дочекатися, щоб закатувати маленького Тайлера, провести своїми зморшкуватими руками по красивій шкірі хлопчика. Тайлер Маршалл збуджує Берні.

Але ще є насолоди, які він має отримати в цьому світі, і вже шас піти їм назустріч. Берні заглядає крізь щілину у дверях санітарної кімнати і бачить, що втома і шматочок м’яса в їдальні під час вечері підкорили Бутча Єрксу. Він сидить у своєму кріслі, неначе велика лялька, його руки на столі, а жирне підборіддя спочиває на шиї, якщо це можна назвати шиєю. За кілька дюймів від правої руки Бутча лежить непотрібний маленький розфарбований камінь, але Берні не потрібен камінь, шкода, що він давно не відкрив потенціал ножиць для живоплоту. Замість одного леза ти маєш два. Одне угору, одне униз – і клац-клац! А гострі! Він не мав наміру ампутувати пальці в сліпого. Тоді він думав про ножиці як про великий простий вид ножа, але коли сліпий штрикнув його в руку, він смикнувся з ножицями до нього, і вони якось самі відрізали пальці надзвичайно акуратно і швидко, як у давні часи продавці в м’ясних лавках Чикаґо нарізали бекон.

Живчик Макстон – оце буде весело. Він заслуговує на те, що скоро отримає. Берні вважає, що це Живчик винен у тому, що він так постарішав. Дзеркало каже йому, що він важить фунтів на двадцять менше, ніж важив, можливо, навіть тридцять, та яка різниця – погляньте на ті помиї, якими годують у їдальні. Живчик краде гроші, виділені на їжу, думає Берні, так само, як і на все інше. У держави, в уряду, в Медікейд, в Медікер – він краде у них у всіх. Кілька разів, коли він думав, що Чарльз Бернсайд надто далекий, щоб зрозуміти, що відбувається, Макстон просив його підписати бланк, на якому було вказано, що він переніс операції на простаті й легенях. Берні розуміє це так, що половина грошей, які Медікейд заплатив за незроблену операцію, мали б бути його. Хіба не його ім’я було зазначено в бланку?

Бернсайд тихо виходить у коридор і крадькома прямує до вестибюлю, залишаючи криваві сліди від мокрих капців. Оскільки йому доведеться пройти повз медсестринський пост, він встромляє ножиці за пояс і прикриває їх сорочкою. Бернсайд бачить над стійкою посту відвислі щоки, окуляри у золотій оправі і волосся бузкового кольору ні на що не здатної старої баби на ім’я Жоржетта Портер. Могло б бути і гірше, думає він. Відтоді, як вона увірвалася в «М18» і заскочила його, коли він стояв голяка серед кімнати і намагався мастурбувати, Жоржетта Портер страшенно боїться його.

Вона дивиться в його бік, здається, щоб придушити тремтіння, а тоді знову опускає погляд на те, що робить руками. Мабуть, в’яже або читає детективний роман, у якому кішка викриває злочин. Берні підходить ближче до поста і розмірковує над тим, щоб використати ножиці на обличчі Жоржетти, але вирішує, що це лише марнування енергії. Коли він доходить до стійки, то бачить в її руках книжку у м’якій обкладинці, як він і уявляв. Вона дивиться на нього з підозрою в очах.

– Ми вважаємо, що ви сьогодні маєте гарний вигляд, Жоржі.

Вона дивиться на коридор, тоді на вестибюль і розуміє, що більше ніде нікого немає.

– Ви маєте бути у своїй кімнаті, містере Бернсайд. Уже пізно.

– Займайся своєю справою, Жоржі. Я маю право трохи погуляти.

– Містер Макстон не любить, коли мешканці переходять в інші відділення, залишайтеся в «Маргаритці».

– Великий бос іще тут?

– Думаю, так.

– Добре.

Він повертається і прямує далі до вестибюлю. Вона кличе його:

– Зачекайте!

Він повертає голову назад. Вона підводиться, що є неодмінною ознакою великого занепокоєння.

– Ви ж не збираєтесь потурбувати містера Макстона, правда?

– Скажи ще бодай слово – і я потурбую тебе.

Вона кладе руку на горло і опускає очі на підлогу. Її підборіддя падає, а брови різко здіймаються вгору.

– Містере Бернсайд, у чому це ваші капці? І манжети на штанах? Ви скрізь залишаєте сліди.

– Ти заткнешся чи ні?

Шаркаючи капцями, він рішуче йде до сестринського поста. Жоржетта Портер відходить назад до стіни і ще до того, як вона думає про те, щоб втекти, Берні стоїть просто перед нею. Вона забирає руку від горла і тримає її, як знак «стоп».

– Дурнувата сука.

Бернсайд вириває ножиці з-за ременя, хапається за ручки і відрізає у неї пальці, неначе гілочки.

– Дурна.

Жоржетта не може в усе це повірити, вона перебуває в стадії шоку, який паралізує її. Вона дивиться на кров, яка ллється з чотирьох обрубків на руці.

– Чортова ідіотка.

Він розсовує ножиці і заганяє одне лезо в її горло. Жоржетта видає задушливий, булькаючий звук. Вона намагається взятися руками за ножиці, але він витягає їх з шиї і піднімає, тримаючи на рівні голови. Її руки тремтять, кров розбризкується. Вираз обличчя Берні такий самий, як у людини, що усвідомлює, що змушена прибрати котячий лоток. Він націлює ножиці і встромляє їх в її праве око. Жоржетта помирає ще до того, як її тіло сповзає по стіні і валиться на землю.

За тридцять футів по коридору Буч Єркса бурмоче уві сні.

– Вони ніколи не слухають, – бурмоче Берні сам до себе. – Ти стримуєшся і стримуєшся, але вони все одно врешті-решт напрошуються, доводять, що цього їм і треба – як ті малі засранці в Чикаґо. – Він витягує лезо ножиць із голови Жоржетти й витирає начисто об блузку на її плечі.

Згадка про одного чи двох таких малих засранців у Чикаґо посилає мурашки вниз вздовж його члена, який починає тверднути в бахматих старих штанях. Прив-віт! О… магія ніжних спогадів. Хоча, як ми бачили, Чарльз Бернсайд іноді насолоджується ерекцією уві сні, але коли він не спить, таке буває дуже рідко, можна навіть сказати, не буває ніколи, і в нього закрадається бажання, щоб скинути штани і подивитися на що він здатен. Але якщо прокинеться Єркса? Він подумає, що Жоржетта Портер, чи принаймні її тіло, пробудила в Берні давно жевріючу хіть. Цього йому не хотілося б – аж ніяк. Навіть монстр має гордість. Краще він піде в кабінет Живчика Макстона і сподівається, що його молоток не опуститься, не забивши цвяха.

Берні ховає ножиці за ремінь на спині й висмикує мокру сорочку, відтягуючи її від тіла. Він човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка», перетинає порожній вестибюль і підходить до відполірованих до блиску дверей з мідною табличкою: «ДИРЕКТОР ВІЛЬЯМ МАКСТОН». Берні шанобливо відчиняє двері, і в пам’яті спливає образ давно померлого десятирічного хлопчика на ім’я Герман Флаглер, також відомого як «Пустун» – образ однієї з його перших жертв. Пустун! Ніжний Пустун! Ці сльози, ці ридання від насильницької болі і задоволення, ця покірність від повної безпорадності: тьмяна «кірка бруду» на колінах і тендітних плечах. Гарячі сльози, цівка сечі з його маленького наляканого бутончика.

Живчик не подарує йому такого блаженства, але можна бути впевненим, що щось таки буде. У будь-якому разі Тайлер Маршалл лежить зв’язаний і чекає у Чорному Домі у цілковитій безпорадності.

Чарльз Бернсайд уперто просувається через маленьку кімнату Ребекки Вілас без вікон, бліді сіднички Пустуна з глибокими ямками спалахують у його пам’яті. Він кладе руку на наступну клямку, деяку мить непорушно стоїть, щоб заспокоїтись, і безшумно повертає ручку. Він прочиняє двері саме настільки, щоб побачити, як Живчик Макстон, єдиний монарх у цьому королівстві, кулаком підперши голову, нахилився над столом і жовтим олівцем робить нотатки на двох стосах документів. Сліди посмішки пом’якшують зморшки навколо його рота, у вологих очах помітний легкий блиск, метушливий олівець бігає між двома стосами паперу туди-соди, роблячи невеличкі відмітки. Живчик, радо поринувши у свою роботу, навіть не помітив, що він уже не сам, аж доки гість не зайшов усередину і не зачинив двері ногою.

Коли двері зачиняються, Живчик здіймає погляд на несподіваний сюрприз і вдивляється у фігуру перед собою. Його ставлення одразу змінюється на хитру неприємну добросердечність, яку він вважає роззброювальною.

– Хіба там, звідки ти родом, не стукають у двері, містере Бернсайд? Просто отак вдираються?

– Просто отак вдираються, – каже гість.

– Пусте. Правда в тому, що я хотів поговорити з тобою.

– Поговорити зі мною?

– Так. Може, ти зайдеш? Сідай. Боюсь, у нас можуть виникнути проблеми, і я хочу оцінити можливості.

– О, – каже Берні. – Проблема. – Він відтягує сорочку, що прилипла до грудей, і, човгаючи ногами, йде вперед, залишаючи позаду себе значно тьмяніші сліди, тож Макстон їх не бачить.

– Сідай на стілець, – каже Живчик, показуючи рукою на стілець перед столом, – піднімай кнехт і розслабся. – Цей вислів прийшов від Френкі Шелбарґера, співробітника кредитного відділу «Першого Фермерського банку», який часто каже так на місцевих торгових зустрічах, і хоча Живчик Макстон навіть не уявляє, що таке кнехт, сам вислів йому подобається. – Старий, нам треба поговорити щиро.

– О, – каже Берні і сідає, через ножиці його спина неймовірно пряма. – Щиро.

– Так, це ідея. Агов, у тебе мокра сорочка? Так і є! Ми не можемо цього допустити, старий друже, – ти можеш застудитися і померти, а цього не хочеться жодному з нас, чи не так? Тобі потрібна суха сорочка. Давай подивимось, що я зможу зробити.

– Не переймайся, клята мавпо.

Живчик Макстон підводиться і заправляє сорочку. Після слів Берні застигає на місці. Він оговтується, посміхається і каже:

– Ані руш, Чикаґо.

Хоча згадка про рідне місто породжує відчуття холодку по спині, та Бернсайд нічого не відповідає, коли Макстон проходить повз край столу і перетинає кабінет. Він бачить, що директор залишає кімнату. Чикаґо. Де жили і померли Пустун Флаглер, Семі Хутен, Фред Броґан і всі інші, Господи, благослови їх. Ці соломинки, ці травинки такі брудні, такі прекрасні, такі привабливі. Зі своїми посмішками, зі своїми криками. Вони були схожими на білих дітей з брудних завулків. Неймовірну білизну їхньої шкіри вкривала кірка бруду, і підозріла білизнá міської бідноти скоро зникала зовсім. Тонкі кісточки лопаток стирчали, неначе хотіли пробитись крізь тонкий шар плоті. Старий член Берні ворушиться і напружується, неначе згадує витівки минулих років. «Тайлер Маршалл, – наспівує він собі, – милий, маленький Тай, ми розважимось трохи, перш ніж віддамо тебе босу, так, так, безперечно, так, так».

Позаду нього хряскають двері, будячи його від еротичних мрій, але його старий жеребець не спить, він у повній бойовій готовності, нахабний і зухвалий, як у далекі славетні дні.

– У вестибюлі нікого немає, – висловлює невдоволення Макстон. – Та стара баба, як там її звати, Портер, Жоржетта Портер, пішла на кухню набивати щоки, можу закластися, а Буч Єркса міцно спить на стільці, то що, я мав обшукувати кімнати, щоб знайти суху сорочку?

Він великими кроками проходить повз Берні, розводить руками і падає у своє крісло. Це все спектакль, але Берні бачив і кращі. Живчик не може залякати Берні, навіть якщо знає кілька речей про Чикаґо.

– Мені не потрібна нова сорочка, – каже він. – Підтирайло.

Живчик відкидається в кріслі й закладає руки за голову, він посміхається: цей пацієнт таки справжній дивак.

– Гаразд, гаразд. Не треба обзиватися. Ти більше мене не надуриш, старий, я не куплюсь на твої альцгеймерівські витівки. Фактично, ніколи і не куплявся.

Він милий і спокійний і випромінює впевненість картяра з чотирма тузами. Берні усвідомлює, що Живчик просто створений для шахрайства та шантажу, і це робить даний момент ще чарівнішим.

– Хоча я маю тобі сказати, – веде далі Живчик. – Ти дурив усіх, враховуючи мене. Треба бути неймовірно дисциплінованим, щоб удавати останню стадію хвороби Альцгеймера. Незграбно пересуватись на візку, їсти дитяче харчування, валити в штани. Прикидатись, що не розумієш, що говорять люди.

– Я не прикидався, ти, йолопе.

– Воно й не дивно, що ти вилікувався, – коли це сталося, приблизно рік тому? Я б зробив так само, я маю на увазі, одна річ – працювати під прикриттям, але зовсім інша – бути овочем. Тож у нас відбувається диво, чи не так? Наша хвороба Альцгеймера поступово сама по собі відходить, прийшла і пішла, як звичайна застуда. У тебе все добре, ти починаєш ходити, давати собі раду і персоналу менше роботи. Ти досі один із моїх улюблених пацієнтів, Чарлі. Чи я мав би називати тебе Карлом?

– Мені до дупи, як ти мене називатимеш.

– Але Карл – це твоє справжнє ім’я, чи не так?

Берні навіть не знизує плечима, він сподівається, що розправиться з Живчиком ще до того, як Буч Єркса прокинеться, помітить криваві сліди і знайде тіло Жоржетти Портер. Хоча він і зацікавлений розповіддю Макстона, проте дістатись до Чорного Дому йому хочеться без надто особливих перешкод. А Буч Єркса неодмінно зчинить справжню бучу.

Під ілюзією, що він грає гру «Кіт і миші», у якій він кіт, Живчик посміхається до старого в мокрій рожевій сорочці і неухильно провадить далі.

– Детектив поліції штату телефонував мені сьогодні і сказав, що з ФБР надійшли результати відбитків пальців. Вони належать поганому, поганому чоловіку Карлу Бірстоуну, якого розшукують уже майже сорок років. 1964 року його було засуджено до смертної кари за вбивство кількох дітей, але він зник з авто, у якому його везли до в’язниці, – вбив двох охоронців голими руками, з того часу – ніяких слідів. Йому на сьогоднішній день мало б бути вісімдесят п’ять. І детектив думає, що Бірстоун може бути одним із наших мешканців. Що скажеш, Чарлі?

Звичайно, нічого.

– Імена Чарльз Бернсайд і Карл Бірстоун досить схожі, чи не так? До того ж у нас взагалі жодної інформації про тебе немає, що робить тебе унікальним мешканцем тут. Для всіх інших ми можемо навіть скласти родове дерево, а ти ніби з неба звалився, єдине, що ми про тебе знаємо, це твій вік. Коли ти 1996-го прийшов до госпіталю в Ла-Рів’єр, то стверджував, що тобі сімдесят вісім, тож зараз ти того ж віку, що той утікач.

Бернсайд досить тривожно посміхається.

– Я так припускаю, тоді я ще й Рибак.

– Тобі вісімдесят п’ять років. Не думаю, що ти в змозі тягатися з дітьми по всьому окрузі, але я справді думаю, що ти Карл Бірстоун, і копи досі хочуть упіймати тебе, тож думаю, варто поговорити про лист, який надійшов кілька днів тому. Я хотів поговорити з тобою про нього, але ти ж знаєш, який я тут заклопотаний. – Він відсовує шухлядку в столі і витягує один аркушик із жовтого записника. На ньому акуратно надруковано коротке повідомлення.

– «Де Пір, Вісконсин», – написано тут. Дати немає. «Тому, кого це стосується. На жаль, я маю вам повідомити, що більше не в змозі продовжувати щомісячний платіж за свого племінника Чарльза Бернсайда». Ось так. Замість написання ініціалів вона написала ім’я – «Алтея Бернсайд».

Живчик кладе жовтий клаптик паперу перед собою і складає руки на ньому.

– Що це означає, Чарльзе? В Де Пір не живе ніяка Алтея Бернсайд, я це знаю точно. І вона не може бути твоєю тіткою. Скільки їй би тоді було? Щонайменше сто, а можливо, й сто десять. Я не вірю в це. Але ці чеки надходили регулярно з першого місяця твого перебування тут, у притулку Макстона. Якийсь друг, якийсь твій давній партнер піклувався про тебе, мій друже, і ми хочемо, щоб він це продовжував і надалі.

– Мені все одно, підтирайло. – Але це не так. Усе, що Берні знає про щомісячні платіжки, – це те, що містер Маншан організував їх давно, і ця оплата припинилася, гаразд… що, врешті-решт, буде з ними?

Адже він і містер Маншан – це єдине ціле, чи не так?

– Ну ж бо, друже, – каже Живчик. – Ти можеш більше. Я лише прошу про маленьку співпрацю. Я впевнений, що ти не хочеш, щоб тебе взяли під варту, брали відбитки пальців, ще невідомо, що станеться після того. Особисто я не хотів би, щоб тобі довелося все це пережити. Тому що справжній зрадник тут лише твій друг. Мені здається, що хай би хто він був, але забув, що ти не один рік покривав його, правда? І він вирішив, що більше не змушений надавати тобі підтримку. Але це неправильно. Я вважаю, що ти маєш поставити цього типа на місце, змінити його погляд на ситуацію.

Старий жеребець Берні ослаб і виснажився, як простромлена кулька, і це засмучує його ще більше. З того самого моменту, як він зайшов до кабінету цього улесливого шахрая, він втратив щось життєво важливе: почуття мети, почуття імунітету, перевагу. Він хоче повернутися в Чорний Дім. Чорний Дім відновить йому сили, оскільки Чорний Дім – це магія, чорна магія. В його створення він вклав усю гіркоту своєї душі, кожна балка, кожна кроква наповнена похмурістю його серця.

Містер Маншан допоміг Берні побачити можливості Чорного Дому, зробив чималий внесок у будівництво. Деякі зони Чорного Дому Чарльз Бернсайд так насправді ніколи й не зрозумів, і це сильно лякало його: підземне крило, здається, приховує те, чим він займався в Чикаґо, і коли він наближався до цієї частини, то міг чути жалісливий плач і уїдливі крики сотні приречених хлопчиків і свої власні різкі команди, бурчання від екстазу. З якихось причин наближення до колишніх тріумфів змушує його відчувати, що він маленький і загнаний, що він вигнанець, а не хазяїн. Містер Маншан допоміг йому пригадати вагу його звершень, але містер Маншан нітрохи не допоміг з іншою частиною Чорного Дому, маленькою, щонайбільше – кімнатою, більше схожою на склеп, у якій приховувалося його дитинство і до якої він навіть ніколи не заглядав. Найменший натяк на ту кімнатку змушує Берні почуватися немовлям, що замерзає до смерті, залишене на вулиці.

Новини про дезертирство вигаданої Алтеї Бернсайд справляють хоча і не такий сильний, проте схожий на те ефект. Це нестерпно, він не може і не змушений це терпіти.

– Так, – каже Берні. – Давай розставимо все по місцях, змінимо погляд на ситуацію.

Він підводиться з крісла, і звук, який надходить з центру Френч Лендінґа, пришвидшує його. Це виття поліцейських сирен, можливо двох, а то і трьох. Берні не зовсім упевнений, але припускає, що Джек Сойєр знайшов тіло свого друга Генрі, коли той ще не був мертвим і встиг сказати, що впізнав голос убивці. Тож Джек зателефонував до поліції – і ось вони вже тут. Він ступає ще один крок і опиняється перед столом, дивиться на папери на столі й миттєво вхоплює їх зміст.

– Фальсифікуємо звіти, так? Ти не просто підтирайло, ти маленький підлий жонглер числами.

Буквально за кілька секунд на обличчі Живчика Макстона з’являється величезна кількість змішаних почуттів. Гнів, подив, збентеження, ображена гордість, злість і зневіра з’являються на обличчі в той час, як Бернсайд кладе руку за спину і витягує звідти ножиці для живоплоту. В кабінеті вони здаються ще більшими і гострішими, ніж у вітальні Генрі Лайдена.

Живчику здається, що їхні леза такі ж довгі, як коси. Він відриває від них погляд, дивиться на старого чоловіка, який стоїть перед ним, і бачить обличчя швидше демона, ніж людини. Червоні очі Бернсайда мерехтять, його губи викривлені навколо жахаючо-блискучих зубів, які схожі на друзки розбитого дзеркала.

– Пригальмуй, друже, – скавчить Живчик, – поліція вже практично у вестибюлі.

– Я не глухий. – Берні вганяє одне лезо Живчику в рот і замикає ножиці на спітнілій щоці.

Кров тече на стіл, і очі Живчика розширюються. Берні смикає ножиці, кілька зубів і частина язика Живчика вилітають через розріз. Він вирівнюється і нахиляється вперед, щоб схопити ножиці. Бернсайд поступається назад і відрізає пів правої руки Живчика.

– Прокляття, які гострі, – каже він.

Не тямлячись від болі, Макстон проходить повз стіл. Розбризкуючи кров навколо, реве, як лось. Берні ухиляється, відгортається, відвертається, а тоді встромляє лезо у синю сорочку, що обтягує випуклий живіт Живчика. Коли він його витягує, Живчик згинається, стогне, падає на коліна. Кров ллється з нього, як з переверненого кухля. Він падає вперед на лікті. Колишня життєрадісність полишає Живчика Макстона; він хитає головою і бурмоче щось схоже на благання, щоб Берні дав йому спокій. Він повертає червоні, як у бика, очі до Чарльза Бернсайда і мовчки висловлює прохання про пощаду.

– Мати милосердя, – каже Берні, – це кінець Ріко? – Як смішно: він уже багато років не згадував цей фільм.

Сміючись на власним дотепом, він нахиляється, кладе леза з обох боків Живчикової шиї і майже відрізає йому голову.

Сирени ревуть уже на Квін-стрит. Скоро полісмени піднімуться доріжкою, ось-ось вони увірвуться у вестибюль. Бернсайд опускає ножиці на широку спину Живчика і шкодує, що не має досить часу, щоб помочитись на його тіло і навалити купу йому на голову, але містер Маншан бурмоче шас, шас, шас.

– Я не тупий, мені не треба казати, – каже Берні.

Він вибігає з кабінету і біжить крізь невеличку кімнату міс Вілас. Вибігши у вестибюль, бачить мерехтливі вогні на дахах двох поліцейських авто, які звертають біля живоплоту. Вони зупиняються недалеко від того місця, де він уперше поклав руку на шию стрункого хлопчика Тайлера Маршалла. Берні біжить трохи швидше. Коли добігає до початку коридору «Маргаритки», двоє поліцейських із дитячими виразами обличчя прориваються крізь просвіт у живоплоті.

В кінці коридору Буч Єркса підводиться, потираючи обличчя. Він пильно дивиться на Бернсайда і каже:

– Що сталося?

– Йди туди, – каже Берні, – проведи їх до кабінету, Макстон поранений.

– Поранений?

Буч не може поворухнутись. Він витріщається на закривавлений одяг і руки Берні.

– Йди!

Буч, спотикаючись, ступає кілька кроків уперед, а двоє молодих поліцейських вдираються крізь великі скляні двері, з яких було знято плакат Ребекки Вілас.

– Кабінет! – кричить Буч, показуючи праворуч. – Боса поранено!

Доки Єркса показує офіцерам двері кабінету, постукуючи рукою по стіні, Чарльз Бернсайд поспішає повз нього. За мить він заходить до чоловічого туалету відділення «Маргаритка» і прожогом залітає до однієї з кабінок.

А що Джек Сойєр? Ми вже знаємо. Тобто ми знаємо, що він заснув у хорошому місці між кукурудзяним полем і пагорбом із західного боку Норвей Веллі. Ми знаємо, що його тіло стало світлішим, менш реальним і туманним. Що він втратив обриси і став напівпрозорим. Ми можемо припустити, що перш ніж його тіло здобуло прозорість, Джек поринув у сон, який допоможе йому відновити сили. І ми можемо припустити, що в цьому сні жителі прекрасного житлового будинку на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз вдивляються в безкінечний простір блакитного, як яйця вільшанки, неба. Що в цьому сні Джекі шість, шість, шість, чи дванадцять, дванадцять, дванадцять, або і те і інше одночасно, а татко грає на сурмі, сурмі, сурмі. («До біса цей сон», – сказав би Генрі Шейк, це остання пісня на платівці «Татко грає на сурмі» Декстера Ґордона – усім таткам татко.) У цьому сні кожен вирушив у подорож, і кожен у свою, і подорожній хлопчик отримав найкращу винагороду, а Лілі Кавано-Сойєр упіймала склянкою бджолу. Посміхаючись, вона несе її крізь двері і випускає, тож бджола подорожує далеко-далеко, аж до Потойбіччя. І коли вона мандрує своїм дивовижним маршрутом з одного світу в інший, вони тріпочуть і здригаються. Джек також подорожує своїм дивовижним маршрутом у безкрає небо кольору яйця вільшанки. Він, як і бджола, повертається на Території, де, заснувши, лежить у полі в цілковитій тиші. У цьому сні Джеку Сойєру менше ніж дванадцять, але більше ніж тридцять, він приголомшений горем і любов’ю водночас. Уві сні до нього приходить жінка, щоб подарувати йому свою ніжність. Вона лягає поруч на його ліжко із запашної трави, обіймає, і його тіло пізнає блаженство її дотиків, її поцілунків, її глибокого благословення. Те, що вони роблять наодинці в потойбічних Територіях, – не наша справа, але ми теж приєднуємося до благословення Софі й залишаємо їх, щоб дозволити насолодитися цьому хлопчику цією дівчинкою, цьому чоловіку цією жінкою, цій милій парі одне одним, а не нами.

Повернення відбувається як завжди, з чистим насиченим запахом землі і кукурудзи, зі співом півня на фермі кузена Ґілбертсона. Павутина виблискує росою біля лівого мокасина і вкритого мохом каменя. Мурашка на зап’ястку Джека тягне травинку з яскраво тремтливою крапелькою новоствореної роси. Джек почувається надзвичайно свіжо, неначе щойно народився. Він знімає працьовиту мурашку зі свого зап’ястка, звільняє черевик від павутини і підводиться на ноги. Роса виблискує на його бровах та волоссі. За півмилі видніється луг, що оточує будинок Генрі. Тигрові лілії тремтять у ранковому холодному повітрі.

Тигрові лілії тремтять…

Коли він бачить за будинком капот свого пікапа, то все згадує. Мишеня і слово, яке повідомив йому той, будинок Генрі, студію Генрі, повідомлення Генрі, яке він залишив, помираючи. Наразі поліцейські та слідчі вже поїхали, і в порожньому будинку залишилися лише криваві плями. Дейл Ґілбертсон – і, можливо, поліцейські Браун і Блек – шукатиме його. Поліцейські його не цікавлять, а от із Дейлом він хотів би поговорити. Настав час повідомити Дейлу деякі вражаючі факти. Від розказаного Джеком у Дейла полізуть очі на лоб, але ми маємо пам’ятати, що потрібно розбити яйця, перш ніж збити омлет, як казав герцог Діну Мартіну. За словами Лілі Кавано, коли герцог говорив, то всі, чорт забирай, його слухали, так і Дейл Ґілбертсон має вислухати, бо Джек хоче, щоб Дейл віддано і рішуче супроводжував його в подорожі по Чорному Дому.