Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 46 страниц)

Як розуміє Джек, бармен – це і є знаменитий Лестер Смердючий Сир Мун. Щойно Джек заходить, той зводить на нього погляд, а тоді знову відводить його і читає розгорнений «Вісник» на барній стійці. Джек умощується за кілька футів праворуч від нього на стілець, бармен знову підводить очі. Смердючий Сир не такий уже й жахливий, як Джек очікував. Він одягнений у чисту сорочку, яка лишень трішки світліша, ніж його кругле, з невиразними рисами обличчя та поголена голова. Мун має вигляд професіонала і водночас людини, ображеної життям. Мабуть, через те, що вимушений продовжувати сімейний бізнес, хоча переконаний, що в іншій сфері діяльності зміг би проявити себе набагато краще. Інтуїція підказує Джекові, що відчуття цілковитого розчарування і стало причиною прізвиська, яким нарекли його байкери. У нього вигляд такий, наче він щохвилини очікує відчути неприємний запах.

– Я можу замовити щось поїсти? – запитує Джек.

– Усе зазначено на дошці. – Бармен повертається і показує білу дошку, на якій рухомими літерами пробігає меню.

«Гамбургер, чізбургер, хот-дог, смажена ковбаса, сардельки, сандвіч, картопля фрі і кільця цибулі».

Цим жестом він хотів змусити Джека зрозуміти, що той неуважний.

– Вибачте, я не помітив.

Бармен знизує плечима.

– Середній чізбургер і фрі, будь ласка.

– Ланч починається не раніше від одинадцятої тридцять, на дошці написано. Бачите? – Ще один глузливий жест у бік напису. – Мама готує все зараз. Я можу передати їй замовлення, вона візьметься за нього, коли зможе.

Джек дякує, бармен глипає на екран телевізора, прямує до кінця барної стійки і зникає за рогом. За кілька секунд він повертається, знову дивиться на екран і запитує в Джека, що той буде пити.

– Імбирний ель, – відповідає Джек.

Дивлячись на екран, Лестер Мун тонкою цівкою наливає імбирний ель у пивний бокал і відсуває його в бік Джека. Тоді його рука зісковзує під барну стійку, щоб узяти пульт дистанційного керування, і він каже:

– Сподіваюся, ви не заперечуєте, я дивлюсь старий фільм, досить кумедний.

Він натискає на кнопку пульта, і Джек чує голос своєї матері.

«Здається, Смоукі прийде сьогодні пізно, я б хотіла, щоб цей маленький хитрун навчився утримуватись від надмірного вживання алкоголю».

Перш ніж Джек повертає обличчя до екрана, Лестер Мун запитує, чи він пам’ятає Лілі Кавано.

– О, так.

– Я дуже любив її, коли був дитиною.

– І я, – каже Джек.

Джек одразу ж упізнає фільм «Жах Дедвуд Ґалч», комічний вестерн 1950 року, у якому вже тоді славетний і досі згадуваний з любов’ю Білл Таунс, такий-собі Боб-Гоуп для бідняків, грав боягузливого азартного гравця і шулера, що приїжджає до маленького населеного пункту Дедвуд Ґалч, Арізона, і його помилково приймають за горезвісного стрілка. Красива і дотепна власниця салуну «Лейзі 8», веселого центру соціального життя села, Лілі Кавано, улюблениця ковбоїв, ледарів, скотарів, торговців, правоохоронців і покидьків, котрі провели з нею не одну ніч. Вона попереджає своїх клієнтів, щоб ті залишали біля дверей револьвери, а також ті манери, які побутують лише у світі опопанакс. Зараз минуло вже з півгодини фільму, демонструється сцена, в якій Лілі Кавано сама у своєму салуні намагається позбутися надокучливої бджоли.

Бджола і Королева Бджіл, – посміхаючись, думає Джек.

З настирливим дзижчанням Лілі відмахується ганчіркою, мухобійкою, шваброю, віником, ременем від пістолета. Усі її намагання виявляються марними, бджолі постійно вдається ухилитись, вона дзижчить то тут, то там, то на барній стійці, то на столику для карт, то на пляшці віскі, то на інших трьох бутлях, що стоять рядком, то на піаніно, а то й чекаючи, коли комаха хитро підкрадеться, і вона застосує проти неї наступний вид зброї, але бджола злітає за мить до того, як вона намагається її знешкодити. У цих прекрасних невеличких кадрах можна побачити фарс.

Коли Джеку було шість, шість, шість, чи, можливо, сім, він ледь не заходився від сміху щоразу, коли бачив, як його талановитій матері знову і знову не щастить здолати цю летючу набридливу бджолу. Якось поцікавившись, як творці фільму змусили комаху робити всі ці речі, його мати пояснила, що це не справжня бджола, а зачарована, і чаклували над нею у відділі спецефектів.

Лестер Мун каже:

– Я ніколи не міг зрозуміти, як вони змушували бджолу летіти туди, куди вони хотіли, вони що – тренували її?

– Спочатку вони зняли тільки її саму, – каже Джек, дійшовши висновку, що Смердючий Сир – це досить непоганий хлопець, який чудово знається на актрисах. – Мультиплікатори вставляють спецефект бджоли пізніше. Це не справжня бджола, а малюнок – анімація. А навіть не скажеш, правда?

– Та не може бути! Ви впевнені? До того ж звідки ви знаєте?

– Я читав про це в якійсь книжці, – каже Джек, використовуючи універсальну відповідь на такі запитання.

Вишукано одягнений шулер Білл Таунс ліниво проходить крізь двері салуна «Лейзі 8». Він хтиво споглядає на господарку закладу, не звертаючи уваги, що вона підкрадається до бджоли, яка знову вмостилася на блискучу барну стійку. Він думає лише про залицяння, тож прямує поважною ходою.

«Я бачу, ти знову повернувся, красунчику, – каже Лілі, — очевидно, тобі тут сподобалося».

«Крихітко, це найприємніший заклад на захід від Міссурі. Це місце нагадує мені те, де я обіграв у “Блек Джек” Мак-Ґурка, не залишивши йому жодного шансу. Бідний “Блек Джек”. Він не зрозумів, коли треба було скинути».

Створюючи шум, неначе злітає Б-52, зачарована бджола, фантастична істота, готується до посадки на капелюх охайно зачесаного Білла Таунса. На обличчі коміка з’являється кумедний жах. Він розмахує руками, танцює джиґу і хрипко верещить. Зачарована бджола виконує авіаційні трюки над збентеженим псевдострілком. Розкішний капелюх падає, волосся куйовдиться. Він нахиляється до стола і, зрештою, метушливо розмахуючи руками, залазить під нього та благає про допомогу.

Одним оком спостерігаючи за неквапливою бджолою, Лілі прямує до барної стійки, бере склянку і складену газету. Вона наближається до столу та спостерігає за бджолою, яка накручує кола. Вона стрибає вперед, опускає склянку. Бджола, опинившись у пастці, злітає і б’ється об дно склянки. Лілі нахиляє склянку, просовує складений папір під неї та підводить руки, притискаючи газету до склянки.

Камера від’їжджає, і ми бачимо, як боягузливий гравець визирає з-під столу, коли Лілі штовхає двері й випускає бджолу.

Позаду нього Лестер Мун каже:

– Чізбургер готовий, містере.

Протягом наступних півгодини Джек поглинає свій бургер і намагається повністю зануритись у фільм.

Бургер чудовий, світового класу, такий пікантний смак можна отримати, тільки підсмаживши його на змащеній олією сковорідці. Фрі бездоганна, із золотавою і хрусткою скоринкою, але він ніяк не може зосередитись на фільмі «Жах Дедвуд Ґалч». Проблема не в тому, що він бачив цей фільм з дюжину разів, проблема в Тенсі Френо. Чим більше він про це думає, то менше розуміє, що відбувається.

За словами Тенсі, ворон на ім’я Ґорґ прийшов зі світу, який розташований поруч і водночас за межами світу, відомого нам. Очевидно, вона говорила про Території, використовуючи фразу з «Ворона» По, вона назвала цей, інший, світ «Нічний берег Плутона». Це досить вдала назва для таких, як Тенсі, але аж ніяк не стосується магічних Територій. Ґорґ розповів Тенсі, що все в його світі було у вогні. Так не можна було б описати навіть Випалені Землі. Джек пригадує Випалені Землі й дивний потяг, який підібрав його і Раціонального Річарда, тоді хворого, слабого Раціонального Річарда, і яким вони їхали величезною червоною пустелею. Там жили дивні створіння, люди-алігатори, птахи з обличчями бородатих мавп, але там достоту не було все у вогні. Випалені Землі – це результат давньої катастрофи, але на той час там уже не було ніяких пожеж. Про що говорила Тенсі? Велике-велике місце, усе у вогні… що здіймається вгору. Що вона бачила, що за пейзаж Ґорґ відкрив її погляду? Вона неначе описувала величезну палаючу вежу або високу будівлю, яку поглинув вогонь. Палаюча вежа, палаюча будівля в палаючому світі – хіба таке може бути на Територіях?

За останні сорок вісім годин Джек двічі був на Територіях, і те, що він бачив, було прекрасним – очищувальним. Найглибша правда, яку знав Джек про Території, – це те, що вони мають священну магію: цю магію він бачив у Джуді Маршалл. Завдяки цій магії Території можуть давати чудове благословення людям. Життя цієї незвичайної, наполегливої, милої серцю жінки, котра висміює кумедного Білла Таунса на великому екрані, урятував предмет з Територій. Через те що Джек був на Територіях – і, можливо, через те, що він тримав у руках Талісман, – майже кожен кінь, на якого він ставить, приходить першим, майже всі акції, які він купує, втричі збільшуються у вартості, майже щоразу, як він сідає грати в покер, виграш у його руках.

Тож про який світ говорила Тенсі? І що означає, що Ґорґ прийшов сюди через палаючу діру?

Коли Джек учора перестрибнув, він відчув якесь нещастя, якусь небезпеку далеко на південному заході, і він підозрював, що саме там варто шукати Двійника Рибака. Убити Рибака, убити Двійника; і не має значення, кого першого, у будь-якому разі інший ослабне. Але… це досі не має сенсу. Коли ти подорожуєш між світами, ти просто робиш сальто, а не розводиш вогонь на краю одного світу і біжиш через нього до іншого.

За кілька хвилин до дванадцятої години гуркіт мотоциклів приглушує голоси з екрану.

– О, містере, ви, мабуть, захочете піти, – каже Мун. – Це…

– Грізна П’ятірка, – каже Джек. – Я знаю.

– Гаразд. Просто деякі наші клієнти бояться їх до смерті, але якщо до них правильно ставитись, то вони поводяться нормально.

– Я знаю, щодо цього не варто перейматися.

– Я маю на увазі, якщо ви купите їм пива чи ще чогось, вони приймуть вас за свого.

Джек підводиться зі стільця і говорить йому буквально в обличчя:

– Лестере, немає причин для хвилювання. Вони їдуть сюди, щоб зустрітися зі мною.

Лестер кліпає. Джек лише тепер побачив, що його брови тонкі, дві вигнуті цівки, як було модно у 1920-х.

– Думаю, мені варто почати наповнювати келихи «Кінґслендським».

Він дістає келихи з-під барної стійки, ставить їх під кран бочечки з «Кінґслендським Елем» і відкорковує клапан. Товстий струмінь янтарної рідини в келиху перетворюється на піну. Звук мотоциклів чується вже перед будівлею, а тоді стихає. Шнобель Сент-Пір, гримаючи дверима, завалює всередину, а за ним і Док, Мишеня, Сонні і Диктатор Білл. Вони схожі на вікінгів, і Джек дивиться на них із захватом.

– Смердючко, вимкни, до дідька, цей телевізор, – гарчить Шнобель. – І ми приїхали сюди не пити, тож виливай пиво в каналізацію. Все одно ти налив його так, що там лише піна. А тоді йди на кухню до мами. Наша справа із цим чоловіком тебе не обходить.

– Гаразд, Шнобелю, – каже Мун тремтячим голосом. – Дай мені лишень секунду.

Шнобель та решта вишикувались у лінію за барною стійкою, дехто з них витріщився на Смердючого Сира, а дехто втупив очі в Джека. Мишеня досі зі своїми тугими кісками, а також смужками під очима, нанесеними якоюсь тьмяно-чорною речовиною, як у футболіста. Диктатор Білл і Сонні знову зібрали свої гриви у хвостики. Ель і піна зісковзують з кухля і стікають у каналізацію.

– Гаразд, хлопці, – каже Мун.

Він прямує до службового приміщення бару. Двері зачиняються.

Члени Грізної П’ятірки розділяються і розтягуються по кімнаті перед Джеком. Більшість із них схрещують руки на грудях, випинаючи м’язи. Джек відсовує тарілку на край барної стійки, підводиться і каже:

– До вчорашнього дня хто-небудь із вас чув про Джорджа Поттера?

Умостившись на край більярдного столу, того, що ближче до дверей, Джек зустрічається поглядом зі Шнобелем і Доком, котрі сидять на стільцях, нахилившись уперед. Диктатор Білл стоїть позаду Шнобеля і притис палець до губ, схиливши голову. Мишеня розлігся на іншому більярдному столі, підперши голову однією рукою. Насупившись та постукуючи кулаками один об один, Сонні снує туди-сюди між барною стійкою і музичним автоматом.

– Ви впевнені, що він не сказав «Похмурий дім», як у романі Діккенса? – каже Мишеня.

– Я впевнений, – каже Джек, нагадуючи собі, що йому не варто дивуватися щоразу, коли ці хлопці демонструють, що закінчили університет. – Він сказав «Чорний Дім».

– Господи, я майже… – Мишеня хитає головою.

– Ще раз, як звали того будівельника? – запитує Шнобель.

– Прізвище Бернсайд. Ім’я, мабуть, Чарльз, іноді його називали Чаммі. А до цього його звали Бір Штайн чи якось так.

– Бірштайн? Бірштайн?

– Саме так, – каже Джек.

– І ви думаєте, що він Рибак.

Джек киває. Шнобель вирячився на нього, неначе намагається простромити поглядом його наскрізь.

– Наскільки ви в цьому впевнені?

– На дев’яносто дев’ять відсотків. Це він підкинув «полароїди» у кімнату Поттера.

– Дідько. – Шнобель зривається зі стільця і стає з іншого боку барної стійки. – Не варто забувати про те, що банально просто. – Він згинається і випростовується з телефонною книжкою в одній руці. – Розумієте, що я маю на увазі? – Шнобель розгортає довідник, поклавши його на барну стійку, перегортає кілька сторінок, гортає назад і проводить товстим пальцем по колонці з іменами. – Жодного Бернсайда. Дуже погано.

– Проте це чудова ідея, – каже Джек. – Я й сам шукав сьогодні зранку.

Сонні зупиняється на півдорозі від музичного автомата, спрямовує палець у бік Джека й каже:

– Як давно було побудовано цей клятий дім?

– Близько тридцяти років тому. У сімдесятих.

– Чорт, та ми всі ще тоді були зовсім дітьми і жили в Іллінойсі. Як ми взагалі можемо знати про цей будинок?

– Хлопці, ви їздите скрізь. Я подумав, можливо, ви його бачили. Він схожий на примару. Люди люблять розповідати про такі будинки, – сказав Джек.

Зазвичай будинки стають схожими на примару, якщо в них довго ніхто не живе або якщо в них сталося щось жахливе. У такому разі, думав він, дім сам собою стає жахливим, тож про нього говорять навіть ті, хто ніколи його не бачив. Зі слів Дейла, можна дійти висновку, що Чорний Дім зник у своїй власній неіснуючій тіні.

Він каже:

– Подумайте про це. Спробуйте пригадати. Ви прожили у Френч Лендінґу не один рік, невже вам ніколи не доводилось чути про будинок, який, здається, проклятий. Чорний Дім завдав шкоди своїм же будівельникам. Робітники ненавиділи це місце; вони боялися його, казали, що коли до нього підходиш, то не бачиш своєї тіні. Вони стверджували, що він уже був примарним, коли ще тільки будувався. Урешті-решт, усі відмовились там працювати, тож Берні довелось добудовувати його власноруч.

– Очевидно, він десь захований, – каже Док. – Він, швидше за все, не на видному місці. Його точно не варто шукати в одному з розвинених районів, таких, як Лібертивіль. Також його не знайдеш на Робід Гуд Лейн.

– Так, – каже Джек. – Мені варто було згадати про це раніше. Поттер розповів мені, що будинок будувався десь далеко, наприкінці так званої дороги, на галявині. Тож він десь серед лісу, Доку, ви маєте рацію. Він ізольований.

– Ей, ей, ей, – бурмоче Мишеня, сівши прямо і звісивши ноги з більярдного столу.

Його очі заплющені, він плескає м’язистою рукою себе по лобі.

– Якби я тільки міг пригадати… – звучить стогін розчарування.

– Що? – Голос Шнобеля вдвічі гучніший, ніж зазвичай, він говорить, неначе каменем товче об цементний тротуар.

– Я знаю, що бачив це місце, – каже він. – Щойно ви почали про це говорити, у мене з’явилось відчуття, що ви говорите про щось знайоме. Але воно зависло десь глибоко в пам’яті й не виходить назовні. Коли я спробував пригадати, змусив себе подумати, – з пам’яті винирнули блискучі вогні. Коли Джек сказав, що будинок десь серед лісу, я зрозумів, про що він говорить. Я чітко згадав це місце. Воно було оточене блискучими вогнями.

– З опису не зовсім схоже на Чорний Дім, – каже Джек.

– Це достоту був він. Насправді вогнів там не було, я просто їх бачив. – Мишеня говорить так, ніби це все пояснює.

Сонні видає уривчасті звуки сміху, а Шнобель хитає головою та каже:

– Чорт.

– Я не розумію, – каже Джек.

Шнобель дивиться на Джека, зводить палець і запитує Мишеня:

– Ти говориш про липень-серпень два роки тому?

– Звичайно, – каже Мишеня, – літо «Максимальної Кислоти». – Він дивиться на Джека і всміхається. – Два роки тому ми дістали цю дивовижну, дивовижну кислоту. Лишень одна крапля – і в голові п’ять чи шість годин найнеймовірніших розваг. Ця штука не має побічних ефектів. Вона просто є незрівнянною. Тепер ви зрозуміли, про що я?

– Думаю, здогадуюся, – каже Джек.

– Під її дією можна виконувати будь-яку роботу. Навіть можна їхати за кермом. Осідлав свій мотоцикл – і вперед, куди завгодно. Робити звичні речі було простіше простого. Ти починаєш розуміти, що немає нічого неможливого, У будь-якій справі ти намагаєшся перевершити самого себе.

– Бодай у чомусь, проте Тімоті Лірі таки мав рацію.

– Боже, це була чудова штука, – каже Мишеня. – Ми приймали її, аж доки вона не закінчилась. Аж доки не закінчилась уся кислота, до останньої краплі. Якби її можна було дістати ще, то більше не потрібно було б нічого шукати. Я ніколи не знав, звідки вона взялась.

– Тобі й не треба знати, – каже Шнобель. – Повір мені.

– Тож ви були під дією кислоти, коли бачили Чорний Дім, – каже Джек.

– Так, і ось чому я бачив вогні.

Дуже повільно Шнобель запитує:

– Де це, Мишеня?

– Я не впевнений. Але зачекай, Шнобелю, дай я договорю. Це було того літа, коли я був у тісних стосунках з Малою Ненсі Хейл, пам’ятаєш?

– Безперечно, – каже Шнобель. – Неймовірно прикрий випадок. – Він дивиться в бік Джека. – Маленька Ненсі померла саме після того літа.

– Це був сильний удар для мене, – каже Мишеня. – Здавалось, у неї була алергія навіть на світло і повітря. Вона постійно була хвора. У неї був висип по всьому тілу. Вона не могла перебувати надворі, бо від світла в неї пекли очі. Док не міг зрозуміти, що з нею, тож ми відвезли її в лікарню в Ла-Рів’єр, але вони також нічого не могли зрозуміти. Ми говорили з кількома хлопцями з Майо, але вони теж не змогли допомогти. Вона померла у тяжких муках. У мене серце розривалось, коли я на це дивився. Повірте, якби ви були на моєму місці, то відчували б те саме.

На кілька хвилин він замовкає. Потупивши очі, він дивиться на своє черево й коліна. Ніхто так само не промовляє жодного слова.

– Гаразд, – нарешті каже Мишеня, підвівши голову. – Ось що я згадав. Тієї суботи ми з Малою Ненсі гуляли під дією «Максимальної», просто їздили місцями, які нам подобалися. Ми поїхали до парку біля Ла-Рів’єр, тоді до Доґ-Айленда, до місця огляду. Ми поверталися тією ж дорогою, зупинились над урвищем – там дуже гарно. Після того нам не хотілося їхати додому, тож ми просто катались місцевістю. Мала Ненсі помітила знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», особисто я з тисячу разів раніше проїжджав попри нього і ніколи не помічав, – він дивиться на Джека Сойєра. – Я не можу сказати точно, але мені здається, це було на 35-му.

Джек киває.

– Якби ми не були під дією «Максимальної», я не думаю, що вона побачила б той знак. О ні, тепер я починаю пригадувати. Вона запитала: «Що це?» – і, присягаюсь, я двічі або тричі дивився, щоб побачити той знак. Він був нахилений, пошарпаний, з кількома іржавими дірками. Наче схилився до дерев. «Хтось хоче, щоб ми не поїхали цією дорогою», – сказала Мала Ненсі. «І що вони там ховають?» Щось на кшталт цього. «А де тут дорога?» Я запитав, а тоді побачив її. То навіть важко було назвати дорогою. Завширшки вона була якраз достатньою, щоб проїхало легкове авто, та й то якщо воно не надто габаритне. З обох боків – густі дерева. Господи, та я і не думав, що там заховано щось достатньо цікаве, гадав, там стоїть якась стара халупа. Крім того, мені не подобалась сама дорога. – Він глянув на Шнобеля.

– Що ти маєш на увазі під тим, що тобі не подобалася сама дорога? – запитує Шнобель. – Я неодноразово бачив, як ти їздив у місця, наперед знаючи, що вони не зовсім хороші. Можливо, ти трохи лукавиш, Мишеня?

– Чорт забирай, ти можеш називати це, як хочеш, я просто розповідаю тобі те, що було. Знак ніби казав: «ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ, ЯКЩО ЗНАЄШ, ЩО ДЛЯ ТЕБЕ КРАЩЕ». Він збурював у мені погані передчуття.

– Воно й не дивно, якщо враховувати, що це було погане місце, – перебиває Сонні. – Я бачив погані місця, вони не хочуть, щоб ти туди йшов і повідомляють про це.

Шнобель кидає на нього стриманий погляд і каже:

– Мені байдуже, наскільки зловісним є те місце, але якщо там живе Рибак, то я їду туди.

– І я поїду з тобою, – каже Мишеня, – але просто дослухай. Я хотів змінити курс і поїхати кудись поїсти смаженої курочки або ще чогось, що в поєднанні з «Максимальною» було б просто райською їжею чи як би ще то назвав Коулрідж, але Мала Ненсі хотіла поїхати туди, тому що в неї з’явились такі самі відчуття, як і в мене. Вона була азартною дівкою. І впертою теж. Тож я звернув, а Маленька Ненсі притулилася до моєї спини і сказала: «Не будь боягузом, Мишеня, давай газу!» – тож я трохи пришвидшився. І все навколо, здавалось, було передвісником лиха і жаху, але я бачив лише шлях, що, звиваючись, ховався між дерев, і переконував себе, що там немає нічого страшного.

– Що саме там було? – запитує Сонні, неначе хоче дізнатися інформацію для наукового дослідження.

– Темні постаті підходили до краю дороги і дивилися крізь дерева. Кілька з них бігли до мене, але я проїжджав крізь них, як крізь дим. Не знаю, можливо, вони і були димом.

– До дідька, це все кислота, – каже Шнобель.

– Можливо, але мені так не здавалося. Крім того, «Максимальна» ніколи не спричиняла поганих галюцинацій, пам’ятаєш? Справа була не в темряві. Так чи інакше, перш ніж усе почалось, я раптом подумав про Кіз Мартін. Саме так, я пам’ятаю це. Я фактично бачив її, просто переді мною, вона виглядала так само, як коли приїхала швидка допомога.

– Кіз Мартін, – каже Шнобель.

Мишеня повертається до Джека.

– Кіз – це дівчина, з якою я зустрічався в університеті. Вона часто благала нас дозволити їй покататися з нами, і одного разу Диктатор позичив їй свій байк. Кіз, отримавши те, що хотіла, вирішила відірватись наповну. Вона переїжджала через кляту маленьку гілочку. Думаю, вона була…

– Більшою, ніж гілочка, – каже Док. – Це була маленька гілляка, зо два дюйми в діаметрі.

– Цього достатньо, щоб перевірити свій баланс, особливо якщо, ти новачок у їзді на мотоциклі, – каже Мишеня. – Вона перелетіла через цю маленьку гілляку, а мотоцикл за нею, Кіз відлетіла і вдарилась об землю, у мене ледь не зупинилося серце.

– Я зрозумів, що вона мертва, тієї ж миті, як підійшов ближче, і побачив, під яким кутом лежала її голова, – каже Док. – Не було ніякого сенсу надавати їй першу медичну допомогу, ми накрили її своїми піджаками, і я поїхав викликати швидку. За десять хвилин вони її забрали. Один із лікарів упізнав мене, оскільки якийсь час до того я був на практиці у відділенні швидкої допомоги, а інакше в нас могли бути серйозні проблеми.

– Я й не знав, що ти насправді лікар, – каже Джек.

– Закінчив ординатуру з хірургії в університеті Іллінойс. Але на цьому я поставив крапку. – Док посміхається йому. – Зависати з цими хлопцями і варити пиво все ж цікавіше, ніж проводити весь день, ріжучи людей.

– Мишеня, – каже Шнобель.

– Так. Я саме під’їжджав до повороту невеличкої дороги, коли Кіз стояла переді мною, я бачив її досить чітко. Її очі заплющені, голова звисає, як листок, який от-от упаде. «О Боже, – сказав я сам собі, – це зовсім не те, що я хотів би наразі бачити». Я пережив це знову, я знову відчув те, що відчував, коли Кіз ударилась об землю. Мене охопив жах. Саме так, охопив жах.

– Ми проїжджаємо поворот, і я чую, як недалеко в лісі починає гарчати пес, це не гарчання одного собаки, у ньому вчувається гарчання близько двадцяти великих скажених псів. Здається, що моя голова зараз вибухне. Я зводжу очі, щоб переконатися, що зграя вовків чи що там ще могло бути не біжить до нас, і я довго вдивляюся, аж доки розумію, що попереду химерний та дивний будинок. Чорний Дім.

– Маленька Ненсі б’є мене по спині, постукує по голові і кричить, щоб я зупинився. Повірте, я був тільки за, тому що менш за все мені хотілося наближатись до цього місця. Я зупиняю свій байк, Маленька Ненсі зістрибує та блює на узбіччя дороги. Вона тримається за голову і блює ще і ще. Я відчуваю, що мої ноги стають як ватяні, щось важке стискує груди. Навіжене створіння наближається дедалі ближче. Я ще раз дивлюсь у кінець дороги і бачу, що цей неприємний, проклятий будинок тягнеться назад до дерев, неначе хоче відповзти, але стоїть на місці. Що довше ти на нього дивишся, то більшим він стає! Тоді я бачу, як навколо нього з’являються блискучі вогні, і від них іде загроза. Не підходь, – кажуть вони мені, – забирайся звідси, Мишеня. Аж тут я бачу, що ще один знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» нахилився до ґанку, і цей знак, Боже… цей знак неначе світиться і дає зрозуміти «ЦЕ ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ДРУЖЕ».

– Моя голова, здається, розколюється навпіл, я підбираю Маленьку Ненсі на байк і вона висне на мені, як мертвий вантаж. Я заводжу мотоцикл, розвертаюся на місці та мчу звідти геть. Коли ми повернулись до мене додому, я поклав її в ліжко, і вона пролежала там три дні. Мені здавалося, що я ледь можу пригадати, що сталось. У моїй голові все було неначе в тумані. До того ж у мене не було часу думати про це. Маленькій Ненсі ставало дедалі гірше, тож я мав піклуватися про неї тоді, коли не був на роботі. Док дав їй щось, щоб збити температуру, і їй поліпшало, тож ми могли пити пиво, курити всяке лайно і кататись на мотоциклі, як раніше, але вона насправді була іншою. Наприкінці серпня їй знову стало гірше, мені довелося відвезти її в лікарню. На другому тижні вересня, хай як тяжко вона боролась, Маленька Ненсі пішла з життя.

– Яка завелика була Маленька Ненсі? – запитує Джек і уявляє жінку завбільшки, як Мишеня.

– Маленька Ненсі Хейл статурою і на зріст була приблизно такою ж, як Тенсі Френо, – каже Мишеня, здивувавшись такому запитанню. – Якщо вона стояла на моїй долоні я міг підняти її однією рукою.

– І ви ніколи нікому про це не розповідали? – запитує Джек.

– Як я міг про це розповідати? – запитанням на запитання відповідає Мишеня. – Спершу я страшенно хвилювався за Маленьку Ненсі, а тоді це просто вилетіло з голови. Так буває після того, як тебе охоплює жах. Замість того щоб триматись у голові, воно навпаки викреслюється з пам’яті.

– Я добре розумію, що ви маєте на увазі, – каже Джек.

– Думаю, я теж, – каже Шнобель, – але я б сказав, що «Максимальна» на деякий час відкинула реальність. Проте ти справді бачив це місце – Чорний Дім.

– Чорт забирай, – каже Мишеня.

Шнобель зосереджується на Джеку.

– Ви казали, що Рибак, цей покидьок Бернсайд, збудував його.

Джек киває.

– То, можливо, він живе там і, можливо, він спорудив купу пристроїв, щоб відлякувати людей.

– Можливо.

– Тоді, я думаю, ми маємо поїхати разом із Мишеням на Шосе-35 і подивитися, чи зможе він знайти вузьку дорогу, про яку говорив. Ви їдете з нами?

– Я не можу, – каже Джек. – Спершу я маю побачитись із деким в Ардені. Думаю, вона може допомогти нам, у неї ще одна розгадка до цієї головоломки, але я не можу вам нічого пояснити, доки не зустрінуся з нею.

– Ця жінка знає щось?

– О так, – каже Джек. – Вона знає щось.

– Гаразд, – каже Шнобель і підводиться зі свого стільця. – Ваш вибір. Поговоримо пізніше.

– Шнобелю, я хочу бути поруч із вами в момент, коли ви зайдете в Чорний Дім, хай би що нам довелося там зробити, хай би що нам довелося там бачити… – Джек робить паузу, намагаючись знайти правильні слова. Шнобель погойдується на своїх підборах, він страшенно злий у прагненні вистежити лігво Рибака. – Я буду вам потрібен там. Усе набагато серйозніше, ніж ви можете собі уявити, Шнобелю. Ви зрозумієте, про що я, трохи пізніше, коли будете готовими до цього, – думаю, всі ви, – але якщо я спробую описати це зараз, то ви мені просто не повірите. Вам буде потрібна моя допомога, якщо ми туди дістанемось. Ви будете лише раді, якщо я буду поруч. Ми знаходимося зараз у небезпечній точці, і жоден із нас не хоче все зіпсувати.

– Що, на вашу думку, я можу зіпсувати? – запитує Шнобель з оманливою м’якістю.

– Будь-хто може все зіпсувати, якщо не дізнатись остаточної розгадки. Поїдьте туди, перевірте, чи Мишеня зможе знайти дім, який він бачив два роки тому, огляньте його, не заходьте всередину – для цього вам потрібен я. Після того як ви його оглянете, повертайтеся сюди, я приїду до вас, щойно зможу. Я повинен повернутися до чотирнадцятої тридцять, в крайньому разі – до п’ятнадцятої.

– Де ви будете в Ардені? Можливо, я захочу вам зателефонувати.

– Лютеранська лікарня округу Френч. Відділення «Г». Якщо не зможете знайти мене, залиште повідомлення доктору Шпіґельману.

– Відділення «Г», ха? – каже Шнобель. – Гаразд, думаю, сьогодні всі божевільні. Думаю, мені вистачить і того, щоб просто подивитися на цей будинок, оскільки я знаю, що сьогодні можу розраховувати на те, що ви поясните мені все, а то я надто тупий, щоб усе зрозуміти.

– Пізніше, Шнобелю. Тему закрито. І я б не сказав, що ви тупий.

– Думаю, ви були хорошим копом, чорт забирай, – каже Шнобель. – Хоча мені здається, що половина того, що ви говорите, – нісенітниці, я все одно вірю в це. – Він повертається і кладе руки на барну стійку. – Смердючий Сиру! Можеш виходити. Тягни свою бліду дупу з кухні сюди.