Текст книги "Чорний дім"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 46 страниц)

4

Три роки тому наш давній друг подорожував Шосе-93 на пасажирському сидінні старого патрульного поліцейського автомобіля Дейла Ґілбертсона, серце рвалося з грудей, перехопило подих, у роті пересохло. Дейл на той час був лише копом невеличкого містечка. Він був надзвичайно вражений роботою нашого друга, яку той просто виконував у міру своїх можливостей. Вони їхали до фермерського будинку, який разом із п’ятьма акрами землі залишився Дейлу в спадок від покійного батька. «Гарна місцина» не мала особливих цінностей, ані для кузенів Дейла, ані для будь-кого іншого, оскільки вони її не потребували. Дейл теж утримував свою власність лише із сентиментальних причин. Він не знав, що робити зі ще одним будинком – на те, щоб підтримувати його, витрачалося чимало часу і зусиль. Дейлу подобалось доглядати за домом, та він був зовсім не проти перекласти це на плечі когось іншого. Оскільки він так захоплювався нашим другом, то йому було за честь, щоб той оселився в старому помешканні його батька.

Чоловік на пасажирському сидінні був надто захоплений пейзажем, надто схвильований, щоб звертати увагу на Дейла. За звичайних обставин наш друг запросив би свого шанувальника в тихий бар, замовив би йому пива та сказав:

– Слухай, я знаю, що ти вражений моєю роботою, але врешті-решт, Дейле, я всього лише коп, як і ти. І це все. Якщо вже бути чесним до кінця, просто мені набагато більше щастить, ніж я на те заслуговую.

Це було б правдою: з того часу, як ми востаннє з ним зустрічалися, наш друг став везунчиком, йому щастило в усьому, якщо це можна назвати везінням. Це везіння було настільки безглузде, що він більше не міг дозволити собі грати в карти або робити ставки в спорті. Коли виграєш майже кожного разу, виграш набуває смаку зіпсованого виноградного соку. Але це були незвичайні обставини через вир емоцій, які переповнювали його, щойно вони виїхали з Централії на фінішну пряму Шосе-93; він ледь помічав Дейлове підлабузництво. Ця коротка поїздка була схожа, як йому здавалося, на довгоочікувану подорож додому: усе, що він бачив, йому про щось нагадувало, було невід’ємною частинкою його самого. Усе здавалося божественним. Він знав, що хоче купити гарну місцину, і не має значення, який вона має вигляд або скільки коштує, у будь-якому разі ціна не стане йому на заваді. Він вирішив купити – та й по всьому. Захоплення Дейла ним як героєм зачепило його настільки, що він розумів: буде змушений стримувати його, щоб той не занизив ціну. В той же час він стримувався, щоб не заплакати.

Згори праворуч від Шосе-93 ми бачимо льодовикові долини, які розділяють пейзаж, неначе відбитки гігантських пальців. Наш друг бачив лише стрімкі звужені дороги, які відгалужувались від шосе і прослизали туди, де змішуються сонце і темрява. Кожна дорога промовляла: «Майже там». Шосе казало: «Ось правильний шлях». Глянувши вниз, можна побачити стоянку на узбіччі, дві бензоколонки і довгий сірий дах «РОЙЗ СТОР»; коли він окинув оком праворуч і спостеріг за бензоколонками дерев’яні сходи, що ведуть до широкого привабливого ґанку і входу до крамниці. Йому здалося, що він уже підіймався цими східцями сотні разів і заходив усередину, щоб купити хліб, молоко, пиво, м’ясне асорті, робочі рукавиці, викрутку, десятипенсову упаковку цвяхів – усе, що може знадобитися серед широкого асортименту на полицях магазину, що він і робитиме надалі сотні разів і більше.

П’ятдесят ярдів униз від шосе – невеличка річка Тамарак синьо-сірою стрічкою звивалася до Норвей Веллі. Дейл звернув на іржавий маленький металевий міст, який казав: «Нам сюди!» Неохайно, але дорого вдягнений чоловік на пасажирському сидінні, відчував, як билося його серце. Здавалося, усе, що він знає про сільськогосподарські угіддя, – це знання, набуті з вікна літака під час першокласного міжконтинентального рейсу, і насправді не міг відрізнити пшеницю від сіна. З іншого боку моста – дорожній знак із написом: «ШЛЯХ ДО НОРВЕЙ ВЕЛЛІ».

– Це тут, – сказав Дейл і звернув праворуч, до долини.

Наш друг затулив рот рукою, щоб не вигукнути від захоплення. Скрізь цвіли польові квіти, хитали голівками на узбіччі, деякі з них приваблювали своєю зухвалістю та яскравістю, інші ледь визирали з-під яскраво-зеленої ковдри.

– Коли я під’їжджаю до цієї дороги, у мене завжди покращується настрій, – сказав Дейл.

– Воно й не дивно, – спромігся вимовити наш друг.

Більшість того, що говорив Дейл, губилося в бурхливому вирі емоцій його пасажира.

– Це стара ферма Лундів – кузенів моєї матері. На цьому місці була однокімнатна школа, у якій викладала моя бабуся, але вони її знесли. Це будинок Дуейн Апдала – дякувати Богу, він нам не родич. Тратата-тата, тата-тата. Тараторив він усю дорогу.

Вони знову під’їхали до річки Тамарак. Сіро-синя вода виблискувала, неначе сміялась і викрикувала «Я тут!» Коли вони звернули на повороті, незліченна кількість польових квітів розхиталася і нахилилася до авто. Серед них вражаючі привітні обличчя тигрових лілій повертались, щоб віч-на-віч зустрітися з нашим другом. Його охопила нова хвиля почуттів, яка відрізнялась від виру емоцій, але була не менш потужною, і на його очах з’явилися сльози.

Але чому, це ж лишень тигрові лілії? Тигрові лілії для нього ніколи нічого не означали. Він удав, ніби позіхнув, щоб витерти очі, сподіваючись, що Дейл нічого не помітить.

Помітив чи ні, але Дейл сказав:

– Ми на місці. – І звернув на довгу зарослу просіку, устелену польовими квітами і високою травою, яка, як виявилось, вела в глухий кут – на луг із високими квітами. За лугом – смугасті похилі поля, що здіймаються до вкритих лісом пагорбів.

– Ти побачиш будинок мого батька трохи пізніше. Луг додається до будинку, а поле належить моїм кузенам Ренді й Кенту.

Наш друг не зміг побачити білий двоповерховий фермерський будинок, що стояв наприкінці останнього повороту просіки, аж доки Дейл Ґілбертсон не завернув. Він також не міг розмовляти, аж доки той не зупинився перед самим будинком. Ось ця «гарна місцина» – міцний, нещодавно пофарбований будинок, збережений з любов’ю, скромний, але прекрасний у своїх пропорціях, віддалений від дороги, відокремлений від світу, на краю зелено-жовтого лугу, встеленого квітами.

– О Боже, Дейле, – сказав він. – Неперевершено.

Тут ми знайдемо колишнього попутника, який у своєму дитинстві знав хлопчика на ім’я Річард Слоут, а також хлопчика з коротким прізвиськом Вовк. У цьому міцному гарненькому віддаленому білому фермерському будиночку ми знайдемо нашого давнього друга, котрий, коли був хлопчиком, подорожував усією країною – від океану до океану – у пошуках одного ключового важливого предмета – великого Талісмана, хлопчика, який, усупереч жахним перешкодам і небезпекам, досяг мети і знайшов те, що шукав, до того ж застосував його доцільно й мудро. Який, можна сказати, героїчно впорався з чарами, хоча й нічого не пам’ятає. Він тут, готує собі сніданок на кухні, слухає Джорджа Ретбуна по KDCU; ми зрештою бачимо колишнього лейтенанта поліції відділу вбивств, округу Лос-Анджелес, Джека Сойєра.

Наш Джек, хлопчик Джекі, як полюбляла називати його матір, покійна Лілі Кавано-Сойєр.

Він пройшов за Дейлом до порожнього будинку, вони піднялись і зійшли сходами, оглянули підвал, із захопленням помилувалися новим каміном і бойлером, які Ґілбертсон поставив за рік до смерті батька. Він багато чого змінив відтоді: пофарбував у яскравий колір дерев’яну підлогу, утеплив мансарду, змінив вікна – робота вправного майстра була очевидною.

– Так, я доклав до цього будинку чимало зусиль, – розповідав Дейл. – Він і був у непоганому стані, але мені подобається працювати фізично. Це вже стало моїм хобі. Щойно в мене з’являлося кілька годин вільного часу, наприклад на вихідні, мені вже увійшло у звичку їхати сюди й поратися тут. Я не знаю, можливо, це допомагало мені усвідомлювати, що так я ближче до батька. Мій батько був справді дуже хорошою людиною. Він хотів, щоб я був фермером, але коли я сказав, що хочу захищати закон – він цілком мене підтримав. Знаєш, що він казав? «Візьмись за роботу на фермі без ентузіазму – і вона даватиме тобі копняка з ранку до вечора. Ходитимеш увесь день, як той віслюк. Не для того ми з твоєю мамою привели тебе у цей світ, щоб ти був віслюком».

– А що вона думала? – запитав Джек.

– Моя мама була фермеркою в десятому коліні, – сказав Дейл. – Вона ж бо не вважала, що бути віслюком – це так уже й погано. Вона померла за чотири роки до смерті батька і до того часу вже звикла, що я коп. Давай вийдемо через двері кухні й поглянемо на луг, гаразд?

Коли вони стояли надворі й насолоджувались лугом, Джек запитав у Дейла, скільки той хоче за будинок. Дейл, який очікував цього запитання, збив п’ять тисяч із найбільшої ціни, на яку, на їхню із Сарою думку, можна було би сподіватись. Кого він дурить? Дейл хотів, щоб Джек Сойєр купив будинок, у якому він виріс, і хоча б кілька тижнів на рік жив поряд. Якщо він не продасть будинок Джеку, то нікому не продасть.

– Ти серйозно? – запитав Джек, висловивши збентеження більше, ніж йому того хотілося б.

– Як на мене, то досить чесно, – відповів Дейл.

– З твого боку це зовсім не чесно, – сказав Джек. – Я не хотів би, щоб ти віддав цей будинок майже задарма просто через симпатію до мене. Підніми ціну, або я піду.

– Ти як житель великого міста чудово вмієш вести переговори. Добре, накинеш ще три тисячі.

– П’ять, – каже Джек. – Або я йду звідси.

– По руках. Але ти краєш мені серце.

– Сподіваюсь, я востаннє купую майно в емоційного норвежця, – сказав Джек.

Він придбав будинок, перебуваючи на далекій відстані. Перерахував гроші з Лос-Анджелеса, обмінявшись підписами факсом, без будь-яких застав, усе готівкою. Дейл міркував над тим, звідки походить Джек Сойєр, і розумів, що Джек є набагато значнішим, ніж звичайний офіцер поліції. Кілька тижнів по тому Джек знову з’явився і, неначе торнадо, домовився про під’єднання телефону і перевів документи на електрику на своє ім’я, перелопатив майже половину асортименту «Ройз Стор», за ним аж кіптява здіймалася, коли він їхав до Ардена і Ла-Рів’єр, щоб купити нове ліжко, постільну білизну, посуд для столу, каструлі та чавунні сковорідки, комплект французьких ножів, невеличку мікрохвильовку й величезний телевізор, купу блискучо-чорного глянцевого звукового обладнання. Коли Дейл, котрого було якось запрошено посидіти по-товариськи випити, побачив це обладнання, то в нього промайнула думка, що воно коштує, мабуть, більше ніж його річна зарплата. Він придбав іще багато речей, про які Дейл навіть не здогадувався, що їх можна купити в окрузі Френч у Вісконсині. Навіщо купувати штопор за шістдесят п’ять доларів з написом «Вайн Мастер»? Хто цей тип, з якої сім’ї?

Він помітив сумку з незнайомим логотипом, наповнену компакт-дисками ціною в п’ятнадцять-шістнадцять доларів за штуку – Дейл бачив колекцію дисків, яка вартувала сотні доларів. Можна було зі впевненістю сказати, що Джек Сойєр був палким шанувальником музики. Зацікавившись, Дейл нагнувся, витяг кілька дорогоцінних коробочок і почав розглядати зображених на них людей, здебільшого чорношкірих, з інструментами в зубах. Кліффорд Браун, Лестер Янґ, Томмі Фленаган, Пол Десмонд.

– Я ніколи не чув про таких виконавців, – сказав він. – Я так розумію, це джаз?

– Правильно розумієш, – каже Джек. – Ти зможеш мені допомогти пересунути меблі, повісити картини й таке інше через місяць чи два? Я хочу багато чого сюди перевезти.

– У будь-який час. – У Дейла з’явилась блискуча ідея. – Ти маєш зустрітись із моїм дядьком Генрі! Він, до речі, твій сусід, живе за чверть милі нижче від тебе. Він був одружений на моїй тітці Роуді, сестрі мого батька, яка померла три роки тому. Генрі схожий на ходячу енциклопедію з дивної музики.

Джеку джаз не здавався дивною музикою. Можливо, й так. У будь-якому разі, вона звучала дивно для Дейла.

– Я й не думав, що фермери ще мають час на музику.

Дейл розтулив рота й надто голосно засміявся.

– Генрі не фермер. Генрі… – Широко посміхаючись, Дейл підвів руки долонями догори, простягши пальці, і вдивляючись у далечінь, намагався підібрати правильні слова. – Він, радше, цілковита протилежність фермера. Коли ти повернешся, я вас познайомлю. Ти будеш у захваті від нього.

Через шість тижнів Джек повернувся, щоб зустріти фургон і показати, куди поставити меблі та інші речі, які перевіз. Через кілька днів, розібравши більшість коробок, він подзвонив Дейлу і запитав, чи той досі не проти йому допомогти. Це була п’ята година дня. Час тягнувся так довго, що Том Лунд задрімав за письмовим столом. Дейл приїхав, навіть не переодягнувши форму.

Джек потис йому руку та провів усередину. Першою реакцією Дейла був справжній шок. Лишень переступивши поріг, Дейл застиг на місці, не в змозі рухатися далі. Минуло дві-три секунди, перш ніж він зрозумів, що це був позитивний шок. Його старий будинок змінився: здавалося, Джек Сойєр фокусник, котрий відчинив схожі вхідні двері до зовсім іншого будинку. Перехід із вітальні до кухні був геть не таким, як він пам’ятав із дитинства або як у недалекому минулому. Дейлу здавалося, що Джек задекорував будинок, ніби помахом чарівної палички, і в результаті той став схожим, мабуть, на віллу на Рів’єр або квартиру на Парк-Авеню. (Дейл ніколи не був у Нью-Йорку чи на півдні Франції.) Тож він вразив його наповал: замість того щоб просто змінити старий будинок, Джек перетворив його на те, що Дейл не міг навіть уявити. Шкіряні дивани і крісла, яскраві килими, широкі столи і скромні лампи, що мають різне походження, але чудово пасують, неначе були створені спеціально для цього будинку. Його вабив кожен предмет, і він відчув, що знову може рухатись.

– Йой, – сказав Дейл. – Схоже, я передав будинок у хороші руки.

– Я радий, що тобі подобається, – сказав Джек. – Маю зауважити, мені теж. Він має навіть кращий вигляд, ніж я очікував.

– Що ти хотів, щоб я допоміг? У домі вже все розставлено.

– Ще треба дещо розвісити, – зауважив Джек. – Тоді буде все.

Дейл сподівався, що Джек говорив про сімейні фотографії. Він не розумів, навіщо потрібна чиясь допомога, щоб повісити низку обрамлених фото, але якщо Джек хотів, щоб він допоміг, – він допоможе. Крім того, фотографії багато чого розкажуть про Джекову сім’ю, яка й досі надзвичайно цікавила Дейла. Проте коли Джек привів його до стосу плоских дерев’яних ящиків, що опиралися на кухонну стійку, у Дейла знову з’явилось відчуття, що земля тікає з-під ніг, що він знаходиться у невідомому світі. Ящики були запаковані власноруч; вони містили щось дуже важливе, оскільки їх було створено для забезпечення промислового рівня захисту. Деякі з них мали п’ять-шість футів заввишки і стільки ж завширшки. Ці величезні картини – це точно не портрети його матері чи батька. Їм із Джеком потрібно було витягти цвяхи з дощок, щоб відкрити ящики. Довелось докласти на диво чималих зусиль, щоб зняти накривки. Дейл жалкував, що не заїхав додому і не переодягнув форму. Вона вся просякла потом, доки вони з Джеком витягали п’ять важких прямокутних предметів із них, що були перемотані товстим шаром тканини. А це ще було далеко не все.

Через годину вони позносили порожні ящики вниз у підвал і повернулися сходами назад, щоб випити пива. Тоді, розриваючи шари тканин, розпаковували картини і графіку в різноманітних рамах. Деякі оправи, здається, художник сам зробив, збивши дошки цвяхами. Картини Джека Дейл, можливо, відніс би до категорії «сучасного мистецтва». Він не одразу міг зрозуміти, що саме деякі зображення на картинах собою являли, проте вони всі йому подобались, особливо кілька пейзажів. Дейл знав, що ніколи не чув про цих художників, але був переконаний, що їхні імена відомі людям, які живуть у великих містах, відвідують музеї та галереї. Усе це мистецтво – великі та малі зображення, що вишикувались на підлозі кухні – вразило його, проте не зовсім приємно. Дейлу здалося, що він опинився в невідомому світі й не впізнавав жодного об’єкта в цій місцевості. Згодом він згадав, що вони з Джеком Сойєром збирались повісити ці картини на стіни старого будинку його батьків. Раптом несподіване тепло ринуло потоком до його уяви і вкрай заполонило її. Чому б різним світам не перетинатись? Можливо, світ Джека взагалі інший?

– Так, – сказав він. – Якби Генрі, мій дядько, про якого я тобі розповідав, що живе трохи нижче вулицею… Якби він їх побачив. Генрі б знав, як це все гідно оцінити.

– То чому б йому їх не побачити? Я запрошу його сюди.

– Хіба я не сказав? – запитав Дейл. – Генрі сліпий.

Живопис повис на стінах вітальні, піднявся сходами, попрямував до спалень. Джек повісив кілька невеликих картин у ванній кімнаті нагорі та маленькій душовій на першому поверсі.

У Дейла заболіли руки від того, що він тримав рамки, доки Джек позначав місця, у яких потрібно буде забивати цвяхи. Після перших трьох картин він зняв краватку і засукав рукави, відчуваючи, як піт поволі виступає йому на чоло і спускається обличчям. Його розстібнутий комірець став зовсім мокрим. Джек Сойєр працював так само важко, як і він, а можливо, і важче, але мав такий вигляд, неначе не робить нічого важчого, ніж просто думає про обід.

– Ти колекціонер? – запитав Дейл. – І багато часу в тебе пішло на те, щоб зібрати всі ці картини?

– Я не маю належних знань, щоб бути колекціонером, – сказав Джек. – Мій батько зібрав більшість робіт у п’ятдесятих-шістдесятих роках. Моя мати теж іноді купувала, коли їй щось подобалось. Як от ця робота з ґанком, галявиною і квітами Фейрфілда Портера.

Як зрозумів Дейл, Фейрфілд Портер – це ім’я художника картини, яку вони саме витягували з Джеком із ящика і яка його дуже приваблювала. Таку картину можна повісити у вітальні. Здається, в таку картину можна навіть увійти. Як не дивно, Дейлу здалось, що якщо її повісити у вітальні, то вона тут буде навіть непомітною.

Джек був радий, що витяг картини зі сховищ.

– Отже, – сказав Дейл, – тобі їх дали твої мама і батько?

– Я успадкував їх після смерті матері, – сказав Джек, – мій батько помер, коли я був дитиною.

– О чорт, вибач, – сказав Дейл, різко покинувши світ, у який містер Фейрфілд Портер його заманив. – Мабуть, важко втратити батька в такому ранньому віці? – Він думав, цим Джек пояснив атмосферу відчуженості і самотності, яка, здавалося, завжди огортала його.

Промайнула мить, перш ніж Джек зміг відповісти, а Дейл подумав про себе як про лайно. Він навіть не уявляє, як то опинитися в становищі, у якому був Джек Сойєр.

– Так, – сказав Джек. – На щастя, моя мати була навіть суворішою.

І Дейл ухопився за чудову нагоду обома руками.

– Чим займалися твої родичі? Ти виріс у Каліфорнії?

– Народився і виріс у Лос-Анджелесі, – сказав Джек. – Мої батьки працювали в індустрії розваг. Проте ти не думай, вони були чудовими людьми.

Джек не запросив його залишитись на вечерю – і це не сподобалося Дейлу. За півтори години вони повісили останню картину. Джек Сойєр і надалі був приязним і залишався в доброму гуморі, але Дейл, котрий все ж таки був копом, відчув у привітності друга ледь помітне лукавство і непохитність щодо його минулого. Двері відчинилися тільки на маленьку щілину, а тоді, грюкнувши, зачинились. Фразою «чудовими людьми» Джек дав зрозуміти, що його батьки – це заборонена тема.

Коли обоє чоловіків зробили перерву, щоб випити пива, Дейл помітив біля мікрохвильовки кілька сумок із бакалійної крамниці Централії. Це було вже близько восьмої години вечора, час вечері в Окрузі Кулі минув щонайменше дві години тому. Можливо, Джек подумав, що Дейл уже поїв, але він був досі у формі, і це свідчило про протилежне.

Він спробував завести розмову про найважчу справу, яку їм коли-небудь доводилося розслідувати, а сам крадькома підійшов до стійки. З найближчого пакунка стирчало два червоних біфштекси з жирними прошарками. У нього гучно забурчало в животі. Джек проігнорував цей розкотистий грім і сказав:

– Торнберґ Кіндерлінґ – мені жодного разу не доводилось стикатися зі схожою справою в Лос-Анджелесі. Я дуже вдячний за твою допомогу.

Дейл зрозумів. То інші двері зачинились, а ці не прочиняться навіть на щілину. Історія і минуле тут ховалися за сімома замками.

Вони вже випили пиво і почепили останню картину. Протягом кількох годин вони розмовляли про сотню різних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойєром. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батьків значно скоротило вечір, але чому? Що він приховував? І від кого він це приховував? Після того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував і провів до машини, зруйнувавши останню надію Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застібни ширінку», – як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарівній темряві під мільйонами сяючих зірок, Джек зітхнув із насолодою і сказав:

– Сподіваюся, ти знаєш, який я тобі вдячний. Я чесно не хочу повертатися до Лос-Анджелеса. Ти лише глянь, яка краса.

Він повертався до Френч Лендінґа. На весь відрізок Шосе-93 світились лише його фари. Дейлу було цікаво, чи Джекові батьки були вплутані в деякі аспекти розважального бізнесу, які бентежили їхнього дорослого сина, такі, наприклад, як порнографія. Можливо, батько керував зйомкою порнографічного фільму, у якому знімалась його мати. Люди, що знімають непристойні фільми, мабуть, гроші лопатою гребуть, особливо, якщо цим займається вся сім’я. Перш ніж його одометр відрахує ще десять миль, він згадає про «милого Фейфілда Портера», стерши всі свої припущення на порох. Жодна жінка, яка заробляє гроші, займаючись сексом із незнайомцями на камеру, не витратить їх на таку картину.

Давайте заглянемо до кухні Джека Сойєра. Ранковий «Вісник» лежить розгорнений на обідньому столі; чорна сковорідка, на яку щойно налили олії, нагрівається на синьому полум’ї передньої лівої конфорки газової плити. Високий, бадьорий, дещо збентежений чоловік, одягнений у стару спортивну кофтину з написом «ПКУ», джинси, італійські шкіряні черевики типу мокасин кольору чорної патоки, у гладенькій металевій посудині збиває велику кількість яєць.

Споглядаючи, як він насупився і вдивляється в порожнечу над блискучою посудиною, ми помічаємо, що гарненький дванадцятирічний хлопчик, котрого ми востаннє бачили в номері на четвертому поверсі готелю в Нью-Гемпширі, виріс і став чоловіком. Приємна зовнішність – це лише найменша частина його харизми. Навіть коли він до нестями стурбований своїми особистими проблемами, чимось загадковим, коли його обличчя похмуре й замислене, він усе одно випромінює впевненість. З першого погляду можна сказати, що він один із тих людей, до яких інші звертаються, коли почуваються загнаними у глухий кут, яким погрожують або які перебувають у скрутному становищі. Кмітливість, рішучість і надійність настільки глибоко викарбувались у його рисах обличчя, що їхня привабливість втратила зв’язок з їхнім значенням. Цей чоловік ніколи не зупиняється, щоб помилуватися собою в дзеркалі – марнославство йому не притаманне. Цілком логічно, що він мав би бути новою зіркою відділку поліції Лос-Анджелеса, папка з його досьє аж тріщить від подяк, що ФБР ініціювало проходження ним кількох програм і навчальних курсів, створених для сприяння розвитку нових зірок. (Більшість Джекових колег і начальників особисто дійшли висновку, що через десять-п’ятнадцять років, приблизно коли досягне сорокарічного віку, він має стати комісаром поліції міста, такого як Сан-Дієґо чи Сієтл, а якщо все буде як слід, піде на підвищення і перейде до Сан-Франциско або Нью-Йорка.)

Також вражає, що ми не звертаємо уваги на його вік, так само як і на привабливість: у його виразі обличчя відбиток усіх попередніх життів, усіх відвіданих місць і всього побаченого, що виходило за межі розуміння інших людей. Тож нічого дивного, що Дейл Ґілбертсон захоплювався ним; не дивно, що Дейл прагнув Джекової присутності. Ми на його місці хотіли б того самого, але нам пощастило б не більше, ніж Дейлу. Прикро, дуже шкода, але цей чоловік пішов у відставку, він вибув із гри, збиває яйця, щоб приготувати омлет, як казав Джон Вейн до Діна Мартіна в «Ріо Браво».

– Як розповідала мені мама, – каже Джек уголос сам до себе, – вона казала: «Синку, коли Герцог починав говорити, його, чорт забирай, усі слухали, а інакше він починав розмахувати однією зі своїх політичних сокир», – саме так вона й казала, слово в слово.

Через півсекунди він додав: «Того чудового ранку в Беверлі-Гілз», – і нарешті повернувся до свого заняття.

Перед нами неймовірно самотня людина. Самотність так давно його супроводжує, що він уже сприймає її за належне, адже те, що ми не можемо виправити, стає фоном, правда ж? У світі є набагато гірші речі, ніж самотність; церебральний параліч і бічний аміотрофічний склероз – це лише дві з них. Самотність – це лишень частина програми, та й по всьому. Навіть Дейл помітив цей аспект у характері свого друга, хоча, попри чималу кількість позитивних рис нашого начальника поліції, психологом він аж ніяк не був.

Джек дивиться на годинник, що висить над каміном, і бачить, що в нього є ще сорок п’ять хвилин до того, як він має їхати до Френч Лендінґу й забрати там Генрі Лейдена після закінчення його зміни. Чудово, у нього є ще досить часу, щоб зібратися з думками: «Усе добре, у мене все добре, дякувати Богу».

Коли Джек прокинувся сьогодні зранку, тихий голос у його голові заявив:

«Я — копісмен». Він подумав, що за чортівня, і сказав голосу дати йому спокій. До біса голос! Він розчарувався в роботі полісмена, розслідування вбивств для нього в минулому…

…Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвий на пірсі Санта-Моніки…

«Ні. Не йди туди. Просто… просто не йди».

Джек аж ніяк не мав би бути в Санта-Моніці. Там є свої полісмени, як відомо, чудові хлопці, навіть якщо і не відповідають стандартам, які встановив сам першокласний, неперевершений наймолодший лейтенант відділу розслідування вбивств УПЛА – Управління Поліції Лос-Анджелеса. Єдиною причиною, чому такий першокласний і неперевершений спеціаліст затримався в їхній місцевості, було те, що він розірвав стосунки з надзвичайно милою, чи принаймні досить милою жителькою Малібу, міс Брук Ґрір, чудовою вельмишановною сценаристкою у своєму жанрі пригодницько-романтичної комедії, яка до того ж мала свій шарм, була надзвичайно дотепною, проникливою.

Джек поспішав мальовничим тихоокеанським прибережним шосе біля підніжжя каньйону Малібу, піддавшись похмурому настрою, що був йому зовсім не притаманним. Після того як його кілька секунд потрясло на каліфорнійському схилі перед в’їздом до Санта-Моніки, він побачив яскраве коло – колесо огляду, що оберталося над низкою вогнів і жвавим натовпом на пірсі. Ця картина зачепила в його серці нотку чи то зухвалої чарівності, чи то чарівної зухвалості. Джек інтуїтивно зупинив машину і пішов назустріч незліченній кількості яскравих вогнів, що сяяли в темноті. Востаннє він був на пірсі Санта-Моніки шестирічним схвильованим хлопчиком, що тягнув за руку Лілі Кавано-Сойєр, наче собачку на повідку.

Те, що сталося, було несподіванкою. Це було занадто безглуздо, навіть щоб назвати звичайним збігом обставин. Збіг об’єднує два раніше не зв’язаних елементи однієї великої події. Тут нічого не поєднувалось, та й ніякої великої події не було.

Він підійшов до занадто яскравого входу на пірс і помітив, що колесо огляду все-таки не оберталось. Коло нерухомих вогнів зависло над порожніми гондолами. На мить здалося, що гігантська машина була схожою на добре замаскованого інопланетянина-загарбника, що вичікував найслушнішого моменту, щоб учинити напад. Джеку здалось, що він навіть чув його тихе скрипіння. «Ого, – подумав він, – колесо огляду — чудовисько… Схаменись! Ти перехвилювався».

Він знову глянув на картину, що постала перед ним, і нарешті зрозумів, що його фантазії насправді відображали жахливі реалії життя пірса. Він випадково натрапив на початок розслідування вбивства.

Деякі вогні серед тих, що він бачив, сяяли не від Феррісового колеса огляду, а з верхівок патрульних автомобілів поліції Санта-Моніки. На пірсі четверо поліцейських у формі стримували натовп людей, щоб ті не розірвали стрічку, якою було огороджено місце злочину, а саме яскраво освітлену карусель. Джек дав собі слово, що піде геть. Він тут зайвий. Крім того, карусель викликала в нього якісь неясні, затуманені, дивні, змішані почуття. Вона була ще моторошнішою, ніж зупинене колесо огляду. Чомусь карусель завжди його лякала. Намальовані карликові коні з вищиреними зубами і черевами, що протаранені сталевими стрижнями, – жахаюче видовище.

«Іди геть, – Джек переконував сам себе. – Тебе покинула подружка, тому й настрій паскудний».

А карусель…

Його внутрішню суперечку перервав несподіваний потяг іти вперед, немовби штовхаючи зсередини. Джек пройшов на пірс і попрямував крізь натовп. Він був на півдорозі до того, щоб зробити найбезглуздіший крок у своїй кар’єрі.

Проштовхнувшись наперед натовпу і пройшовши під стрічкою, він показав значок копу, що мав дитячий вираз обличчя і не хотів його пропускати. Десь поруч гітарист почав грати знайому Джекові мелодію блюзу. Назва крутилась у його голові, але він так і не зміг її пригадати. Молоденький коп здивовано поглянув на нього і попрямував розказати котромусь із детективів, що стояли над тілом, на яке Джек навіть не хотів дивитися. Музика дратувала його. Вона страшенно нервувала його, фактично виводила із себе. Він розумів, що переймається через дрібницю, але ж який ідіот вирішив, що вбивство потребує музичного супроводу? Ще й цей надто яскраво розмальований і освітлений оскаженілий кінь.

Джеку скрутило живіт, глибоко в грудях щось стійко шаленіло і лютувало, це неможливо передати словами. Воно крутилось і простягало руки, чи, краще сказати, випускало крила, хотіло вирватись і заявити про себе. На мить Джек злякався, що зараз блюватиме. Коли відчуття минуло, то подарувало йому мить тривожної ясності.

Добровільно, без вагомих на те причин, він зробив крок у божевілля і тепер став божевільним. Це можна було охарактеризувати лише так. До нього розміреним кроком, одночасно виявляючи здивування і лють, підійшов детектив на ім’я Анджело Леоне. Ще до того, як колишнього колегу Джека перевели до Санта-Моніки, він уже славився вульгарністю, схильністю до насильства й корупції, презирством до людей, незалежно від їхнього кольору шкіри, раси, віросповідання або соціального статусу, і, чесно кажучи, мужністю і невимовною відданістю до всіх офіцерів поліції, які дотримувались тих же пріоритетів, працювали за тими ж принципами, що й він, і яким також усе сходило з рук. Презирство Анджело Леоне до Джека Сойєра, котрий дотримувався інших принципів, поєднувалося із заздрістю до успіхів молодого поліцейського. За кілька секунд цей жахливий хам уже стояв просто перед ним. Він мав би придумати, як пояснити цьому дикуну свою присутність, та йому не давали спокою карусель і гітара, що паморочили розум. Він і сам собі не міг нічого пояснити. Це не піддавалося поясненню. Внутрішня потреба, що привела його сюди, і далі гула в голові, але навряд чи Джек міг розповісти Анджело Леоне про неї. Так само він не зможе дати розумного пояснення капітану поліції, якщо Леоне подасть скаргу.