Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 46 страниц)

«І не зовсім свинячий, – думає Тай. – Це…»

– Мені весь день отак стояти і вичитувати тобі мораль, гнидо ти?

«Тазер» тріщить і шипить. Поколюючий виснажливий біль пронизує шию Тая. Його сечовий міхур не втримується, і він, будучи не в змозі завадити тому, мочиться в штани, навіть не усвідомлюючи того. Звідкись (з далекої-далекої галактики) простягається вже тремтлива, хоча досі сильна, рука і штовхає Тая до стіни з кайданами, привареними до сталевих пластин, які прикріплені на висоті приблизно п’ять з половиною футів над землею.

– Туди! – кричить Берні і втомлено, істерично сміється. – Я так і знав, що зрештою ти все ж отримаєш один на щастя. Розумний хлопчик, правда? Маленький розумник! Тепер встромляй руки в петлі, і більше жодних дурниць, – щоб втриматись і не вдаритись обличчям об стіну хліва, Тай простягає перед собою руки.

Його очі тепер майже за крок від дерев’яної стіни, і він може добре розгледіти старі закривавлені прошарки. Ці шари стали вже свого роду щитом. Ця кров має задавнений, металічний затхлий запах. Земля під ногами шпариста. Схожа на желе. Бридка. Це може бути ілюзією. Але Тай знає: те, що відбувається – реальність. Це трупна земля. Можливо, старий не постійно готує тут – можливо, така розкіш не завжди випадає йому – але це місце йому подобається, – як він сказав, воно особливе для нього.

«Якщо я дозволю йому замкнути мої руки в кайдани, – думає Тай, — то мені настане кінець. Він різатиме мене. І щойно почне різати, то не зможе зупинитися, незважаючи ані на містера Манчін, ані на будь-кого іншого».

Остання думка здається навіть не його. Він неначе чує голос матері в голові. Його матері або когось схожого на неї. Тай заспокоюється, зграя птахів паніки раптом зникає, і в його голові прояснюється настільки, наскільки це дозволяє кепка. Він знає, що йому треба зробити чи намагатися зробити.

Він відчуває, як наконечник «Тазера» прослизає між його ніг, і думає, що змії з повним ротом отруйних зубів, які звивалися по зарослій дорозі, приповзли сюди.

– Встромляй руки в петлі, а інакше я підсмажу твої яйця, як устриці. – Це звучить, як уштгисі.

– Гаразд, – каже Тай. Він говорить високим, плаксивим голосом, сподіваючись таким чином продемонструвати, що до смерті наляканий. Бозна, як саме це мало б звучати. – Гаразд, гаразд, лише не чіпайте мене, я все зроблю, бачите? Бачите?

Він встромляє руки в петлі, які великі і просторі.

– Вище! – Він досі чує буркотливий голос у вухах, але принаймні «Тазера» між ногами вже немає.

– Встромляй, скільки можеш!

Тай робить, як він каже. Кайдани закріплюються далі від зап’ястка. Його руки нагадують морську зірку в темряві. За спиною він знову чує незначне металеве дзенькання, оскільки Берні порпається у своєму мішечку. Тай розуміє. Можливо, кепка трохи й гальмує його думки, але це надто очевидно. У старого виродка там наручники, які використовувалися вже багато-багато разів. Він одягне їх на зап’ясток Тая за кайданами, і тоді хлопець буде стояти – чи звисати, якщо втратить свідомість, – тоді як старий монстр різатиме його на шматки.

– Тепер слухай, – каже Берні. Він досі важко дихає, але, здається, трохи ожив. Перспектива, що він зможе поїсти, освіжила його, повернула чимало життєвої енергії. – Я спрямовую на тебе шокер однією рукою, а другою збираюсь одягнути наручник на твоє ліве зап’ястя. Якщо ти поворухнешся… чи смикнешся, хлопчику… отримаєш розряд. Зрозумів?

Тай киває на фоні закривавленої стіни.

– Я не рухатимусь, – говорить він невиразно. – Чесно.

– Я зроблю це так: спершу одну руку, потім другу.

В його голосі вчувається огидне самозадоволення. Він боляче притискає «Тазер» до спини між лопатками Тая. Старий бурчить від того, що докладає зусиль і перехиляється через ліве плече Тая. Тай відчуває запах поту, крові й старості. «Це як в “Гензель і Ґретель”, – думає він, – тільки в нього немає печі, щоб вкинути туди свого катівника».

«Ти знаєш, що робити, – спокійно каже йому Джуді. – Можливо, він не дасть тобі шансу. Якщо не дасть, то не дасть. Але якщо дасть…»

Наручник сповзає по лівому зап’ястку. Берні тихо огидно бурчить Таю на вухо. Старий тягнеться… «Тазер» переміщається з місця… але не настільки, наскільки хотілося б. Тай стоїть спокійно, коли Берні затягує і застібає наручник. Тепер ліва рука Тая прикута до стіни хліва. Від його лівого зап’ястя вниз звисає сталевий ланцюг і наручник, який Берні має намір одягнути йому на праву руку.

Старий, задихаючись, з усіх сил переміщається праворуч, він простягає руку перед Таєм і намагається намацати наручник, що звисає. «Тазер» знову впивається в спину. Якщо старий дотягнеться, то Таю гаплик, і він уже майже хапає наручник, але той, як маятник, відхиляється назад, і Берні доводиться добряче потягнутися вперед, щоб дістати його. Кістлява щока лягає на праве плече Тая. І коли він нахиляється, щоб дотягнутись до звисаючого наручника, Тай відчуває, що натиск «Тазера» слабшає, а тоді зникає.

«Зараз! – Кричить Джуді у Тая в голові. Або, можливо, Софі. Чи, можливо, вони обоє, разом. – Зараз, Таю! Це твій шанс, іншого не буде!»

Тай опускає праву руку і витягує її з кайданів. Йому не варто навіть намагатися відштовхнути Берні від себе – старий монстр важить фунтів на шістдесят більше від нього – він лише змінює центр тяжіння, звільняючи від ваги плече, і це спричиняє сильний біль в лівому плечі і зап’ястку, закутому в кайдани.

– Що… – починає Берні.

Але Тай намацує правою рукою те, що хотів: в обвислій торбині яйця старого. Він стискає їх з усією силою. І відчуває, як яєчка монстра стискаються один з одним; відчуває, як одне з них тріскається і чавиться. Тай кричить, цей крик висловлює переляк, жах і дикий тріумф.

Берні, заскочений абсолютно зненацька, виє. Він намагається звільнитися, але Тай вхопився мертвою хваткою. Його ручка – така маленька, така, здавалося б, нездатна на серйозну оборону – перетворилася на лапу. Це був саме той момент, коли Берні варто було б застосувати «Тазер», але виявляється, його рука порожня. «Тазер» лежить на давній, встеленій товстим шаром крові підлозі.

– Відпусти! БОЛИТЬ! Бол…

Перш ніж він закінчує, Тай смикає стару порожню торбину в старих бавовняних штанах; він смикає зі всією панічною силою, і там щось відривається. Слова Берні плавно переходять у виття агонії. Він не міг собі навіть уявити, що біль може бути таким сильним… як і не міг подумати, що йому самому доведеться його пережити.

Але цього замало. Голос Джуді каже, що цього замало, так чи інакше, і Тай має знати це. Він зробив старому боляче – Еббі Векслер сказав би «відірвав йому яйця», – але цього замало. Він відпускає Берні й повертається ліворуч, навколо прикутої руки. Він бачить, що старий погойдується перед ним у затінку. За ним у дверях стоїть гольф-карт на фоні хмар і палаючого диму. Величезні очі старого монстра, сповнені зневіри, набрякають від сліз і витріщаються на хлопчика.

Він скоро прийде до тями, і тоді Берні, вірогідно, схопить один з ножів на стіні – чи, можливо, виделку для смаження м’яса – і заштрикає свого прикутого в’язня до смерті, вигукуючи прокльони і лайку, називатиме його мавпою, виродком, клятим підтирайлом. Про грандіозний талант Тая він навіть не згадає. Як і не згадає про те, що містер Маншан – і аббала – позбавлять його премії. Направду кажучи, Берні – не що інше, як психічно хвора тварюка, і в будь-який момент може вирватися на свободу і вивалити свій гнів на прив’язану дитину.

Тайлер Маршалл, син Фреда і хороброї Джуді, не дає Берні такого шансу. В останні хвилини їхньої поїздки на карті Тай неодноразово думав над словами старого про містера Маншана – він зробив мені боляче, тягнув мене за кишки – і сподівався, що йому теж випаде нагода зробити те ж саме. У нього з’являється такий шанс. Його ліва рука безжально звисає з кайданів, а праву він різко висуває вперед. Просуває її крізь дірку в сорочці Берні. Крізь дірку, яку Генрі зробив своїм викидним ножем. Раптом Тай намацує щось липке і вологе і витягує клубок кишок через дірку в сорочці Чарльза Бенсайда.

Берні підводить голову вгору до стелі хліва. Його щелепа судомно клацає, на зморшкуватій старій шиї виділились зв’язки, він сильно і розпачливо реве. Берні намагається відійти назад, і це, мабуть, найгірше, що може зробити людина, коли її тримають за печінку і легені. Синьо-сірі закрутки кишок товщиною з сосиски, які, мабуть, усе ще намагаються перетравити останню їжу з їдальні Макстона, виходять зі звуком, з яким корок залишає шийку пляшки з-під шампанського. Останні слова Чарльза Чаммі Бернсайда:

– ВІДПУСТИ, ТИ МАЛА СВИ-И-И-И-НЯ!

Тайлер не відпускає. Натомість, зробивши петлю, несамовито трясе, несамовито трясе кишками з боку в бік, як тер’єр пацюком у зубах. Кров і жовтувата рідина бризкають з дірки в животі Берні.

– Вмирай! – Тайлер чує свій власний крик. – Вмирай, ти, старий шкарбун, ДАВАЙ ВМИРАЙ!

Берні, похитуючись, ступає ще крок назад. Його рот розтуляється, і верхній зубний протез вилітає і падає на землю. Він дивиться вниз на дві петлі власних нутрощів, які ця жахлива дитина витягує правою рукою з рани під червоно-чорної сорочки. Також він бачить дещо ще жахливіше: якесь біле світло навколо хлопчика. Це надає йому набагато більше сил, ніж у нього мало б бути. Це надає йому сил витягти кишки з тіла Берні, а як це боляче, як боляче, як боляче, як все це боля-я-я-я-я…

– Вмирай! – хлопчик кричить пронизливим голосом. – О, будь ласка, ТИ КОЛИ-НЕБУДЬ ПОМРЕШ?

І нарешті кінець, довго-довго очікуваний кінець – Берні падає на коліна. Його тьмяний погляд зосереджується на «Тазері», і він простягає одну тремтячу руку до нього. Перш ніж він може дотягнутися, світло свідомості полишає погляд Берні. Він не зазнав навіть сотої долі тих страждань, які заподіяв, проте отримав він таки сповна. Рівно стільки, скільки могло прийняти його старезне тіло. Берні видає грубий, схожий на каркотіння звук глибоко в горлі, і коли він падає на спину, його кишечник ще більше витягується з черевної порожнини, але він про це вже навіть не підозрює, як і про будь-що інше.

Карл Бірстоун, відомий також як Чарльз Бернсайд, відомий також як Чаммі Бернсайд, мертвий. Протягом тридцяти секунд нічого навіть не шебернеться. Тайлер Маршалл живий, але спершу він просто висить на лівій руці, що прикута, досі стискає в правій руці петлю кишечника Берні, вхопившись мертвою хваткою. Нарешті до нього починає повертатись свідомість і розуміння. Він підводиться на ноги і намагається вирівнятися, тим самим полегшуючи тиск на ліве плече. Він раптом усвідомлює, що його рука повністю забризкана кров’ю і що він тримає в жмені нутрощі мерця. Він відпускає їх і кидається до дверей, забувши, що все ще прикутий до стіни. Тай смикається і плече знову нагадує про біль.

«Ти молодець, – шепоче голос Джуді-Софі. – Але тобі треба швидко забиратися звідси».

Сльози знову котяться по брудному, блідому обличчю, і Тай починає кричати що є духу.

– Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені! Я В ХЛІВІ!

Перед «Сенд Бар» Док досі сидить на заведеному мотоциклі, а Шнобель глушить свій, кладе його на підніжку і йде до Джека, Дейла і Фреда. Джек видер загорнений предмет, який батько Тая привіз з собою. Фред тим часом хапається за сорочку Джека. Дейл намагається приборкати чоловіка, але Фред Маршалл так захопився, що для нього на ввесь світ залишились тільки двоє людей: він і Голлівуд Джек Сойєр.

– Це був він, чи не так? Це був Тай. Це був мій хлопчик, я чув його!

– Так, – каже Джек. – Так, це справді був він і ти справді чув його.

Шнобель бачить, що хоча Джек значно зблід, проте досі спокійний. Його аж ніяк не хвилює, що батько зниклого хлопчика витягнув його сорочку зі штанів. Ні, його увага зосереджена на згорненому пакунку.

– Що, заради Бога, тут відбувається? – жалібно запитує Дейл. Він дивиться на Шнобеля. – Ти знаєш?

– Дитина десь у хліві, – каже Шнобель. – Правильно?

– Так, – відповідає Джек.

Фред різко відпускає сорочку Джека і, похитуючись та схлипуючи, відходить назад. Джек не звертає на нього уваги і навіть не намагається заправити зім’яту сорочку. Він досі дивиться на пакунок. Можна навіть сказати, що він очікує побачити марки, вирізані з пакетиків з-під цукру, але ні, на ньому лише звичайний поштовий штамп. Хай би що то було, воно було адресовано особисто містеру Тайлеру Маршаллу, який живе за адресою: Френч Лендінґ, Робін Гуд Лейн, 16; у тому місці, де мала б бути адреса, стояв червоний штамп: Містер Джордж Ретбун, KDCU, Пенінсула-драйв, 4, Френч Лендінґ. А під штампом великі чорні літери.

– Генрі, ти ніколи не здасися, чи не так? – бурмоче Джек.

На очах з’являються сльози. Думка про життя без його старого друга вражає знову і знову, залишаючи відчуття безпорадності, втрати, тупості і болю.

– Який ще дядько Генрі? – запитує Дейл. – Джеку, дядько Генрі мертвий.

Проте Джек у цьому вже не такий упевнений.

– Поїхали, – каже Шнобель. – Ми маємо знайти цю дитину. Хлопчик живий, але він у небезпеці. Це ясно як білий день. Поїхали. Решту зможемо з’ясувати пізніше.

Але Джеку – який не лише чув крик Тайлера, а якусь мить дивився очима Тайлера – залишилося вже не так-то й багато з’ясовувати. Фактично зрозуміти залишилось одну-єдину річ. Ігноруючи Шнобеля і Дейла, він крокує до заплаканого батька Тая.

– Фреде.

Фред, похитуючись, продовжує схлипувати.

– Фреде, якщо ти хочеш ще коли-небудь побачити свого хлопчика, то візьми себе в руки і послухай мене.

Фред здіймає погляд, у нього на голові досі безглузда маленька бейсбольна кепка.

– Що це, Фреде?

– Це, мабуть, приз за участь у змаганні, які проводяться щоліта, – Пивний Конкурс. Але я не знаю, як Тай міг виграти перший приз. Кілька тижнів тому він повторював безупинно, що забув подати дані, він навіть запитав, чи я не зареєстрував його, а я, а я… ну, я гаркнув на нього. – Від цих спогадів, сльози починають бігти щоками, що заросли щетиною. – Це було приблизно в той час, коли Джуді ставала… дивною… я хвилювався за неї і просто… накричав на нього. Розумієте? – Груди Фреда здіймаються. Він ковтає сльози, і його адамове яблуко бігає вгору-вниз. Він витирає рукою очі. – А Тай… все, що він сказав: «Усе гаразд, татку». Він не розсердився на мене і не образився. Тому що він такий хлопчик, ось так.

– Як ти знав, що це треба принести мені?

– Твій друг подзвонив, він сказав мені, що листоноша приніс мені те, що я маю віднести тобі сюди. Перш ніж ти поїдеш. Він назвав тебе…

– Він назвав мене «Джек-Мандрівник»?

Фред Маршалл з подивом дивиться на нього.

– Саме так.

– Гаразд, – говорить Джек м’яко, майже розсіяно. – Ми збираємося врятувати твого хлопчика.

– Я зараз. У мене в пікапі гвинтівка…

– І там вона і залишиться. Їдь додому. Підготуй йому кімнату. Підготуй кімнату для своєї дружини. І дай нам спокійно зробити те, що ми маємо зробити. – Джек спочатку дивиться на Дейла, тоді на Шнобеля. – Давайте, – каже він. – Поїхали.

Вже за п’ять хвилин авто капітана ВПФЛ поспішає на захід по Шосе-35. Просто перед ними, як почесний караул, – Шнобель і Док їдуть пліч-о-пліч, сонце відбивається від хромованої сталі на їхніх байках. Густе листя дерев нахилилось з обох боків дороги.

Наближення до Чорного Дому означено посиленням гудінням, яке чує Джек. Він навчився відсторонюватися від будь-якого шуму, щоб той не впливав на процес мислення. Але все одно він страшенно неприємний.

Дейл дав йому «Руґер-357» – службову зброю відділку поліції, – який він встромив за пояс джинсів. Джек був здивований, наскільки легко йому було тримати його в руці, неначе він був його власний. Зброя навряд чи знадобиться їм у світі за Чорним Домом, але спершу їм треба туди дістатись, чи не так? Зі слів Шнобеля і Дока зрозуміло, що дійти туди буде не так-то вже й легко.

– Дейле, в тебе є кишеньковий ніж?

– У бардачку, – каже Дейл. Він дивиться на довгий пакунок на колінах Джека. – Я так розумію, ти хочеш розпечатати його.

– Правильно розумієш.

– Можеш тим часом пояснити кілька речей? Наприклад, коли ми дістанемося до Чорного Дому, то нам варто очікувати, що Чарльз Бернсайд вискочить із потайних дверей із сокирою в руках і почне…

– Дні, коли Чаммі Бернсайд кидався на людей, – у минулому, – каже Джек. – Він мертвий. Тай Маршалл убив його. Саме це ми і відчули перед «Сенд Бар».

Авто шефа так сильно вихляє по всій дорозі, що Шнобель озирається, дивуючись з того, що бачить у дзеркалі заднього виду. Джек різко і швидко махає йому – їдь далі, не хвилюйся за нас – і Шнобель знову дивиться вперед.

– Що? – Дейл задихається

– Хоча старий був поранений, Таю, чорт забирай, все одно довелось застосувати чималу сміливість. Сміливість і спритність водночас. – Джек вважає, що Генрі ослабив Бернсайда, а Тай прикінчив його. Джордж Ретбун, безсумнівно, назвав би це «подвійним аутом».

– Як…

– Витягнув з нього нутрощі. Голими руками. Рукою. Я більше ніж переконаний, що одна його рука, так чи інакше, прикута.

Якусь мить Дейл мовчить. Він спостерігає, як мотоциклісти попереду звертають і вітер розвіває волосся, що виглядає з-під шоломів – обов’язкових аксесуарів за законами штату Вісконсин. Джек тим часом розрізає коричневий обгортковий папір і бачить, що під ним ховалася біла картонна коробка. Всередині щось совається туди-сюди.

– Тобто десятирічний хлопчик витягнув кишки серійного вбивці. Серійного канібала. І ти в цьому переконаний.

– Так.

– Як на мене, то в це дуже важко повірити.

– Якщо порівнювати з батьком, то думаю, я тебе розумію. Фред… – Йому на думку спадає слово «слабак», але це нечесно і неправильно. – Фред добросердечний, – каже Джек. – Проте, Джуді…

– Має твердий характер, – каже Дейл. – Мені розповідали.

Джек сухо посміхається. Гудіння, що прикуте до маленької частини його мозку, верещить, як пожежна сирена. Вони вже майже на місці.

– Так і є, – каже він Дейлу. – Хлопчик такий же. Він… хоробрий. – Це те, що він каже, але думає: він принц.

– І він живий.

– Так.

– Закутий десь у хліві.

– Правильно.

– За домом Бернсайда.

– А-га.

– Якщо, я правильно орієнтуюсь, то це має бути десь у лісі поблизу Шуберт і Ґейл.

Джек посміхається і нічого не каже.

– Гаразд, – прикро говорить Дейл. – Що я сказав не так?

– Не має значення, і дуже добре, оскільки це неможливо пояснити. – Джек лише сподівається, що свідомість Дейла встоїть перед тим, що їм доведеться пережити найближчим часом.

Він нігтем розрізає скотч, яким обмотано коробку. Там повітряно-пухирчаста плівка, він витягає її і дивиться на приз Тая Маршалла зі Свята Пива – приз, який він виграв, хоча й ніколи не реєструвався в конкурсі.

Джек зітхає від благоговіння. Він по-дитячому реагує на предмет, який бачить, хоча не грав у бейсбол, відколи виріс з «Малої Ліги». В цій битці є щось, чи не так? Щось, що говорить нам про звичайну віру в силу боротьби і шляхетність своєї команди. Команди – господарів поля. Правосуддя і безневинності. Безперечно, Бернард Маламун знав про це; Джек читав його твір «Природжений майстер» багато разів, і кожен раз сподіваючись на інший кінець (і коли у фільмі він його таки дочекався, то зненавидів його), йому завжди подобався той факт, що Рой Хоббс назвав свою битку «вундеркіндом». І нехай там що верзуть критики про Артура і фалічні символи; іноді сигара – це те, що палять, а битка – це просто битка. Велика палиця. Те, чим б’ють м’яч, щоб здійснити хоум-ран.

– Святі небеса, – каже Дейл, глянувши на биту. Він стає молодшим. Дитиною. Його очі розширюються. Тож не лише в Джека така реакція. – Чия битка? – Джек обережно витягує її з коробки. Чорним маркером «Меджик» написано повідомлення:

Тайлеру Маршаллу, який встояв у важкому бою! Твій друг Ричі Сексон

– Ричі Сексон, – каже Джек. – Хто такий Ричі Сексон?

– Сильний відбиваючий з команди «Брюерс», – каже Дейл.

– Він грає так само добре, як Рой Хоббс?

– Рой… – тоді Дейл посміхається. – О, в цьому фільмі! Роберт Ретфорт, так? Ні, не думаю,.. агов, що ти робиш?

Досі тримаючи биту (ледь не вдаривши одним її кінцем Дейла у праву вилицю), Джек простягає руку і сигналить.

– Завертай, це тут, – каже він. – Ці йолопи були тут лишень вчора, а вже проїхали мимо.

Дейл з’їжджає на узбіччя, різко тисне на гальма поліцейського авто і припарковується. Він повертає до Джека помітно бліде обличчя.

– О Боже, Джеку – я почуваюсь не зовсім добре, можливо, це сніданок. Господи, сподіваюсь, мене не знудить.

– Думаєш, гул у голові – це від сніданку? – питає Джек.

Очі Дейла стають ще ширшими.

– Звідки ти знаєш?..

– Тому що я відчуваю таке саме. І в шлунку теж. Це не твій сніданок. Це Чорний Дім. – Джек простягає приплюснуту пляшечку. – Давай добре змащуй навколо ніздрів. І в ніздрях теж. Тобі стане краще. – Виражаючи абсолютну переконаність, адже це не секретна зброя і не секретна формула; річ взагалі не в меду.

Це просто віра. Вони мають покинути царство раціональності і перейти в царство невезіння. Джек зрозумів це, щойно відчинив двері авто.

Попереду мотоцикли розвертаються і їдуть назад. Шнобель з нетерплячим поглядом хитає головою: «Ні, ні, не тут».

Дейл так само, як і Джек, стає перед авто. Його обличчя досі бліде, але шкіра під носом блищить від меду, він досить добре стоїть на ногах.

– Дякую, Джеку. Так набагато краще. Я не знаю, як мед навколо носа міг спричинити ефект на вуха, але гул також послабшав. Тепер це лишень тихе дзижчання.

– Це не тут! – репетує Шнобель і зупиняє «гарлея» перед поліцейським авто.

– Ні, – спокійно каже Джек, дивлячись на суцільний ліс. Сонячне світло на зеленому листі контрастує з чорними нестійкими зиґзаґами тіней. Кожен тремтливий і мінливий листочок попереджає про майбутню перспективу. – Це тут. Притулок містера Маншана і банди Чорного Дому, як ніколи не казав Князь.

Коли Док під’їжджає до Шнобеля, шуму додається ще більше.

– Шноб має рацію! Ми були тут лишень учора, ми ж не дурні! Чи не думаєш ти, що знаєш краще за нас?

– З обох боків лише непроглядні ліси, – втручається Дейл.

Він показує на дорогу приблизно за п’ятдесят ярдів на південний схід, де мерехтить жовта поліцейська стрічка між кількома деревами. – Там дорога, яка веде у «Смачно в Еда». Це місце, мабуть, за ним…

«Хоча ти чудово знаєш, що воно тут, – думає Джек. Чудеса та й годі. Чому б ще тобі змащуватись медом, як Вінні-Пух у свій щасливий день?»

Він переводить погляд на Шнобеля і Дока, які також виглядають не зовсім добре. Джек розтуляє рот, щоб сказати їм… аж раптом щось мерехтить у верхній частині його поля зору. Він стримує свій природній імпульс подивитися вгору і визначити джерело цього руху. Щось – напевне, та часточка, що належить подорожуючому Джеку, – думає, що це була б погана ідея. Щось стежить за ними. Краще, якщо воно не знатиме, що його помітили.

Він опускає битку Ричі Сексона і спирає її до працюючого на неробочому ходу поліцейського автомобіля. Бере мед від Дейла і простягає його Шнобелю.

– Ось, візьми, – каже він, – змасти.

– Річ не в тому, ти, клятий дурню! – роздратовано кричить Шнобель. – Це… не… тут!

– У тебе з носа тече кров, – м’яко каже Джек. – Зовсім трохи. У тебе теж, Доку.

Док проводить пальцем під носом і здивовано дивиться на кров. Він починає:

– Але я знаю, що це не…

Знову щось мерехтить у верхній частині поля зору Джека. Він ігнорує це і показує пальцем перед собою. Шнобель, Док і Дейл дивляться, і Дейл перший, хто бачить це.

– Прокляття, – тихо каже він. – Знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО». Хіба він раніше тут був?

– Так, – каже Джек. – Думаю, він стоїть тут уже близько тридцяти років.

– Чорт, – каже Шнобель і починає натирати медом під носом. Він щедро напихає його в ніздрі; густі краплі виблискують на рудувато-коричневій бороді, схожій на бороду вікінга. – А ми поїхали б далі, Докторе, і так аж до міста. Можливо, навіть до Репід-Сіті, Сауз Декота. – Він простягає мед Доку і з гримасою дивиться на Джека. – Вибач, чуваче. Ми мали б одразу тебе послухати. Нам немає виправдань.

– А де ж під’їзна дорога? – запитує Дейл, а тоді: – А. Ось вона. Я б міг заприсягтись…

– Що тут нічого не було, я знаю – каже Джек.

Він посміхається. Дивиться на друзів. На банду Сойєра. Проте він аж ніяк не дивиться на чорне мерехтіння у верхній частині його поля зору, як і на свою талію, коли його рука, з-за пояса повільно витягує «Руґер-357». Він завжди в цьому був найкращим. В нього небагато значків переможця у змаганнях зі стрільби стоячи, але у стрільбі чергами він завжди показував непогані результати. Не менше п’ятірки. Він уявлення не має, чи залишились у нього ці вміння, і вирішує одразу ж це з’ясувати.

Посміхаючись до них і спостерігаючи, як Док змащує свій ніс медом, Джек каже говірким тоном:

– Щось спостерігає за нами. Не дивіться вгору. Я спробую застрелити його.

– Що? – запитує Дейл, посміхаючись у відповідь.

Він не дивиться вгору, лише прямо перед собою. Тепер він досить чітко бачить дорогу, яка, мабуть, веде до будинку Бернсайда. Її тут не було, він міг заприсягтися в цьому, але тепер вона є.

– Це шпичка в дупі, – каже Джек і раптом піднімає «Руґер» вгору, взявшись обома руками за руків’я.

Він несподівано натискає на спусковий гачок, навіть швидше ніж бачить ціль, і влучає у величезного темного ворона, який присів на гілля дуба. Той голосно і налякано скрикує – «КА-А-А-А-Р!», – а тоді його розриває на шматки. Кров розлітається на фоні вицвілого блакитного літнього неба. Пір’я, таке ж темне, як нічні тіні, тріпочучи, летить додолу. А тіло важко падає на узбіччя на початку дороги, що веде до Чорного Дому. Одне темне скляне око дивиться на Джека Сойєра, виражаючи подив.

– Скільки набоїв ти вистрілив, п’ять чи шість? – Шнобель запитує тоном глибокого благоговіння. – Це сталось так швидко, я й не отямився.

– Всі, які були, – каже Джек.

Він може зробити висновки, що досі не погано стріляє чергою.

– А це чорт забирай, величезний ворон, – каже Док.

– Це не якийсь там ворон, це Ґорґ, – каже йому Джек. – Він наближається до розірваного тіла, що лежить на землі. – Як ся маєш, хлопче? Як почуваєшся? – Він плює на Ґорґа добрячим соковитим плювком. – Це тобі за заманювання дітей, – каже він. Тоді, раптом б’є черевиком по тілу ворона, і той залітає в кущі. Він летить дугою, крила огортають його тіло, неначе саван. – А це тобі, будь ти проклятий, за матір Ірми.

Вони дивляться на нього всі троє з приголомшеним благоговінням у погляді. Можна навіть сказати, острахом. Цей погляд уже набрид Джеку, проте він знає, що змушений терпіти його. Він згадує свого старого друга Річарда Слоута, котрий дивився на нього так само, коли зрозумів, що так звані дурниці Сібрук-Айленда не обмежувались територією Сібрук-Айленда.

– Давайте, – каже Джек. – Усі в авто. Давайте зробимо це.

Так, і їм варто рухатися швидше, бо одноокий джентльмен скоро теж почне шукати Тая. Містер Маншан. «Око короля, – думає Джек. – Око аббала. Ось що мала на увазі Джуді: містер Маншан. Хай би ким або чим він був насправді».

– Не дуже хочеться залишати мотоцикли тут на узбіччі дороги, – каже Шнобель. – Будь-хто може підійти і…

– Їх ніхто не побачить, – каже йому Джек. – Три чи чотири авто проїхало з того моменту, як ми припаркувались, ніхто не звернув на нас уваги. І ти знаєш чому?

– Ми вже почали переходити, чи не так? – запитує Док. – Це закрайок. Межа.

– Опопанакс, – каже Джек. Слово просто вилітає з його уст.

– Ха?

Джек піднімає Тайову битку Ричі Сексона і сідає на пасажирське сидіння поліцейського авто.

– Це означає «поїхали», – каже він. – Давайте зробимо це.

Тож нарешті банда Сойєра вирушає лісистою отруйною дорогою до Чорного Дому. Сильне полуденне сяйво змінюється на спекотну гнітючу похмурість листопадового вечора. З обох боків дороги серед щільних дерев корчаться, підкрадаються, іноді літають темні фігури. Джек вважає, що це не має ніякого значення.

– Ти перезаряджатимеш свій «Руґер»? – Запитує Шнобель з заднього сидіння.

– Ні, – каже Джек, дивлячись без особливого інтересу. – Думаю, він виконав свою роботу.

– До чого нам бути готовими? – запитує Дейл тоненьким голосом.

– До всього, – відповідає, Джек.

Він сухо посміхається до Дейла Ґілбертсона. Попереду них Дім, який не тримає форму, а постійно крутиться і коливається. Іноді він здається не більший, ніж скромне ранчо, за мить уже, здається, затуляє собою все небо, ще мить – і він перетворюється на низьку, нерівну будівлю під лісовим покривом, що простягається на не одну милю. Від нього надходить низький гул, який звучить, наче голоси.

– Будьте готовими взагалі до будь-чого.