Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 46 страниц)

– Особливим хлопчикам – особливі іграшки, – каже Берні, але виходить це в нього, як осоплифим хлопшихам — осоплифі іхгашхи. Як завжди, з легким відбитком безглуздого акценту містера Маншана у поєднанні з акцентом південної частини Чикаґо, який помітив Генрі на стрічці з записом дзвінка на «911». – Тепер можна виходити.

«Тому що в кепці він в безпеці», – думає Тай, але ця думка зникає одразу ж, щойно з’являється. Він намагається пригадати своє друге ім’я і усвідомлює, що не може. Він намагається пригадати, як звали того поганого ворона, і теж не може згадати – якось Корґі, чи як? Ні, це вид собак. Він усвідомлює, що кепка все переплутує в його голові, і це, очевидно, і було її метою.

Тепер вони проходять крізь відчинені двері і виходять у дворик. Повітря насичене запахом дерев і кущів, які оточують задню частину задвірку Чорного Дому. Можна сказати, плотським. Сіре небо здається настільки низьким, що до нього можна доторкнутися руками. Тай відчуває запах сірки, чогось гіркого, наелектризованого і вогкого. Звук машин чується тут набагато гучніше. На розбитій цеглі Тай бачить гольф-карт «І-Зет-Ґоу». Модель, як у Тайґера Вудса.

– Мій батько продає їх, – каже Тай. – У «Ґольці», де він працює.

– А звідки ще по-твоєму він тут, підтирайло? Сідай. За кермо.

Тай дивиться на нього здивовано. Його сині очі – мабуть, причиною того була кепка – налились кров’ю і не могли сфокусуватися на чомусь одному.

– Мені ще замало років, щоб водити авто.

– О, не переймайся. Навіть немовля могло б керувати цим авто. За кермо.

Тай робить так, як йому було сказано. Правду кажучи, він уже їздив на такому в «Ґольці», батько сидів тоді на пасажирському сидінні поруч. Тепер цей старий вмощується на те ж саме місце, стогнучи і тримаючись рукою за свій продірявлений живіт, а у другій руці тримає «Тазер», металевий наконечник якого досі спрямований на Тая.

Ключ у замку запалювання. Тай повертає його. Чується клацання від батареї під ними. На приладовій панелі слово «ЗАРЯД» світиться яскраво-зеленим кольором. Тепер усе, що йому потрібно, це натиснути педаль газу. І керувати, звичайно.

– Поки що все добре, – каже старий. Він забирає праву руку від живота і показує вперед закривавленим пальцем. Тай бачить попереду доріжку зі знебарвленим гравієм – судячи з того, що над нею нависли дерева, це, вірогідно, під’їзна дорога, яка веде від будинку. – Тепер їдь. І їдь повільно. Поїдеш швидше – довбану. Спробуєш перевернути нас, і я зламаю тобі зап’ясток. Тоді будеш їхати одною рукою.

Тай натискає на педаль газу. Гольф-карт смикається вперед. Старий похитується, лається і погрозливо махає «Тазером».

– У мене виходило б краще, якби я зняв кепку, – каже Тай. – Будь ласка, я більше ніж упевнений, що якби ви дозволили мені…

– Ні! Кепка залишається! Їдь!

Тай легше натискає на педаль газу. «І-Зет-Ґоу» котиться через дворик, гума його новісіньких шин шарудить подрібненою цеглою. Авто підстрибує, коли вони з’їжджають з так званої бруківки і виїжджають на дорогу. Важке гілля – вологе, неначе спітніле, – торкається рук Тайлера. Він ухиляється, гольф-карт вихляє. Берні дає хлопчику стусана «Тазером», бурчить.

– Наступного разу ударю струмом! Обіцяю!

Попереду змія, звиваючись, перетинає зарослу, вистелену гравієм дорогу, і Тай тихо скрикує, зціпивши зуби. Він не любить змій, не хотів торкнутися навіть безневинного маїсового полозу, якого місіс Лочер принесла до школи, а ця – завбільшки з пітона, з рубіновими очима і отруйними зубами, які змушують її рот постійно шкіритися.

– Вперед! Їдь! – «Тазер» мерехтить перед очима.

Кепка, через неї гуде у вухах. За вухами.

Дорога звертає ліворуч. Дерева, з яких звисає щось схоже на важкі щупальці, нахиляється над нею. Кінчики щупальців лоскочуть плечі Тая і його оголену шию, від цього біжуть мурашки по тілу.

Наш хлопшшикк…

Він чує це в голові, незважаючи на кепку. Цей голос слабкий, далекий, але він є.

Нашшшшш хлопшшшшшик… тааааак… такшшшш…

Берні з оскалом посміхається.

– Чуєш їх, так? Ти їм подобаєшся. Мені теж. Ми всі тут друзі, бачиш? – Оскал змінює гримаса. Він знову хапається за закривавлений живіт. – Проклятий старий, сліпий дурень. – Він важко дихає.

Тоді раптом дерева зникають. Гольф-карт повільно виїжджає на зловісну рівнину. Кількість кущів зменшується, і Тай бачить, що далі вздовж дороги – скелясті провалля: пагорби опускаються і здіймаються під похмурим сірим небом. Кілька птахів неймовірних розмірів ліниво кружляють. Кошлате створіння, опустивши плечі та похитуючись, прямує до вузької ущелини і зникає там раніше, ніж Тай може побачити, що воно таке… але він тим не сильно переймається. Стукіт і гуркіт машин сильнішає, аж земля здригається. Звук ударів палебійних установок, брязкіт давніх механізмів; скрипіння коліс. Тайлер відчуває, що кермо гольф-карта вібрує в руках. Попереду ця вузька під’їзна дорога закінчується і переходить у широкий, добре втоптаний ґрунтовий шлях. З протилежного боку – стіна з круглих білих каменів.

– Це ти чуєш звуки потужної станції Багряного Короля, – каже Берні. Він говорить з гордістю, за якою приховується чималий відголосок страху. – Велика Комбінація. Мільйон дітей померли на цих ременях і ще хтозна скільки їх тут помре. Але це не для тебе, Тайлере. На тебе може чекати велике майбутнє. Але спершу я заберу своє. Обов’язково.

Він простягає вкриту кров’яними прожилками руку і гладить верхню частину сідниці Тая.

– Хороший агент заслуговує на десять відсотків. Навіть такий старий шкарбун, як я, знає це.

Рука смикається назад. І дуже добре. Тай уже ледь не закричав і стримувався лише завдяки думкам про Міллер-Парк і хорошого старого Джорджа Ретбуна. «Якби я справді подався на Пивний Конкурс, – подумав він, – то нічого цього б не сталося».

Але в той же час він думає, що це, швидше за все, не зовсім так. Є речі, які відбуваються, бо так мало бути. Так мало бути.

Йому лише залишається сподіватись, що те, чого хоче це жахливе створіння – не одна з таких неминучих речей.

– Повертай ліворуч, – бурмоче Берні, спираючись на спинку сидіння. – Три милі, плюс-мінус. – І коли Тайлер звертає, то бачить щось схоже на стрічки туману, які тягнуться від землі увись, хоча це не туман. Це стрічки диму.

– Шеол, – каже Берні, неначе читаючи його думки. – Крізь нього пролягає один-єдиний шлях – Конґе-роуд. Якщо з нього з’їхати, то можна натрапити на те, що розірве тебе на шматки, просто щоб почути твій крик. Мій друг сказав мені, куди тебе везти. Але в нас будуть махенькі зміни в планах. – Його стомлене від болю обличчя стає похмурим. Тай вважає, що це додає йому неймовірно дурнуватого вигляду. – Він зробив мені боляче. Вивертав мені кишки. Я не довіряю йому. – Тоді він починає співати жахливу дитячу пісеньку: – Карл Бірстоун, містеру Маншану вірити не можна! Не можна! Не можна!

Тай нічого не говорить. Він зосереджується на тому, щоб гольф-карт їхав серединою Конґе-роуд. Ризикуючи, він на мить оглядається назад, але дім зник серед тропічної зелені, а також за розмитими пагорбами.

– Він отримає своє, але я отримаю своє. Ти чуєш мене, хлопчику? – Коли Тай нічого не відповідає, Берні показує на «Тазер»: – Ти чуєш мене, ти, мавпо-підтирайло?

– Так, – каже Тай. – Так, безперечно.

«Чому ти не вмираєш? Господи, якщо Ти є. Чому б Тобі не спуститись і не встромити пальці у його слабке серце, щоб зупинити його».

Берні починає говорити підступним голосом.

– Ти глянув на стіну з білих каменів, але, думаю, ти не добре її розгледів, краще подивись ще раз.

Тайлер спрямовує погляд повз згорбленого старого. Якусь мить він не може зрозуміти… а тоді усвідомлює. Великі білі камені, які безкінечно тягнуться вздовж Конґе-роуд – це не камені взагалі. Це черепи.

Що це за місце? О Боже, як йому хочеться до матері! Як йому хочеться додому!

Він починає плакати, його мозок онімів і гуде під кепкою, яка насправді лише схожа на головний убір. Тай їде на гольф-карті все глибше і глибше на Випалені Землі. В Шеол.

Порятунок – будь-яка допомога – ще ніколи не здавались такими недосяжними.

27

Коли Джек і Дейл ступають у прохолодне завдяки кондиціонеру повітря «Сенд Бар», то бачать, що там нікого немає, окрім трьох людей. Шнобель і Док за барною стійкою, а перед ними стоять безалкогольні напої. Це можна розцінювати, як ознаку кінця світу, думає Джек. Далеко в затінку (ще трішки – і він фактично заховається в кухні) принишк Смердючий Сир. Від обох байкерів надходить погана вібрація, і Смердючий не хоче потрапити під гарячу руку. По-перше, він ніколи не бачив Шнобеля і Дока без Мишеняти, Сонні і Диктатора Білла. А також… О Боже, це каліфорнійський детектив і чортів начальник поліції.

Музичний автомат вимкнено, тому не світиться, а от телевізор увімкнений, і Джек зовсім не здивований побачити на каналі «АМС» фільм за участі його матері і Вуді Строуда. Він намагається пригадати назву фільму і за мить згадує: «Руйнівний експрес».

– Можливо, ти не захочеш вплутуватися в це, Беа, – каже Вуді. В цьому фільмі Лілі грає багату спадкоємицю Беатріс Лодж, котра приїхала на захід і стала бандиткою, здебільшого, щоб позлити суворого батька. – Схоже, це буде останній заїзд нашої банди.

– Добре, – каже Лілі. Її голос незворушний, а очі ще незворушніші. Картина жахлива, але вона, як завжди, з головою поринула у свій образ. Джек не може стримати посмішку.

– Що? – запитує його Дейл. – Увесь світ збожеволів, то чого ж тут посміхатися?

На екрані Вуді Строуд каже:

– Що означає добре? Увесь світ збожеволів.

Джек Сойєр каже дуже тихо:

– Ми маємо пристрелити їх якомога більше. Дамо їм добрячого прочухана.

На екрані Лілі каже те ж саме до Вуді. Вони обоє стоять за крок від «Руйнівного експресу» і від того, як полетять голови – хороші, погані, потворні.

Дейл здивовано дивиться на свого друга.

– Я знаю майже всі її ролі напам’ять, – каже Джек, виправдовуючись. – Зрозумій, вона була моєю матір’ю.

Перш ніж Дейл може відповісти (очікуючи, щоб щось спало йому на думку), Джек приєднується до Шнобеля і Дока в барі.

Він дивиться на годинник з написом «Кінґсленд Ель» поруч з телевізором і бачить, що вже 11 : 40. Вони мають бути там рівно опівдні. Для таких оборудок полудень – найкраща пора, чи не так?

– Джеку, – каже Шнобель і киває. – Ти як, друже?

– Не так уже й погано. Хлопці, ви озброєні?

Док піднімає жилет, показуючи руків’я пістолета.

– Це «Кольт 9». У Шнобеля такий же. Хороша зброя. Все зареєстровано і узаконено. – Він дивиться на Дейла. – Ти з нами, так?

– Це моє місто, – каже Дейл, – до того ж Рибак щойно вбив мого дядька. Я не багато зрозумів з того, що розповів мені Джек, та все ж достатньо. І якщо він каже, що є шанс повернути хлопчика Джуді Маршалл, думаю, ми маємо спробувати. – Він дивиться на Джека. – Я прихопив для тебе револьвер. Автоматика фірми «Руґер». Він в авто.

Джек мимовільно киває. Він не сильно переймається зброєю, оскільки більше ніж переконаний, що коли вони переступлять на інший бік, то вона перетвориться на щось інше. Спис, можливо, дротики. Можливо, навіть рогатки. Це буде «Руйнівний експрес», так – останній заїзд банди Сойєра. Хоча він і сумнівається, що це буде як у старому фільмі шістдесятих, проте «Руґер» він візьме, оскільки він йому може знадобитися, коли вони ще будуть по цей бік, тут ніхто нічого не може передбачити, чи не так?

– Готовий їхати? – запитує Шнобель у Джека.

Його глибоко запалі очі стривожені. Джек припускає, що Шнобель недовго спав цієї ночі. Він ще раз здіймає погляд на годинник і вирішує – причиною того є лише забобонність, – що ще рано їхати до Чорного Дому. Вони залишать «Сенд Бар» не раніше, ніж стрілки годинника з написом «Кінґсленд-Ель» показуватимуть рівно полудень. У магічний час Ґарі Купера.

– Майже, – каже він. – Шнобелю, ти взяв карту?

– Я взяв її, але чомусь мені здається, що вона тобі не потрібна, чи не так?

– Можливо, й так, – каже Джек, – але я хочу перестрахуватися.

Шнобель киває.

– Абсолютно з тобою згоден. Я й сам відправив свою благовірну до матері в Айдахо. Після того що сталося з бідним Мишеням, мені не довелось її довго переконувати. Раніше я ніколи не випроваджував її. Навіть під час заворушок з паганістами. Але цього разу в мене погане передчуття. – Він вагається, а тоді продовжує, – у мене передчуття, що жоден з нас звідти не повернеться.

Джек кладе руку на мускулисте передпліччя Шнобеля.

– Ще не пізно відмовитись, я не буду засуджувати.

Шнобель задумується, а тоді хитає головою.

– Іноді Емі приходить до мене в снах, ми розмовляємо. Як я зможу з нею розмовляти, якщо знатиму, що не помстився за неї? Ні, чуваче, я йду.

Джек дивиться на Дока.

– Я зі Шнобелем, – каже Док. – Іноді треба просто встояти. Та й після того, що сталося з Мишеням… Він знизує плечима. – Бозна що ми могли підхопити від нього або від того клятого дому. Цілком можливо, що майбутнє і так буде для нас коротким.

– Що з Мишеням? – запитує Джек.

Док видає короткий смішок.

– Як він і казав, приблизно о третій годині ранку ми просто змили старого Мишеня в каналізацію. Залишились лише піна і волосся. – Він скривлюється, неначе в нього бурчить у шлунку, а тоді перехиляє свій стакан з «Колою».

– Якщо ми зібралися щось робити, – вигукує Дейл, – то давайте просто зробимо це.

Джек здіймає погляд на годинник. Зараз 11 : 50.

– Скоро.

– Я не боюсь померти, – раптом каже Шнобель. – Я навіть не боюсь диявольського пса. Як ми зрозуміли, він вразливий, якщо дати йому достатню кількість куль. Найгірше – це відчуття, які викликає цей дім. Повітря густе. Болить голова. М’язи стають ватними. – Далі він продовжує говорити з неймовірно чітким британським акцентом: – Гірше за будь-яке похмілля, друже.

– Найгірше в мене болів живіт, – каже Док. – А також…

Він замовкає, оскільки ніколи раніше не говорив про Дейзі Темперлі, дівчинку, яку вбив, наспіх заповнивши рецептурний бланк. Він бачив її так само чітко, як бачить зараз ковбоїв по телевізору в «Сенд Бар». Вона була білявкою. З карими очима. Іноді він просив її посміхнутися (навіть коли було сильно боляче), співаючи їй пісеньку Ван Моррісон про карооку дівчинку.

– Я йду туди заради Мишеняти, – каже Док. – Я мушу. Але це місце… це погане місце. Ти навіть не уявляєш. Тобі здається, що ти розумієш, але насправді, це не так.

– Я розумію набагато більше, ніж ти думаєш, – каже Джек.

Тоді замовкає і замислюється. Чи пам’ятають Шнобель і Док слово, яке сказав Мишеня перед смертю? Чи пам’ятають вони діямба? Мали б пам’ятати, вони були там і бачили, як книжки вислизнули з полиць і зависли в повітрі, коли Джек промовив це слово… Проте він майже переконаний, якщо їх запитати зараз про це, то вони лише здивовано подивилися б на нього. Частково тому, що діямба важко запам’ятати, як і точне місцезнаходження дороги до Чорного Дому, яка звертає з аж ніяк не пов’язаного з невезінням Шосе-35. Але в основному тому, що це слово звучало лише для Джека, сина Філа і Лілі. Він ватажок банди Сойєра, тому що він інший. Він подорожував і досі подорожує.

Що йому варто розповісти їм? Мабуть, нічого. Але вони мають повірити, а для цього треба вжити слово, яке промовив Мишеня. У глибині душі він знає, що має обережно застосовувати його – діямба – це наче рушниця, яку можна використати лише стільки разів, скільки закладено в ній набоїв, не більше – і йому зовсім не хочеться вживати це слово так далеко від Чорного Дому, але він змушений. Вони мають повірити. Інакше їхня смілива спроба врятувати Тая, ймовірно, закінчаться тим, що вони всі стоятимуть на колінах перед Чорним Домом із закривавленими носами та очима, випльовуючи в отруйне повітря зуби. Джек може сказати, що більшість цієї отрути надходить з їхньої власної свідомості, але цього не буде достатньо. Вони мають повірити.

Крім того, зараз лише 11 : 53.

– Лестере, – каже він.

Бармен уже давно зачаївся біля дверей кухні. Не підслуховуючи – він надто далеко від них, – просто не хотів потрапляти на очі і привертати до себе увагу. Та все ж так чи інакше привертає.

– У тебе є мед?

– М-ед?

– Його бджоли роблять, Лестере. «Аферисти роблять гроші, а бджоли мед».

По очах Лестера видно, що він зрозумів.

– Так, звичайно. Я використовую його для приготування «Кентукі Ґетвейс». Також…

– Викладай на бар, – каже йому Джек.

Дейл, не стримуючись, обурюється.

– Якщо часу так мало, як ти кажеш, Джеку…

– Це важливо. – Він спостерігає, як Лестер Мун ставить маленьку пластикову приплюснуту пляшечку з медом на бар.

Несподівано з’являється думка про Генрі. От кому би сподобалося те диво, яке він збирається продемонструвати! Але заради Генрі він би не показував цих трюків. Йому не довелося б марно витрачати дорогоцінну силу слова. Генрі повірив би одразу, так само, як повірив, що він міг би доїхати від Тремпелю до Френч Лендінґа – до місяця, якщо на те пішло, – якби хтось дав йому шанс і ключі від авто.

– Я принесу ще, – сміливо каже Лестер. – Мені не шкода.

– Просто поклади на край стійки, – каже йому Джек. – Цього досить.

Він робить, як йому кажуть. Пляшка має форму ведмедика. Її зігріває без шести хвилин полуднішнє сонце. В телевізорі почалась стрілянина, яку Джек ігнорує. Він ігнорує все, зосереджуючи думки, як промені сонячного світла крізь збільшуване скло. На мить він відпускає їх, залишаючи в голові лише одне-єдине слово:

(ДІЯМБА)

Спершу він чує тихе дзижчання. Воно зростає і переходить у щось схоже на гул безпілотника. Шнобель, Док і Дейл оглядаються навколо. Якусь мить нічого не відбувається. А тоді осяяний сонцем вхід до бару тьмяніє. Таке враження, неначе до «Сенд Бар» запливла дуже маленька дощова хмаринка…

Смердючий Сир видає здавлений крик і, махаючи руками, відходить назад.

– Оси! – кричить він. – Це оси! Рятуйтесь!

Але це не оси. Док і Лестер Мун могли б не знати цього, але Шнобель і Дейл Ґілбертсон – хлопці з села. Вони одразу ж упізнають, що це бджоли. Джек тим часом тільки дивиться на рій. Піт виступає йому на чолі. Він щосили зосереджується на тому, що він хоче, щоб бджоли зробили.

Вони оточують пляшечку з медом такою щільною хмарою, що її майже не видно. Дзижчання стає голоснішим, і пляшка починає підніматися, похитуватись з боку в бік, як крихітна ракета з не зовсім вдалою системою наведення. Вона повільно хитається туди-сюди вбік банди Сойєра. Бджоли несуть пляшку в шести дюймах над баром. Джек простягає руку. Пляшка опускається на долоню. Джек стискає пальці. Операцію завершено.

За мить бджоли піднімаються над його головою і їхнє дзижчання конкурує з голосом Лілі, котра кричить:

– Залиште цього високого виродка мені! Це він зґвалтував Стеллу!

Потім бджоли стрімко рухаються до дверей і зникають.

На годиннику з написом «Кінґсленд Ель» – 11 : 57.

– Свята Марія, матір Божа, – шепоче Шнобель.

Його величезні очі, здається, зараз викотяться з орбіт.

– Як на мене, то ти добряче приховував свої таланти, – каже Дейл нерівним голосом.

З-за барної стійки чується гуркіт. Лестер Смердючий Сир Мун уперше у своєму житті знепритомнів.

– Тепер нам час іти, – каже Джек. – Шнобелю, ви з Доком будете їхати попереду. Ми їхатимемо позаду на автомобілі Дейла. Коли доберетеся до дороги і знаку з написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», не звертайте, просто припаркуйтеся там. Далі ми поїдемо на авто, але спершу треба змастити під носом. – Джек простягає приплюснуту пляшечку у формі Вінні-Пуха, трохи брудну в тому місці, де Лестер зазвичай стискає її. – Ми можемо навіть натерти в ніздрях. Трохи липке, та все ж краще, ніж блювати.

В очах Дейла з’являється схвалення.

– Це те ж саме, що змастити бальзамом «Вікс» перед тим, як іти на місце злочину, – каже він.

Це взагалі не те, але Джек киває. Тому що головне – віра.

– Це спрацює? – висловлюючи сумнів, запитує Док.

– Так, – відповідає Джек. – Ти відчуватимеш дискомфорт, без сумнівів, але він не буде сильним. Тоді, коли ми перейдемо… ну в інше місце. Тоді він зовсім зникне.

– Я думав, дитина в домі, – каже Шнобель.

– Мабуть, він уже не там. Дім… це всього лише червоточина, яка відкриває інший… – Джек хоче сказати світ, але він чомусь не думає, що це світ, це не те саме, що Території. – В інше місце.

По телевізору в Лілі щойно влучило близько шести куль, вона помирає, і Джеку як дитині нестерпна ця сцена, але принаймні вона падає стріляючи. Вона забирає з собою кілька виродків, враховуючи того високого, який зґвалтував її подружку, – бодай це добре. Джек сподівається, що зможе зробити те ж саме. Більше того, він сподівається, що зможе повернути Тайлера Маршалла його матері й батьку.

Поруч із телевізором стрілки годинника перестрибують з 11 : 59 на 12 : 00.

– Ходімо, хлопці, – каже Джек Сойєр. – По конях, поїхали.

Шнобель і Док сідлають своїх залізних коней. Джек і Дейл ідуть до поліцейського автомобіля капітана, тоді зупиняються, коли «Форт Експлорер» звертає на автостоянку перед «Сенд Бар», буксує по гравію і поспішає до них, залишаючи хвіст пилу.

– О Господи, – бурмоче Дейл.

По надто маленькій бейсболці, яка безглуздо виглядає на маківці водія, Джек може визначити, що це Фред Маршалл. Але якщо батько Тая хоче приєднатися до рятувальної команди, то він не має шансів.

– Дякувати Богу, я встиг! – Фред кричить, вивалюючись зі свого пікапа. – Дякувати Богу!

– Хто наступний? – запитує Дейл. – Венделл Ґрін? Том Круз? Джордж Буш, рука об руку з клятою міс Всесвіт?

Джек фактично не чує його.

Фред витягує довгий, важкий пакунок з багажника пікапа, і Джеку цікаво, що там. Можливо, гвинтівка, але він трохи сумнівається щодо цього.

Джек раптом відчуває, що пляшка, яку піднімали бджоли, діє не так сильно, як діяла раніше. Він прямує вперед.

– Агов, хлопці, поїхали! – кричить Шнобель. Він заводить свого «гарлея». – Давайте…

Шнобель скрикує. Док також, коли заледве не вилітає з мотоцикла, що тримає стегнами. У Джека відчуття, що в голову вдарила блискавка, його скручує, і він опиняється біля Фреда, котрий також щось голосно белькоче. Якусь мить вони обоє чи то танцюють з довгим предметом, який привіз Фред, чи то намагаються вирвати його один у одного з рук.

Не піддався впливу лише Дейл Ґілбертсон, котрий ніколи не був на Територіях, ніколи не наближався до Чорного Дому і не був батьком Тая Маршалла. Хоча він теж відчув, як щось заворушилося в його голові, щось на зразок внутрішнього крику. Світ здригнувся. В ньому, здається, стало більше кольорів, більше вимірів.

– Що це було? – кричить він. – Хороше чи погане? Хороше чи погане? Що це, в біса, відбувається?

Якусь мить ніхто не відповідає. Вони надто приголомшені, щоб відповісти.

В той час як рій бджіл підносить пляшку з медом над барною стійкою, в іншому світі Берні каже Таю Маршаллу повернутись обличчям до стіни, чорт забирай, просто обличчям до стіни.

Вони в маленькій огидній халупі. Брязкіт машин зовсім близько. Тай також чує крики, ридання, суворі вигуки, а також ляскання нагайок. Тепер вони вже зовсім близько до Великої Комбінації. Тай бачив за півмилі на схід, як із задимленої ями здіймалась аж до хмар величезна металічна споруда. Цей хмарочос було побудовано за чиїмось божевільним задумом, мов колекція Ґольберґа Руба: риштаки, кабелі, ремені, платформи, – і в рух механізми приводять діти, що повільно йдуть і йдуть, обертаючи ремені, що піднімають величезні важелі. Оповито це все червоним димом і смердючим запахом.

Коли Тай їхав за кермом гольф-карта, а Берні, схилившись, сидів на пасажирському сидінні зі спрямованим на Тая «Тазером», повз них проходили дві групки чудернацьких зелених чоловіків. Риси їхніх облич були непропорційними, шкіра вкрита лускою, як у рептилій. Вони були одягнені в туніки з напіввичиненої шкіри, на якій ще залишались клаптики хутра. Більшість з них несли списи, деякі мали батоги.

Берні казав, що це наглядачі. Вони стежать, щоб колеса були в постійному русі. Він почав сміятися, але той сміх змінився на стогін, а стогін – на різкий, захеканий, пронизливий крик болі.

«Добре, – холодно подумав Тай. А тоді використав улюблене слово Еббі Векслера: – Якомога швидше вмирай, дідько б тебе вхопив».

Десь за дві милі від Чорного Дому вони приїхали до величезної дерев’яної платформи ліворуч від них. З неї стирчало щось схоже на портальний кран. Від верхівки майже до дороги тягнулася довга жердина, з якої звисав ряд мотузок, на кінці пошарпаних жарким пекельним вітром. Під платформою на мертвій землі, яка ніколи не бачила сонця, були безладно розкидані кістки і давні купи білого пилу. З одного боку була велика купа взуття. Чому вони брали одяг, але залишали взуття, було питанням для Тая, на яке він, мабуть, не зміг би відповісти, навіть якби не був одягнений у кепку (осоплифим хлопшихам осоплифі іхрашхи), але на думку спала незв’язна фраза «Звичай країни». Здається, так іноді казав його батько, але він не впевнений. Йому навіть удалося пригадати обличчя батька, але нечітко.

На жердині сидять ворони. Вони штовхають один одного, повертають голови, слідкуючи за енергійним «І-Зет-Ґоу». Серед них немає того особливого ворона, чиє ім’я Тай не міг пригадати, але він знав, чому вони тут – чекають нагоди пощипати свіже м’ясо. Щоб мати можливість поласувати новими мертвими очима, не говорячи вже про пальчики босого мерця.

За купою викинутого взуття, що гниє, видніється звивистий шлях на північ, за задимлений пагорб.

– Станція Гауз-роуд, – каже Берні, мабуть, швидше собі, ніж Таю, будучи, здається, на межі марення. Хоча «Тазер», що й досі спрямований на шию Тая, навіть не здригнеться. – Саме сюди я мав привести особливого хлопчика: «Прифести осоплифого хлопшиха». Сюди приводять особливих. Містер Маншан відправився за моно. Монопоїздом Кінцевого Світу. Колись було два інших – Патрісія… і Блейн. Вони зникли. Збожеволіли. Наклали на себе руки.

Тай мовчки їхав за кермом карта, але він був переконаний, що якщо хтось і з’їхав із глузду, то це Берн-Берн (і стає ще божевільнішим, нагадує він собі). Він знав, що монорейкові поїзди існують, він навіть їхав на одному такому у Дісней Ворлд в Орландо, але щоб поїзди називались Блейн і Патрісія? Це вже занадто.

Станція Гауз-роуд залишилася позаду. Попереду наближалась іржаво-червона і чавунно-сіра Велика Комбінація. Тай бачив, як похиленими ременями рухалися мурашки. Діти. Деякі з них із інших світів, мабуть, світів, суміжних з цим, але було багато із його світу.

Діти, чиї обличчя на якийсь час з’являлись на коробках з-під молока, а тоді зникали назавжди. Трохи довше вони, звичайно, існували в серцях батьків, але з часом забувалися, перетворювалися із яскравих спогадів на старі фотографії. Дітей вважають мертвими, похованими десь у неглибоких могилах збоченцями, які використали їх, а тоді викинули як непотріб. Натомість, вони були тут, у будь-якому випадку, дехто з них. Багато хто з них. Намагаються тягти важелі, крутити колеса, переміщати ремені, в той час як жовтоокі, зеленошкірі наглядачі ляскають їх батогами.

Коли Тай спостерігав за ними, одна з мурашиних цяток впала зі звивистої, оповитої паром, будівлі. Йому здалося, що він почув переляканий вереск. Або, можливо, це був крик полегшення?

– Чудовий день, – ледь чутно промовив Берні. – І був би він ще кращим, якби я щось поїв. У мене завжди покращується настрій… завжди, коли я щось поїм. – Його старезні очі розглядали Тая з несподіваним теплом, примружуючись у куточках. – Найкраща їжа – сіднички немовляти, але твої теж будуть нічого. Так, досить таки нічого. Він сказав привести тебе на станцію, але я не впевнений, що він дасть мені мою частку, мою винагороду. Можливо, він і чесний… можливо, він досі мій друг… але, думаю, що спершу, я маю взяти свою частку знизу і надалі буду спокійним. Зрештою, більшість агентів беруть десять відсотків зверху.

Він простягнув руку і тицьнув трохи нижче попереку Тая. Навіть через джинси Тай відчув міцний, тупий ніготь старого. Пролунав хрипкий, болісний сміх, і Тай побачив, не без задоволення, яскраві бульбашки крові між потрісканими губами старигана.

– Знизу, зрозумів? – Ніготь знову тицьнув Тая у сідницю.

– Зрозумів, – каже Тай.

– Це аж ніяк не вплине на твоє вміння руйнувати, – сказав Берні. – Просто щораз, щоб пукнути, тобі доведеться добряче ховатись! – ще хрипкіший сміх. Так, він марить, марить або вже близький до цього – хоча й тримає «Тазер» незворушно. – Поїхали далі, хлопчику. Ще з півмилі по Конґе-роуд. Коли побачиш маленьку халупу з бляшаним дахом, звернеш до неї. Вона має бути праворуч. Це особливе місце. Особливе для мене. Звернеш туди.

Тай, не маючи іншого вибору, так і зробив. І тепер…

– Роби те, що я тобі кажу! Обличчям до стіни, чорт забирай! Підведи руки вгору і стромляй, крізь ці петлі!

Не те щоб Тай сильно чіплявся до слів, проте він переконаний, що назвати ці металеві кільця петлями було повною нісенітницею. Те, що звисає з дальньої стіни, – кайдани.

Паніка затріпотіла в його голові, як зграя маленьких пташок, загрожуючи затьмарити думки. Тай з усіх сил намагається триматися – непохитно тримається. Якщо він буде волати і кричати, це буде його кінцем: або старий вб’є, членуючи на частини, або стариган відведе в ще жахливіше місце, яке він називає Дін-та. У будь-якому випадку, Тай більше ніколи не побачить своїх матері чи батька. Чи Френч Лендінґа. Але якщо він зможе залишатись при свідомості, дочекатись шансу…

О, але це важко. Кепка, яка на ньому, трохи допомагає – вона має ефект гальмування, що дає можливість стримувати паніку, – але надзвичайно важко. Він не перша дитина, яку старий приводить сюди, так само, як не першим він був, хто провів довгі, повільні години в камері будинку цього старого.

У лівому кутку цього хліва стоїть почорнілий, засалений набір для барбек’ю під залізною коробкою димаря. Гриль підключений до кількох газових балонів з трафаретними написами «ПРОПАН “ЛА-РІВ’ЄР”» з обох боків. На стіні висять рукавиці, лопатка, щипці, щіточка для змащування сковорідки і виделки для смаження м’яса. Там також є ножиці, відбивні молотки і щонайменше чотири ножі з неймовірно гострими лезами. Один із них навіть схожий на шпагу. Поруч висить брудний фартух із видрукуваним на ньому написом «ВИ МОЖЕТЕ ПОЦІЛУВАТИ КУХАРЯ».

Запах в повітрі нагадує Таю про минулорічний пікнік, на який його взяли мама і тато на День праці. Цей пікнік назвали «Майї Вуві», оскільки головною його ідеєю було те, щоб людям, які туди прийдуть, здалося, що вони провели день на Гаваях. У центрі парку Ла Фоллетт був великий майданчик для барбекю, здебільшого всі жінки були в спідницях із сухої трави, а чоловіки одягнені в яскраві сорочки з малюнками птахів і тропічного листя. Над палаючою ямою в землі запікалися цілі поросята, і запах був там такий самий, як у цьому хліві. Однак тут запах затхлий… і старий… і…