Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 46 страниц)

– Давай завтра, – каже Джек, сподіваючись, що цим він не прирікає ще одну дитину Френч Лендінґа на смерть.

– Ти не зовсім у цьому впевнений.

– Ні, – погоджується Джек, – ні, але якщо ти послухаєш плівку, не нашорошивши вуха, то це може більше зашкодити, ніж допомогти. У цьому я впевнений.

– Найперше, що я зроблю зранку. Обіцяю.

Дім Генрі просто перед ними. Він здається самотнім, оскільки світло горить лише в гаражі, але зазвичай Генрі не треба вмикати світло, він і так добре орієнтується в будинку.

– Генрі, у тебе все гаразд?

– Так, – каже Генрі, але, як здалося Джеку, не зовсім упевнено.

– Дивись, сьогодні ніякого Щура, – рішуче каже Джек.

– Ні.

– І Шейк, Шейха теж.

Губи Генрі розтягуються в усмішці:

– Навіть ніякого рекламного ролика Джорджа Ретбуна про «Шевроле» у Френч Лендінґу, ціна якого королівська, і можна не сплачувати ані цента протягом перших півроку, скориставшись кредитною програмою. Одразу ж у ліжко.

– Я теж, – каже Джек.

Але пролежавши майже годину в ліжку, вимкнувши лампу поруч, Джек досі не може заснути. Обличчя й голоси крутяться в його думках, немов навіжені стрілки годинника. Чи карусель у безлюдному парку розваг.

Тенсі Френо: Виведіть монстра, який убив мою красуню.

Шнобель Сент-Пір: Що ж, подивимося, що з того вийде.

Джордж Поттер: Це лайно залазить усередину й чекає. Як на мене, насправді воно ніколи нікуди не зникає.

Голос Спіді з далекого минулого по телефону, який був лише науковою фантастикою, коли Джек уперше зустрів його: Хайді-хо, Джеку-Мандрівнику… як копісмен копісмену: думаю, тобі краще відвідати особисту санітарну кімнату капітана Ґілбертсона. Негайно.

Як копісмен копісмену, так.

Здебільшого знову і знову Джуді Маршалл: не можна казати, що я заблукав і не знаю, як повернутися – треба йти…

Так, але куди йти далі? Куди?

Нарешті він підводиться і виходить на ґанок із подушкою під пахвою. Ніч тепла, від туману в Норвей Веллі, який тут був зовсім не густим, не залишилось ані сліду, його розвіяв легкий східний вітерець. Джек вагається, тоді спускається східцями голий, у самих трусах. Йому не хочеться бути на ґанку, тут він знайшов огидну коробку з марками, що були вирізані з пакетиків з-під цукру.

Джек проходить повз пікап, повз годівничку для птахів і прямує до поля з північного боку. Над ним мільярди зірок. У траві тихо виспівують цвіркуни. Стежка, якою він тікав через сіно і траву тимофіївку, зникла, або, можливо, зараз він виходить на зовсім інше поле. Трохи пройшовши, він лягає на спину, кладе подушку під голову і дивиться на зірки. «Я ненадовго, – думає він, – просто, щоб ці примари голосів зникли з моєї голови. Зовсім трішки».

Думає Джек і починає дрімати.

Міркуючи так, він переходить.

Над його головою зірки змінюють своє розташування. Він бачить нові сузір’я. Що це на тому місці, де щойно було колесо огляду? Можливо, це Священний Опопанакс? Він чує низький приємний скрипучий звук. І знає, що це вітряк, який він бачив, коли був тут сьогодні вранці, тисячу років тому. Йому не треба дивитися, щоб переконатись у цьому, так само, як йому не треба дивитися, щоб переконатися, що на місці його будинку зараз стоїть стара житниця.

Рип… рип… рип: величезні дерев’яні лопаті повертає той самий східний вітер. Але тепер цей вітер значно приємніший, значно чистіший. Джек торкається пояса своїх трусів і відчуває грубу тканину. У цьому світі немає трусів «Джоккі». Його подушка теж змінилася. Штучний наповнювач перетворився на гусячий пух, але від того вона не стає менш зручною. Правду кажучи, вона навіть стає ще комфортнішою. М’яка подушка в нього під головою.

– Я впіймаю його, Спіді, – шепоче Джек Сойєр новим сузір’ям нових зірок. – Принаймні я спробую.

Він спить.

Коли він прокидається, то бачить, що вже ранок. Легкий вітерець щез там само, звідки й прилетів. Уздовж горизонту тягнеться яскрава помаранчева лінія. Невдовзі зійде сонце. Тіло затерпло і мокре від роси, сідниці болять, але він добре виспався. Ритмічний одноманітний скрип зникає, та це не дивує його. Щойно розплющивши очі, він зрозумів, що знову у Вісконсині. А також усвідомлює ще щось: він може повернутися будь-коли, тільки-но захоче. Справжнє Кулі Кантрі, глибоке Кулі Кантрі – це лише бажання і єдиний порух. Усвідомлення цього наповнює його як радістю, так і жахом.

Джек підводиться та йде босоніж із подушкою під пахвою, він думає, що це приблизно п’ята ранку, ще три години сну зроблять його готовим до будь-чого. На східцях ґанку він торкається своїх бавовняних трусів «Джоккі». Хоча його шкіра волога, його труси майже сухі. Звичайно, сухі. Більшу частину його сну вони взагалі не були на ньому (так було і впродовж більшості осінніх ночей, коли йому було дванадцять). Вони були десь зовсім в іншому місці.

– На Землі Опопанакс, – каже Джек і заходить усередину.

За три хвилини він знову засинає, вже у своєму ліжку. Коли він прокинеться о восьмій з яскравими променями сонця, що пробиватимуться крізь вікно, він майже повірить у те, що остання подорож була сном. Але глибоко в серці він знатиме, що ні.

18

Пам’ятаєте, на автостоянці перед поліційним відділком ті фургони телевізійників. А намагання Венделла Ґріна підбурити народ до того, як поліцейський Грабовський своїм чималеньким кишеньковим ліхтариком відправив його у Світ Відключки.

Оскільки група була присутньою при, здавалося б, неминучому бунті, то можна впевнено сказати, що вони все зробили як слід, і вже наступного ранку кадри дикої ночі переважають на всіх телеканалах штату. До дев’ятої години люди в Расіні й Мілуокі, люди в Медісоні й Делафілді, люди, які живуть так далеко на півночі штату, де канали ловить лише супутникова тарілка, відірвавши очі від млинців, тарілок зі «Спешіал Кей», смажених яєшень, англійських маффінів із маслом спостерігають, як маленький нервовий полісмен завершує багатообіцяючу, величну й успішну кар’єру репортера, що давно вже зійшов на демагогію, давши йому по пиці тупим предметом. Ми так само можемо бути впевнені, що ніде ці кадри не дивляться так уважно і завзято, як у Френч Лендінґу і сусідніх населених пунктах Централії та Ардена.

Прокручуючи в голові кілька думок одночасно, Джек Сойєр дивиться репортаж на маленькому портативному телевізорі, що стоїть на робочому кухонному столі. Він сподівається, що Дейл Ґілбертсон не анулює тимчасову відставку Арнольда Грабовського, проте все ж підозрює, що Навіжений Угорець повернеться до служби дуже скоро. Дейл тільки думає, що зможе відсторонити його назавжди, але в нього надзвичайно м’яке серце, щоб слухати благання Арні – а після минулої ночі навіть сліпому ясно, що Арні благатиме й наполягатиме. Джек також сподівається, що жахливого Венделла Ґріна звільнять, і він піде з ганьбою. Неприпустимо, щоб репортери брали участь у своїх історіях, а тут добрий старий крикун Венделл жадає крові, як перевертень. Проте Джек стійко передчуває, що Венделл Ґрін знайде вихід із теперішніх труднощів (саме так, брехня йому завжди допомагала), тож він надалі буде надокучливою занудою. Також Джек обмірковує слова Енді Рейлсбека: опис моторошного старигана, що смикає за всі клямки на третьому поверсі готелю «Нельсон».

Це був він, Рибак, нарешті у своїй подобі. Старий чоловік у синьому халаті й одному смугастому жовто-чорному капці, схожому на джмеля. Енді Рейлсбек якоїсь миті подумав, що ця особа з неприємною зовнішністю, мабуть, утекла з «Притулку для старих Макстона». Це досить цікаве припущення, подумав Джек. Якщо Чаммі Бернсайд, це той, хто підкинув фотографії в кімнату Джорджа Поттера, то притулок Макстона – це ідеальне укриття для нього.

Венделл Ґрін дивиться новини по «Соні» у своєму готельному номері. Він не може відвести очей від екрана, хоча те, що він бачить, викликає в нього змішані гнітючі почуття: гнів, сором, приниження та спазми в шлунку. Ґуля в нього на голові пульсує, і щоразу, коли він бачить, що жалюгідна подоба копа підкрадається до нього ззаду з ліхтариком у руці, він засовує пальці в густе кучеряве волосся на потилиці й ніжно обмацує її. Йому здається, що вона завбільшки зі стиглий помідор, який от-от трісне. Йому ще пощастило, що немає струсу. Цей нікчема міг мене вбити!

Гаразд, можливо, він трохи перетнув межу; ніхто й не каже, що він ідеальний. Місцеві репортери просто виводять його із себе своєю пустопорожньою балаканиною про Джека Сойєра. Хто першим висвітлив справу Рибака в пресі? Хто з першого дня повідомляв громадянам усе, що вони повинні знати? Хто не раз ризикував після того клятого паршивого першого дня? Хто дав назву цьому типу? Достоту не ці пустоголові з пишними зачісками Баккі й Стрейсі, які хочуть бути місцевими телеведучими, а самі лише те й знають, що всміхатись на камеру, демонструючи свої вставні зуби. Венделл Ґрін – це легенда, зірка-гігант у світі великої журналістики за всі часи Вісконсину. Навіть у Медісоні ім’я Венделла Ґріна асоціюється з… ну, безперечною досконалістю. І якщо ім’я Венделл Ґрін – це вже золотий стандарт, то треба просто зачекати, коли він осідлає забризкані кров’ю плечі Рибака, і той донесе його аж до Пулітцерівської премії.

Тож у понеділок вранці він має піти в офіс і заспокоїти свого редактора. Велике діло. Не вперше і не востаннє. Справжні сенсації творять лише хороші репортери; ніхто того не помічає, але насправді все так і є, дрібний шрифт не читають, поки не стає надто пізно. Він знає, що скаже, коли зайде до офісу головного редактора: Хіба був там ще хтось із журналістів, хоча це найбільша подія дня? І коли він знову приборкає головного редактора, що займе не більше десяти хвилин, він має намір провідати продавця «Ґольца» на ім’я Фред Маршалл. Один із цінних джерел Венделла підказав, що містер Маршалл має цікаву інформацію про свою особливу, особливу дитину в справі Рибака.

Арнольд Грабовський, тепер герой в очах його любої дружини Паули, дивиться новини з непереборним блиском в очах і думає, що так, вона має рацію: він справді має подзвонити шефу Ґілбертсону і попросити, щоб його повернули на службу.

Однією частиною своєї свідомості обдумуючи, де можна знайти давнього ворога Джорджа Поттера, Дейл Ґілбертсон дивиться, як Баккі і Стейсі знову повертаються до спектаклю з Навіженим Угорцем і Венделлом Ґріном у головній ролі, і думає, що йому і справді варто поновити цього недомірка на службі. А ви б не хотіли знову і знову дивитись, як Арні завдає удару? Дейл не може стриматись, цей удар справді покращує йому настрій. Це те ж саме, що дивитись на Марка Мак-Ґвайра або Тайґера Вудса.

Самотня у своєму маленькому похмурому будинку, що поруч із шосе, Ванда Кіндерлінґ, про яку ми мимохідь час від часу згадуємо, слухає радіо. Чому вона слухає радіо? Кілька місяців тому їй довелося вибирати між оплатою рахунку за кабельне телебачення і купівлею півлітра горілки «Аристократ», тож вибачте, Баккі і Стейсі, але Ванда обрала блаженство, вчинила так, як їй звеліло серце. Без кабельного телебачення її телевізор показує лише сніг і широкі темні лінії, що піднімаються нескінченним циклом вгору на екрані. Ванда все одно завжди ненавиділа Баккі і Стейсі, як і майже всіх по телевізору, особливо якщо вони були задоволеними, доглянутими. (До телеведучих ранкових випусків новин і передач телевізійних мереж у неї особлива відраза.) Ванда не була задоволеною і доглянутою з того часу, як самовдоволений Джек Сойєр звинуватив її чоловіка Торні у жахливих злочинах, яких він ніколи не чинив. Джек Сойєр зруйнував її життя, і Ванда не збирається це ані пробачити, ані забути.

Ця людина заманила в пастку її чоловіка. Підставила його. Він зганьбив чесне ім’я Торні і запроторив його до в’язниці, просто щоб показати себе в хорошому світлі. Ванда сподівається, що вони ніколи не спіймають Рибака, тому що Рибак – це саме те, чого і заслуговують ці підлі виродки. Ви граєте за підлими правилами, ви і є підлі, а такі люди повинні йти до найглибших безодень пекла – ось що думає Ванда Кіндерлінґ. Ванда міркує, що Рибак – це відплата. Нехай він уб’є сотню шмаркачів, нехай уб’є тисячу, а після цього нехай візьметься за їхніх батьків. Торні не міг убити тих повій у Лос-Анджелесі. Це були вбивства на сексуальному ґрунті, а Торні, слава Богу, не був зацікавлений у сексі. Він ріс, а його штучка була завбільшки з мізинець; тож це просто неможливо, щоб його могли зацікавити непристойні жінки чи секс узагалі. Але Джек Сойєр жив у Лос-Анджелесі, чи не так? А можливо, це він убив тих шльондр, тих повій, а тоді списав це все на Торні?

Ведучий описує дії колишнього лейтенанта Сойєра попередньої ночі, і Ванді Кіндерлінґ відригується жовч. Вона хапає склянку, що стоїть на столику коло ліжка, і гасить внутрішню пожежу трьома ковтками горілки.

Ґорґ, який, здається, якраз доречний відвідувач таких, як Ванда, не звертає жодної уваги на новини, бо він десь далеко, у Потойбіччі.

Чарльз Бернсайд зараз у своєму ліжку в притулку Макстона насолоджується снами, проте не зовсім своїми, вони надходять від іншої істоти з іншої реальності й зображають світ, який він, власне, ніколи не бачив. Одягнені в лахміття, поневолені діти плетуться своїми закривавленими ніжками повз язики полум’я і крутять величезні колеса, а ті, своєю чергою, повертають ще більші, що надає руху зловісним двигунам, двигунам руйнування, які знаходяться високо-високо в чорно-червоному небі. Велике поєднання! Їдкий сморід розплавленого металу і чогось мерзенного, чогось схожого на сечу дракона, утворює в повітрі важкий запах відчаю. Ящірки-демони підхльостують дітей товстими хвостами, щоб ті рухалися далі. Просто неможливо чути шум гуркоту і ляскання, нестерпних і жахливих важких ударів. Ці сни приносять безмежне і спотворене задоволення кращому другу Берні і його люблячому господарю, містеру Маншану.

Покинувши відділення «Маргаритка», минувши красивий вестибюль, перетнувши маленьку кімнатку Ребекки Вілас, можна побачити Живчика Макстона, якого цікавлять питання буденніші. Маленький телевізор на полиці над сейфом транслює небачений образ Навіженого Угорця Грабовського, який здобув цілковиту перемогу над Венделлом Ґріном, завдавши удару надпотужним кишеньковим ліхтариком, але Живчик майже не помічає цього дивовижного моменту. Йому треба придумати, де взяти тринадцять тисяч доларів, які він заборгував своєму букмекеру, адже в нього є лише половина цієї суми. Вчора прекрасна Ребекка їздила до Міллера і зняла там більшу частину його прихованих заощаджень. Він також може використати приблизно дві тисячі доларів зі свого особистого кредитного рахунку, але повернути їх доведеться до кінця місяця. Залишається шість тисяч, і це змушує Живчика звернутись до так званої креативної бухгалтерії. На щастя, креативна бухгалтерія – це якраз спеціальність Живчика, і коли він починає обмірковувати варіанти, то бачить, що труднощі можна подолати.

Зрештою, він же й пішов у бізнес, у першу чергу, щоб вкрасти якомога більше грошей, чи не так? Якщо не враховувати обслуговування міс Вілас, то злодійство – це єдина діяльність, що дає йому задоволення. Сума практично не має значення: як ми вже бачили, Живчику так само приємно видурити дріб’язки у родичів, котрі прийшли на Свято полуниці, як і виманити в уряду десять чи п’ятнадцять тисяч доларів. Утіха в тому, що все це йому минається безкарно. Отже, йому треба шість тисяч; чому б йому не взяти десять? Тоді він зможе не чіпати кредитного рахунку, а також у нього залишиться ще дві тисячі, щоб знову грати. Він веде в комп’ютері подвійну бухгалтерію, тож легко може зняти гроші з банківського рахунку так, щоб наступна державна аудиторська перевірка, яка буде десь через місяць, не знайшла порушень. Якщо аудитори вимагатимуть облік банківських операцій, навіть на такий випадок у нього є кілька трюків. Проте дуже погано, що скоро перевірка – Живчик хотів би мати трохи більше часу, щоб залатати дірки. Проблема не в тому, що він втратив тринадцять тисяч доларів. Проблема в тому, що він втратив їх невчасно. Щоб краще розібратися із цим, Живчик бере клавіатуру і вводить команду комп’ютеру, щоб роздрукувати декларації двох бухгалтерій. До того часу, як тут з’являться аудитори, ці сторінки він знищить через канцелярську паперорізальну машинку, звідки вони вийдуть, як макарони.

Давайте перейдемо від однієї форми божевілля до іншої.

Після того як власник трейлерного парку «Холідей» тремтячим указівним пальцем показує на помешкання Френо, Джек їде ґрунтовою дорогою, дедалі більше сумніваючись. «Ейрстрім» Тенсі останній і найнедогляненіший серед чотирьох трейлерів, що вишикувалися в ряд. Біля двох із них ростуть квіти, третій – обтягнений зеленими смугастими тентами, які роблять його схожим на будинок. Четвертий трейлер не оздоблений нічим. Навколо нього забур’янені засохлі квіти, що зрідка пробиваються крізь уторовану землю. Штори опущені. Його огорнули горе і втрата, над ним висить невезіння, і Джек би це помітив, якби зупинився, щоб задуматись. Незрозуміло чому, але трейлер має вигляд покинутого. Горе зруйнувало його, як руйнує людину. І коли Джек виходить із машини і підходить до шлакоблоків перед входом, він сумнівається в тому, чому приїхав сюди. Джек починає усвідомлювати, що не може нічим допомогти Тенсі Френо, окрім як просто поспівчувати.

Він починає розуміти, що під сумнівами приховуються його справжні почуття, що пов’язані з дискомфортом, який породжує трейлер. Він просто не хоче туди заходити. Але він не може зупинитися на півдорозі, має продовжувати шлях уперед. Джеків погляд зупиняється на килимку перед входом (для нього це частина звичайного світу, світу який уже, здається, починає зникати навколо нього), піднімається на найвищу сходинку і стукає у двері. Нічого не чути. Можливо, вона досі спить і зовсім не хоче прокидатись. Якби він був Тенсі, то залишався б у ліжку стільки, скільки це було б можливо. Якби він був Тенсі, то пролежав би в ліжку не один тиждень. Ще раз долаючи бажання піти, Джек стукає у двері й каже:

– Тенсі? Ви прокинулися?

Тихий голос зсередини відповідає:

– Прокинулася, а що?

«Ах-ох», – думає Джек і каже:

– Ви підвелися з ліжка? Я Джек Сойєр, Тенсі. Ми зустрічались вчора увечері. Я допомагаю поліції, і я казав, що прийду сьогодні.

Він чує кроки, що наближаються до дверей.

– Ви той чоловік, який дав мені квіти? То був милий чоловік.

– То був я.

Клацає замок, і клямка повертається. Двері відчиняються, утворивши лише маленьку щілинку. З темряви видніється частинка блідого обличчя з оливковим відтінком і блищить одне око.

– Це ви. Заходьте, швидко. Швидко. – Вона поступається, трішки прочиняє двері, щоб він міг лише протиснутися.

Коли він заходить усередину, вона гучно зачиняє двері і знову замикає.

Штори на вікнах затемнюють інтер’єр довгого трейлера, лише з країв просочується світло. Одна тьмяна лампа горить над раковиною, інша освітлює столик, на якому стоїть пляшка з-під кавового бренді, брудна склянка із зображенням мультиплікаційного персонажа і фотоальбом. Світло лампи освітлює щонайменше половину стільця, що стоїть поруч зі столом. Тенсі Френо відходить від дверей і ступає на два ніжні кроки до нього. Вона нахиляє голову і складає руки під підборіддям. Затуманений, трохи скляний погляд її очей лякає Джека. Навіть якщо говорити про здоровий глузд, враховуючи найширші, найглибші його аспекти, то все одно не можна сказати, що ця жінка сповна розуму. Він навіть не уявляє, що їй сказати.

– Можливо ви хочете… сісти? – Вона як господиня цього дому показує на дерев’яний стілець із високою спинкою.

– Якщо ви не проти.

– Чому я маю бути проти? Я збираюсь сісти на свій стілець, то чому б вам не сісти на цей?

– Дякую, – каже Джек і сідає, спостерігаючи, як вона плавно йде до дверей і перевіряє, чи вони замкнені.

Переконавшись, Тенсі блискуче всміхається до нього і йде нечутними кроками назад до стільця. Граційно, як качка-балерина. Коли вона опускається на стілець, він промовляє:

– Ви боїтеся когось, хто може прийти сюди, Тенсі? Є хтось, через кого ви змушені замикати двері?

– О так, – каже вона, нахиляючись уперед, і зводить брови, як маленька дівчинка, котра перебільшує серйозність. – Але це не хтось, а щось. І я ніколи, ніколи не впущу більше його у свій дім, нізащо. Але я впускатиму вас, тому що ви дуже мила людина і ви дали мені ці чудові квіти. І ви теж дуже гарний.

– Ґорґ – це і є той, кого ви не хочете впускати, Тенсі? Ви боїтесь Ґорґа?

– Так, – чинно каже вона. – Хочете чаю?

– Ні, дякую.

– А я вип’ю. Це дуже, дуже хороший чай. На смак він нагадує каву. – Вона зводить брови і знову запитує його, але цього разу лише веселим поглядом.

Він хитає головою. Не підводячись зі стільця, Тенсі наливає собі в склянку зо два пальці бренді і ставить пляшку назад на стіл. Персонаж на її склянці, як бачить Джек, – Скубі-Ду. Тенсі робить ковток зі склянки.

– Смачно. У вас є подружка? Я могла б бути вашою подружкою, особливо, якщо ви даруватимете мені такі чудові квіти. Я поставила їх у вазу. – Вона це каже якось викривлено, що схоже на «вас-с-су». – Бачите?

На робочій поверхні кухні лілії з долини нахилились у скляній банці, наполовину наповненій водою. Без Територій вони довго не проживуть. Джек припускає, що швидше цей світ отруїть їх, ніж вони зможуть із ним упоратися. Кожна крапля доброти, яку вони віддають навколишньому світу, відбирає часточку їхнього аромату. Він розуміє, що Тенсі тримається на плаву завдяки тому, що залишилося в ліліях від Територій, – коли вони загинуть, захисний образ маленької дівчинки розсиплеться на порох, і її, мабуть, поглине божевілля. Він готовий дати голову на відсіч, що це божевілля наслав їй Ґорґ.

– У мене є хлопець, але це пусте. Його звати Лестер Мун. Шнобель зі своїми друзями називають його Смердючий Сир, але я не знаю чому. Лестер не такий уже й смердючий, принаймні коли тверезий.

– Розкажіть мені про Ґорґа, – каже Джек.

Відвівши мізинець від склянки Скубі-Ду, Тенсі робить ще один ковток кавового бренді. Вона супиться.

– О, про це, насправді, не дуже хочеться говорити.

– Я хочу знати про нього, Тенсі. Якщо ви допоможете мені, я зможу вас запевнити, що він ніколи не потурбує вас знову.

– Справді?

– І ви допоможете мені знайти того, хто вбив вашу доньку.

– Я не можу зараз про це говорити. Це мене надто засмучує. – Тенсі проводить рукою над колінами, неначе змітає крихти.

Вона супить обличчя, а в очах з’являється новий вираз. На якусь мить відчайдушна, незахищена Тенсі піднімається на поверхню, котра щомиті може кинутися у вир горя, божевілля і гніву.

– Ґорґ має людську подобу, чи, можливо, він має якийсь інакший вигляд?

Тенсі надто повільно хитає головою з боку в бік. Вона знову заспокоює, опановує себе і може контролювати емоції.

– Ґорґ не має людської подоби. Зовсім ні.

– Ви казали, він дав вам пір’їну, яка тоді була у вас. Він схожий на птаха?

– Ґорґ не схожий на птаха, він і є птах. І хочете знати, який саме? – Вона нахиляється вперед, на обличчі з’являється вираз шестирічної дівчинки, котра хоче розповісти про найгірше, що вона знає в житті. – Ворон. Це був великий старий ворон. Увесь чорний. Але не блискуче-чорний. – Її очі розширюються в міру серйозності того, що вона каже. Погляд стає серйозним від усвідомлення того, що їй доведеться сказати. – Він прийшов з нічного берега Плутона, з поеми, яку ми вчили з місіс Норманді в шостому класі. «Ворон» Едґара Аллана По.

Тенсі випростовується, задоволена, що продемонструвала своє знання з історії літератури. Джек припускає, що на обличчі місіс Норманді, мабуть, з’явився б такий самий задоволений вираз, як зараз на обличчі Тенсі, але в погляді вчительки не сяяло б таке яскраво виражене божевілля.

– Нічний берег Плутона – це не частина цього світу, – веде далі Тенсі. – Ви знали це? Це поруч із цим світом, за ним. Вам треба знайти двері, якщо хочете туди зайти.

Джек раптом розуміє, що вона говорить, як Джуді Маршалл, але Джуді розповідала з неймовірною хоробрістю у глибині душі, що врятувало її від божевілля. Тієї миті, коли йому на думку спадає Джуді Маршалл, він неймовірно сильно хоче її побачити. Йому здається, що Джуді – ключ до загадки, що його оточує. А якщо вона ключ, то вона і двері, які цей ключ відмикає. Джек хоче вийти з темної спотвореної атмосфери «Ейрстріма» Тенсі; йому кортить скасувати зустріч із Грізною П’ятіркою і помчати по шосе через пагорб до Ардена і гнітючої лікарні, у якій сяюча Джуді Маршалл здобула свободу в замкненому психіатричному відділенні.

– Але я ніколи не хотіла знайти ці двері, тому що я не хочу йти туди, – виспівуючи, говорить Тенсі. – Нічний берег Плутона – це поганий світ, там все у вогні.

– Звідки ви це знаєте?

– Мені розповідав Ґорґ, – шепоче вона. Тенсі швидко відводить погляд і переводить його на склянку зі Скубі-Ду. – Ґорґ любить вогонь. Але не тому, що він дає тепло. Тому, що він спалює усе вщент, і це робить його щасливим. Ґорґ каже… – Вона хитає головою і підносить склянку до рота.

Замість того щоб пити, вона нахиляє рідину в склянці так, щоб хлептати її язиком. Тенсі плавно переводить очі, щоб зустрітися з його поглядом.

– Я думаю, мій чай магічний.

«Закладаюся, так і є», – думає Джек, і його серце розривається, коли він дивиться на тендітну Тенсі, яка заблукала.

– Тут ти не можеш плакати, – каже вона йому. – Схоже на те, що ти хочеш плакати, але не можна. Місіс Норманді не дозволяє. Проте ти можеш мене поцілувати. Ти хочеш поцілувати мене?

– Звичайно, що так, – каже він. – Але місіс Норманді цілуватися також не дозволяє.

– Ох. – Тенсі знову хлебче свій напій. – Ми зможемо зробити це пізніше. І ти можеш обійняти мене, як Лестер Мун. І все, що Лестер робить зі мною, ти теж можеш робити.

– Дякую, – каже Джек. – Тенсі, ти можеш мені ще сказати, що говорив тобі Ґорґ?

Вона схиляє голову, ховає і випинає губи.

– Він казав, що прийшов сюди через палаючу діру із краями-пелюстками. Він сказав, що я як матір маю допомогти своїй доньці. У вірші її звати Ленор, але її справжне їм’я Ірма. І він сказав… він сказав, що жалюгідний стариган з’їв її ногу і що з Ірмою могло статись ще гірше.

На кілька секунд Тенсі, здається, поринає у свій внутрішній світ, зникає за нерухомою оболонкою. Її рот досі напіврозтулений, очі навіть не кліпають. Коли вона повертається звідти, де була, то стає схожою на статую, що повільно оживає. Вона говорить так тихо, що її навіть важко почути.

– Я хотіла розправитися з тим стариганом, добряче розправитись. Але ви дали мені прекрасні лілії та сказали, що він не той. Він же не той, правда?

Джеку хочеться кричати.

– Він сказав, – шепоче Тенсі з недовірою, – що з Ірмою могло статись ще гірше. Він не сказав, що саме. Він показав мені. І коли я побачила, то думала, що очі мої горять. А втім, я все одно бачила.

– Що ви бачили?

– Велике-велике місце, усе у вогні, – каже Тенсі. – У вогні, що здіймається вгору. – Вона замовкає, її тіло струшує внутрішній землетрус, він починається від обличчя, спускається вниз і виходить з кінчиків пальців. – Ірми там немає. Ні, немає. Вона померла, і жалюгідний стариган з’їв її ногу. Він надіслав мені листа, але я його не отримувала, тож Ґорґ прочитав мені. Я не хочу думати про той лист. – Вона говорить, як маленька дівчинка, котра описує те, що щось почула про когось або вигадала.

Щільна завіса з’являється між Тенсі й побаченим та почутим нею, саме ця завіса дозволяє їй функціонувати. Джек знову замислюється, що буде з нею, коли лілії зів’януть.

– А зараз, – каже вона, – якщо ви не збираєтеся мене цілувати, вам час іти. Я хочу трохи побути сама.

Здивований її рішучістю, Джек підводиться і починає говорити щось ввічливе і безглузде. Тенсі рукою показує йому на двері.

Надворі повітря наповнилося важкими, неприємними запахами, змішаними з невидимими хімічними речовинами. Лілії з Територій зберегли більше сили, ніж Джек міг собі уявити, більше ніж достатньо, щоб наповнити ароматом і очистити простір Тенсі. Земля під ногами Джека витоптана й випалена, у повітрі витає запах перегорілої кислоти. Джек ледь не змушує себе дихати, коли йде до пікапа, але чим більше він вдихає, тим швидше повертається до звичайного світу. Проте тепер він відчуває, що його світ отруйний. Він хоче лише одного: піднятись Шосе-93 до місця огляду, яке любить Джуді Маршалл, і прямувати через Арден до автостоянки, проминути двері лікарні, подолати бар’єри доктора Шпіґельмана і наглядача Джейн Бонд, аж доки зможе знову знайти життєдайну присутність Джуді Маршалл.

Він майже думає, що кохає Джуді Маршалл. Можливо, він і кохає її. Він знає, що потребує її: Джуді – його двері та ключ. Його двері, його ключ. Хай би що це означало, це правда. Так, жінка, яка йому потрібна, – одружена з неймовірно милим Фредом Маршаллом, але він не хоче одружуватись із нею; фактично, він не хоче навіть спати з нею, все зовсім не так – він хоче просто стояти перед нею і дивитись, що відбувається. Щось буде відбуватись, достоту, але коли він намагається уявити, що саме, то бачить лише вибух червоного малесенького пір’я – зовсім не те, на що він сподівається.

У нього паморочиться голова, однією рукою він спирається об кабіну пікапа, другою береться за клямку. І кабіна, і клямка обпікають йому руки, і деякий час він махає ними в повітрі. Коли сідає в кабіну, сидіння також гаряче. Спускає вікно, відчуття болючої втрати зникає. Джек знову впізнає запах звичайного світу, який тепер уже пахне гарно. Пахне літом. Куди йому зараз їхати? «Цікаве питання», – думає він, але коли знову опиняється на дорозі і проїжджає не більше ста футів, ліворуч бачить невисоку сіру дерев’яну будівлю «Сенд Бар». Джек, не вагаючись, звертає на досить велику стоянку, немов раніше знав, що їде сюди. Шукаючи місце в затінку, Джек об’їжджає будівлю і бачить невеличкий зелений оазис – крислатий клен, що росте просто з асфальту, у найвіддаленішому кутку автостоянки.

Він ставить свій «Рем» у затінку дерева, виходить із кабіни, залишаючи вікна опущеними. Хвилі гарячого повітря здіймаються над іще двома автомобілями на автостоянці.

Зараз 11 : 20. Він устиг зголодніти, оскільки його сніданок складався з чашки кави і шматка хліба з мармеладом, та й то три години тому. Джек відчуває, що день сьогодні буде довгим. Тому доки він чекатиме на байкерів, йому потрібно перекусити.

Задній вхід до «Сенд Бар» веде до вузького коридору, який зрештою закінчується довгим прямокутним приміщенням із блискучою барною стійкою з одного боку і рядком дерев’яних кабінок – з іншого. Посередині кімнати – два великі більярдні столи, а між ними музичний автомат біля стіни. На видному місці кімнати, по центру стіни, на висоті вісім-дев’ять футів над чистою дерев’яною підлогою, висить великий екран телевізора. Звук приглушений, тому неможливо зрозуміти змісту реклами. Після яскравого сонця на автостоянці в барі приємне тьмяне освітлення. Коли очі Джека звикають до напівтемряви, він бачить кілька ламп, що розсіюють світло.